Примітки. 1) Не надаючи тому особливого значіння, пригадую все таки, що по хронольоґії новгородської редакції Повісти Олег умирає по р

¹) Не надаючи тому особливого значіння, пригадую все таки, що по хронольоґії новгородської редакції Повісти Олег умирає по р. 922.

²) В короткій версії Повісти, при хронольоґізації її, облога Пересїчна й війна з Уличами розірвана зовсїм не до річи, і початок облоги Пересїчна має дату 922 р., а кінець 940, і в середину вставлено 17 порожнїх років (хоч текст говорить, що облога тривала 3 роки). В ширшій редакції прогалина між початком Ігоревого князювання і 941 роком заповнена витягами з візантийських джерел, що до Руси не належать.

³) VI. 10.

⁴) Недавно ак. Шахматов в статї: „Мстиславъ Лютый въ русской поэзіи“ (Сборникъ Харьков, ист.-фил. общ. т. XVIII) і потім в новім обробленню в Разысканіяхъ о древн. лЂтоп. св. гл. XIV поставив дуже смілу і в смілости своїй дуже привабну гіпотезу, що в старшій редакції лїтописи смерть Ігоря була оповіджена зовсім инакше: против Ігоря за безаконно забрану дань виступив Мстиша Свенельдич і в битві з ним полїг Ігорь; се був оден з епізодів дружинного епоса, який оспівував сього Мстишу під іменем Мстислава Лютого; пізнійше одначе такий скандальний з двірського погляду епізод був заступлений історією пімсти Ольги за Ігоря, де провідником Деревлян виступив князь Мал, а Свенельд с сином Мстишею представлені були вірними слугами київського князя. Таку заміну автор поясняє впливом иньшого переказу, що повідав про смерть Мстислава Лютого (Люта) з руки деревлянського князя Олега, з чого вийшли війни між Киянами і Деревською землею: використавши се оповіданнє для історії усобицї Святословичів, оден з укладчиків лїтописи викинув оповіданнє про війну Мстислава Свенельдича з Ігорем. Слїд першої редакції задержав ся у Длуґоша, де князем деревлянським, провідником повстання виступає Miskina-Мстиша, і в згадцї лїтописи (по смерти Ігоря) про Свенельда — „тьтже отець Мьстишинъ“. Гипотеза як бачимо, сконструована дуже зручно. Я міг би навіть вказати ще одну подробицю, яка ішла б в лад їй: старий волинський рід Киселїв, що виводив себе від „Святолда“, воєводи київського, мав своїм родовим маєтком село Нискиничі (в Володимирським повітї), котре виводив з надання Ягайлового (див. Нєсєцкого під словом Kisiel, також статю Новицького про Киселїв в Кіев. Старинї 1885, IX). Святолд — се очевидно русько-литовська форма Свенедьда, і ся комбинація „придомка“ Святолдичів з родиним гнїздом Нискиничами може наводити на гадку про істнованнє на Волині якоїсь традиції про Нискину Святолдича (Свенельдича), котрого дїйсно можна бачити в Длуґошевім Нискинї (не Мискині отже, як приймає Шахматов для зближення з Мстишею, з котрим одначе і „Мискину“' дуже трудно звязати звуково). За всїм тим допустити істнованнє популярного переказу в 1-й пол. XI в., який би повідав про смерть Ігоря з руки Свинельдича, що боронив батьківських прав, вважаю незвичайно трудним, супроти істновання безсумніву популярних переказів про пімсту Ольги над Деревлянами. Події не булі таки давнї для другої чверти XI в., і той факт, що Свенельд і його син займали високе становище на дворі Ігорового сина, робить досить сумнївним і самий факт і істнованнє традиції про смерть Ігоря з руки Свенельдича.

⁵) Текст, т. зв. Симеона Льоґотета в Corpus hist. byzantinae t.. XXXVIII, там же оперті на нїм компіляції — продовженнє Теофана і Ґеорґія Монаха чи Амартола. Лев Граматик в Corpus hist. Byz. т. XL і в вид. Муральта при виданню хронїки Амартола. Про відносини сих компіляцій до себе див. лїтературу в прим. 10. Уривки з джерел про похід 941 р. з коментарем в моїх Виїмках розд. 20 і далї.

⁶) Епізод жития Василя Н. про руський похід, проминений в Acta Sanctorum, видав з рукоп. XIV в. Олекс. Весєловский в Журн. Мин. Нар. Просв. 1889, І (повторено в Разысканіяхъ в области русскаго духовнаго стиха V, додатки, особл. с. 90 і далї — Сборн. II отд. т. 46); тут вказано й на подробицї сього епізоду спільні з Повістю. Оповіданнє нашої Повісти виглядає на контамінацію продовж. Амартола і епізода Жития, але з деякими відмінами, які ледви чи можна вважати роботою автора Повісти (напр. на місце р. Риви Жития приходить Бітинїя, де вона тече); правдоподібнїйше, що тут було якесь подібне, але иньше джерело. Лїудпрандова Antapodosis в Monumenta Germ. hisiorica Scriptores III; його звістка широко коментувала ся в розвідках про початок Руси, але тільки що до самого імени Руси, — з норманського і антінорманського погляду. Звістку Масуді опублїковав Гаркаві в Журналї Мин. Нар. Просв. 1872, IV. Про поворот Ігоря — Льва Диякона VI гл. 10.

⁷) Звертають ни себе увагу згадки про Печенїгів і Болгар в оповіданню Масуді, але вони так неясні, що їх можна різно собі толкувати: або, що Русь ходила на Візантию вкупі з Болгарами й Печенїгами, або — і на Болгар і на Печенїгів. Далї маємо: Русь підбила візантийські міста й Бурджан (дун. Болгарів): дуже привабно зіставити з сим звістку Повісти про похід 944 р., що тодї Ігор наняв собі до походу Печенїгів і наслав їх, помиривши ся з Візантиєю, на Болгарів.

⁸) Се видно з рецепти його в тактицї Льва — Krum bacher с. 636.

⁹) Шахматов (Разысканія с. 99) влучно вказав на записки хроноґрафа при Палєї, де читаєть ся записка про похід Ігоря в такій стилїзації, що з неї нїби виходить дата 920 р., як датована ся запись в новгородській версії.

¹⁰) Можливо, що тут маємо відгомін якоїсь помочи, котру Ігор дїйсно післав Візантиї на Болгар.

¹¹) Про лєґендарність другого походу Ігоря див. старі замітки Костомарова Преданія первоначальной лЂтописи, Монографіи т. XIII. Декотрі одначе і потім рахували ся з звісткою Повісти, як би з автентичною, напр. Кунїк в Каспію Дорна с. 520. Задалеко йде Шахматов (1. с. с. 395) називаючи сей похід „явно сочиненнымъ“.

¹²) Се імя правдоподібно толкуєть ся як покалїчене „Кандавль“ Александрії.

¹³) Дорн описує се місце, звідавши його 1861 р., в Каспію ст. 473-6, пор. ib. с. XXXV і 67.

¹⁴) Лїтература: Григорьевъ — Европа и Азія (О древнихъ походахъ Руси на востокъ), Bulletin hist.-phil. IV c. 182 і далї (статі Шармуа і Броссе), Дорнъ — Каспій с. 495 і далї: тут подані тексти з коментарем. „Історию Агван“ Каганкатаваці видав в рос. перекладї Патканов (Спб. 1861), Нізамі — Charmoy Expedition d' Alexandre le Grand contre les Russes, Stbg., 1827.

¹⁵) Каспій с. 521-2.

¹⁶) Каспій с. 521-2.

¹⁷) Характеристично, що в старшій версії Повісти з часів Олега й Ігоря маємо тільки один похід на Візантию, а в ширшій, що користала з візантийських джерел і мала умови Руси з Візанитиєю-вже три!

¹⁸) Новг. с. 5.

¹⁹) Степенная книга І с. 6 sq., иньші варіанти — у Гилярова ст. 155-6, також Халанскій op. c. гл. III.

²⁰) Див. екскурс І.

²¹) Bury The treatise De administrando imperio — Byz. Zeitschr. 1906. Rambaud L'empire Grec au Х siècle с. 171-2.

РЕҐЕНТСТВО ОЛЬГИ: ОЛЕГ І ОЛЬГА В ТРАДИЦІЇ, ДЕРЕВСЬКА ВІЙНА, ЛЕҐЕНДИ ПОВІСТИ І СУЧАСНІ ВІДГОМОНИ, ПОДОРОЖ ДО ЦАРГОРОДА — ЛЇТОПИСНЕ ОПОВІДАННЄ, ЇЇ ОХРЕЩЕННЄ, ПОБУТ В ЦАРГОРОДЇ ПО ВІЗАНТИЙСЬКИМ ЗВІСТКАМ, ЛІТОПИСНІ СПОМИНИ, ПОСОЛЬСТВО ДО ОТОНА, ХРОНОЛЬОҐІЧНІ ДАНІ, ВНУТРІШНЯ ДЇЯЛЬНІСТЬ

Управу земель, що стояли в безпосереднїй власти київського стола обняла по Ігорі його жинка Ольга. З її реґентства в традиції переховало ся два факта: оден-її війна з Деревлянами, другий-її охрещеннє. Обидва факти густо приодягли ся лєґендарним покровом і прикрасили ся ріжними анекдотичними подробицями, що нагадують перекази про Олега і Володимира, особливо про Олега. Олег і Ольга се лєґендарна пара премудрих і хитрих князїв, котрі вміли постояти за себе і діпняти свого тою примітивною хитрістю, яку так цїнить примітивна суспільність. Нема сумнїву, що подібність імени помагала такому уподобленню сих двох фіґур в народнїй традиції і давала притоку переносити ріжні перекази з Олега на Ольгу і навпаки, як ми то бачимо в пізнїйших книжних перерібках лїтописних переказів в особливо різкій формі ¹). Поза тим одначе лежала глубша созвучність в обох типах київської традиції і в розвою й обробленню їх вела її анальоґічними дорогами. З-поза церковної закраски, яка налягла на образ Ольги в лїтописи завдяки сполученню церковної традиції з лєґендарною народною, виступає виразно стать хитрої княгині змальована сею останньою — такою виступає Ольга в своїх переговорах і з темними лїсовими недоріками Деревлянами і з всесвітнїми хитрунами й крутїями царгородськими Греками, і так її прославляє потім київська суспільна опінїя в Володимировій лєґендї: „Ольга яже бЂ мудрЂйши всЂхъ человЂкъ“. Але вона жінка — не просто голова держави, і се порушує повну симетрію з Олегом. Як жінка Ольга завзято боронить своєї жіночої чести — з початку дївочої (в пізнїйшій лєґенді про залицяння Ігоря), потім вдовиної чести (сватання Мала й грецького саря) — привабна і пожадана всїма, а заразом неприступна, що кождому вмїє дати відповідну відправу: найвища похвала для неї як жінки.

Війна, що вела Ольга з Деревлянами по їх повстанню на Ігоря, була правдоподібно першим визначним актом її реґентства. Вона була здатна і закінчила ся значним обмеженнєм старої деревлянської автономії. Зникли старі „добрі“ князї, край сильно спустошено, нарід обтяжено ріжними контрибуціями, — ще й крім дани до київського князївського скарбу мала бути якась контрибуція на Ольгу саму, може як „годовщина“ за вбитого чоловіка („възложи на ня дань тяжку, и д†части идета Киеву, а третья Вышегороду, къ ОльзЂ, бЂ бо Вышегородъ Ольжинъ городъ“) ²). Се була-б фактична основа лєґендарного оповідання. В його коротшій, старшій редакції повстаннє й потім війна з Ольгою представлені загально-деревлянською справою: вона воює з Деревлянами взагалї й приводить до покори Деревську землю. Ширша редакція оповідає крім того про спеціальне завзятє Ольги на Іскоростень і поясняє його тим, що тутешнї люде вбили її чоловіка. Тому по приборканню Деревської землї („вси ваши городы передашася мнЂ, и ялися по дань“, каже Ольга Іскоростянам), Ольга хотїла особливо помстити ся на Іскоростянах; через те не прийняла їх покори, а спалила місто: „старЂйшины же города ижьже, а прочая люди овЂхь изби, а другия работЂ преда мужемъ своимъ, а прокъ остави платити дань“.

В народнїй традиції ся війна Ольга з Деревлянами прикрашена була ріжними лєґендарними подробицями. Такою прикрасою передо всїм треба уважати сватаннє до Ольги деревського князя Мала: убивши Ігоря, Деревляне постановляють одружити свого князя з Ольгою, щоб узяти в свої руки нового князя Святослава, — „и сотворимъ ему якоже хощємъ“ ³). Сама по собі ся подробиця дуже неймовірна, введена більше для комізму. Ольга не вирікаючи ся віддавати ся, побиває деревських послів одних по других; штучні способи підступного побивання сих послів знову виразно зраджують лєґенду. За першим разом Ольга намовляє деревлянських послів жадати від Киян, щоб несли їх до Ольги на авдієнцію в човнах, в яких вони приїхали, і їх несуть в тих човнах і вкидають в глубоку яму та засипають живими ⁴). За другим разом Ольга каже їм іти до лазнї перед авдієнціею, і там їх палять разом з лазнею. Потім урядивши нїби перед весїлєм тризну на могилї свого чоловіка під Іскоростнем, Ольга побиває деревлянську старшину, коли та упила ся на тризнї. На останку вона йде походом на Деревлянську землю, воює її, а не мігши здобути силою Іскоростень, знову уживає підступу ⁵) каже, що обмежить ся данею по три голуби і по три горобцї від хати, аби лише покорили ся, а коли урадовані Іскоростяне сповняють се, вона запалює Іскорость, пустивши на місто тих голубів та горобцїв з привязаним до них запаленим трутом-мотив дуже старий і розширений, почавши від Самсона, що попалив подібним способом поля Филистимлян, і до переказу, що Татари здобули Київ „голубами“ (у Далїміля) ⁶). Деякі епізоди сеї деревлянської війни могли бути перенесенї на Ольгу з циклю полянсько-деревлянських війн, що мусїли зіставити богаті слїди в народнїй традиції з віків пограничних суперечок, а представляли Деревлян дурними людьми, обдурюваними Полянами ⁷). За всїм тим цїкава та загальна характеристика, яку надає ся традиція Ользї — фіґура суворої героїнї, нелюдської, підступної местницї за свого чоловіка, притемнена потім в книжній традиції образом „начальницї руських синів“ в християнстві, релїґії любови й пробачення, що так мало відповідає тому лєґендарному характерови.

Иньша серія фактів з житя Ольги оброблена лєґендою — се її подорож до Царгороду і охрещеннє. Про розширеннє християнства на Руси буду говорити на иньшім місцї, а тут обмежу ся на самім фактї охрещення Ольги і звязаних з ним лєґендах. В лїтописи він також густо приодягнений лєґендою: коли Ольга приїхала до Царгороду, „цар“ покликав її до себе і тут „видЂвъ ю добру сущю лицемъ и смысленну велми“, залицяв ся до неї й хотїв оженитись; але Ольга обдурила його: сказала, що вона „погана“ — значить цар не може з нею звінчати ся, а коли хоче, щоб вона вихрестила ся, то нехай сам буде її хрещеним батьком, инакше вона не вихрестить ся. Цар послухав і „охрестив її“, але тепер, бувши кумом, не міг уже з нею женитись. „И рече цар: переклюкала (перехитрила) мя Олга!“, і мусив її пустити до дому. Попробував за те поживити ся від неї принаймнї чимсь иншим: взаміну дарів, які дав їй, як своїй хрещенницї, взяв з неї обіцянку, що пришле йому багато челяди, воску і шкір і військо в поміч. Прислав до неї послів до Київа, як вона вернула ся, і нагадав їй сю обіцянку — „много одарихъ тя, ты бо рекла ми єси тако: яко аще возвращуся в Русь, многи дары пришлю ти — челядь и воскъ, и скору, и вои в помощь.“ Але й тут викрутилась Ольга — сказала послови: „скажи ти цареви: прийди та постій у мене на Почайнї (пристани київській), скільки стояла я у тебе в Судї (пристани царгородській) — тодї тобі дам“ ⁸).

В сїм лїтописнім оповіданнї про побут Ольги в Царгородї й охрещеннє там пробували знайти ріжні спомини про реальні факти, але се дїло пусте: пред нами очевидно чиста лєґенда, якій не поможуть нїякі коментарі ніякі поправки: мудра княгиня зручно дурить хитрих Греків, як. обдурила темних Деревлян. Сватаннє грецького царя — просто леґендарна паралєля до сватання деревського князя; нема чого й говорити, що в дійсности се не могло мати місця: тодішній імператор Константин Порфирородний ⁹), звістний лїтерат і книголюбець, мав тодї живу жінку і був у таких шановних лїтах, що певно не думав з нею розводити ся за для варварської „архонтісси“. Тріумф мудрої княгинї над Греками се паралєля до тріумфу Олегового; з другого боку подробиця лєґенди, як Ольга хитрощами намовляє царя, щоб її охрестив, впадає в тон Володимирової лєґенди — як той здобуває собі у Греків охрещеннє оружною рукою. В тім дусї в пізнїйших перерібках лїтописних оповідань стрічаємо дальшу комбінацію сих мотивів — оружний похід Ольги на Царград (з подробицями Олегового), котрим вона приводить до перестраху Греків (палить Царгород за помічю горобців) і вкінці хрестить ся. ¹⁰).

Тим часом як в Повісти подорож Ольги до Царгорода так тісно звязано з її охрещеннем, — сучасні візантийські двірські зібрані з інїціативи тогож Константина Порфиродного і звісни під назвою De cerimoniis aulae Byzautinae ¹¹), докладно оповідаючи про всяки церемонії, з якими приймали Ольгу в Царгородї, нічого не згадують про її охрещенyє. З другого боку звістка Повісти не стоїть і одинокою: сучасні й пізнїйші нїмецькі анали, візантийcький хронїст Скілїца, XI віку, і руські похвали Володимиру й Ользі кажуть теж, що Ольга охрестила ся в Царгородї ¹²). Згідність ся може зробити вражіннє. Але як подумати, як легко могло звязати ся з подорожю Ольги до Царгорода її охрещеннє у всїх тих джерелах, далеких то місцем то часом свого написання, то мовчаннє двірських протоколів про ті церемонїї, які були-б, певно, звязані з такою визначною подїєю, як охрещеннє руської княгинї, — стає фактом більше важним, нїж всї ті численні звістки. Правдоподібно, Ольга охрестилася в Київі, і без особливого розголосу, так що сей факт не лишив особливої памяти на місцї і був оцїнений тільки ретроспективно, по схрещенню Руси за Володимира. Се охрещеннє її мусимо класти десь коло часу подорожи до Царгорода, але скорше по нїй, як перед нею, бо візантийські протоколи нїчим ще не натякають, що Ольга була християнка (між її двором був вправдї священик, аке се що найбільше може тільки показувати, що вона інтересувалась тодї християнством, а міг він служити по просту й товмачем). Не сталось се мабуть і пізнїйше як 958 р., бо приймаючи її послів 959 р., в Нїмеччинї знали вже, що Ольга охрещена ¹³).

Хоч би подорож Ольги до Царгороду дїйсно стояла в певнім внутрішнїм звязку з її заміром охреститись, то на зверх мала характер дипломатичної визити, і була такою по всїй очевидности ¹⁴). Між двором її згадують ся посли ('αποκδισιάδιοι) руських князїв і купцї (зовсім подібно як при посольстві Ігоря 944 р.); очевидно, Ольга мала метою якісь переговори з візантийським двором. Часу приїзду до Царгорода в записях не вказано; перша авдіенція відбула ся 9 вересня 957 р. ¹⁵). З Ольгою був її племенник, на жаль-не названий на імя, кілька своячок — руських княгинь і бояринь, і взагалї значний двір: протокол називає крім племенника і згаданого священника Григорія (що дістав подарунки меньші від товмачів, отже не грав особливої ролї) ще 12 близьких до княгинї жінок, 18 осіб з двірського жіноцтва, 20 (на иньшім місцї 22) послів, 42 купцїв і 12 товмачів, очевидно — крім низшої служби. Приймано Ольгу на дворі в подібній обстанові, як перед тим посла від володарів сирійських — Гамданїдів. Але як особа висока і шановна, вона була увільнена вїд ріжних поклонів і чолобить, які мусїли робити перед лицем імператора посли. Перша авдіенція відбула ся в великій силї Маґнаври, призначеній на принятє визначнїйших „іґемонів“. Се була роскішна саля з ріжними чудами візантийської роскоши і премудрости, призначеними на те, щоб приголмошити приїзжих варварів величністю Грецької держави і грецької культури. Золотий трон, на котрім засїдав імператор, мало того що був роскішно прикрашенний всякими оздобами, мав ще хитрий механїзм, що міг подносити в повітрє сей трон, вправляти в рух фіґури львів, що були розміщені в ріжних місцях, і давати їм голос, так що льви „страшенно ричали“, птахи гармонїйно співали, і подібні механїзми були прироблені також до иньших оздоб, що прикрашали сю салю ¹⁶). В сю салю була введена начальниками церемонїй Ольга з найзначнїйшими жінками свого двору — йшла сама на передї, за нею по рангу йшли її дами, потім посли і купцї. Коли вона стала на призначенім місцї, царський льоґотет (мінїстр заграничих справ) обміняв ся з нею „звичайними“ запитаннями — етикетальними питаннями про дорогу, здоровє, та всякими комплїментами. По тім звичайно наступала продукція тих всяких чуд палати — звіри рухали ся і ричали, птахи співали, орґани грали; далї цісареви підносили ся дари привезені чужінцями і на тім авідієнція кінчила ся, і чужинцї виходили знову при реві львів і музицї орґанів. Ольга вийшовши з цїсарскої авдіенції перепочила в залї трофеїв і потім введена була до салї Юстінїана, де чекала її на тронї цариця з невісткою, окружена своїм двором. Тут іменем царицї препозіт знову розміняв ся з Ольгою подібними ж етикетальними питаннями і по сїм вона, з двором своїм знову вийшла до салї трофеїв, де могла сїсти (на авдіенції мусїла стояти). Потім була введена до салї кенурґія, де могла спочити, а потім була покликана на приватну авдіенцію до цїсаря, що приняв її в покоях царицї разом з царицею і дїтьми, саму без її двору. Ользї тут сказано сїсти і оповісти цареви, що мала йому сказати. По сїм правдивім послуханню був парадний обід, Ольга з княгинями і дамами своїми обідала в салї Юстінїана у царицї, а мужчини — свояки Ольги, посли і купцї у імператора в золотій палатї. Ольга війшовши уклонила ся царицї, що з невісткою засїла на тронї; потім введені були иньші княгині й дами Ольги — вони поклонили ся до землї. Ольга обідала за осібним столом з найвищими двірськими дамами, „зостами“: їх було дві, одна при самій імператрицї, друга при її невістцї. За обідом співцї з двох значнїйших візантийських церков — св. Апостолів і св. Софії співали співи на честь царської фамлії, показувано якісь сценїчні представлення і штуки скоморохів.

Після обіду Ольга була запрошена на десерт до тіснїйшої родини цїсарскої, до їдальної палати: сюди принесено малий золотий стіл і до нього засїли обидва царі: Константин і його соправитель Роман, невістка і дїти царськи, і з ними Ольга. При тім княгинї візантийським звичаєм піднесено гроші: 500 драхм на золотим емальованім тарілю (драхма варта близько франк), і її люде також дістали: племенник 30, иньші свояки і своячки по 20, посли і купці по 12, ріжна служба по 3 до 8 драхм. Подібно і сирійським послам пред тим дано кождому по 500 драхм. Значіннє сеї практики не ясне: як на дарунки виглядають сї суми за малі, тому вислювано здогад, що се прожиточні гроші, діети, які візантийське правительство було обовязане виплачувати — „слебноє“ умов 907 і 944 р

Потім 18 жовтня був знову парадний обід правдоподібно — прощальний. Імператор знов обідав з мужчинами-Русинами в золотій палатї, а цариця з дїтьми й невісткою обідали з Ольгою й її дамами в „пентекувуклїї“, великій салї при церкві св. Павла, і знову роздано гроші, тілько в меньших сумах: Ользї 200 драхм, племеннику 20 і т.п. ¹⁷).

Про відїзд Ольги, як і про приїзд не сказано нїчого. Як памятку її побуту пізнїйше довго ще показували у св. Софії прочанам руським золотий, перлами прикрашенай таріль, з різбленим образком Христа, подарований до тої церкви Ольгою ¹⁸).

З двірських записок виходить, що Ольгу приймано досить чесно як на двірську етікету і пізнїйший Скілїца переказує правдиву память сього факту, згадуючи, що вона була „пошанована гідно“. Але можливо, що реґентка Руської держави, вдова славного Ігоря, сподївалась собі на візантийськім дворі ліпшої чести, нїж яка була показана сирійському послови. Записане в лїтописи оповіданнє, як Ольга казала візантийським послам, щоб імператор стільки постояв у неї в Почайнї, скільки вона настояла ся в Судї, чекаючи принятя, може бути слїдом таких переказів; тільки в лїтописи сї перекази взагалї покриті подробицями Ольжиного хрещення, зачерпненими з якогось церковного джерела. Друга ще інтереснійша подробиця в сїм оповідани се — згадка про обіцяну Ольгою військову поміч; я навязую се до вище висловленої гадки, що подорож Ольги до Царгорода мала полїтичний, дипломатичний характер, а не робила ся для охрещення.

В нїмецьких анналах згадуєть ся, що 959 р. прибули до імператора (властиво — римського короля) Отона І посли від „королеви Руси Олени“ (Helenae reginae Rugorum). Сї посли мали просити для руського народа епископа й священиків, але потім виявило ся, ще се все було непорозуміннє: руські посли ficte ut post claruit venientes, і висланий на Русь єпископ вернув ся нї з чим ¹⁹).

Сю загадкову місію пробувано обяснити ріжними способами. Одні здогадувались, що ті нїби посли Ольги були прості обманцї; за сим толкованнєм промовляв би буквальний зміст звістки, тільки таке обманське посольство не легко собі уявити. Поважнїйше обясненнє, — що Ольга дїйсно просила прислати епископа на Русь; вказують для аналоґії на болгарського князя Бориса, що не діставши єрархії для своєї землї від константинопольского патріархату звернув ся по неї до папи, але потім, діставши епископа від патріарха, відослав латинського епископа. Та в такім разї треба наперед відповісти на питаннє: чи Ольга, охрестившись сама, забирала ся до якогось ширення християнства на Руси і орґанїзації християнської церкви?

На се питаннє можемо дати тільки неґативну відповідь: судячи по всьому, охрещеннє Ольги було її особистою справою; наші джерела не дають підстави думати про якісь заходи її, подібні до пізнїйших Володимирових. Лїтопись каже тільки, що вона пробувала навернути до християнства свого сина Сьвятослава та що сама жила по християнськи і не позволила ховати себе по поганському обряду: „бЂ бо имущи презвутера и тъ похорони блажену Ольгу“ ²⁰). На якогось епископа, орґанїзацію єрархії нема найменьшого натяку, і певно їх і не було. Правда, стара „Похвала“ каже, що Ольга, приїхавши з Царгорода, „требища бЂсовськая съкруши“, але коли се й не простий lapsus linguae, під впливом оповідання про Володимира, подібно як і проложна згадка про „сокрушеннє кумирів“ (Похвала ся взагалї написана дуже риторично й фразисто, без фактів), — то й тут хиба треба розуміти якісь домові, приватні „требища“, бо сама „Похвала“ нїчого не може сказати про якісь заслуги Ольги для християнства по за її приватним житєм.

Тим самим стає неправдоподібним, аби Ольга просила у Отона латинського епископа, бо з того мусїло-б вийти, що вона заходила ся коло орґанїзації християнської церкви на ширшу міру. Найбільш правдоподібним мусимо вважати обясненнє, що Ольга посилала посольство до Отона в полїтичних справах, але Отон схотїв використати сю нагоду для місіонерства, чи з власної інїціативи, чи тому що посли на власну руку щось таке сказали, що могло заохотити його до такого місіонерства. Не треба забувати, що Отон взагалї з запалом заходив ся коло навертання на християнство Словян: християнство служило його полїтичним цїлям.

Дальша історія того непорозуміння була така:

На другий рік висвячено на епископа для Руси монаха Лїбуція й поручено йому їхати туди, але він умер, нїм вибрав ся в сю дорогу, і на його місце посьвячено і вислано вже 961 р. Адальберта, пізнїйшого маґдебурського архиепископа; як прикрою уважали сю місію, видно з того, що визначеннє на неї Адальберта объясняли інтриґами проти нього. На другий рік Адальберт вернув ся назад, „не змігши нїчого зробити“ на Руси. Очевидно, непорозуміннє виявилось зараз же, і Адальберт не знайшов нїякого спочутя для свого місіонерства. Посольство Ольги для Отона тим часом зістаєть ся першим відомим нам фактом дипльоматичннх зносин Руси з Нїмецьким цїсарством.

З звістки про посольство Ольги до Отона виходить, що ще 958 р. була вона реґенткою. З сим згоджуєть ся й оповіданнє Повісти, що по своїм схрещенню Ольга даремно намовляла на християнство Святослава, той не слухав і гнївав ся, але Ольга, не вважаючи на те, любила його і молилась Богу за нього і за нарід, „кормячи сина своєго до мужества его и до възраста єго“, а се „мужество“ Святослава аж згодом наступило. Відповідно до сього, а також і з огляду на те, що для приготовання до ґрандіозного походу чи походів на схід в 966-7 р. Святослав мусїв мати килька років часу, ми повинні класти кінець Ольжиного реґенства й початок правлїння Сьвятослава на початок 960-х рр.

Про внутрішню дїяльність Ольги лїтопись виїмково упустила кілька слів в звязку з її розпорядженнями і ріжними слїдами діяльности в приборканій Деревлянській землї: по Деревлянській землї єсть її становища і ловища, і по иньших сторонах; по р. Мсті вона уставила „погости“ — центральні адмінїстративні місця для громад, і розложила дань „по всій землї“: від неї зістали ся погости, ловища і „знамения“-ловецькі знаки, і ріжні слїди дїяльности, нпр. в Пскові є її санки, на Деснї є село її імени — Ольжичі, на Днїпрі „перевісища“ (ловецькі місця) й села ²¹).

Істнованнє таких слїдів Ользкиної діяльности в Новгородських краях дав привід лїтописцеві викомбінувати її подорож на північ, „к Новгороду“, в сих адмінїстрацийних справах ²²). А старе проложне житиє Ольги в звязку з сим характеризує її дїяльність взагалї, що вона „обиходяще всю Руськую землю, дани и уроки льгькы уставляющи“ ²³). В сїм привязанню до Ольги ріжних слїдів княжої діяльности по ріжних сторонах безсумнівно відбила ся память про неї як про визначну правительку, хоч декотрі з тих традицій і назв могли йти не конче від Ольги, а від Олегів.

Державну систему руську Ольга без сумнїву держала сильною і зручною рукою. Ся система не ослабла і не розвалилась в часї між Ігорем і Сьвятославом, коли сей останнїй, як тільки до нього управа перейшла фактично, міг забрати ся до далеких походів, що вимагали таких сил і правильности в державнїй машинї. Він не потрібував гаяти часу на „примучуваннє“ непослушних племен, що користали з перемін на київськім столї, з ослаблення державної власти, аби вимкнути ся з київського ретязя — з рук матери прийняв він державу в повній силї й порядку. Княгиня, що лишила таку вікову память своєю пїмстою за смерть чоловіка, видко, вміла його заступити.