Примітки. 1) Розкопки Городцова і панї Мельник як вище.

¹) Розкопки Городцова і панї Мельник як вище.

²) Хвойка Поля погребеній въ среднем ПриднЂпровьЂ (Записки рус. археол. общ. т. XII, вип. 1) — дуже коротенькі записки а сумаричними характеристиками. Предмети видані у Халенка Древности ПриднЂпровья вип. IV. Видані гарно, але тільки з сумаричними замітками, так що не можна часом виріжнити їх з поміж иньших. Про похоронні поля на верхівях Буга — Шараневича Cmentarzyska przedhistoryczne we wsiach Czechach i Wysocku (Teka konserwatorska II) i Das grosse prähistorische Gräberfeld zu Czechy (Mittheilungen der Central-Commission, 1801), і моє: Похоронне поле в с. Чехах — Записки т. XXXI.

³) Muzeum imienia Dzieduszyckісh,: Złote skarby Michałkowskie opracował K. Hadaczek, 1904. По них K. Hadaczek Zum Goldschatz von Michałków (Jahreshefte des ärchaol. Instit.). Hoernes Goldfunde aus der Hallstattperiode in Osterreich-Ungarn (Jahrb. derZentral-Kommission, 1906).

⁴) Напр. нахідки Київської губ.-Древности Поднїпровья І табл. XVI ч. 60, Бобринскій Ш с. 23 і таб. II, Матеріали до укр. етнол. III с. 6-8 й ин.

⁵) Зветь ся так від богатої, типової нахідки на мілині (tène — мілина) Найбурського озера в Швейцарії.

⁶) БЂляшевскій Поле погребальннхъ урнъ la Tène въ Радомысльскоъ. у. (Археол. лЂтоп. Ю. Р. 1904). Спицинъ Памятники латенской культуры въ Россіи (ИзвЂстія археол. ком. XII) Про нахідки галицькі — Oesterreichische Monarchie, Galizien.

⁷) Головне: Ашикъ Боспорское царство, 1848, Antiquités du Bosphore Cimmérien 1854, Древности Геродотовой Скифіи т. II, 1874, Zbiór wiadomości do antropologii knjowej т. XII, Лаппо-Данилевскій і Мальмбергъ Курган Каргодеуашхъ (Матеріали по археологіи Россіи N. 13), загальне: Толстой і Кондаковъ Русскія древности т. І і II. Про нахідки античної посуди і монет ще низче.

⁸) Древности Геродотовой Скифіи т. І, Бобринскій-Кургани близъ м. СмЂлы, II-III, Ханенко Древности ПриднЂпровья вип. III-IV (тут і мішані еленїстично-оріентальні нахідки).

⁹) Напр. в иньших аксютинецьких розкопках-див. Самоквасова Основанія хронологической классификаціи (1892 с. 28 і далї), або і в Чортомлицькій та Луговій могилї.

¹⁰) Пор. Дарієвка, Аксютинцї — Бобринскій II с. 128-9, 162

¹¹) Такі нпр. видані з розкопок Морґана інкрустовані річи з ахеменидських могил — La délégation en Perse 1897 a 1902, раr J. De Morgan , 1902, с. 30, 92.

¹²) Э. Штернъ Къ вопросу о происхожденіи „готскаго стиля” предметовъ ювелирнаго искусства — Записки одес. общества исторіи т. XX. Про готський стиль в наших краях — Толстой і Кондаковъ Русскія Древности кн. III, Ханенко Древности ПриднЂпровья кн IV, de Вау Lа bijouterie des Goths en Russie 1892. Пор. нахідки з дальшого етапа в розпросторенню сього стилю — з середнодунайської рівнини: Наmpel Altherhumer des frühen Mittelalters in Ungarn, 1905, III, „ перша ґрупа”.

¹³) На призначеняє й приналежність камяних баб кинули світло відкритя в північній Монґолїї, зроблені в 1890-х рр. Уже Радлов у своїх Alttürkische Inschriften вказав на подібність камяних баб до старотурецьких „балбалїв”, намогильних статуй з VIII в., знайдених там, і висловив гадку, що саме слово „баба” — се тільки змінене ”балбал”. Се потвердило звістку, дану ще Рюйсброком, що камяні баби — намогильні памятки Половцїв (Recueil de voyagas IV с. 37). Новійші дослїди потверджують звязь їх з могилами кочовників; лишаєть ся лише докладнїйше уставити їх хронольоґію і еволюцію типів. Див. Бранденбургъ Къ вопросу о каменныхъ бабахъ -Труды VIII съезда т. III; Кулавовскій Къ вопросу о каменныхъ бабахъ — Археол. извЂстія, 1898; Мустафинъ Каменныя бабы (Проток. Туркестан, люб. археол. 1898); Миллеръ Археологическія изысканія въ окрестностяхъ Таганрога Археолог. лЂтопись 1903 і в Bulletin et memoires de la Soc. d' Anthropologie, 1903. Трифильевъ Курганы съ каменными бабами въ Купянскомъ у. и Веселовскій Новый типъ каменныхъ бабъ-Труды XII съЂзда т. I і III. Ще: W. Demetrykiewicz Figury kamienne t. zw. bab kamiennych i stosunek ich do mitologii slowiańskiej (Sprawozd. akad. um. w Krakowie, 1910).

¹⁴) Теорія Антоновича-його Раскопки въ странЂ Древлянъ, і численні реферати, нпр. в Трудах VIII съЂзда IV с. 69.

¹⁵) Речником нового погляду виступив особливо пок. Бранденбург, в рефератї „Какому племени могутъ быть приписаны тЂ изъ языческихъ могилъ Киевской губ., въ которыхъ вмЂстЂ съ покойниками погребены остовы убитыхъ лошадей” — Труды Х съЂзда т. І, діскусія тамже т. III с. 67-8, і на XII зїздї, з поводу реферата Городцова: Погребеніе съ конемъ въ Европейской Россіи (Труды XII съЂзда III с. 30 286). Також Спицынъ Курганы кіевскихъ Торковъ и БеревдЂевъ — Труды отд. слав. археологіи т. IV, Ханенко Древности Приднепровья т. IV.

¹⁶) Звичайно говорить ся про тип скитський, чи „скитсько-сарматський”, але се понятє о стільки широке, елєменти культури, що його характеризують, так широко розпросторені, в додатку похорони сих типів так часто комбінують ся з пізнїйшими в однїх могилах, що про характеристичний антропольоґічний тип їх при теперішнім стані антропольоґічних дослїдів приходить ся говорити з дуже великою обережністю. Перші наукові спостереження принесла статя Бера в Древностях Геродотовой Скифіи т. І, про черепи з Лугової могили (повторена з ріжними примітками в Archiv für Anthropologie 1877); Бер поміряв 5 черепів, було 3 широких і 2 довгих. Богданов у своїй розвідці О могилахъ скифосарматской эпохи въ Полтавской губерніи и о краніологіи Скифовъ (Антропологическая виставка, III і потім в Quelle est la race) розпоряджав матеріалом з Посуля (аксютинецькі могили), себ то з території, що лежала далеко за границями Скитиї. Нічого дивного, що тут довгоголові рішучо переважають (10 довгоголових і 1 короткоголовий), навпаки- се факт дуже інтересний для розріжнення скитсько-сарматської культури від скитського народу; не зваживши на се, Боґданов вивів хибне, що Скити були довгоголовою расою. Талько-Гринцевич в своїй цитованій праці до скитської категорії зачислив 15 до 18 черепів з тих якими розпоряджав (в ріжних місцях працї число подане ріжно), з них 6 довгих; 4 коротких, 2 середнїх, (показчик 75 до 77), але всї вони походять з полудневої части Київської губернії (могили з під Холодного Яру й Рижанівки — див. с. 6), і в деяких з сих могил скитський тип не виражений досить сильно (додати-б можна дещо з II т. розкопок Бобрінского — нпр. с. 224 й ин). В кождім разї матеріал так малий і так мало характеристичний, що про короткоголову скитську расу не можна ще так загально і категорично говорити, як говорять (нпр. Бобринскій op. c. III с. VII).

¹⁷) Див. Покровскаго О черепахъ кочевниковъ — Труды XI съЂзда II, Анучина О черепахъ изъ кургановъ и могильниковъ Изюмскаго у — Труды XII съЂзда I.

ПРОБИ ЛЇНҐВІСТИЧНОГО ОСВІТЛЕННЯ, ПИТАННЄ ПРО ІНДОЄВРОПЕЙСЬКУ ПРАВІТЧИЗНУ І ПРА-КУЛЬТУРУ; ТЕОРІЇ ІНДОЄВРОПЕЙСЬКОЇ ПРАВІТЧИЗНИ; „ІНДОЕВРОПЕЙСЬКА РАСА”, МІШАННЄ ТИПІВ, НЕҐАТИВНІСТЬ РЕЗУЛЬТАТІВ ДЛЯ НАШОЇ ТЕРИТОРІЇ, КОМБІНОВАНИЙ ІСТОРИЧНО-ЛЇНҐВІСТИЧНИЙ МЕТОД.

Оглянувши таким чином слїди культурного житя на українській території, зовсїм натурально буде поставити питаннє: В яких відносинах описані зміни культури і ріжні форми її стоять до тих етноґрафічних ґруп, які пробували колись на сїй території? Чи стоять сї зміни в якимсь звязку з рухами, міґраціями тих давнїх мешканцїв? і в яких культурних формах в сїм археольоґічнім матеріалї проявляли себе представники словянської, і спеціальнїйше — східно-словянської людности, предки теперішньої кольонїзації.

Археольоґія сама не може дати відповіди на сї питання, тож мусимо звернути ся до иньших дісціплїн. Історія може дати тільки дуже неповні відповіди, бо не проникає далеко в глубину сих країв і їх минувшини. Тому перше ніж звернути ся до її даних, попробуємо ужити до помочи иньших джерел, а перед усїм порівняного язикознавства, що береть ся до розвязання сих питань з своєї сторони і своїми засобами: спробуємо вияснити сї питання опираючись на студіованню язиків, що не тільки уставляє відносини тих язиків і їх спорідненнє, але й стараєть ся вияснити рівень культури даних народів, їх культурні відносини, і взагалї ставить собі задачі з кругу історії культури їх.

Та як то часто буває, і лїнґвістика з далеко більшою легкістю давала відповіди на такі питання на перших кроках свого розвою, нїж пізнїйше, коли поставлені були більші вимагання що до методів сього студіовання ¹).

Не дуже давно признавались певними і перейшли навіть в підручники погляди, що велике індоевропейське племя ²) (зване також індоґерманським або арійським) ³), в склад котрого входили і предки, чи асимілятори сучасних словянських народів, перед своїм роскладом на поодинокі галузи і ґрупи мешкало в Азії, на західнїх згірях Болортаґа і Мустаґа, на північ від Гіндуку. Там дійшло воно значного культурного розвитку: знало важнїйші металї (бронзу, золото, срібло, зелїзо), було добре обзнайомлене з хлїборобством, мало значно розвинений родинний і громадсько-полїтичний устрій. В такім високім культурнім станї поодинокі члени індоевропейської родини приходили потім звідти в Европу. Таким виводом дуже улекшувалось орієнтуваннє в археольоґічнім матеріалї: признавалось за певне, що кождий індоевропейський нарід прийшов в Европу з металїчною культурою, значить кольонїзація чи то палєолїтична чи неолїтична була не індоевропейська, а старша, і треба було тільки в зелїзній культурі відшукувати культуру того чи иньшого індоевропейського народу.

Та одначе проти сих виводів, що знайшли собі найбільш повне представленнє в голосній свого часу працї Pictet ⁴), виступили цїлим рядом закиди і поправки. Передовсїм таким суперечним питаннєм стала справа правітчини індоевропейських народів. Почавши з кінця 50-х рр. і до нашого часу цїлий ряд учених виступив проти азійської теорії, переносячи індоевропейську правітчину в Европу та умі щуючи її в ріжних краях останної, і тепер европейська теорія рішучо переважає ⁵).

Ще важче узяла ся критика до справи індоевропейської культури. Тим часом як Пікте і за ним иньші представляли собі індоевропейську людність з значно розвиненою металїчною культурою, новійші дослїдники признали за нею з усїх металїв знайомість лише з мідею (навіть не бронзою), але й уживаннє , сього металю вважають ще мало розвиненим, так що індоевропейські народи під час свого розселення перебували властиво; в неолїтичній і аж розійшовшись прийшли до металїчної культури. На правітчинї се був нарід головно пастуший, кочовий, а хоч був обзнайомлений з початками хлїборобства, то воно значнїйшу ролю осягнуло аж на нових осадах ⁶).

Розумієть ся, як би культурно-історичні дослїди язикознавцїв могли дати певні вказівки що до виходної точки індоевропейської кольонїзації, її розвою і того культурного стану, в якім та кольонїзація переходила, то се-б багато помогло нам до орієнтовання в справі передісторичного залюднення нашої вітчини і початків словянської кольонїзації. Досї маємо тілько правдоподібности. Такими правдоподібностями вважаю виводи (прийняті рядом визначних учених) — по перше, що старим осїдком індоевропейських племен була східня Европа; друге — що сї племена почали дїлити ся ще в неолїтичній культурі. Се друге виводить ся з того, що спільних назв для предметів вищої культури в язиковім запасї індоевропейськім не знайшло ся, а неймовірно, аби така спільна назва могла затратитись цїлком, не лишивши ся бодай у декотрих ґруп,-тому звідси вивід, що назв для предметів вищої культури не було перед розселеннєм, отже й самої її не було. Що до правітчини, то се справа більш складна, і тому мушу коло неї бодай коротенько спинити ся. Перед усїм треба піднести, що за азийською правітчиною не промовляє нїщо; ся теорія уложилась силою традиційного призвичаєння дивитись на Азію, як на вітчину людського роду; одинокий момент, що промовляв би за нею — се лїнґвістичнї звязки Індоевропейцїв з Семитами, але таких старих звязків до тепер не виказано, і ся теорія стратила кредит. Натомість все більше звертають на себе увагу і здобувають значіннє звязки і подібности Індоевропейцїв з Фінами. Вони ще не проаналїзовані докладно і не оцїнені рішучо, але безсумнїву істнують, і вказують на східню Европу як місце споконвічного сусїдства Індоевропейцїв з Фінами ⁷). В східнїй же Европі заховали ся й найбільше архаічні язики індоевропейської родини (литовсько-лотишська ґрупа). Цілий процес кольонїзації індоевропейських народів далеко лекше пояснити собі з европейською правітчиною, а що особливо важно: лїнґвістичні стичности ріжних ґруп між собою вказували-б, що вони на правітчинї, перед міґрацією були розміщені між собою анальоґічно з їх теперішнїм розміщеннєм, а се дуже тяжко, попросту неможливо помирити, припустивши міґрацію в Европу з Болортага. З сих всїх обставин справдї стає більш правдоподібною правітчина в східнїй Европі.

Ся правітчина мусїла займати значні простори, бо скотарський, переважно кочовничий спосіб житя Індоевропейцїв вимагав великих просторів, а сей пранарід мусїв бути численним з огляду на його пізнїйше роспростореннє. Правда, він певно асимілював при розселенню, а мабуть іще й перед ним у великім числї чужі народности; на се виразно вказує антропольоґічна мішанина індоевропейських племен — типів ясних і чорних, короткоголових і довгоголових, а й сама язикова діференціація була безперечно прискорена сею асиміляцією чужеродних елєментів. Але сама така асиміляція можлива тільки при значній асиміляційній масї. Брак спільної назви для моря вказував би, що правітчина не лежала при самім морі, могли лиш декотрі племена доходити до моря (Чорного чи Балтийського). Скотарське господарство — з одного боку, з другого знайомість з медом, пчолою і медведем, засвідчена фактами мови, — вказували-б як на найбільш правдоподібні місця індоевропейської правітчини на пограниче степу і лїсу, що тягнеть ся в полуднево-західнїм напрямі через східно-европейську рівнину. В такім разї Словяне, і навіть ще близше — наш нарід може бути автохтоном на певній части своєї території, і його пізнїйші міґрації були розмірно не великі.

Все се, що правда, тільки правдоподібности. Не маємо нїяких вказівок на те, аби індоевропейські народи виеміґрували в Европу з Азії. Нема нїяких фактів, котрі-б вказували, що на нашій території перед індоевропейською кольонїзацією істновала яка-небудь иньша ⁸). Але треба додати важне ограниченнє — не маємо того всього в нашім теперішнїм матеріалї, при тих засобах дослїду, якими розпоряджаємо. І рахуючи ся в повній силї з тими правдоподібностями, які дає нам теперішнїй дослїд, се і не дуже налягати на тих правдоподібностях.

Відкриваючи нам перспективу культурного розвою народів індоевропейської ґрупи, зводячи їх широко розстрілені проміння до певного, правікового ядра, язиковий матеріал дає тільки дуже загальні вказівки на ту конкретну територію, ті реальні обставини, в яких переходив сей розвій. Так само як історичне слїдженнє індоевропейського розселення тільки приблизно приводить нас до тих — все таки дуже широких, докладно не вияснених просторів, з котрих мусїло йти се розселеннє. Супроти своєї цїли ми й на сїй дорозї — індоевропейських старинностей кінець кінцем опиняємо ся в подібних обставинах, як на дорозї археольоґїчного та антропольоґічного слїдження. Там даєть ся нарід і його культура, шукаємо території; тут територія і культура, або територія, культура і фізичний тип- шукаємо народу-носителя тої культури і фізичних прикмет, насельника території. Одинока спільна величина, яка могла-б послужити нам до зведення у одно сих проблєм — культура, але вона занадто загальна. Як би нам міг бути до того одправною точкою ще фізичний тип — але й сього нема! Археольоґія, як ми бачили, виразно вказує нам на українсько-руській території перед славянською міґрацією два відмінні типи: довгоголовий — неолїтичний, і короткоголовий, що поруч довгоголового виступає в часи металїчної культури. Питаннє, котрий тип індоевропейський або спеціально словянський? На се антропольоґічне питаннє не можна цїлком відповісти. Як я вже згадував, народи індоевропейської родини мають мішаний тип: чорний і ясний, короткоголовий і довгоголовий; сю мішанину помічаємо навіть на територіях самих народів; полишаючи на боцї кольор, нпр. північні Ґерманцї довгоголові, а полудневі короткоголові, полудневі Італїйцї довгоголові, північні короткоголові і т. и.; в результатї одні уважають первісним індоевропейським типом довгоголовий („ґерманський”), иньші — короткоголовий (т. зв. „кельто-словянський” ⁹). І можливо зовсїм, що ся мішанина типу у індоевропейських народів старша і від часів розселення, то значить, що сї племена ще перед розселеннєм, на правітчинї не були чистим типом, одностайною антропольоґічною расою ¹⁰). Самий етнїчний і язиковий тип індоевропейський міг утворитись наслїдком мішання, метізації рас, як і потім таке мішаннє, асимільованнє чужеродцїв вплинуло, без сумнїву, і на роздїл індоевропейської ґрупи і на пізнїйше відріжненнє поодиноких індоевропейських ґруп, на витвореннє в серединї їх поодиноких народів ¹¹). Таким чином справжнього індоевропейського типу може бути й не було зовсїм, як не було може й „первісного словянського” одностайнього антропольоґічного типу. Теперішнї Словяне переважно короткоголові: на заходї й полуднї тип сильно короткоголовий, в напрямі на північ і схід він слабне — сильно переважає ще у Українців, але у Поляків і Великоросів з ним уже бореть ся середноголовий, з значнїйшою домішкою довгоголових ¹²). Матеріал з старих могил дає більший процент довгоголових, а в українських поганських могилах, що по культурним прикметам уважають ся за словянські, довгоголовість навіть переважає; але тип уже й тут не одноцїльний, а мішаний: є й короткоголові й середнї типи.

В таких обставинах хопити ся якоїсь антропольоґічної прикмети, наприклад довгоголовости, і взяти її за етноґрафічну прикмету Індоевропейцїв; прийняти певні культурні прикмети, певний похоронний обряд за їх спеціальність і звязавши се з понятєм індоевропейської правітчини, відтворювати образ індоевропейського розселення-було б з методичного становища повною довільністю ¹³). Які ріжницї народностей і рас могли покривати ся покровом одної чи подібної культури, і навпаки — як значно ріжнити ся могли в певних побутових формах Індоевропейцї перед своїм остаточним розріжненнєм! Яку ріжнорідність етнїчну міг покривати собою тип похорону з скорченим кістяком, що протягаєть ся на такі величезні простори, без особливо характеристичних відмін!

При сучаснім станї наших відомостей нї археольоґія з антропольоґією з одного боку, нї лїнґвістика з другого, нї разом в сполученню не можуть розвязати з повною рішучістю проблєм індоевропейської старовини, не дають цїлком певних вказівок для етнїчного орієнтовання в археольоґічних останках. Через се для орієнтовання в передісторичній етноґрафії нашої теріторії все ще приходить ся нам уживати історичних відомостей. Але як скомбінувати їх з фактами археольоґії, антропольоґії й лїнґвістики, вони не в однім зможуть вияснити нам далеко більше і кинути світло в значно давнїйші часи і в ширші простори, куди зовсїм, або майже зовсїм не сягає історична традиція.

Сею дорогою належить нам піти в висвітлюванню етноґрафічних відносин нашої території — в етноґрафічнім орієнтованню серед культурного матеріалу її.