Примітки. 2) Додатково, осібною грамотою, Жиґимонт признав права Польщі на Городно (грамота у Длуґоша IV c

¹) Длуґош IV c. 480 і далї, Scr. rer. pruss. III c. 498, Cod. ер. saec. XV т. II ч. 206, Archiwum Sanguszków I ч. 32, Skarbiec ч. 1627.

²) Додатково, осібною грамотою, Жиґимонт признав права Польщі на Городно (грамота у Длуґоша IV c. 486). Не бачу підстави для здогаду, що таких грамот про поодинокі спірні території було ще більше.

³) Seu duci magno, per utramque partem pro tempore eligendo.

⁴) Тексти грамоти Жиґимонта і Михайла у Длуґоша 1. c., в Supplem. ad hist. Russiae mon. ч. 217, в Codex ер. saec. XV I ч. 81. З ориґіналу видані на ново у Барвінського, док. 1 і 2. Грамота Ягайла — Rzyszczewski Codex dupl. Pol. I ч. 175.

⁵) Навіть про вилученнє Волини з комплекса земель в. кн. литовського й прилученнє до Польщі по смерти Жиґимонта не говорить ся виразно; але стилїзація така, що в нїй можна б добачати такий зміст.

⁶) Лєвіцкий в своїй остатнїй працї (Przymierze c. 293) здогадував ся, що спосіб вибора в. князя в будучности був описаний разом з сим актом в осібній грамотї, але се зовсїм неправдоподібно, і слова, на котрих свою гадку Лєвіцкий опирає, належать мб. до Городельського акту.

⁷) Копистяньский в своїй недавнїй працї (c. 82-4) висловляє гіпотезу, що вага акту 1432 р. лежала в тім, що родину Жиґимонта виключено на будуще від великокняжого престолу й забезпечено його самим Ягайловичам. Але в дїйсности вага його лежала нїяк не в династичній, а в польській державній ідеї, в забезпеченню участи Корони в обсадї великокняжого престолу, що мала дїяти ся через вибір, а не спадком. Кейстутовичі зрікають ся дїдичних прав, але не тратять можливости бути вибраними. Ягайловичі можуть дістати ся на великокняжий престіл також тільки через вибір.

⁸) Codex ер. sаес. XV т. III c. 523. Про сей привилей див. прим. 33.

⁹) Codex ер. saec. XV т. III c. 529.

¹⁰) Див. в т. V c. 452-3.

¹¹) Exercitum de curiensibus suis.

¹²) Длуґош IV c. 481, пор. 484-5.

¹³) Длуґош IV c. 487. Лєвіцкий (ор. c. c. 162) представляв собі справу сеї кампанїї так, що польський похід був викликаний нападом Федька, а сей знову входив в плян падодистової кампанїї Свитригайла. В дїйсности польський похід на Поділє значно випередив сю кампанїю і був вчинений Поляками proprio motu.

¹⁴) Длуґош IV c 487-491, LEKUrb. VIII ч. 651, 661 (==Scr. rer. pruss. III 499), Skarbiec ч. 1644. Реляцію Длуґоша про Копистеринську битву з певним скептицизмом брали й иньші дослїдники, що близше застановляли ся над сим епізодом: Молчановський ор. c. 367, Лєвіцкий ор c. c. 163.

¹⁵) Що Федько зістав ся паном східнього Поділя, а не стратив його, як думав Лєвіцкий (c. 165), се виходить з усього. Федько представляв Копистеринську битву побідою. Длуґош мовчить про результати окупації. Поділє слїдом (весною 1433 р.) бачимо в руках Федька. Лєвіцкий бачить доказ утрати Федьком Поділя в тім, що Свитригайло закликав Федька до себе до походу (LEKUrkb. VIII ч. 662), але в сїм скорше треба доказ, що його становище на Поділю було зовсїм безпечне. Лєвіцкий думав (ор. c. c. 201), що Федько вернув собі Браславщину весною 1433 р., але текст Длуґоша (IV c. 515), на який він покликуєть ся, каже тільки, що Федько тодї держав Браслав.

¹⁶) Codex eqist. saec. XV т. І ч. 82 (з пізнїйшої досить лихої копії). Се наданнє, очевидно, має на гадцї записка Густин. лїт. під 1432 р. — див. прим. 33.

¹⁷) Лєвіцкий в своїй першій працї (Powstanie c. 330) тушував сю справу, але в новійшій (Przymierze c. 295) признав, що тут виступає плян прилучення Волини Польщі. Одначе з того, що кн. Ніс, покинувши Свитригайла, виступає серед Жиґимонтового двору на актї унїї 20/I 1433 р. (як низше), виходило б, що Луцьк в тих місцях в реальнім володїнню Поляків мабуть не був. Вольф (Ród Gedymina c. 22), щоправда, думав, що кн. Ніс був тодї без уряду, але його ввела в помилку хибна дата реляції в Skarbiec ч. 1623.

¹⁸) Вольф, як вище, здогадувавсь, що кн. Ніс відстав від Жиґимонта тому, що він відібрав від нього Волинь, але сей здогад, як сказано, опираєть ся на хибній датї.

¹⁹) Про перехід Луцької землї до Свитригайла див. листи у Карамзїна V пр. 264 (тогочасний нїмецький переклад в LEKUrkb. VIII ч. 681), Skarbiec ч. 1661, також Длуґош IV c. 499.

²⁰) LEKUrkb. VIII ч. 624, 632, 636, 639, 646.

²¹) LEKUrhb. VIII ч. 642, 645, 646, 647, 649, Давн. рус.-лит. лїтоп. с. 50-1, псковські — Пол. собр. лЂт. IV с. 206, V с. 27, Тверськ. с. 489, Длуґош IV с. 491-2 (сильно побільшено).

²²) LEKUrkb. VIII ч. 650, 657, 661, 662, 663, Давн. руськo-лит. лїтоп. с. 51, Cod. ер. saec. XV т. III дод. 18.

²³) LEKUrkb. VIII ч. 661 (c. 392-3, пор. 404), 664, 667, 669, 673.

²⁴) LEKUrkb. VIII ч. 677, 681, 685, 693, 701, 703, 724, 797. Лист Свитригайла з ориґіналу у Карамзїна V пр. 254. Давн. рус. лит. лїтоп. c. 51-2. Псковська в Пол. соб. лЂт. IV с.207. Длуґош IV c. 519-20.

²⁵) Длуґош c. 499. З сим епізодом досить правдоподібно звязуєть ся реляція якогось польського старости (мабуть Кердеєвича) про погоню за Носом (звісна тільки з польського перекладу Пшездзєцкого, друкованого в старій польській ґазетї Gazeta Codzienna, 1854, а недавно передрукованого Радзїмінским Monografia xx. Sanguszków I c. 81; згаданий тут кн. Казимир може й не помилка, як думав Вольф, а кн. Казимир белзький, з мазовецької династиї). Взята при тім в неволю кн. Гуркова обіцяла намовити свого свата кн. Носа до служби королеви, а Луцьк до підданства.

²⁶) Длуґош IV c. 499 і 520-1, лист Жиґимонта до Ягайла з 25/IX 1433 у Ґолембіовского Dzieje pan. Władysława Jagiełły I c. 551 (лихо виданий), пор. Skarbiec ч. 1661. Сей лист Жиґимонта має в собі деякі неясности, і їх не можна розвязати, не маючи перед очима певнїйшого тексту. Питаннє головно в тім, чи вихідною точкою повстання на півночи був також Луцьк, чи Слуцьк — з теперішнього текста годї вгадати на певно. Непевна звістка про напад Носа і побіду над Поляками під Самбором у Коцебу, за ним у Вольфа Ród c. 22. Що до Холмщини, то Лєвіцкий представляє собі Кердеєвича якимсь спеціальним Grenzverweser-ом супроти Носа (ор. c. c. 186), але без всякої підстави. Кердеєвич в ролї старости тільки боронив собі звичайним способом своєї землї від волинських нападів.

²⁷) Длуґош IV c. 520. Присяжні грамоти волоського господаря — Матеріалы для исторіи Россіи. Польши и Молдавіи Уляницкого ч. 29-30, Codex ер. saec. XV т. II ч. 216, пор. Длуґош IV 513-4.

²⁸) LEKUrkb. VIII ч. 781, 797, 828.

²⁹) Длуґош IV c. 521-2.

³⁰) Сї потвердження, інтересні тільки підписами сьвідків (зміст повторяють вони незмінно з акту 1432 р.), видані недавно у Барвінського, док. 3 і 4. Грамота Ягайла з 1434 р. — Rzyszczewski Codex d Pol. I ч. 176.

³¹) LEKUrkb. VIII ч. 789 (на жаль, тільки реґеста). Подібні поголоски про замір Ягайла завести компроміс мім Жиґимонтом і Свитригайлом ходили ще зараз про проголошенню Жиґимонта — Skarbiec ч. 1629; але на сей раз ми маємо документ.

³²) LEKUrkb. VIII ч. 781, 816, 849, 854, 855, 856, Skarbiec ч. 1686, Давн. русько-лит. лїтоп. c. 52.

³³) З весни 1434 р. маємо листи Свитригайла, де він пише про заміри Поляків забрати у нього Луцьк і Кремінець і про успіхи Федька на Поділю — Skarbiec ч. 1684 і 1686. Про зраду в Луцьку й Київі — лист Ганса Бальґа з 6/IX 1434 р. LEKUrkb. VIII ч. 855 (c. 501). Бальґ обережно додає до сих новинок: was nu an dessen dingen al wores ist, das kan ich nicht gesagen. Звістку про Київ не маємо нїчим провірити. Але в тій формі, що там готовила ся зрада, але Свитригайло запобіг їй, нема в сїй звістцї нїчого неправдоподібного. Звістка про Луцьк оповіджена з великими детайлями, й подверджуєть ся згаданим донесеннєм Свитригайла, що Луцьк вернув ся до нього — Golebiowski Dzieje Polski za Jagiełły II c. 37.

³⁴) Про сей епізод див. прим. 34.

³⁵) Про Кремінець і „майже всю Подільську землю” (очевидно, треба розуміти східнє Поділє) як свої волости пише Свитригайло 1/IV 1436 — Skarbiec ч. 1783.

³⁶) Про сю конспірацію читаємо в листах Свитригайла — Raczyński Kodeks dypl. Litwy c. 364 і 367. Про спаленнє м. Герасима Давн. русько-лит. лїтоп. c. 52, псковські в Пол. собр. лЂт. IV c. 209 (тут похибка, що зміняє зміст) і V c. 28 (тут добре).

³⁷) Лєвіцкий (Powstanie c. 240 і далї) пробував звязати всї сї вагання в одну велику конспірацію, що обіймала „як здаєть ся всю західню Русь”; її мотивом мало бути змаганнє до церковної унїї, а проводирем м. Герасим, котрого д. Лєвіцкий пропонував при тій нагодї на канонїзацію яко першого мученика церковної унїї. Все се одначе зовсїм фантастичне. Припускати, що київські пани, Федько, Ніс і Герасим були участниками одної конспірації, на сам перед трудно через хронольоґічну ріжницю. Не вже ж по тім, як Федько й Ніс відкрили свої карти вже в серпнї, Герасим ще пів року тягнув свої переговори (сї переговори й розпочаті мабуть були пізнїйше). По друге, неоднакова у них полїтична тактика: Федько піддаєть ся Польщі, Ніс і Герасим тягнуть до Литви. Що до унїонного мотиву — то се чиста фантазія, для якої бракує всякої підстави, хоч би тому що сам Свитригайло був прихильником церковної унїї, і зовсїм не за унїю спалив Герасима.

³⁸) LEKUrkb. VIII ч. 906, 936, 969, 970, 976, 983, 1006, Codex ер. saec. XV т. III дод. 24, 27, 29, 32.

³⁹) Про саму битву — Давн. руськ.-лит. лїтоп. c. 52-3, псковські в Пол. собр. лЂт, IV c. 209-210 i V c. 28, Длуґош IV c. 562-5, LEKUrkb. VIII ч. 985, 986 і 994.

Свитригайло й змагання українських і білоруських елєментів вел. кн. Литовськаго: Війна 1435, Свитригайло на Українї, утрата Білоруси, переговори Свитригайла з Польщею в 1436 р., полїтика галицької шляхти, союз з нею Свитригайла, заходи Жиґимонта коло Київщини й Волини, польське правительство вирікаєть ся Свитригайла, упадок Свитригайла.

Жиґимонт по сїй побідї почув себе вповнї паном ситуації. Справу з Свитригайлом уважав він покінченою. Настав час звернути фронт в другий бік — против польських інкорпораційних апетитів, против яких він заздалегідь, ще від самих початків свого пановання пильнував зміцнити свою позицію. Потрібні були союзники против Польщі, і тому Жиґимонт не схотїв іти з Поляками на Ливонїю по вилькомирській побідї. Як Витовт під Ґрінвальдом, так і Жиґимонт, що взагалї силував ся йти слїдами свого славного брата, хотїв собі зберігти в рицарях союзника для обрахунку з Поляками, що тепер виходив на чергу.

Замість походу на Нїмцїв, вислав він сина з військом заберати руські землї Свитригайла. Але тут так гладко не пішло. Тільки Смоленськ, приготований недавнею конспірацію, піддав ся Жиґимонтови, натомість Полочане й Витебляне не віддали ся й побідно витримали облогу литовських військ. Сам Свитригайло також не думав капітулювати й стягав недобитків своїх прихильників, та татарську поміч. Відсидївши ся в Витебську від литовського війська, він з кінцем року подав ся на полудень, як казали Нїмцям — аби стягнути Татар та за їх помічю вернути собі Смоленськ і оборонити иньші руські землї ¹).

Під весну, дїйсно, бачимо Свитригайла в Київі. На Українї справдї треба було його присутности. Там рознесла ся була чутка, що Свитригайла нема вже на сьвітї, й як він сам каже, се було причиною, що намістник сїверський був піддав ся — кому, не знаємо, Жиґимонту чи Москві. Але коли Свитригайло зявив ся тут, сїверські городи вернули ся до нього. З татарською помічю рушив він на Поділє й вернув собі Браславщину. Волинь — земля Луцька й Кремінеччина також вернули ся до нього. 1 цьвітня він писав до вел. маґістра, що вернув собі вже всї руські землї, з виїмком Смоленська, до котрого думав тепер забрати ся. Він планував похід і на Литву з Татарами, та просив вел. маґістра ударити разом на Польщу. Але рицарі — й пруські, й навіть ливонські, уложивши під натиском обставин угоду з Польщею (31/XII 1435) і пообіцявши в нїй розірвати з Свитригайлом, не відважали ся вже нарушити сеї умови й мовчаннєм збували Свитригайлові листи ²).

Лїто принесло новий, ще тяжший удар, нїж ся утрата нїмецьких союзників: Полочане й Витебляне піддали ся Жиґимонту, „не чуя собЂ помочи ни отколе” ³). Вся Біла Русь отже була страчена. Се було особливо тяжко: і з становища литовської державної традиції і для Свитригайлових рахунків. На українські землї, хоч як вони були великі, в Литві все дивили ся як на провінції анектовані, властивою ж державою були землї литовські й білоруські. Тепер і ті й сї були для Свитригайла страчені. Тому то русько-литовський лїтописець, записавши підданнє Полоцька й Витебська, додає: „и нача князь великий Жедимонтъ княжити на великом княжении на Литовськомь и на Рускомь” — з Свитригайлом лїтописець від сього часу не рахуєть ся. Та й сильнїйшої опори українські землї не могли Свитригайлови дати: ми знаємо, що він операв ся на князївсько-панську верству, тим часом на Поднїпровю, так само і в Браславщинї ся верства була дуже слабка, а Волинь займала тепер досить непевне становище супроти Свитригайла.

По кількох лїтах боротьби Свитригайлу приходило ся думати про покору. Але старий дипльомат все ще шукав якоїсь штуки. Союз Польщі з Жиґимонтом знищив його — сей союз задумав він доконче розлучити. Притягнути до себе Жиґимонта не було надїї; значить приходило ся пошукати ласки у Поляків, хоч би цїною крайнїх уступок.

Поляки, як ми знаємо, захоочували Свитригайла до компромісу на початку 1434 р. Потім чуємо про якусь пропозицію переговорів від них на початку 1436 р. Та тут — з весною 1436 р. починають нас полишати джерела, перед тим розмірно богаті, так що ми тільки в деякій части можемо слїдити за полїтикою Свитригайла. При кінцї падолиста він писав вел. маґістру, що недавно уложив перемирє з Поляками, як той йому радив, — до дня св. Миколая (9 мая!). По тім, як оповідає Длуґош, він цїлу весну й лїто бомбардував своїми посольствами кор. Володислава, стараючи ся прихилити його до повного помирення й союзу. Але Жиґимонт дуже жалкував і нарікав на сї зносини Поляків з Свитригайлом та уложене з ним перемирє й рішучо противив ся всяким компромісам з ним. Тому польське правительство дуже здержливо приймало всї сї залицяння Свитригайла. Тодї Свитригайло сам 13 серпня зявив ся в Кракові, з великими дарунками королеви й його сенаторам. Але дарунки не помогли, й Свитригайлу пообіцяли тільки, що на зїздї польських станів в Сєрадзи, в жовтнї, візмуть його справу під розвагу ⁴).

Відповідь ся обіцювала так мало, що Свитригайло махнув рукою на польське правительство й звернув ся до панів з українських земель Польської корони і з ними уложив сепаратну умову.

Щоб порозуміти сей факт, що так противить ся сучасній ідеї держави, мусимо сказати де що про становище сього українсько-польського панства. Галичина, хоч прилучена до Польщі ще 1387 р., аж до 1434 р. не була зрівняна з иньшими польськими провінціями. Її устрій і адмінїстрація відріжняли ся від иньших польських провінций, маючи деякі останки з руських часів, а що найважнїйше — її шляхта була обтяжена спеціальними податками й обовязками, яких не знала шляхта иньших польських земель ⁵). Се звязувало місцеву шляхту, без ріжницї її національности — польську й українську, певними спільними інтересами й велїло їй, так само без ріжницї, добивати ся повного зрівняння з иньшими польськими провінціями. З нею солїдарно тримала ся також і шляхта Белзької землї, хоч та належала до мазовецьких князїв, а з окупацією Поділя 1430 р. прибув союзник також і в шляхтї подільській. Не давно видана конфедерація руської шляхти 1436 р. кидає сьвітло на сей шляхотський союз всїх українських земель Польської корони: в нїм беруть участь маґнати й шляхта земель Львівської, Галицької, Перемишльської, Сяніцької, Холмської, Белзької й Подільської, грозячи знищеннєм майна кождому шляхтичови або урядникови, котрий би не піддав ся постановам сеї конфедерації, а в иньшій, пізнїйшій грамотї (1438 р.) заповідає навіть боротьбу королеви, як би він мав спротивити ся її постановам ⁶).

Вихідним мотивом для сеї орґанїзації була справа зрівняння шляхти руських земель з польською. Таке зрівняннє заповідав уже Єдлинський привилей Ягайла з 1430 р.: він задержав до смерти Ягайла тільки вівсяну данину в землях „руських” (галицьких) і подільських, а зрештою зрівнював сї землї з иньшими польськими, і се було повторене потім краківським привилеєм 1433 р. На практицї одначе се зрівняннє не було мабуть вповнї переведене, бо коли по смерти Ягайла його син Володислав оголосив повне зрівняннє Руси й Поділя з иньшими провінціями, се, як оповідає Длуґош, викликало сильне незадоволеннє в польських кругах, хоч з формального боку се був тільки наслїдок, що сам собою випливав з Ягайлових грамот. У всякім разї в р. 1434, з запанованнєм Володислава, проголошено було повне зрівняннє Галицької Руси й Поділя з иньшими провінціями; тут переводить ся тепер польська адмінїстраційна й судова схема — се було закінченнєм інкорпорації сих земель Польщі ⁷).

Переведеннє в житє сього зрівняння, зреформованнє українських земель в дусї польської шляхетської свободи, оборона здобутих прав, поставлена метою конфедерації 1436 р. — були тільки одною стороною в змаганнях шляхотського союза. Другою був, щоб так сказати — шляхотський імперіалїзм. Галицька Русь була першою стацією в походї польської шляхти на українські землї; тут утворили ся перші кадри нової польської маґнатерії, й сї успіхи тільки розпалили її охоту до дальших здобутків. Поділє було здобуте галицькими панами, против наказу, хоч і не против волї польського правительства. Се удало ся, й завистне око галицьких панів звертаєть ся до иньшої сусїдньої землї, на котру заявило претензії польське правительство, але не відважило ся зреалїзувати — до Волини.

Претензії на Волинь були піднесені зараз по смерти Витовта, а як я вище підносив, грамота Ягайла Лучанам 1432 р. будить підозріння, що польське правительство й потім мало гадку забрати Волинь. Але мотив обережности супроти унїї взяв гору, й польське правительство відложило сю справу до лїпших часів. Се не задоволило русько-польських конквістадорів, і обставини, в яких опинив ся Свитригайло в 1436 р., давали їм охоту використати їх для окупації Волини. Правда, у Свитригайла, як казав Посільґе, були ще й незалежно від того приятелї між українсько-польським панством. Але що переговори галицьких панів з Свитригайлом стали ся не на ґрунтї якихось особистих симпатий, а власне таких окупаційних апетитів, в тім трудно мати які небудь непевности, маючи перед очима умову галицької шляхти з Свитригайлом.

На жаль, нїяких подробиць сих цїкавих переговорів ми не маємо — саму тільки умову ⁸). З неї бачимо, що по своїй невдалій візитї до Кракова Свитригайло розпочав переговори з галицькими панами, і між ними в перших днях вересня (1436) прийшло до такої умови:

Між Свитригайлом й панами з Галицької Руси й Поділя уставляєть ся союз против усїх ворогів, аж до повнолїтности короля. Свитригайло має панам помагати „вірними радами й помічю”, а вони йому. Свитригайло віддає Полякам Луцьк з повітами ⁹), а галицькі пани мають на сєрадзькім зїздї вистарати ся йому від короля заплату за Луцьк иньшими маєтностями. Наколи ж би на тім зїздї не вдало ся виторгувати нїчого для Свитригайла, в такім разї відпоручники Свитригайла й панів самі мають щось постановити в справі тої заплати йому. По смерти Свитригайла всї його володїння мають перейти до Корони, і в сїм напрямі мав він обовязати своїх намістників. Що до Київщини, бояре Свитригайла, які були при нїм, тут же зложили таку грамоту: обіцяли бути помічними й прихильними королеви й панам його, а спеціально панам з Руси, і по смерти Свитригайла тримати ся тільки короля ¹⁰). Можливо, що теж було зроблене й для Браславщини, тільки сеї грамоти ми не маємо.

Значіннє сеї умови ясне: за відступленнє Польщі Волини галицькі пани забезпечали Свитригайлу володїннє иньшими землями — Київщиною, Браславщиною, Сїверщиною, й обіцяли йому за себе й за короля поміч против Жиґимонта. Инакше сказавши — Свитригайло ставив їм жаданнє, аби змусили короля розірвати союз з Жиґимонтом. Се, очевидно, було його головне жаданнє, а наскільки щиро при тім заміряв він передати Луцьк Полякам, се вже иньша справа. Правда, полки галицькі й мазовецькі (се очевидна вказівка на участь в сїй справі також панів бельзьких), прилучивши ся до війська Свитригайла, були впущені ним в Луцьку землю. Але се ще щирости Свитригайлового заміру не доводить: в тій хвилї для Свитригайлового престіжа ся польська залога була дуже користна, а більшого не питаймо.

Справдї, здаєть ся, се панське військо — властиво вість про його прихід зробила Свитригайлови дїйсну прислугу. Підчас його подорожі в Польщу Жиґимонт задумав зробити з Свитригайлом кінець. Правдоподібно, сим хотїв він запобігти можливому компромісу з Свитригайлом. Як довідуємо ся з Свитригайлового листу до вел. маґістра, вислав Жиґимонт разом два війська на Свитригайлові волости: одно на Луцьк, друге на Київ. Перше, прийшовши під Луцьк, пішло на приступ, хотячи спалити місто, але Свитригайлова залога їх відбила. Потім прийшла звістка, що Свитригайло „уложив союз з королем” — не знати, чи значило се звістку про ту Свитригайлову угоду з панами, чи про вислане ними військо, — скорше може остатнє. Тодї Жиґимонтові вояки кинули облогу й пустили ся швиденько назад. До Київа же встиг надтягнути Юрша, тодїшнїй київський воєвода, що був з Свитригайлом у Львові. Получивши ся з Татарами, що прийшли в поміч, він задав битву Жиґимонтовому війську, побив його сильно, і тим ся кампанїя скінчила ся. Дїяло ся се в середнїх днях вересня ¹¹).

Тим часом галицьким панам на сєрадськім зїздї, видко, не вдало ся перевести своїх плянів. Длуґош каже, що дебати над сею справою були дуже завзяті. Галицькі пани вказували на те, що се справа вже зроблена й не може бути змінена: Свитригайло уже передав луцький замок відпоручникам панів — старостї руському Шамотульському й Яну з Сєнна старостї олеському. Дїйсно, в актах Свитригайлових і його союзників сї пани звуть ся навіть луцькими старостами, то оден то другий, хоч в дїйсности Луцька земля зіставала ся в володїнню Свитригайла, й ті пани були властиво тільки комісарами галицької шляхти. Але з противного боку вказувано на обовязки прийняті на себе супроти Жиґимонта, на його рішучу опозицію всяким компромісам з Свитригайлом і домагання, аби Луцьк передано йому, Жиґимонтови, відповідно до трактату 1432 р.

Очевидно, серед польських панів були два напрями. Один змагав до як найскоршого прилучення українських земель до Польщі. Другий за лїпше вважав пильнувати унїї й сею дорогою зближати по волї інкорпорацію цїлого вел. князївства Литовського. Зрештою такі два напрями були взагалї в польській полїтицї, від самого початку майже, й часом перехрещували ся з собою. Перевагу в Сєрадзи взяв, очевидно, другий погляд, хоч ми й не знаємо близше постанов сього зїзда. Длуґош каже, що з Сєрадзи вислано послів до Жиґимонта, аби конче помирити його з Свитригайлом і намовити його на те, аби згодив ся, щоб Свитригайлу дати якусь винагороду в коронних землях ¹²). Се все оповіджене дуже коротко й не ясно; очевидно тільки, що правительство не хотїло розривати з Жиґимонтом, як бажав собі Свитригайло й галицькі пани. Але як воно хотїло обернути компроміс з Свитригайлом і справу його земель, се не ясно.

Супроти рішучої опозиції Жиґимонта, вислані з сєрадзького зїзду польські посли вкінцї вирікли ся зовсїм Свитригайла й задоволили ся тільки скріпленнєм унїї: Жиґимонт потвердив ще раз акт 1432 р., додавши нові ґарантії на те, що по його смерти всї землї перейдуть до короля, з виїмком Троцької волости його сина. Натомість польські посли обовязали ся перервати всякі відносини між Свитригайлом і Польщею. Всї Поляки, які були в Луцькій землї або взагалї в службі Свитригайла, мали бути відкликані й виведені звідти до 25 сїчня, й потім нїкому не вільно буде чи з Польщі чи з Мазовша іти до Свитригайла, везти до нього припаси, зброю й т.и., під страхом кари ¹³).

Таким чином польське правительство вповнї вирікало ся Свитригайла, хоч і не обіцяло Жиґимонтови активної помочи против нього. Се була, щоб так сказати, офіціальна польська полїтика. Але в дїйсности ті обіцянки не були сповнені: відносини галицької шляхти з Свитригайлом не були розірвані. Одного з її комісарів Яна з Сєнна бачимо ми при боцї Свитригайла в лютім 1438 р., з титулом луцького старости; в актї конфедерації галицької шляхти з жовтня 1438 р. на чолї її стоїть Шамотульський ґенеральний староста руський, з титулом луцького старости. Сама конфедерація, завязана „для загального добра земель руських і подільських”, хоч в актї говорить тільки про збираннє й шафованнє королївськими доходами, могла в дїйсности стояти в звязку з окупаційними плянами шляхти: не дурно ж вона манїфестувала ся титулом луцького старости для Шамотульського. В звязку з сим могла стояти й нова подорож Свитригайла в Галичину з кінцем року: звідти, з Перемишля висилав він свого аґента до Прусії ¹⁴).

Жиґимонт тим часом, як оповідає Длуґош, майже на кождий зїзд польських станів присилав свої скарги й нарікання на те, що умову про передачу йому Луцька не додержано: держать Луцьк далї в імени Корони згадані старости — Шамотульский і Сєненьский. Длуґош додає, що значна частина польських сенаторів не могла рішити ся на передачу Луцька, і тим дає розуміти, що гадки в сїй справі були подїлені, і що польське правительство, зробивши формальну уступку Жиґимонту, все ще не рішало ся виріктя ся плянів прилучення Волини. На нові домагання Жиґимонта поручено було тим волинським комісарам (десь в осени 1438 р., як виглядало б з Длуґошевого оповідання), аби з певними застереженнями передали Жиґимонтови Луцьк. Але порученнє се не було сповнене. Аж самі луцькі бояри, бачучи безвихідне становище Свитригайла й поставлені перед альтернативою — вибирати між підданством Коронї або вел. князївству, прихилили ся до сього остатнього. В сїчнї 1439 р., — писав Жиґимонт до пруського маґістра, — „Луцьк, що Поляки були забрали против своїх записей і присяг та при собі задержали (!), піддав ся нам сам, і Лучане зажадали, аби ми їм прислали свого намісника, і ми їм зараз післали” ¹⁵).

Се був остатнїй удар Свитригайлу — по нїм він уже не встав. Всякі звістки про нього уривають ся й пізнїйша лєґенда про нього оповідає, що він сїм лїт пас вівцї на Волощинї, поки не дістав назад Луцька ¹⁶).

Судячи з того, що в момент смерти Жиґимонта ми не бачимо в руках Свитригайла нїяких волостей в в. кн. Литовськім, треба припускати, як то й роблять звичайно, що Жиґимонт по переходї Луцька до нього, вибив Свитригайла геть зовсїм з земель вел. князївства Литовського. Се й зрозуміло — Свитригайло був зовсїм обезсилений, і навіть галицька шляхта не мала причини ним опікувати ся, коли втїк від неї предмет її бажань — Волинь. Він дістав одначе „винагородженнє в коронних землях”, про яке пактовано ще 1437 р.: йому дано в державу деякі маєтности в Галичинї, що й зіставали ся за ним аж до кінця його житя ¹⁷).

Пасти вівцї отже Свитригайло не мав потреби, а й саме вигнаннє його не трівало довго: в мартї 1440 р. під ножами конспірації згинув його ворог Жиґимонт, і перед очима Свитригайла на хвилю блиснула знову перспектива великокнязївського престолу.