Примітки. 3) Подібний експерімент, ще більш рішучий, зробив над своїми свояками тільки Олег рязанський в 1218 р.

¹) Іпат. с. 113.

²) Іпат. с. 143.

³) Подібний експерімент, ще більш рішучий, зробив над своїми свояками тільки Олег рязанський в 1218 р., скликавши і зарізавши разом шість своїх свояків і богато їх бояр.

СПІЛЬНА ДЇЯЛЬНІСТЬ СТАРШИХ ЯРОСЛАВИЧІВ; ЇХ ЗДОБУТКИ; ПЕРЕМІНИ В СТЕПУ; УПАДОК ТОРКІВ, НАПАД ПОЛОВЦЇВ; КИЇВСЬКЕ ПОВСТАННЄ 1068 Р.; ВИГНАННЄ Й ПОВОРОТ ІЗЯСЛАВА. КІНЕЦЬ СОЛЇДАРНОСТИ ЯРОСЛАВИЧІВ. СЬВЯТОСЛАВ У КИЇВІ. ІЗЯСЛАВОВА ОДІСЕЯ; ПОСЕРЕДНИЦТВО ГЕНРИХА IV І ПАПИ. ДЇЯЛЬНІСТЬ СЬВЯТОСЛАВА У КИЇВІ, ЙОГО КНИГОЛЮБІЄ; СМЕРТЬ СЬВЯТОСЛАВА І ПОВОРОТ ІЗЯСЛАВА. ПЕРШИЙ ПОХІД ІЗГОЇВ І СМЕРТЬ ІЗЯСЛАВА.

„Ми же на преднеє возвратим ся”, кажучи словами лїтописи — на часи по смерти Ярослава.

Кілька років пройшло тихо. Старші Ярославичі жили „в любови”, — та серед сеї любови розширяли свої землї на некористь иньших свояків.

Я говорив вище про тенденцію концентрації та її вплив на княжу полїтику протягом цїлого ряду поколїнь. Вона дала себе знати і в перших роках по смерти Ярослава, але в формі дещо відмінній.

Старший Ярославич Ізяслав, очевидно, не мав відповідної енерґії й здібностей, щоб узяти на себе інїціативу збирання земель. Взагалї він не потрапив зайняти становища зверхника своїх братів, „в отца мЂсто”, яке призначив йому батько. Лїтописець, дуже симпатично описуючи смерть Ізяслава, так характеризує його: „він був гарний з себе, великий на зріст, незлобного характеру, ненавидїв кривду, любив правду, підступу в нїм не було, анї хитрости, він був простий умом і не платив за зло злом” ¹). Відкинувши комплїменти його християнському характеру, написані під впливом: нещасть, які спіткали Ізяслава перед смертю, і дуже побільшені, ми справдї можемо признати, що він був „прост умом”. Одначе його меньші брати, спеціально — найбільш енерґічний між ними Сьвятослав, не відважили ся теж від разу, поки не задокументував він виразно своєї безрадности, виступити проти нього. В результатї бачимо: укладаєть ся спілка трох старших Ярославичів, близьких сусїдів (Київ — Чернигів — Переяслав), і заразом найсильнїйших з поміж князїв. Ізяслав полагоджує всякі важнїйші справи разом: з братами Сьвятославом і Всеволодом, спільно, — навіть там, де справа дотикала ся його самого. Маємо кілька таких спільних учинків: разом брати видають нові закони, разом переводять брата Ігоря з Володимира до Смоленська, увільняють увязненого стрия Судислава, ходять походом на Торків ²). Особливо характеристичне увільненнє Судислава: він, очевидно, сидїв у вязненню в Київі і міг претендувати хиба на Псков — волость Ізяслава, отже Ізяслав у сїй справі міг зарядити все на власну руку; натомісь бачимо, як каже лїтопись: „Ізяслав і Сьвятослав і Всеволод висадили свого стрия з поруба” — разом і спільно, і лїтопись нїчим не натякає на якесь, бодай першенство Ізяслава в сїй і иньших справах.

Спільна дїяльність трох братів серед иньших державних справ: була звернена передовсїм на розширеннє своїх земель. 1057 р. вмер Вячеслав Ярославич, князь смоленський, лишивши малого сина Бориса. Старші Ярославичі перевели на його місце, очевидно — силоміць, його старшого брата Ігоря, а Волинь, очевидно, взяли собі ³). Чи поділили її на разї, не знати; пізнїйше бачимо її в руках Ізяслава; може бути, що він дістав її цїлу ще 1057 р.

Слїдом умер і Ігорь, полишивши двох синів. Ярославичі подїлили його Смоленську волость між собою, не зіставивши нїчого для малих братаничів ⁴).

Дальший здобуток зроблено, здаєть ся, чи не коштом братанича Ростислава. Я вище висловив здогад, що він, правдоподібно, мав Червенські городи. 1064 р. він втїк до Тмуторокани, не знати звідки ⁵), і вигнав звідси Глїба, Сьвятославового сина. Чого він втїк, лїтопись не каже та, очевидно — не з добра подав ся він до Тмуторокани, і сам собою насуваєть ся здогад, чи не виїли його стриї з його волости? Червенські городи пізнїйше разом з Волинем належали Ізяславу. Що до Ростислава, то Сьвятослав вигнав був його з Тмуторокани, але Ростислав вернув ся потім назад, почав енерґічно воювати з сусїдами, сим занепокоїв Греків, і намістник Херсонеса на пиру отруїв його; лїтопись при тій нагодї з великою симпатією говорить про сього предка галицької династиї: „був Ростислав муж добрий на рать, зростом гарний і красний лицеи, ласкавий до убогих” ⁶).

В усякім разї, як би там саме не було з Ростиславом, а Волинь з Червенськими городами і Смоленськ уже перейшли до старших Ярославичів. За ними прийшов Полоцьк. 1065 р. розпочав війну з Ізяславом полоцький Всеслав; він напав на Псков, потім захопив і пограбив Новгород (1066). Ізяслав з братами разом пішли на нього з великими силами, взяли Минськ, витяли та спустошили. На р. Немизї стрів їх Всеслав; битва була крівава: „бысть сЂча зла, падоша мнозЂ”, коротенько записує лїтопись, Прегарний поетичний образ присьвячує її Слово о полку Ігоревім, даючи паралєлю жнива і битви:

На НемизЂ снопы стелють головами, молотять цЂпы харалужними (сталевими).

На тоцЂ животь кладуть, вЂють душу оть тЂла.

НемизЂ кровави брези не бологомь (благом) бяхуть посЂяни — посЂяни (костьми рускыхъ сыновъ ⁷)

Всеслава побито, він утік. Після того розпочали ся переговори; сторони стояли против себе, на берегах Днїпра під Смоленськом. Ізяслав з братами запросили Всеслава до себе, цїлувавши хрест, що не зроблять йому нїчого злого. Він переїхав човном до них, але коли входив за Ізяславом до шатра, певний присяги, його вхопили. Було се в червні 1067 р. Разом з двома синама, що мусїли бути з Всеславом, Ізяслав відвів Всеслава до Київа і всадив у вязницю, а Полоцька волость стала новим здобутком Ярославичів ⁸).

Судячи по всьому, сї свої здобутки брати подїлили так, що Волинь з Галичиною і Полоцьк дістав Ізяслав, Новгород за то він відступив Сьвятославу, а Смоленськ узяв Всеволод. Принаймнї такий подїл земель бачимо в часї по поворотї Ізяслава з першого вигнання і ніщо не боронить припустити, що так воно було і перед вигнаннєм ⁹).

Тепер коли позбирано було все, що йно було в чиїх иньших руках, тром братам Ярославичам приходила черга пораховати ся вже між собою. Воно, певно, через се саме вже прийшло б з часом до боротьби між ними, але стала ся ще несподївана подїя, що виразно доказала, як слабко сидить в Київі Ізяслав, і подражнила тим ще більше апетит його енерґічного брата Сьвятослава. Початок тому прийшов із степу.

Я вже згадував, що в серединї XI в. Печенїгів витиснула з Чорноморських степів нова орда — Узи, звані в наших лїтописях загальним іменем Торків (Турків). Орда се була, очевидно, не велика і не сильна, вона була властиво аванґардом далеко численнїйшої й воєвничої орди Кіпчаків, званої в наших джерелах Половцями, а в західнїх — Куманами. Половцї ішли по пятах Торків, під їх натиском Торкська орда рухала ся на захід, а за, нею слїдом розпросторювалась Половецька. Печенїги були витиснені зза Днїпра в 30-х рр., а вже в 50-х рр. Половцї були на Днїпрі: під 1055 р. читаємо, що половецький хан Блуш чи Болуш приходив на границї Переяславського князївства і тут Всеволод „створи миръ” з ним, себ то обдарував його, і хан забрав ся назад ¹⁰).

Від Торків Русь не мала клопотів, чи властиво кажучи — ми не маємо звісток, щоб вони переходили лїнїю руських граничних фортифікацій. Одинока звістка — під тим же 1055 р., що тодї Всеволод зимою побив Турків під Воіном ¹¹), на пограничу свого князївства: мабуть пробували пограбити пограничні землї. У всякім разї видко, що то для Руси не були страшні сусїди. Їм, як то звичайно буває при сих рухах орд, з одного боку приходилось бороти ся з Печенїгами, з другого, ще тяжше — з Половцями. Помилкою руських князїв було, що замість аби стати по сторонї слабшої орди — Торків і за їх помочию ослабити сильнїйшу Половецьку орду, вони глянули дуже короткозоро, і користаючи з трудної ситуації й слабости Торків, ударили й собі на них. 1060 р. три старші Ярославичі, разом із Всеславом, з великим військом, позаберавши мабуть і земські сили („воя бещислены”), рушили і суходолом („на конихъ”) і ріками („в лодьяхъ”) в нечуванім числї на Торків. Се був перший, на памяти історії, аґресивний виступ Руси проти степової орди, та тільки, як бачимо, зовсїм схиблений. Лїтопись каже, що Торки навіть не відважили ся стати проти руських сил: „убоявьше ся пробЂгоша и до сего дни”: одні загинули від морозу, иньші від голоду, иньші від пошести, „и такъ Богъ избави крестьяны отъ поганыхъ” ¹²). В дїйсности Торки, як перед тим Печенїги, пішли за Дунай, а слїдом почали пустошити землї; та сильна негідь захопила їх тут і дуже знищила їх орду. Частина їх після того піддала ся Візантиї й була оселена в Македонїї, частина вернула ся назад в Чорноморські степи ¹³).

Як оповідає сучасник Михаіл Аталїота, частина тих Торків звернула ся до руского князя і була розселена по руських містах ¹⁴). Дійсно, вже в 80-х рр. стрічаємо ми Торків у Київщинї й Переяславщинї. Очевидно, по тих нещастях вони дїйсно піддали ся пограничним руським князям, і ті ужили їх — десь може при кінцї 1060-х і на початках 1070-х рр., для кольонїзації погранича з степом, як воєвників здатних до боротьби з їх ворогами Половцями. Окрім Київщини й Переяславщини подібну турецьку кольонїзацію знаємо в Чернигівщинї, і в полудневій Галичині, хоч і не знаємо, коли її тут почато. Окрім того частина Торків, як і Печенїгів, лишила ся далї в чорноморських степах, під половецькою зверхністю.

На місце знищених Торків роспросторились на цїлім просторі чорноморських степів Половцї, орда численна, дика і, дуже воєвнича. Руси дуже скоро довело ся переконатись, як не розсудно перемінила вона сусїдство Торків на Половцїв. Вже рік по походї на Торків половецька орда напала на Переяславське князївство. Всеволод вийшов на неї, але його побито, а землю пограблено (в лютім 1062 р.) ¹⁵). Лїтом 1068 р. Половцї знову напали на Переяславщину ¹⁶). Навчений гірким досьвідом, Всеволод вже не пішов сам, а закликав братів; ті не відмовили. На Альтї війська Ярославичів стали до бою з Половцями і знову їх побито, а Половцї розкинули ся по обох боках Днїпра, грабуючи безборонні земї ¹⁷).

Се стало ся причиною повстання в Київі, першої описаної в наших джерелах української революції; тож варто се докладнїйше розказати, бодай скільки каже лїтопись.

Після нещасливої битви на Альтї „київські люде” (правдоподібно — з того київського війська, що ходило на Альту) прибігши до Київа скликали на торговищу віче і постановили знову йти на Половцїв, що тим часом „розсїяли ся по землї — очевидно Київській. Вони послали по князя, просячи, щоб дав коней і зброї їм — знову йти на Половцїв. Ізяслав відмовив, чому — не сказано, але можемо здогадувати ся про якісь вже перед тим напружені відносини в землї, бо як побачимо зараз — чимало Киян сидїло увязнених в княжім „порубі”, й Ізяслава міг настрашити сей народній рух. Коли віче довідалось про відмову князя, його обуреннє звернуло ся на київського тисяцького Коснячка, як на головного воєводу ¹⁸). Народ з віча рушив „на гору”, прийшли на коснячків двір, але його самого там не було. Не заставши Коснячка, половина пішла розбивати княжу вязницю, визволяти „свою дружину”, иньші пішли на княжий двір і тут почали сварити ся з князем, що сидїв з боярами „на сїнях”, в ґалєрії свого двора і перекоряв ся з людьми через вікно. Бояре, побачивши народнє роз'яреннє, передчували революцію й радили князю забити Всеслава, як небезпечного, можливого кандидата на київського князя. Правдоподібно, імя Всеслава вже пробомкувало в устах народа. Але Ізяслав не згодивсь на такий страшний учинок; та й взагалї він виявляє повну безрадність серед сього руху. Нарід дїйсно з криком кинув ся визволяти Всеслава. Ізяслав побачивши се, признав свою справу програною і разом з братом Всеволодом, що з ним разом з над Альти втїк до Київа, та з боярами кинув ся тїкати. Визволеного Всеслава нарід з тріумфом привів на княжий двір і оголосив своїм князем, а самий двір пограблено і забрано богато гроша і запасів: „бещисленоє множьство злата и сребра, а кунами и скорою (вар.; бЂлью)”. Се стало ся 15 вересня, другого дня по сьвятї воздвиження хреста, і лїтописець цїлу пригоду толкує як божу кару на Ізяслава, що він образив хрест, зловивши Всеслава проти своєї присяги на хрестї.

Таке було се перше нам відоме повстаннє. Нарід, знеохочений безрадністю й иньшими прикметами свого князя, заступив його иньшою особою — звістним своєю оборотністю Всеславом, сим волхвом, про котрого стільки оповідали чуд, і нарештї осьпівало Слово о полку Ігоревім (XI): „князь Всеслав судив людий, князям порядкував городи, а сам в ночи вовком уганяв: з Київа перед півнями добігав до Тмуторокани, вовком перебігав дорогу великому Хорсу (сонцю). Йому дзвонили рано у сьвятої Софії в Полоцьку, а він вже в Київі чув дзвін. Та хоч яка віща була душа в його тїлї, часто терпів він біду. Йому давно віщий Боян сказав мудру приспівку:

„ни хитру ни горазду

ни птицю горазду

суда Божіа не минути”...

Сїм місяцїв просидїв на київському столї народнїй вибранець. На жаль, нїчого про його дїяльність не знаємо, хоч як було-б цїкаво! Про Половцїв лїтопись каже, що їх знищив Сьвятослав недалеко Чернигова, під Сновськом (на устю Снови до Десни), 1 падолиста, і тим мабуть закінчили ся їх пустошення.

Тим часом Ізяслав, стративши Київ, не попробував його вернути своїми силами, а подав ся за помічю до свого шваґра — сина його тїтки і братанича його жінки (через подвійне посвояченнє) Болеслава Сьміливого, в. князя польського. Болеслав охоче взяв ся до сеї справи. Догадують ся звичайно, що він надїяв ся при тім здобути сусїдні руські землї, як і Болеслав Хоробрий, і що Ізяслав навіть міг йому дещо обіцяти; се можливо. На весну (1069 р.) Болеслав рушив разом з Ізяславом і з польським військом. Всеслав з київським військом вийшов проти нього на границю Полянської землї, під Білгород, що був ключем до Київа від заходу ¹⁹). Але у полоцького характерника, що несподївано для самого себе опинивсь на київському столї, не було охоти бороти ся за сей стіл: несподівано, в ночи втїк він з табора зпід Білгорода й удав ся до своєї вітчини — Полоцька, „..діткнув ся зброєю золотого київського стола і вовком о півночи скокнув з під Білгорода, оповитий синею млою”, як каже про нього Слово о полку Ігоревім (XI).

Коли рано Кияне довідали ся, що їх князь утїк, вони стратили дух. Вернули ся назад до Київа, але тут на вічу постановили не подаватись Ізяславу, а закликати на княжий стіл котрого з братів його. Вони послали до Сьвятослава і Всеволода післанцїв; лїтопись так пореказує їх заяву: „ми зле вчинили, що вигнали свого князя, а тепер він веде на нас Польщу; ідїть до нас, на свою батьківщину („а поидЂта в градъ отца своего”); як не схочете, то нїчого нам не лишаєть ся, як запалити своє місто й іти в Грецьку землю”. Сї слова не могли нїчого означати як тільки заклик котрого з них на князївство ²⁰). Кияне лишали їм до волї відозвати ся, котрий охочий, хоч Сьвятослав, прославлений недавньою побідою, може був для них більше пожаданий. Але нї він, нї тим меньше — Всеволод не мали охоти чи відваги так відразу, без приготовання виступити проти Ізяслава, коли він із помічним польським військом стояв майже перед воротами Київа. Брати відповіли Киянам, що вони зажадають від Ізяслава, аби він не нищив Київа польським військом, і загрозять йому в противнім разї оружною обороною: коли хоче повести справу спокійно, то нехай іде в Київ без війська, тільки з малою дружиною. Кияне заспокоїли ся такою відповідю, і брати дїйсно зажадали від Ізяслава, щоб він не вводив Поляків у Київ. „Всеслав утїк, — переказує лїтописець їх слова Ізяславу, — тож не веди Ляхів у Київ: противитись тобі нема кому; а як хочеш мстити ся і нищити місто, то знай, що нам шкода нашої батьківщини”.

Ізяслав з огляду на сю загрозу дійсно задержав головне польське військо і пішов у Київ тільки з малим віддїлом Поляків і з Болеславом. Але пімсти своєї він не здержав: наперед вислав у Київ свого старшого сина Мстислава, і той звів з Киянами рахунки за повстаннє: сїмдесять мужа стяв він, иньших покарав ослїпленнєм; при тім, як каже лїтопись, богато потерпіло й неповинних. Пригноблені Кияне мовчки прийняли се переступленнє князем умови; коли Ізяслав наблизив ся до Київа, люде вийшли йому на зустріч „с поклоном”, й князївство його вернуло ся ²¹). Чи не потерпіли Кияни ще чого, окрім Мстиславової екзекуції, не знати. В Новгородській лїтописи при звістцї про поворот Ізяслава маємо записку: „й погоре Подолиє” ²²); се, правдоподібно, Поділє київське, і пожежа ся, дуже можливо, стала ся при поворотї Ізяслава. Щоб запобігти подібним повстанням на будучність, Ізяслав перевів київське торговище з Подола на гору, щоб мати під оком народнї зборища. (Потім, у XII в. ми бачимо торговище знову в долинї, а слїдом по нїм на горі мабуть лишив ся т. зв. Бабин торг).

Тим закінчила ся перша революція. Цїкаво нам перевірити, яку память лишила вона по собі в київській громадї. Близько сто лїт пізнїйше, коли в Київі бояли ся революції на користь узязненого тодї кн. Ігоря Ольговича, оден з Киян пригадав, „як за Ізяслава Ярославича лихі люди („злии они”) увільнили Всеслава з вязницї й поставили князем, і через те було богато лиха нашому місту” ²³). Як бачимо, громада вирікла ся свого дїла: память починених Ізяславом репресій заступила все иньше, і те, що чинила цїла громада, стало вчинком „лихих людей”. Але сьвідки сього повстання не забули Ізяславу його віроломної пімсти.

Болеслав з своїми Поляками якийсь час зіставсь у Ізяслава в Київі. Ізяслав, каже лїтопись, розкватерував їх по своїй землї, „распуща на покормь”. Як довго вони пробули, не знати, але закінчивсь їх побут досить сумно: їх почали по тиху різати. Се мусїло вкінцї прискорити вихід Болеслава до дому. Чи поживив ся він з сього походу на Русь, не знати. В оповіданню пізнїйшого Длуґоша, Болеслав, вертаючи ся з Руси, бере по довгій облозї Перемишль, але в сїм оповіданню звязані до купи польські походи на Русь 1069 і 1074 р., і властиво не знати, до котрої війни мала-б належати ся облога Перемшля, — навіть скорше до другої, як до першої ²⁴).

По своїм поворотї Ізяслав відібрав назад Полоцьк у Всеслава й посадив там сина. Відносин Ізяслава до братів те їх недавнє посередництво в інтересах бунтівників-Киян не попсувало, бодай про око. 1072 р. брати з великою нарадою перенесли мощі патронів згоди і братолюбія Бориса і Глїба в нову, збудовану Ізяславом церкву: мощі Бориса, в деревляній трунї, князї перенесли на власних плечах, мощі Глїба, що лежали в камянім гробі, тягли шнурами на традиційних санях (хоч се було в маю) ²⁵). Після того князї обідали всї в купі, разом із своїми боярами, „с любовью великою” ²⁶). Одно слово — становище Ізяслава здавало ся зовсїм певне, і в відносинах братів панувала іділїя, але тим часом готували ся річи зовсїм не іділїчні.

Як я вже казав, повстаннє Киян виказало виразно, як слабко сидить на київськім столї Ізяслав. Репресії його в Київі по поворотї не могли зміцнити його становища, тільки хиба ще більше знеохотили до нього. Печерська записка (під 1074 р.) оповідає, що навіть Антоній Печерськай мав якусь причину до опозиції проти Ізяслава: Ізяслав, вернувшись у Київ, гнївав ся на нього „за Всеслава”, і Сьвятослав потайки забрав Антонія собі до Чернигова ²⁷). До Чернигова могло переноситись і більше незадоволених на Ізяслава та збільшити апетити чернигівського князя до київського стола. 1069 року, під грозою польського війська Сьвятослав не відважив ся прийняти пропонованого йому київського стола: тепер міг він заздалегідь приготоватись до нападу і опановання його.

До того прилучились і деякі спеціальні причини. Можемо догадувати ся принаймнї про одну. Ізяслав був вигнав Всеслава, але сей відібрав собі Полоцьк назад. Тим самим пропала рівновага княжих паїв: Ізяслав лишив ся і без Полоцька і без Новгорода, що відступив був Сьвятославу, беручи собі Полоцьк. Правдоподібно, в звязку з сим він входить вкінцї в зносини з Всеславом; Сьвятослав і Всеволод, що не піддержали Ізяслава в боротьбі з Всеславом за Полоцьк тепер дуже були занепокоєні сими Ізяслава зносинами з Всеславом. Можливо дїйсно, що Ізяслав, не можучи переболїти утрати Новгорода, хотїв використати поміч полоцького волхва проти Сьвятослава, аби відібрати від нього назад замінений на Полоцьк Новгород. З рештою супроти недавнього союза Сьвятослава і Всеволода йому теж треба було союзника; „ніщо не гине на сьвітї”, і недавня спільна демонстрація Сьвятослава й Всеволода против Ізяслава мусїли лишити певні рефлєкси в його голові. Досить, що зносини Ізяслава з Всеславом вкінцї стали ся поводом до війни. По словам лїтописи, Сьвятослав вмовив у Всеволода, що Ізяслав вмовляєть ся з Всеславом на них обох, і тим прихилив Всеволода до спільної війни з Ізяславом ²⁸).

З рештою близший повід не має тут особлившої ваги. Конфлїкт висїв у повітрі. Повторяю: після того як спілка трох Ярославичів позаберала все, що йно було на Руси в иньших руках, трудно було, аби кождий задоволив ся тим, що дістав, і щоб не почали вони тягнути оден від одного. Вигнаннє Ізяслава тїснїйше злучило Сьвятослава з Всеволодом. Ізяслав злучив ся з Всеславом. Перший повід який трапив ся міг привести до конфлїкту.

Лїтопись взагалї висуває як головного інїціятора Сьвятослава. Се досить правдоподібно, хоч на представденнє Всеволода в зовсїм пасивній ролї, в дальшім епізодї мусїло вплинути і змаганнє лїтописця: до реабілїтації сього князя, взагалї дуже симпатичного автору лїтописи.

В мартї 1073 р. Сьвятослав з Всеволодом рушили на Ізяслава. Той не відважив ся стати проти них. Своє хитке становище в Київі він мабуть сам знав добре; тож забрав що міг забрати і з родиною вибрав ся з Київа. Сьвятослава проголошено князем на Берестовськім дворі під Київом. Як би можна було покласти ся на докладність стилїзації сучасника Нестора (в житиї Теодосия), то виходило-б, що опановавши Київ, Сьвятослав з Всеволодом ще потім ходили походом на Ізяслава, аби витиснути його „от всея области”, і аж тодї Ізяслав забрав ся знайомою дорогою — до Болеслава ²⁹).

Спільники подїлили ся волостями Ізяслава: Київщину взяв собі Сьвятослав, Всеволод — Волинь і Туровську волость, за те відступив Сьвятославу Поволже; по за тим землї обох братів зістались без переміни ³⁰). Таким чином Сьвятослав мав Київщину, Черниговщину з Муромом, Новгород із Псковом, Поволже, Тмуторокань; Всеволод — окрім незначної тодї Переяславщини, ще Волинь, Смоленськ і Туров. В Полоцьку зіставав ся Всеслав. Сьвятослав був рішучо сильнїйшим від Всеволода і зайняв становище впливове, зверхнє над всею полїтичною системою Руської держави, що пригадувало більше становище його батька, нїж становище його попередника Ізяслава; се видно нпр. з того, як говорить про нього в своїй автобіоґрафії Всеволодів син Мономах: „послав мене, каже він, Сьвятослав на Чехів” ³¹).

Зробивши такий сильний крок по дорозї до єдиновластя й усунувши одного брата, Сьвятослав ледво щоб мав охоту заспокоїти ся на тім. Та поки що мав він небезпечного противника в особі Ізяслава, а нїж з ним упорав ся, смерть заскочила його, — занадто скоро, аби міг показати свої пляни.

Болеслав і сей раз не відмовив Ізяславу своєї участи. Правда, лїтопись наша промовчує се: вона каже тільки про остаточний результат зносин Ізяслава з Болеславом: Ляхове, взявши від Ізяслава гроші, каже вона „показали ему путь отъ себе” ³²). Та промовчане нею доповняє автобіоґрафія Мономаха: він згадує, як його Сьвятослав із Всеволодом посилали на польське поґраниче, в Берестє, „на головнЂ, йде бяху пожгли” — отже була якась війна і Поляки попалили пограничні осади, а потім Мономах знову ходив до Сутиск, на границю „мира творить с Ляхы” ³³). З того видно, що Болеслав був розпочав якусь воєнну акцію на пограничу, але потім завів угоду з Сьвятославом і Всеволодом. У пізнїйшого Длуґоша ми знаходимо, правда дуже прикрашене і розмішане ріжними додатками, оповіданнє про війну Болеслава: він мав взяти по довгій облозї Перемишль, потім Волинь і Володимир ³⁴). Такі успіхи одначе за ним признати трудно, Володимир на певно зістав ся за Всеволодом, що найбільше — може Болеслав здобув Перемишль, хоч і то не на довго, бо за Всеволода він уже знову належав до Руси ³⁵). Висланий потім батьком і стриєм до Сутиск на переговори з Болеславом Мономах правдоподібно тодї-ж привів до згоди, і слїдом бачимо Болеслава в союзї з Сьвятославом: Болеслав, що тодї розпочав війну з Чехами, звертаєть ся по поміч до Сьвятослава, і той вирядив Мономаха і свого сина Олега з військом, що заходило „за Глогову до Чеського лїса” (Лавр. 238).

Згода Болеслава з Сьвятославом мусїла стати ся не пізнїйше кінця 1074 р., бо вже при кінцї 1074 Ізяслав, стративши надїю на Болеслава, подав ся до Нїмеччини. Помиривши ся з Сьвятославом і Всеволодом, Болеслав Ізяславу „показав путь від себе”, як каже лїтопись, хоч забрав був у нього гроші, обіцюючи поміч: на забраннє грошей потім скаржив ся Ізяслав папі. Ізяслав надїяв ся знайти поміч і опіку у імперетара і удавши ся до посередництва саксонського марґрафа Дедо, з ним в сїчнї 1075 р. прибув на двір молодого цїсаря Генриха IV в Майнц. Передавши йому дорогі подарунки — „безцїнні богатства в золотій і срібній посудї й дорогоцїнних одежах”, як оповідає сучасник Лямберт, Ізяслав просив у нього помочи на Сьвятослава. Генрих взяв ся до посередництва і вислав до Сьвятослава в посольстві його шваґра трірського препозіта Бурхарта; він наче б то загрозив Сьвятославу, що коли не верне добровільно братови його стола, то буде мати війну з Нїмеччиною ³⁶), тай то ще тільки той Бурхарт прохав імператора, аби не брав ся до Сьвятослава ще острійше. Так оповідає Лямберт, але сам додає, що Генрих досить мав на голові своїх домашнїх справ, аби мати охоту брати на себе ще якісь чужі клопоти. Лїтопись наша нїчого не знає не тільки про таке гостре, а й взагалї про яке небудь заступництво Генриха за Ізяслава. Вона вправдї згадує про послів від Генриха до Сьвятослава, але при тім каже тільки, що Сьвятослав хвалив ся перед послами своїми богацтвами, але дістав колючу замітку, що богацтво само по собі не богато значить, військо дорожше від богацтва: потрапить і не таке ще здобути ³⁷). Анекдотка ся характеристична для відносин київських дружинних кругів (з них очевидно вона вийшла) до Сьвятослава: київська дружина, видко, була не дуже задоволена з Сьвятослава, коли звістну анекдотку про Володимира обернула на нього. Але Нїмцям Сьвятослав заімпонував: тойже Лямберт каже, що Бурхарт привіз від Сьвятослава Генрихови стільки золота і срібла і дорогих одеж (чи тканин), що нїхто не памятав, аби коли в Нїмеччину привезено було стільки ³⁸). Очевидно, тодїшня Русь мала чим заімпонувати бідній ще тодї і малокультурній Нїмеччинї — богацтвом, розкішю, комфортом, своєю вирафінованою грецько-оріентальними впливами штукою.

Посли Генриха від Сьвятослава вернули ся десь в жовтнї 1075 р. Але Ізяслав їх не ждав. Ще весною він вислав свого сина до папи, а що папа Григорий VII був рішучим ворогом імператора, то коли бачимо, що Ізяслав не ждучи повороту Генрихового посольства від Сьвятослава і заповідженого Генрихом оружного заступництва, удав ся до папи, то се показує, що він далеко лїпше зрозумів ситуацію, нїж той Лямбертів Бурхарт, і переконав ся, що йому зовсїм нема чого сподїватись від Генриха. В квітнї 1075 р. прибув до Григория VII котрийсь з синів Ізяслава і, як каже папа, заявив, що він за згодою батька хоче дістати „Руське королївство”, regnum Ruscorum, в лєн від св. Петра. Не знати, чого в дїйсности хотів Ізяслав від папи — чи помочи, чи впливу на Болеслава, але то певно, що нїяких позитивних результатів він не осягнув. Маємо з сього епізоду дві булї папи, датовані 17 і 20 квітня 1075 p. ³⁹). Перша адресована до „короля Русів Димитрия”, як він зветь ся взагалї в своїй західньо-европейській одісеї. Папа каже, що згодив ся на проханнє його сина, обіцяє йому в потребі поміч, жичить йому щасливого королювання до віку та повідомляє, що вислав до нього послів для переговорів ⁴⁰). Цїла буля робить вражіннє або непорозуміння або сьвідомого викручування: анї натяку на вигнаннє Ізяслава, а згадане в нїй посольство, здаєть ся, призначалось не для полїтичних, а для церковних справ. Друга буля адресована до Болеслава, говорить про церковні справи Польщі, а при кінцї папа згадує за Ізяслава і просить, аби Болеслав звернув йому забрані гроші.

Не знати, куди вже звернувсь Ізяслав, нїчого не діставши й від папи. Ще півтора року прийшло ся йому помандрувати по Европі, поки смерть Сьвятослава не змінила обставин на його користь.

З короткого князювання Сьвятослава в Київі ми дуже мало що знаємо поза справами, звязаними з вигнаннєм Ізяслава. Окрім згаданого вже посольства Бурхарта ми маємо згадку ще про одно посольство Генриха на Русь десь у тих часах, в якій справі — не знати ⁴¹). Крім того є ще звістка в Татіщевській компіляції про зносини Сьвятослава з Візантиєю, але вартість її досить сумнївна ⁴²).

У внутрішнїх відносинах Сьвятослав мав передо всїм до роботи з тою опозицією, яку він стрів у Київі. Хоч для більшости суспільности він, правдоподібно, був князь пожаданий, але були елєменти йому противні. Вище ми зазначили слїд незадоволення на Сьвятослава в кругах дружини. Найпростїйшою причиною могло бути тут звичайне в таких разах незадоволеннє київської дружини на чернигівських бояр, приведених Сьвятославом, що перебивали у неї впливові становища на княжім дворі та в управі держави. Далї, Нестор виказує иньшу опозицію — в імя християнської моралї. Печорський ігумен Теодосий, чоловік незвичайного авторитету в духовних сферах, виразно виступив проти насильства Сьвятослава і Всеволода, що вони вигнали Ізяслава. Він не хотїв прибути на обід до нового князя, називаючи се трапезою Єзавели, і після того неустанно нападав на Сьвятослава то письменно („епистолия пиша”) то устно. Роздражнений одною з сих „епістолій” Сьвятослав хотїв був навіть заслати Теодосия, але се не настрашило його. Одначе монахи і бояре умовили Теодосия залишити сї докори: Теодосий, „бачучи, що нїчого не міг ними осягнути”, перемінив тон і почав уже „молити Сьвятослава” — вернути князївство Ізяславу. Сьвятослав пускав сї мольби поуз ухо, але постарав ся ласкою вплинути на Теодосия: він часто бував в його монастирі, показував всяку честь самому Теодосию, і осягнув своє о стільки, що Теодосий позволив поминати Сьвятослава на ектенїї, хоч і після імени Ізяслава. Вмираючи, Теодосий навіть поручив свій монастир опіцї Сьвятослава, а біоґраф Теодосия — Нестор зве Сьвятослава „благим” і „благовірним” (резервуючи одначе для Ізяслава титул христолюбця) ⁴³).

Взагалї зверхня побожність, інтерес до книжности, до церков мусїли помирити духовенство з Сьвятославом. Він обдарував нову печерську церкву і засновав у Київі монастир свого імени — св. Симеона (се була мода, кождий князь ставив патрональний монастир свого імени: Ярослав збудовав монастир св. Георгія, Ізяслав — св. Дмитра, Всеволод — св. Михайла, Сьвятополк — другий св. Михайла, і т. и.) ⁴⁴). Памяткою Сьвятославового книголюбія лишив ся переписаний для нього в 1073 р. дяком Іоаном збірник: „Съборъ отъ многъ о'ць тълкования о неразумныихъ словесьхъ” (т. зв. Сьвятославів Збірник 1073 р.), се велика збірка ріжних статей, переложена з грецького для болгарського царя Симеона; в передмові перекладчик приложив до Сьвятослава комплїменти, адресовані в ориґіналї Симеону — його любомудрію і книголюбію, „имиже и своя клЂти испълнь, вЂчную си память сътвори” ⁴⁵). Є й другий збірник, що носить тепер імя Сьвятославового збірника 1076 р., списаний також якимсь Іваном — може тим самим, і вибраний ним „из мъногъ книгъ княжь(их)”, як сказано в закінченню; може бути, що мова тут про Сьвятославову біблїотеку.

Серед сього всего передчасно захопила Сьвятослава смерть. Він довший час мучив ся від якихось болячок на шиї (лїтопись називає се „желвь” — жовни). При кінцї 1076 р. казав він їх собі розтяти, але нещасливо: 27 грудня він умер від сеї операції, маючи тільки 49 рік. Поховано його не в Київі (се цїкаво!), а в чернигівській катедрі св. Спаса, будованій Мстиславом.

Скоро довідав ся про се Всеволод, поспішивсь у Київ; 1 сїчня 1077 р. відбула ся церемонїя проголошення його на князївстві. У Чернигові він посадив сина свого Мономаха, а Волинь віддав сину Сьвятослава Олегу, взявши при тім мабуть назад собі Поволже ⁴⁶). Але він похопивсь тим усїм передчасно: старий хазяїн київського стола вертав ся назад.

Ізяслав ще раз знайшов поміч у Болеслава. Не знати, що вплинуло на сю переміну полїтики Болеслава; може Болеслав, попікши ся попереднього разу, надїяв ся, що тепер, по смерти Сьвятослава, піде справа гладше; тай союз і умова, що вязала його, скінчили ся з смертю Сьвятослава. Але сам Болеслав в похід не пішов, вислав тільки військо своє з Ізяславом, на весну (1077 р.) ⁴⁷). Всеволод пішов Ізяславу на зустріч з військом на Волинь, але бити ся не відважив ся сей обережний і вирахований князь. І без того він мав уже з заду иньших ворогів — безземельних братаничів: саме поки він сам маршерував на Волинь, Чернигів захопив Борис Вячеславич, правда — не на довго, на вісїм день, мусїв слїдом тїкати, — але подібні епізоди мусїли у Всеволода відібрати всяку охоту до боротьби з Ізяславом. Він волїв заняти „прихильно вижидаюче” становище супроти брата. Між ними стала ся угода, разом вернулись вони до Київа, й Ізяслав знову сїв на київськім столї — у третє, 15 липня 1077 р.

Тепер прийшов час дїтям Сьвятослава покаяти ся за батьківську неправду, за вигнаннє Ізяслава. У них тепер забрано все, зістали ся тільки далекі, не важні по тодїшньому волости — відтята степами Тмуторокань та глуха ще Муромщина. Волинь у Олега Сьвятославича відібрали. З Глїбом Сьвятославичом неясно; здаєть ся, вигнали його з Новгорода, де він сидїв, і він наложив головою у Чуди; у всякім разї Новгород відібрано у родини Сьвятослава ⁴⁸). Правда, Ізяслав з сього не поживив ся: він тільки взяв собі назад свої давнї волости — Київ, Волинь, Туров, Новгород. Скористав з сього, як і взагалї з усїх сих перемін Всеволод. Помиривши ся з покривдженим Ізяславом, він забрав найлїпшу батьківщину у дїтей свого спільника Сьвятослава, з котрим разом вони скривдили Ізяслава: Чернигів зістав ся в його руках, а коли вигнаний з Володимира Олег прийшов сюди, то мав тільки приємність пообідати у Мономаха в своїй батьківщинї: „я запросив його до себе разом з батьком на обід, на Красний двір, оповідає Мономах, і подарував батькови 300 гривен золота ⁴⁹).

Але Олег не довго зістав ся в Чернигові; енерґічний молодик зовсїм не мав охоти лишати ся бездомним князем. Скоро після Мономахового обіду втїк він з Чернигова (10/IV 1078) і подав ся до Тмутороканя, де сидїв його старший брат Роман. Се в останнїй чверти XI в. було головне пристановище для всяких покривджених старшими Ярославичам князїв. А зібралось їх чимало — Сьвятославичі, з котрих виступають тут Роман і Олег, Вячеславич Борис, кілька років пізнїйше — Ігоревич Давид і Володар, син Ростислава Володимирича. Сироти, котрих батьківщини загарбали старші Ярославичі під час їх малолїтства, нїчого їм не лишивши, виростали один по однім і йшли упоминати ся за своє добро.

Ми згадували вже, що Борис Вячеславич попереднього року був опанував Чернигів під час волинського походу Всеволода. Тепер він став союзником Олега. Доля звязала їх інтереси до купи: батьківщина Олега — Чернигів і батьківщина Бориса — Смоленськ обидві буди в руках Всеволода. Вони взяли до помочи Половцїв і пішли на Всеволода, на Чернигів. Битва сталась на р. Сожицї ⁵⁰). Військо Всеволода розбито, богато вояків і значнїйших бояр побито. Всеволод відступив в Переяслав, де до нього наспів син Володимир Мономах, і звідти удав ся до Ізяслава — просити помочи. Ізяслав не відмовив; хоч претензиї Олега і Бориса його не дотикались, але за сими могли виступити иньші претенденти, з претензіями на Ізяславові волости. Становище братів на сїй точцї, як володарів захоплених земель, було однакове. Всеволод з Мономахом й Ізяслав з сином Ярополком, що сидїв при ньому в Вишгородї, пішли на Чернигів.

Після битви на Сожицї Черниговщина, видно, перейшла на сторону Олега. Чернигів тримавсь його: очевидно, симпатія місцевої суспільности була по сторонї їх „отчича”. Коли Всеволод з Ізяславом приступили, Чернигівцї не піддали ся, хоч Олега й Бориса в Чернигові не було. Союзники почали облогу. Мономаху удалось взяти й попалити „окольний град”, але люде повтїкали в замок („днешний”, себто внутрішнїй город) і боронили ся далї. Тим часом Олег з Борисом ішли вже ратувати їх. Всеволод з Ізяславом пішли проти них. На „Нежатиній ниві”, якімсь урочищу коло Чернигова, над Десною, близше незвістнім, стала ся сильна битва, 3 жовтня 1078 р. Борис загинув на початку, за ним вбито Ізяслава, що стояв тодї з кінним військом, сам піший: хтось несподївано заїхавши вдарив його списом ззаду. Його сторона одначе била ся далї, і військо Олега вкінцї розбито зовсїм. Сам він ледви втїк з малими останками до Тмутороканя ⁵¹).

Так поглузувала доля над Ізяславом: з його пімсти над кривдником Сьвятославом поживив ся Всеволод, а коли син Сьвятослава прийшов упоминатись батьківщини, довело ся наложити головою в оборонї того неправедно здобутого Всеволодом добра — тому-ж Ізяславу.

Його привезли човном під Київ. „Весь Київ” вийшов йому на зустріч. Труп положено на санки й відвезено до церкви Десятинної Богородицї: тут поховано його в марморянім гробі. Неправедне вигнаннє й ся смерть в оборонї брата здобули Ізяславу симпатії сучасників, бодай богатьох з них, і заступили в памяти його давнї гріхи. Забуто не тільки його давнї екзекуції й нагінки, але й те, що правда була по сторонї Бориса й Олега, а не по сторонї їх стриїв. В таких разах моментальне безпосереднє вражіннє у маси звичайно бере гору над усїм, і ми можемо повірити лїтописи, що над Ізяславом голосив не тільки син Ярополк, але й „цїлий Київ” (плака ся по немь весь городъ Киевъ). Лїтописець підносить доброту й простоту небіжчика, особливий натиск кладе на те, що він наложив головою за свого брата Всеволода, пробачивши йому, що він перед тим разом із Сьвятославом вигоняв його з Київа. Оповідаючи, як Всеволод удав ся до нього по нещасливій битві на Сожицї, лїтописець вкладає йому в уста такі повні благородної резіґнації слова: „не тужи брате! чи не бачиш, скільки я лиха мав? перше вигнали мене, і моє майно пограбили; потім — не робив я нїчого злого, а ви мене, брати мої, чи не вигнали, чи не блудив я до чужих землях, позбавлений мого майна ? а тепер брате, не тужім! як будемо мати часть в Руській землї, то оба з тобою, як відберуть — то також обом! зложу за тебе голову!...” Розжалений лїтописець навіть прирівнює Ізяслава до мучеників, що пролили свою кров з любови до Бога, як він з любови до брата. Його відносини до Киян також здають ся йому дуже великодушними — ті його вигнали, дім його пограбили, а він їм то пробачив і не віддав злом за зле. При тім він одначе уважає потрібним виступити проти закиду, що Ізяслав постинав бунтівників 1068 p.: „аще ли кто дЂєть: КиянЂ исЂклъ, которЂи же высадили Всеслава ис поруба”, та складає вину за се на Ізяславового сина. Видко таки не всї Кияни були такі тонкослези, як ті, що плакали тепер над гробом Ізяслава, — иньші пригадували йому і тепер його підступну пімсту на їх співгорожанах.