Похід Гедимина на Київщину.

З оповіданнєм русько-литовської лїтописи про похід Гедимина на Київщину повторило ся більше меньше те саме що, було з волинською частию оповідання. То значить, по перших скептичних виступах проти нього (у Карамзїна IV 129, Зубрицького III 265) пішли проби погодити лїтописне оповіданнє з иньшими звістками, витягнувши з нього його фактичну основу. На сїм становищі став уже Стаднїцкий (Syn. Gedymina II 25-7). Ширшій і докладнїйшій аналїзї піддав оповіданнє Антонович (Моногр. І 47-58) і київську часть признав вповнї апокрифічною: опираючи ся на оповіданню 1331 р. і на звістцї Густинської комп. про перехід Київа під литовську власть за Ольгерда, він уважає цїлу сю історію видуманою, властиво — перенесеною на Гедимина з часів Витовта, а подробицї по части видуманими, по части анахронїстичними. Проти сього погляду виступив Дашкевич (ЗамЂчанія c. 42-64). Він доводив, що подробицї лїтописного оповідання зовсїм не так апокрифічнї, як вони здавали ся проф. Антоновичу, а на підпертє лїтописного оповідання вказує на записки т. зв. Межигорського збірника. Він уважає факт похода Гедимина та прилучення Київщини за історичний, тільки пересуває його на часи по ролї 1331 й розбиває на дві осібні частини: прилученнє Житомира та Овруча й похід на Київ. Більше меньше на становищі проф. Дашкевича стояв потім Іловайский, В.-Буданов (Населеніе югозап. Россіи до пол. XV в. c. 38-9), тим часом як нпр. Леонтович тримаєть ся поглядів Антоновича.

В своїй працї: Исторія Кіевской земли до к. XIV в. (c. 473-483) піддав я близшій аналїзї арґументи Дашкевича, котрими пробував він боронити лїтописне оповіданнє. Результат, до якого дійшов я тодї, можу й тепер повторити: лїтописне оповіданнє стоїть одиноко, не маючи підпори в иньших звістках; воно має виразні баламуцтва й видумки. Супроти того приймати його основу навіть і в простїйшій формі, в якійсь редукції, досить небезпечно, хоч з другого боку не можна вказати таких фактів, які б виразно виключали можливість походу Гедимина на Київщину й навіть окупації київських городів. Я признаю, що анї оповіданнє 1331 р., анї записки Густинської компіляції, до котрих прийдемо низше, не виключають такої можливости: вони доводять тільки, що перед Ольгердом Київщина не була введена цїла і остаточно в круг литовських волостей.

Пробу п. Дашкевича — підперти оповіданнє лїтописи звістками т. зв. Межигорського збірника (рукопись, тепер в біблїотецї Осолїньских ч. 2168), вказаними уже Стаднїцким, — не уважаю щасливою. Я переглядав сей збірник спеціально в сїй справі й переконав ся, що нема підстави уважати його звістки самостійними. Рукопись ся містить збірку історичних виписок і лїтописних заміток. Звістка про те, що Гедимин забрав Київщину, повторяєть ся в нїй пять разів (всї тексти подані у п. Дашкевича c. 56), але з них властиво є дві основні — на c. 72, з датою 1340 р. (цифра 40 написана на вишкобранім) і на с. 104, з датою 1333 (6841) р.; звістка на с. 11 дописана пізнїйше на марґідезї, а звістки на c. 80 і 90 — то властиво повторення. Записка на c. 72 звучить: „въ року 1340 Гедимин князь литовский повсталъ на князя кіевского Станислава и побЂдилъ єго зъ кіевскимъ и татарскимъ войскомъ над рЂкою ИрпЂнею и Кіевъ въ свою власть взялъ”, Записка на c. 104 та сама, тільки має чисто стилїстичні відміни (зам. „кіевскимь” — „рускимъ”, додано: „и прогнавши Татар”), та дата иньша. Та частина, де ми стрічаємо першу записку, має виразні слїди користання з Стрийковского, досить нпр. порівняти кілька вступних епізодів:

Межигорський збірник — Єсть теж Варяґія мЂсто велми славное здавна от Вандалитовъ заложоноє, недалеко отъ Любку на границяхъ Галсанскихъ, от которого теж мЂста Балтицкоє море Варяжскимъ быти меновано нЂкоторыє мнЂмают (c. 2)

Стрийковский (вид. 1846) — Jest też Wagria miasto z dawna wielmi sławne, od Wandalitów założone, niedaleko od Lubku na granicach Holsackich, od którego też miasta Baltyckie morze Wareckim byc mianowane niktórzy mniemaj (c.113 вид. 1846 р.)

Межигорський збірник — Єсть землица Варяґія у нанст†Саксонского княжати межи Влоскою землею и Французкою, от Лятоберґу Воконсовъ недалеко, которая во онъ часъ была провинцією римскою, с тоєЂ землЂ сут тыє княжата c Палеоном в тыє крає прижеґліовали, тогды ся варяжскими княжатами прозвали от влоскои отчизны Варяґіи (c. 4).

Стрийковский (вид. 1846) — Jest też ziemica Waragia albo Weragia w państwie Safoiskiego xiążęcia miedzy Włoską і Francuską ziemią, od Latobrogów i Wokonciów niedaleko, która też w on czas była prowincią rzymską s tej jeśli ty xiążeta z Palemonem w ty strony pułnocne przyżegliowali, tedy sie weragijskimi albo waragskinii xiążety od Włoskiej ojczyczny Waragiej zwali (c. 114).

Як бачимо, подібність буквальна, тільки з деякими похибками (треба знати, що ся статя в збірнику — копія, як то видко з деяких. технїчних познак — нпр. приписки на c 11). Отже залежність сеї частини збірника від Стрийковского не може підлягати сумнїву. Се неминуче піддає гадку, що й звістка про Гедиминів похід мабуть взята звідти; тим більше, що тільки у Стрийковского згадуєть ся участь Татар в війнї київського князя Станислава з Гедимином. Друга записка так близька до сеї першої і змістом і стилїстично, що мусить уважати ся найскорше повтореннєм її (зі спільного джерела). Ріжницї тільки в датї: у Стрийковского датуєть ся похід Гедимина на Київ 1320 роком, в Межигорськім збірнику 1333, 1340 і 1341. Я думаю, се ваганнє в датї походить звідти, що в ориґіналї збірника не було дати зовсім; підозріваю, що для датовання послужив рік смерти Гедимина 1340 або 1341, а дата 1333 (властиво 6841) стала ся через помішаннє рахунків від сотворення сьвіта і Христа: дати з обидвох сих рахунків приходять в першій частинї, і кінцеві цифри в них однакові — 41. Проф. Дашкевич пробував вправдї підперти дату 1333 р. иньшими вказівками (ЗамЂчанія c. 57), але як я виказав то в своїй Історії Київщини, обидві наведені д. Дашкевичом звістки з датою 1333 р. мають в датї очевидні помилки.

Збірка русько-литовських лїтописей в XVII томі Полного Собранія не приносить до звістної вже традиції про окупацію Поднїпровя Литвою нїчого цїнного. Оповіданнє про окупацію Мингайловим сином Турова, Пинська, Мозиря й Сїверщини (редакції середнї й ширша) має дві версїї: в однїй зветь ся сей князь Скирмунтом, в другій Шварном (Пол. собр. лЂт. т. XVII c. 232-3, 247-8, 302, 363-4, 428, 480-1). Оповіданнє про похід Гедимина в середнїх редакціях (c. 258-260, 311-3, 371-3, 438, 491-3) мають тільки стилїстичні та буквальні відміни. Оден тільки Євреінів кодек про Ольгимунта додає: „сына Гольшина, великого князя Голшинского”.

3. Дмитро Дедько (до c. 20)

Особа і дїяльність Дедька окружена неясностями і суперечностями.

Треба-б насамперед уставити властиву форму імени Dedko. Коли уважати на число звісток, то перевага буде по стороні форми Detko, бо крім двох грамот Юрия-Болеслава сюди ж очевидно веде форма Datko і форма Dechk угорської грамоти (читай Дечко-Децько, Детько, але не Дедко) ²). Але за транскрипцію Dedko говорить те, що її маємо в листї самого Дедька: треба припускати, що його писар, хоч би може й не Русин, таки знав, як звучить імя його патрона. Коли приняти, що в імени Dedko d було мягке (дь), то се може обяснити ваганнє між Дедько і Детько. Чи було тут е тверде чи мягке (ье) — сього вже нам нїхто не скаже. Довільно можемо виберати Дедько чи Дєдько; остатня форма остільки привабнїйша, що давала б певне значіннє: Дїдько чи Дєдько == Дядько; але ми так мало знаємо вокалїзм галицьких діалєктів тих часів, що в такі виводи тяжко пускати ся.

Звичайно в лїтературі толкують імя Дедька як „Дядько”, і вказують що в грамоті 1335 р. Юрий-Болеслав називав його Demetrio Datkone nostro: тут, мовляв, Datko не имя, а титул: „Дмитро наш дядько”. Та дядьком Юрия-Болеслава Дмитра, по моєму, нїяк не можна вважати. Чи можливо, аби такий дядько, приведений Болеславом хиба з собою (бо нема нїякої вказівки на те, аби Болеслав прибув до Галичини таким малим, аж тут йому дядька придїлено — див. III ² c. 123) і посаджений на першім місцї між боярами, міг і після революції бояр против Болеслава удержати ся на чолї боярської управи? А коли навіть припустити, що Дмитро був галицьким боярином — дядьком малого Юрия (хоч се буде дуже гіпотетично), що він потім відступив від свого вихованця й став на чолї революції против нього (також не дуже правдоподібна гіпотеза), то невже потім сам він ще називав себе „дядьком” того в Галичинї зненавидженого, ним самим підступно зрадженого князя? Вказують вправдї на те, що назви „кормильця”, „дядька” приростали. Але приростали вони до потомства; так маємо бояр Кормильчичів. Вказують ще Семена Дядьковича, але сей текст нїчого не дає: „Левъ посла къ Юрію Семена своєго дядьковича” — Іпат. 612. Пор. іще Arch. Sang. I ч. 52.

Коли Дмитро і був княжим дядьком, то не Болеславовим, а хиба Андрієвим! Значить вираз Datkone nostro не може нїчого дати на потвердженнє гадки, що се не імя, а титул, бо Дмитро не міг бути datko noster для Болеслава в такім значінню. Але „Дядько” могло бути його прозвищем і без того, що він був доконче княжим дядьком. Проф. Линниченко справедливо зауважив, що в галицьких актах XIV-XV вв. не рідкі подібні імена: Detco, Dzatco, Дядкович — A. G. Z. II ч. 9, XI ч. 74, Przegląd arheol. I c. 72.

Були ще иньші об'яснення: нпр. Лонґїнов толкував се прозвище як Detko == дїтський (Лонгиновъ Грамоты Юрія II c. 16). Але на се справедливо вказувано, що „дїтський” занадто малий титул для такої визначної особи; зрештою що зробити тодї з формою Дедко? Далї, толковано се як „дїдко” — дїд або „дядько” — вуй князя Юрия-Болеслава (Линниченко Крит. обзоръ с. 159). Але знову неправдоподібно, аби таке означеннє посвоячення з Юриєм задержало ся і задержане було Дмитром по смерти Юрия-Болеслава.

З передньої карієри Дмитра не знаємо нїчого над те, що він був найповажнїйшим боярином за Юрия-Болеслава. Проф. Линниченко в своїм екскурсі про Дедька (Крит. обзоръ c. 158-168), подібно і Кунїк (ор. c. c. 131-2) вважали Дедька прихильником Юрия-Болеслава, вірним йому до смерти. Але на се нема нїякої підстави: покликують ся на те, що Дмитро „й пізнїйше тепло згадує” про Болеслава, але стільки тої теплоти, що Дмитр каже про нього в своїй грамотї: domini nostri felicis memorie ducis Rusie — шабльоновий канцелярійний вираз, що нїчого не каже. A priori дуже неправдоподібно, щоб особливий прихильник Юрия-Болеслава зістав ся на чолї боярства по революції.

Ян з Чарнкова зве Дедька „перемишльським воєводою” — quidam pessimus baro Datko nomine castrum Przemial habens, і сї слова роблять трудність, бо нема причини припускати (як деякі роблять), що Дедько в 1340 р. був дїйсно тільки перемишльським воєводою, а старшиною цїлої Галичини став пізнїйше. Перший з бояр Юрия, міщений на його грамотах повище всїх воєвод, з чого-б він став перемишльським воєводою, і що за переворот зробив він, щоб по Казимировім походї забрати власть в свої руки? Зрештою і в його грамотї є досить виразний натяк, що він уже під час Казимирового походу займав своє чільне становище (discordiam inter dominum Kazimirum... et nos). Тай порівняннє оповідання Казимира з оповіданнєм Яна не лишає сумнїву, що в часї нападу Казимира Дмитро уже був управителем цїлої Галичини. Припускати, як то декотрі роблять (Линниченко Крит. обзоръ c. 167), що в словах Яна треба розуміти походженнє Дедька з Перемишля, також трудно: слова Яна виразно кажуть, що в 1340 Дедько був воєводою в Перемишлї. Чи не лежить тут відгомін якоїсь битви під Перемишлем, де засїв був Дедько? На мій погляд се було-б найлекше об'ясненнє.

До річи сказати, ширша русько-литовська лїтопись записала нам традицію про якусь різню руських бояр під Перемишлем: вона каже, що під час польсько-литовських спорів в серединї XV в. польські пани задумали вирізати литовських, закликавши до себе на зїзд, „как вчинил(и) над пани рускими премисльскими, позвавши их до рады, і там порезали і Премишль засели” (Pomniki do dziejów litewskich с. 57). З звісних тепер кодексів рус.-литовської лїтописи читаєть ся се оповіданнє тільки в однім кодексї Биховця, але Стрийковский каже, що читав се в 12 кодексах: latopiscze ruskie і litewskie wszytkie którychem dwanaście nato zgadzał, inaczej skutek tego sejmu opisuią sprosta tymi słowy i т. д. — іде се оповіданнє (II с. 233). Хронольоґічних вказівок ся традиція не має нїяких, може належати й до р. 1340 і до 1349. Скільки в нїй історичного, се розумієть ся трудно сказати.

До Дедька ще прикладали Кунїк (збірник, як низше, c. 133) Линниченко (ор. c. 165-6) дві грамоти 1385 р., де згадуєть ся село Деметровнчі в Перемишльській землї quae quondam Dessk: вони звязують се з звісткою Яна, що Дедько був перемиським воєводою, а назву c. Дмитровичів з його імени. Але як сам Л. вказав, подібні імена були в Галичинї не рідкі, тож і сей здогад про принадлежність сих сїл Дедькови зістаєть зовсїм гіпотетичним.

Взагалї по 1344 роцї (грамота Людовика) не маємо про Дедька нїяких звісток. На тій підставі, що в 1349 р. Казимир титулує себе володарем Руси, Кунїк ставив здогад, що може саме в тім роцї вмер Дедько, і се дало Казимиру привід до такого титуловання — бо за житя Дедька не міг він себе так титуловати. Але се, очевидно, дуже слабка гіпотеза.