Теорія старої великоросийської кольонїзації на Поднїпровю.

Теорія ся носить імя Поґодїна, що дав їй вповні виразний вислов, але се були тільки крайнї льоґічні виводів з тих поглядів про \552\ тїсну звязь Руси київської з Московською державою, які з-давна закорінили ся в великоруських кругах, в великоросійській книжній традиції. Тим поясняєть ся обставина, що й теорія Поґодїна й її нове виданнє — теорія Соболєвского серед Великоросів майже не стріла опозиції, й боротьбу з нею майже виключно вели Українцї.

Сам Поґодїн каже, що його привели до тих виводів слова Срозневского й Лавровского, нїби в староруських памятках нема прикмет української мови. Сам він давнїйше, в 1840-х рр. (див. його ИзслЂдованія III с. 317) думав инакше, але під впливом авторитета фільольоґів прийняв сю гадку і дальше вивів з неї, що значить Кияне й не були Українцями, а на доказ того покликував ся ще на брак билинної поезії у Українців, та на брак українських прикмет (!) в характерах полудневих князїв і боярства. Розвязує він усе отсе здогадом, що „кїевскіе Великороссіяне“ вийшли на північ по татарськім погромі, а їх місце зайняли Українцї „від Карпатських гір“, прийшовши „після Татар“ — очевидно десь дуже скоро, хоч Поґодїн близше сього часу не означає. Взагалї його статя, в котрій розвинув він свою теорію (писана в 1861 р. в видї листу до Срезнєвского й надрукована в 1856 р. в V т. ИзвЂстій Академії п. т. Записка о русскомъ языкЂ, а потім, в тім же роцї, в VII т, його ИзслЂдованій), мала характер загального начерка, де він давав тільки загальні гадки, не стараючи ся довести їх до повної докладности, а заразом ставлячи ще більше відважні здогади що до початків словянської мови взагалї. Ще фільольоґічним арґументам (дуже ділєтантським і наївним) дав він тут більше місяця, історичну-ж сторону своєї гіпотези попробував уарґументувати доперва відповідаючи Максимовичу на його критику.

Максимович завзято виступив против виводів Поґодїна з двома серіями статей (все в Русскій БесЂд-і): „Филологическія письма“ в р. 1856 і „ОтвЂтныя письма“ в 1858, з нагоди відповіди Поґодїна. Тут він розбирав головно фільольоґічні погляди Поґодїна, а його теорії про українську міґрацію присвятив статю „О мнимомъ запустЂніи Украины“ (1857). В поміч йому прибув потім Ол. Котляревський з статею „Были ли Малоруссы исконными обитателями Полянской земли или пришли изъ-за Карпатъ въ XIV в.“ (Основа, 1862, передрукована в I т. його Собранія сочиненій), тим часом як теорію Поґодїна постарав ся піддержати фільольоґічними арґументами П. Лавровский (оден з моральних її батьків) в статях: „Обзоръ замЂчательнЂйшихъ особенностей нарЂчія малорусскаго въ сравненіи съ великорусскимъ“ (Ж. М. Н. П., 1859) і „По вопросу о южнорусскомъ языкЂ“ (Основа, 1861). Максимович відповів на них своїми „Новыми письмами къ Μ. П. Погодину о старобытности малорусскаго нарЂчія“ (День, 1763. всї три серії передруковані в III т. Собранія со\553\чиненій Максимовича), і сим закінчила ся перша стадія в історії сього питання. В нїй особливо вияснена була історична форма питання — безпідставність гіпотези про міґрацію київських Великоросів; в тім важна заслуга Максимовича, що розпоряджаючи далеко не повним матеріалом, уставив вірний погляд на справу.

Натомість фільольоґічна сторона питання не була висвітлена відповідно, бо обидві сторони розпоряджали ще занадто бідним матеріалом, та й словянська діалєктольоґія була ще тодї в пелюшках. Се було причиною, що теорію Поґодїна відогріто наново як раз від фільольоґічного кінця: зробив се Олексій Соболєвский, тодїшнїй професор київського унїверситета, фільольоґ-спеціалїст. В 1882 р. він прочитав у київськім історичнім товаристві реферат: „Какъ говорили въ Кіе†въ XIV — XV вв.“; в нїм він виходив від спостереження, що в памятках, які він уважав київськими, бракує українських фонетичних прикмет (які знаходив у памятках, що зачисляв до галицько-волинських), і на сїй підставі поновляв Поґодїнську гіпотезу. Новиною в його рефератї була фільольоґічна арґументація; історичну обставову теорії Соболєвский брав готовою від Поґодїна, з тою ріжницею, що відсував залюдненнє Поднїпровя Українцями аж на XVI в. — се було консеквентно з його точки, але се-ж зводило цїлу теорію ad absurdum (Поґодїн добре розумів, що на XVI в. відтягати сеї кольонїзації не можна).

Реферат Соболєвского викликав цїлу бурю в київськім історичнім товаристві. З контр-рефератами виступили Антонович, Дашкевич, Житецький, з дрібнїйшими замітками — Науменко, Мищенко, О. Левицький, Голубовский, Лучицький, Ґолубєв (знову самі Українцї, з виїмком проф. Ґолубєва). На жаль, і реферат Соболєвского, з тими додатками, які робив він, відповідаючи опонентам (близше не піддержав його ніхто), і контр-реферати полишили ся недрукованими, подані були тільки короткі змісти їх в Чтеніяхъ товариства (т. II). На ґрунтї фільольоґії XI — XII вв. Соболєвский був сильнїйшим від своїх опонентів, оперуючи самостійно і старанно, хоч і односторонно простудіованим рукописним матеріалом: опоненти його тим не розпоряджали. Натомість на історичнім ґрунті теорія Соболевского потерпіла сильні удади, особливо від Антоновича, що перед тим оголосив розвідку, де виступав против гадки про спустїннє Київа й Київщини („Кіевъ, его судьба и значеніе съ XVI по XVI столЂтіе“ — в Київській Старинї 1882 р., передр. в 1 т. його Монографій), а відповідаючи на теорію Соболєвского вказав на кольонїзаційний напрям з півночи на полудень України, як він представляєть ся в люстраціях з середини XVI в. Соболєвский одначе зістав ся при своїм поглядї й розвинув його в своїх працях: Очерки изъ исторіи русскаго языка, 1884, Лекціи по исторіи русскаго языка, 1888, і поменьших \544\ статях — Источники кіевскаго говора, 1885 (Ж. Μ. Η. Π , II), Къ вопросу объ историческихъ судьбахъ Кіева, 1885 (київ. Университет, Изв, VII), Населеніе Украйны въ XII вЂкЂ (Ж. Старина, 1895), й ин.

Против фільольоґічної сторони теорії Соболєвского тодї виступив ак. Яґіч (Четыре критико-палеографическія статьи, 1884, — з приводу Очерків, Критическія замЂтки по исторіи русскаго языка, 1889, в приводу Лекцій); основна критика його змусила Соболєвского до деяких поправок в своїй теорії. Важного союзника зате здобув він в Шахматові (теп. академіку петербурськім), що в своїй статї Къ вопросу объ образованіи русскихъ нарЂчій, 1894 (Русскій Филологическій ВЂстникъ) рішучо прилучив ся до теорії деревлянсько-полянсько-сїверянських Великоросів. Натомість поруч ак. Яґіча виступили в оборонї українства київського говора його ученики Мочульський (теп. професор одеського унїв.) і Ол. Колесса (львівського) з розвідками про Житиє Сави (Мочульській — Къ исторіи малорусскаго нарЂчія: Житіе св. Саввы, 1894 — Записки новорос. Унив. т. 62, Колеса — Dialectologische Merkmale des südruss. Denkmales a. d. XIII Jhdte Žitije sv. Savy, 1896 — Archiv für sl. Phil., т. 18). З паперів неб. Потебнї опублїковано також і його критику теорії Соболєвского (ИзвЂстія II отд. академії, 1896). Сам Яґіч вернув ся потім до сеї справи ще в своїх Einige Streitfragen (1898, Archiv für sl. Phil. XX). Нарештї проф. Кримський в Київській Старинї 1898 — 9 надрукував широку критичну статю (не скінчену): Филологія и Погодинская гипотеза, де зібрав богатий матеріал (осібно вийшла р. 1904). Як стояла тодї справа в очах незамішаних у нїй фільольоґів, може служити показчиком вступна лєкція київського фільольоґа Лободи, де він виразно виступив против теорії Соболєвского (Унив. Изв., 1898, Ш). Нарештї під впливом критики, здаєть ся — найбільше під впливом останньої статї Яґіча відступив від поґодїнської теорії ак. Шахматов: в новім обробленню згаданої своєї розвідки (Къ вопросу объ образованіи русскихъ нарЂчій и русскихъ народностей, Спб.. 1899 — з Ж. М. Н. П., IV) він признає й Деревлян і Полян українськими племенами, а що до Київа — каже: „у всякім разї ми не маємо причини не признати київської людности полуднево-руською, хоч вона в самім Київі була значно розмішана иньшими руськими племенами“ (с. 25). Тільки сам Соболєвский нїчого не попустив з своєї „гіпотези“, і сердито відказує на „украйноманів“, що не хочуть приймати його теорії (Къ исторіи малорусскаго нарЂчія, Р. Фил. ВЂстн. 1910).

Серед істориків проба Соболєвского відреставрувати „на солїдних основах“ Поґодїнську теорію не знайшла особливого спочутя. Не тільки українські дослїдники, а й иньші, що близше займали ся історією Поднїпровя в XIII — XV в., писали зі становища противного сїй теорії — Зотовъ \555\ О черниговскихъ князьяхъ по Любецкому синодику и Черниговскомъ княжест†въ татарское время (написано ще в 1884 р., аде видруковано аж у 1898), Владимірскій-Будановъ Населеніе Юго-западной Россіи отъ половины XIII до половины XV в., 1886 (в ч. VII т. I Архива Юго-западной Россіи — праця звернена головно против польських теорій, але виступає, хоч і здержливійше, також і против Поґодїнської), Ляскоронський в названій вище історії Переяславщини; недавно Спіцин в своїх „Историко-археологических разысканіях“ (Ж. Μ. Η. Π. 1909, І) піддав критиці деякі здогади і арґументи за переселеннєм поднїпрянської людности на північний схід — головно пок. Ключевского, що в своїм Курс-ї русской исторіи (I с. 344 і д.) виступив рішучим оборонцем Поґодїнської теорії. Детайлїчний перегляд сього питання і критику арґументів про спустїннє Київщини з історичного становища я дав в своїм Очерку исторіи Кіевской земли, 1891, гл. VI — Кіевская земля отъ монгольскаго нашествія до конца XIV в.; він зістаєть ся й досї найбільш повним переглядом питання з історичного боку, й до деяких другорядних арґументів і детайлїв відсилаю до нього читача і тепер. Загальний погляд на сю справу знайдуть читачі в томі III гл. 2 сеї Історії. Тут же хочу ще сказати кілька слів про теорію сїверянських Великоросів, яка виринула новійшими часами на тлї давнїйшої теорії Поґодїна і Соболєвского і представлена поважними іменами Яґіча і Шахматова.

Сеї гадки, що Сїверяне були Великороси, я не можу трактувати инакше як уступку, яку роблять згадані учені Поґодїнській теорії. Зовсїм виразно видно се у Яґіча: відкидаючи гадку про полянських Великоросів на тій підставі, що тяжко припустити такий великоруський клин на правім боцї серед української кольонїзації (сей довід, видко, по тім вплинув і на Шахматова), він пише: „За Днїпром на широкім просторі до сходу і півночи могла мати свою арену уже иньша, полуднева східня ґрупа племен або діалектів — се признаю я охочо; Сїверяне Найдавнїйшої лїтописи могли й язиково відріжняти ся від осадників правого боку Днїпра“ (Einige Streitfragen с. 30).

Ш. учений як бачимо, не вказує на те ніяких мотивів, тільки припускає можливість такого припущення, а властиво — по просту дїлить спірну територію між прихильниками і противниками Поґодїнської теорії, не даючи арґументів. Шахматов пробував арґументувати: вказував на полїтичну окремішність Сїверян від Полян, на доказ їх етнографічної осібности: „Припустити, що Сїверяне були одноплеменникоми Полян й иньших полуднево-руських племен, не маємо підстави: полїтична історія Чернигова — з одного боку, Переяслава, що став отчиною володимирських князів — з другого, виразно, думаю, свідчить, що Сїверяне й \556\ Поляне ніколи не могли сотворити спільного племінного центра, а пізнїйше — коли Русь розпадала ся на области, утворити одну спільну область“ (Къ вопросу объ образованіи рус. нарЂчій с. 25). Розуміеть ся, се арґумент зовсїм слабкий: полїтична осібність не доводить приналежности до двох етноґрафічних ґруп; найлїпшим доказом той сам Переяслав, що все стремів до полїтичної осібности від Сїверян і для того піддав ся суздальським князям, з котрим все мали свої нограничні рахунки князї чернигівські; його цїль чисто полїтична: відокремити ся полїтично під управою династії далекої, котра не прилучить його як додаток до котрогось з сусїднїх князївств (див, т. II гл. 5). Не сильнїйші й иньші арґументи, наведені автором на поперте теорії сіверянських Великоросів. Я не буду спиняти ся тут на них, бо розбирав їх докладнїйше в статї: Спірні питання староруської етноґрафії (Статьи по славяновЂдЂнію, І). (Пор. також мої замітки, висловлені ак. Яґічу в листї на його запитаннє і подані в його статї Einige Strettfr. с. 30, і в моїй рецензії на сю статю — Записки т. XXVI в. 6).

Ак. Шахматов зачисляв при тім до Сіверян усю лївобічну людність. В новійшій розвідцї своїй про Вятичів (1909) він відступив від сього погляду, а з тим не вважає вже потрібним далї підтримувати і гіпотезу про „середно-руське“ походженнє Сїверян. Думаю, що иньші фільольоґи роспрощавши ся з теорією київськах Великоросів, дуже скоро дадуть спокій і сїверянським, а з тим і скінчить своє істнованнє гіпотеза про те, що східнї части нинїшньої української території були залюднені давнїйше племенами великоросийської ґрупи.

7. Лїтература західньої границі української кольонїзації.Про польсько-українську границю в Галичинї див. передусїм стару, але не зовсїм перестарілу (принаймнї досї не заступлену чимсь лїпшим) працю Зубрицького Gränzen zwischen der russinischen und polnischen Nation in Galizien, 1849, c. 23, Czörnig Ethnographie der österreichischen Monarchie I c. 49 і далї і йогож Ethnographische Karte, 1855 (арк. 2) i меньше виданнє 1866. Головацкій Народныя пЂсни Галицкой и Угорской Руси ч. I (зступ) і йогож Карпатская Русь в Ж. M. H. П., 1875, VI (з наукового погляду не богато інтересного). А. Д(обрянский) О западныхъ границахъ Подкарпатской Руси со врем. св. Владиміра, Ж. M. H. П. 1880. Ш (для польсько-української границі тут ко Зубрицькім теж не багато нового), I. Верхратський — інтересна моноґрафія про Замішанцїв в Записках Наукового товариства їм. Шевченка т. III. Potkański Granice biskupstwa krakowskiego — Rocznik krakowski, IV (детальнїйшу студию автор заповів на пізнїйше, але не сповнив своєї обіцянки). Зато заповів студію Закшевский в конспектї згаданім на с. 489.

Про польсько-українську границю між Вислою та Бугом писалось \557\ чимало, але шкодив публїцистичний елемент, що домішував ся сюди й нераз діскредитував самі факти. Згадаю що важнїйше про північну українську границю. Для історичної етноґрафїї — Барсов ² гл. V i VI. Крыжановскій Русское Забужье — Собраніе сочиненій т. II. Лонгиновъ Червенскіе города, 1885. Pleszyński Bojarzy miedzyrzeccy (Bibb. Wisły, XI). Площанскій Холмская Русь, I — II, 1899. Филевичъ — Исторія древней Руси I с. 239. Potkański Kraków przed Piastami 1. c. c. 106. Народописна карта д-ра Величка. Михальчука НарЂчія, поднарЂчія и говоры Южной Россіи (Труды этногр. экспедиціи VII). Григорьевъ О малорусскихъ говорахъ СЂдлецкой губ. — Древности-Труды славян. ком. моск. археол. общества т. III. Соболевскій Опытъ русской діалектологіи (Живая Старина 1892, II). Карскій Матеріалы для изученія сЂверно-малор. и переходныхъ говоровъ (Изв. отд. рус. яз. 1898, III) і йогож БЂлоруссы т. I. Введеніе къ изученію языка и народной словесности, 1903. І з лїтератури про Холмщину: Францевъ Карты русскаго и православнаго населенія Холмской Руси, 1909; Dziewulski Statystuka ludności див. Lubelskiej i Siedleckiej, 1909; Соболевскій Холмская Русь въ этнографическомъ отношеніи, 1910; Szelągowski Kwestya ruska w swietle historyi, 1911.

Про українську кольонїзацію на полудень від Карпатів крім уже названого: Срезневскій Русь Угорская (ВЂстникъ рус. геогр. общ., 1852, IV). Biderman Die ungarischen Ruthenen, I і II, 1862 — 7. Rösler Rumänische Studien гл. VII. Васильевскій Византія и ПеченЂги Ж. M. H. П. 1872, XII (дод. II). Успенскій Образованіе второго Болгарскаго царства, 1879, дод. V. Кочубинскій О русскомъ племени въ Дунайскомъ ЗалЂсьЂ в Трудах VII з’їзда т. II. PíěP Zur rumänisch-ungarischen Streitfrage, 1886 і особл. Die dacischen Slaven und Csergeder Bulgaren (Sitzungsberichte der Böhmischen Gesellschaft der Wissenschaften, 1888). Филевичъ Исторія древней Руси I, с. 143 і далї і „Отчетъ“ в Варшавских университет, извЂстіях 1896, VIII. Соболевскій Какъ давно Русскіе живутъ въ Карпатахъ и за Карпатами (Живая Старина, 1894). Кулаковскій ГдЂ находилась вичинская епархія константинопольскаго патріархата — Византійскій Временникъ 1897 с. 327 і далї (про дунайську Русь). Петровъ ПредЂлы угрорусской рЂчи въ 1773 г. по оффиціальнымъ даннымъ, Спб. 1911, Когда возникли русскія поселенія на угорской дольной землЂ (Изв. отд. рус. яз., 1911).

Про сучасну Угорську Русь; Петровъ ЗамЂтки по Угорской Руси (1892, повторено і. т.; Матеріалы во исторіи Угорской Руси, IV, 1906) В. Гнатюк Hungaro-ruthenica, 1899 (відбитка критичних заміток з XXVIII т. Записок) і Rusini v Uhrách (Slov. Přehled, 1899). Томашівський Угорські Русини в сьвітлї мадярської урядової статистики, 1903 (Записки Наук. т. \558\ ім. III, т. LVI); Причинки до пізнання етноґрафічної теріторії Угорської Руси, 1905 (ib. т. LXVII), Етноґрафічна карта Угорської Руси, 1910 (Статьи по словяновЂдЂнію, III). Дрібнїйшу лїтературу подає Францевъ Обзоръ важнЂйшихъ изученій Угорськой Руси. 1899 (Рус. фил. вЂст. т. 44).

Велика лїтература розвинула ся останнїми роками спеціально про західню українсько-словацьку границю; вичислю лиже що важнїйше; Mišík Akej viery sú Slováci статї в Slovenské Pohlady 1895 i 1896. Соболевскій О границЂ Русскихъ и Словаковъ въ УгорщинЂ (Ж. Стар. 1895). Ol. Broch, Studien von der slovakisch-kleinrussischen Sprachgrenze im östl. Ungarn, 1897. В. Гнатюк Русини Пряшівської епархії та їх говори (Записки т. XXXV), Словаки чи Русини (ibid. t. XLII). Niederle Národopisná mapa uherskych Slovaků na základě sěitaní lidu z roku 1900, p. 1903, йогож K sporu o ruskoslovanské rozhrani v Uhrach (Slov. Přehled, 1908) i Ješte k sporu o ruskoslovenskou hranici v Uhrách (ibid. 1904). Будиловичъ къ вопросу о племенныхъ отношеніяхъ въ Угорской Руси, 1904. Czambel Slovenska reč a jej miesto v rodine slovanskych jazykov, 1906.

Натомість приглухла останнїми лїтами справа слїдів руської кольонїзації в Семигородї, що в 1880 — 90 годах досить інтріґувала учені круги і мала свій вплив на теорію карпатської правітчини східнього словянства. 1802 р. вийшла брошура Вольфа De vestigiis Ruthenorum in Transilvania; тут описувались останки Русинів в с. Reussdorflein, Великий і Малий Cserged, Bongrad ; Вольф всього рахував 130 родин. Його референт в Siebenbürg. Provinzialblätter 1807, II підносив се число до 200. Про сї останки писали в XVIII в. Бєл і Бенке, і на поч. XIX Едер — (див. про них у Філєвіча Отчет і Исторія 1 гл., і у Кочубинського в Трудах с. 37 і далї). Надєждін, що побував в Семигородї на початку 40-х рр., уже не застав сих Русинів, але піднїс значінє сих руських осад для історії руської кольонїзації (О путешествіи по южн. славян. землямъ, Ж. Μ. Η. Π. 1842 кн. IV — VI): „я зовсїм переконав ся, незаперечними доказами, що руська стихія ішла на полудневий захід, по обидва боки Карпата, аж до Дунаю, довгі часи перед приходом Мадярів в Панонїю“. На потвердженнє він вказував на семигородських Русинів, і сїєю подунайською Русю уважав можливим пояснити лїтописні лєґенди про міґрацію Словян з над Дунаю, про подорож Кия й т. и. — с. 108 — 5. Одначе норманїзм, устами Куніка в Bepufung der Schwed, Rodsen (гл. V), виключив угорських Русинів з історії давньої руської кольонїзації. З другого ж боку теорія Шафарика (II § 30), що семигородські Словяне були Болгари, вплинула також на те, що сю руську кольонїзацію Семигорода спущено з ока. Публїкуючи в перше тексти з Черґеда (Denkschrift віденської академії т. VII, 1856), Мікльосич признав їх болгарськими, але потім відступав від сїєї гадки і черґедські тексти признав \559\ памяткою мови „дакійських Словян“: Geschichte der Lautbezeichnung im Bulgarischen (Denkschrift т. XXXIV c. 125 — 6, тут видано тексти Едера), теж Vergleichende Grammatik Ш. 201, Altslovenisehe Formenlehre XXV. В 1859 p. в своїх „Словянах в М. Азії“ виступив з загальними увагами проти Куткового погляду Ламанский. Але питаннє про загадкову руську кольонїзацію в Угорщинї виринуло на верх знову тільки завдяки Реслєрови, коли в 1871 р. вийшли його Rumänische Studien; за ним піднесли гадку про стару руську кольонїзацію на Дунаю Васїлєвский (1872), Успенский, Ґрот, а Кочубинський і Піч заходили ся воло того, щоб оперти на фактах сї здогади про руську кольонїзацію Семигорода. Одначе супроти руської теорії виступила болгарська, що одиноким словянським елєментом семигородської кольонїзації вважала Болгар і руське імя останнїх Семигородських Русинів мала за просте непорозуміннє (Мілєтіч). Фактично, дуже заплутує справу той факт, коли мова останнїх семигородських „Русинів“ справдї показуєть ся болгарською; але справа руської кольонїзації Семигорода може і повинна навіть бути трактована незалежно від тих останків. Яґіч нпр., що в рецензії праці Філєвіча досить скептично висловив ся про руську теорію (Archiv. XIX с. 237), в пізнїйшій розвідцї (Archiv XX с. 22 — 3) признавав уже певним фактом, що в Семигородї Русь стрічала ся з Болгарами.