Лїтература боротьби за Галицько-волинські землї.

Про спадщину Юрия-Болеслава й боротьбу за неї маємо досить численну й досить поважну лїтературу.

З давнїйшого належать сюди особливо Енґля Geschichte der Ukraine, Нарушевича Historya narodu Polskiego, Карамзїна Исторія государства Россійскаго, курси Зубрицького, Смірнова й Шараневича (див. т. III прим. 2), Стаднїцкого Synowie Gedymina т. II, Саrо Geschichte Polens, т. II, Бєльовского примітки в Monumenta Pol. II c. 621 і далї, Райфенкуґля Gründung der r.-kathol. Bistümer in der territ. Halicz und Wladimir (розд. Ш).

Але не тільки сї, а й більше нові роботи як Антоновича Очеркъ исторіи в. кн. Литовскаго (1878), відповідні партії з курсів Іловайского (т. II, 1884), Андріяшева (Очеркъ исторіи Волынской з., 1887), в значній мірі стратили вже тепер значіннє супроти новійшої лїтератури сеї справи, що розвиваєть ся з кінцем 1880-х рр. Вступ до сеї нової лїтератури роблять дві студиї, що спеціальнїйше зачіпали становище Угорщини супроти Руси: Huber Ludwig I von Ungarn und die ungarische Vassallenländer, 1885 (Archiv für öster. Geschichte, т. 66) і Матїїва Der polnisch-ungarische Streit um G-alizien und Lodomerien, 1886 (Справозданнє II львів. ґімназії). Сюди ж треба додати замітку Ан. Лєвіцкого про Дубницьку хронїку — Kilka przyczynków do dziejów Kazimierza W. (Kwart. histor. 1889). Неопублїкованим свого часу зістав ся приладжений ще в 1880-x рр. пок. Кунїком збірник статей і матеріалів про остатнїх галицько-волинських князїв, де сам Кунїк приладив цїкаву збірку матеріалів до галицько-волинських подїй 1320-1350-x рр., з своїми замітками. Для того часу поява їх могла б бути дуже користною; тепер вартість того всього пережилася (я мав змогу познайомити ся з сею збіркою — все ще не випущеною в сьвіт, уже по виданню першаго видання сього тому, і в надїї що збірник може вийде незадовго, подаю свої замітки до деяких Кунїкових заміток) ³).

Безпосередно в боротьбу за Галичину-Волинь війшла спеціальна (слаба зрештою) книжка K. Gorzycki Połączenie Rusi Czerwonej z Polską za Kazimierza W., Льв., 1889; на неї цїнна в дечім рецензія Лїсєвіча (Lisiewicz) в час. Przewodnik naukowy i literacki, 1890. Разом з нею зявила ся далеко цїннїйша (при всїй своїй неприємній публїцистичній закрасцї, претенсійности й ріжних помилках) праця И. Филевича Борьба Польши и Литвы-Руси за галицко-володимірское наслЂдіе, Спб., 1890 (друкув. в Ж. М. Н. П. 1889-90 р.). Вона викликала кілька інтересних рецензій: Лїсєвіча в Przew. nauk. і liter. 1891, Чучиньского в Kwart. histor. 1891, і взагалї збільшила інтерес до сеї справи. Проф. Линниченко під титулом Критическій обзоръ новЂйшей литературы по исторіи Гал. Руси (Ж. М. Н. П. 1891), розбираючи працї Ґожіцкого й Філєвіча, висловив з тої нагоди свої гадки до ріжних звязаних з сим питань. Філєвіч порушив деякі спірні питання в своїй відповіди критикам: Къ вопросу о борьбЂ Польши и Литвы-Руси за галицко-владимірское наслЂдіе (Ж. М. Н. П. 1891). Деякі цїнні спостереження висловив далї др. Прохаска в викликаній сею лїтературою статї W sprawie zajęcia Rusi przez Kazimierza W. (Kw. histor. 1892), де спеціально піднесено було становище Угорщини о сїй боротьбі. Натомість замітки до сеї статї Анатоля Лєвіцкого — Jeszcze w kwestyi zajęcia Rusi Czerwonej przez Kazimierza (Kwart. histor. 1895) не дали нїчого інтересного.

Дуже мало дала й книжка В. Мильковича Студия критични над исторією руско-польскою, ч. І, 1340-1387, Льв., 1893, так само курс історії Волини П. Іванова, 1895, й Леонтовича Очерки (іде вповнї за Філєвічом). Короткий огляд боротьби за Галичину подав також Линниченко в книзї Черты изъ ист. сословій Гал. Руси, 1894. Самостійну критику теорій і джерел до першої фази боротьби дав Омелян Терлецький в старанній і цїнній, хоч важко й трохи схолястично написаній статї Полїтичні подїї на Галицькій Руси в 1340 р. по смерти Болеслава-Юрія ? (Записки Наук. тов. ім. Шевченка, XII, 1896). В тім же роцї появила ся маленька, але користна студія М. Довнар-Запольского Изъ исторіи литовско-польской борьбы за Волынь — Договоры 1366 г., К. 1896 (з Универс. ИзвЂст.). На тім урвали ся студії над сею справою, й за останнї роки прибула тільки маленька замітка Прохаски Przyczynek do sprawy zaięcia Rusi przez Kazimierza W. (Kwartalnik Hist. 1904), навіяна працею Кутшеби про торговлю Кракова — про звістки в кореспонденції Вроцлава до акції Казимира на Руси, й зовсїм безвартістна статейка Повра (Pór) Magyarruthén érintkezések a XIV-ik (Угорсько-руські відносини в XIV в.) (Századok, 1904), що виходить в своїх виводах з фальшивої дати смерти Юрия-Болеслава в 1339 р., і городить на тім дальші недорічности — про неї див. в Записках т. LXV. Сього застою треба дуже жалувати, бо хоч жвава виміна гадок в 1890-х рр. значно посунула справу наперед, одначе полишила невиясненим дуже й дуже богато, і властиво більше поставила питань, як їх розвязала.

5. Угорській похід на Галичину 1340 р.(до c. 21).

Документ про похід Вілєрма на Русь, досить тяжко стилїзований, і з деякими похибками виданий, досї, як минї здаєть ся, не був відповідно інтерпретований, і се давало привід до деяких хибних виводів. Тому вважаю потрібним близше застановити ся над його змістом.

Документ сей, виданий в IV т. Codex diplom. hungaricus andegavensis ч. 20, звучить в сїм виданню так:

Nos comes Paulus iudex curie domini regis damus pro memoria, quod discussionem cause, quam inter Petrum filium Ladislai et Ladislaum filium Johannis de Rozgun actores — ab una, item Ladislaum filium Johannis de Sowar et Thomam filium Tyba — parte ab altera, iuxta continenciam priorum literarum nostrarum et capituli agriensis in quindenis beati Georgii martiris in facto possessionis, Wysno vocate, facere tenebamur. Quia predictus dominus noster rex prefatos Petrum filium Ladislai et Ladislaum filium Johannis de Rozgun in quadam expedicione regni nostri proficua in Ruteniam una cum Wyllermo palatino, sicut sibi dictum fuisset, profecta (очев. треба читати: profectos) fore denotans, per litteras suas ipsam causam ad quindenas residencie wercitus sui precipiebat prorogari, ideo ob preceptum eiusdem domini regis ad quindenas dicti exercitus regii proxime movendi sub statu priori duximus prorogandum (Datum in Wyssegrad octavo die termini prenotati a. D. 1340).

Зміст документу, очевидно, такий: речинепь процесу за село Wysno в королївськім надворнім судї був визначений на два тижнї по св. Юрі, себто на 7 мая. На сей речінець ставила ся одна сторона — Тома син Тиби, а друга — Петро й Володислав з Розгону не стали. Тома мабуть допевняв ся заочного рішення, але приятелї неприсутних вистарали ся від короля відрoчення, на тій підставі, що Петро й Володислав пішли в похід на Русь з воєводою Вілєрмом. Король листом поручив двірському судї перенести речинепь справи на два тижнї по поворотї війська з походу (ad quindenas residencie exercitus), i судя 14 мая оголошує се відроченнє своєю грамотою, в трохи зміненій формі (ad quindenas exercitus proxime movendi).

Попереднї дослїдки, що застановляли ся над сим документом — др. Прохаска (W sprawie zajęcia c. 19-20) і д. Ом. Терлецький (Полїтичні подїї с. 12), инакше розуміючи текст, робили з сього документу хибні виводи: по перше — що король угорський сам ходив на Русь, по друге — що військо угорське рушило на Русь на самий термін справи — 7 мая. В дїйсности на чолї похода стояв воєвода Вілєрм, а не король, а похід мусїв розпочати ся уже перед 7 мая.

6. Західнї звістки про війну 1340 р. (до c. 22).

Іван Вінтертурський оповідав про сю кампанїю так: rex Krakowie, cuius consors soror uxoris regis Ruthenorum fuerat, illuc cum exercitu properavit et immensam pecuniam ab eo relictam rapiens reversus est (вид. Vyss-a c. 165 — див. т. III Історії, вид. 2 прим. 15).

Іван Віктрінґський: Rex Ruthenorum moritur et rex Kracovie ratione consortis, que filia regis Livonie fuerat, terram apprehendere festinavit, et abductis inde spoliis pluribus, quibusdam civitatis depredatis, ad propria est reversus (Böhmer Fontes rerum Germ. I. 438).

Франтішок Празький: terram Ruthenorum, quam pridem debellaverat (et devastaverat — додано в другій редакції) dux Poloniae propter ducem terrae praefatae, qui exstitit ei in linea consanguinitatis astrictus (Fontes rerum Austriac. I т. VIII c. 564, порів. т. III ² прим. 20).

Всї три письменники писали в однім часї — в 1340-х рр., зовсїм самостійно — див. про них Lorentz Deutschlands Geschichtsquellen im Mittelalter I c. 69, 254, 302. Порівнюючи їx звістки, бачимо, що найбільше з них говорить І. Віктрінґський, найменше — І. Вінтертурський: у сього навіть нїякої війни нїби нема — Казимир несподїваним нападом тільки захопив скарби свого свояка і з тим вернув ся. Взагалї-ж звістки незвичайно близькі до себе, хоч позичування між ними не могло бути.

Завважу, що в лїтературі галицько-волинської справи звичайно користано з оповідання Івана Віктрінґського не в первісній формі, а з пізнїйшої компіляциї анонїма Лєобенського, а оповіданнє Франтішка, хоч уведене в круг сих дослїдів уже Райфенкуґлєм (Gründung der gr.-k. Bisthümer), пізнїйшими дослїдками було спущене з очей, і тільки Чучиньский в своїй рецензії працї Філєвіча на ново пригадав його.

В згаданім вище (невиданім) збірнику Кунїк вказав ще на звістку молодшого сучасника Франтішка празького кононіка Бенеша з Вайтміля. Свою хронїку він розпочав перерібкою, з деякими змінами й доповненнями, хронїки Франтішка (нове вид. в IV т. Scriptores rerum bohemicarum. Він записує тут: Kazymirus rez Poloniae habuit gwerram cum Ruthenis et Lytwanis infidelibus, qui venerant ad occupandum regnum et terras Poloniae. (Потім звістка: eodem anno dux Latwanorum accersiri fecerat ad se Х sacerdotes et christianos plurimos cupiens tandem christiana fide imbui; sui hoc considerantes ipsum ducem veneno intoxicarunt; Кунїк хотїв бачити тут звістку про Юрия-Болеслава і Lytwanorum поправити на Ruthenorum, але зовсїм не виключено, що тут Бенеш думав на Гедимина, що теж умер в тїм часї, хоч може помішав його смерть з строєннєм Болєслава).