ОПОВІДАННЯ ЗІБРАНІ МАТВЕЕВИМ І ФОМИНИМ, ПОСОЛЬСТВО БУРЛІЯ І МУЖИЛІВСЬКОГО В МОСКВІ, ПОХІД ГЕТЬМАНА НА ПОДІЛЛЄ, ГЕТЬМАН В БАРІ, РОЗМОВА З ЯЦИНОЮ 3 (13) ЧЕРВНЯ 1653.

Як я вже згадав, сих послів Матвеева і Фомина післано до гетьмана разом з Бурлієм і Мужилівським, відправляючи їх при кінці травня. Після свого “розговору” з боярами 2 н. с. травня Бурлій і Мужилівський довго зіставалися без відповіди, 14 травня н. с. подали проханнє цареві на письмі, що їм треба дати знати гетьманові через свого товариша Михайла Телепню, яка буде відповідь царя на перше питаннє-“чого він має триматись” (в відносинах до Поляків), і друге-чи будуть вони перепущені до Швеції? Коли їх перепустять, то вони напишуть про всі справи гетьманові і дадуть свої листи “для перегляду в приказ в. ц. вел.”, а до Швеції просять виправити їх негайно, щоб вони могли вернутися до повороту царських послів з Москви ¹). Не вважаючи на те, що московський уряд уже принціпіяльно рішив вмішатися в польсько-українські відносини, і 5 (15) травня були розіслані запросини на новий собор в українській справі, що мав ще раз санкціонувати розрив з Польщею й інтервенцію на користь її православних підданих (про се далі),-супроти запитання сього посольства, Бурлія-Мужилівського, він поставився знову незвичайно, просто таки незрозуміло здержливо. Маємо брульон царської грамоти, що мала бути доручена їм на відправі-з датою 7 с. с. травня ²). В ній тільки згадувався приїзд послів і дане їм жалуваннє; цар похваляв гетьмана і військо за те що вони шукають його милости, “а в тих справах, що просили ваші посланники, ми післали дворянина нашого Арт. Матвеева та піддячого Фомина”, та й годі. Того ж 7 травня записано відпуск, але посли не поїхали і просили нового “розговору”. Після довгих безуспішних заходів-на які потім гірко жалувався більш експансивний Мужилівський, як зараз побачимо,-визначено їм новий “розговор” з иншими боярами на день 22 н. с. травня: попереднього року делєґований був Прозоровский, а сим разом Гр. Пушкин. Маємо протокол розговору.

З нього видко, що посли були незадоволені з даної їм відправи і ставили ріжні побажання в доповненнє даної їм царської грамоти. Просили, щоб гетьманові написали відповіди на його листи ті бояре, котрим він писав; щоб патріярхові нагадали його обіцянку-дати чигринському манастиреві св. Трійці (що ставив Виговський) ризи і сосуди; щоб нагадали цареві проханнє гетьмана, аби їх перепушено до Швеції, і коли вже на те нема волі царської, щоб цар про се написав гетьманові- “аби се на нас не лежало, наче ми й не просились”. Заносили також ріжні жалі що їм не дають належного утримання, то що; вийшло тут маленьке слідство з приводу того, шо Мужилівський нарікав, мовляв бояри прозивают їх “худими людьми”, “а вони люди не худі-завсіди і у Поляків у воєнних ділах бували” ³). Так свідчив на Мужилівського Лихарев, а Мужилівський відмовлявся, що він тільки жалівся, що їм дають їжу гіршу против попередніх послів, видко, що “ставлять залегко”, а що як може понад то що зайве сказав “со пьяна”, то в тім просив вибачення.

В шведській справі бояре послам сказали, що їх не перепускають, аби не вчинити перешкоди згоді: згідно з проханнєм попередніх послів, Сам. Богдановича з тов., цар посилає до короля великих послів, щоб умовлятися про з'їзд для заспокоєння козацько-польської усобиці; коли Поляки довідаються, що козацьких послів перепущено до Швеції, з того “буде недружба”: коли московські посли договоряться з Поляками про згоду, то не буде по що до Швеції їхати; коли згоди не буде, то до Швеції перепустять ⁴).

Бурлій і Мужилівський одержали листи від патріярха і від Милославского- може були ще якісь, тільки нема їх в актах. Патріярх писав, що цар свою відповідь посилає через своїх послів Матвеева і Фомина, а він, патріярх, буде й далі всяко клопотатися про сповненнє “доброго бажання” гетьмана і війська-очевидно в справі царського протекторату; що ж до прохання писаря переказаного через Лихарева в справі сосудів, риз, книг для його церкви, патріярх то все у царя випросив і посилає з Матвеевим, Бурлієм і Мужилівським ⁵). Дата сеї грамоти, 14 с. с. травня орієнтує нас що до часу виїзду обох посольств-якийсь час був потрібний на те, щоб всі сі пожертвовані річи з послами експедіювати.

Продовженнє дають балачки Матвеева і Фомина з Мужилівським в дорозі. Як було завважено, він уже в Москві висловляв невдоволеннє з трактовання їх посольства, і ще свобідніше говорив на сю тему тепер на Україні. Він показав Матвееву і Фомину свої реляції гетьманові й писареві, написані в дорозі, в Борзні, і там було написано, що “цар. вел. не велів пропустити (послів) до шведської королеви, тому що почув про нашу незгоду з волоським, мунтянським і венгерським (володарем) і чекав вістей від післанця, висланого від путивльського воєводи до гетьмана. На инші річи від думних людей й. цар. вел. не було відповіди. Пристава нам дали ледачого-сотника Бориса Бабаєва, котрий нічого не знає: з чим пошлемо до думних людей й. цар. вел., що хотіли б бути з ними на розговорі в гетьманських ділах, той Борис відмовляється, каже: “у нас того не ведетца”, та й бував у нас через день і через два”. Прочитавши се Матвеев і Фомин почали сваритися з Мужилівським, що він невірно інформує гетьмана і писаря-хоче царя з гетьманом “ссорити”. Цар, мовляли, зовсім не чекав ніяких вістей, “розговори” були дані послам своєчасно, Мужилівський ніяких жалів на відпуску не заявляв і т. д. Пригадали йому “многие, затейные и непристойные слова и преж сего”, за які йому був від царських думних людей “виговор”, і грозилися розповісти то все гетьманові й писареві. Його товариш Бурлій також став по московській стороні-що Мужилівський “дурным обычаем и пьянством что говорит то и забывает”, так що Мужидівський кінець кінцем своїх слів зрікся. Заявив послам, що він ті листи написав був по пяному, а проспавшися другого дня написав наново, “без всякое затЂйки”,-тут він звернувшися до ікони перехрестився і сказав: “А коли я се вам кажу неправду і перехрестив лице своє на неправді, то нехай я буду на поганській шаблі”, і вийнявши шаблю приложив її до своєї шиї. На се Матвеев і Фомин йому сказали, що нехайже він надалі такого не пише і слов “затЂйных никаких” не говорить; бо коли гетьман або писар буде їм щось закидати з того, що він написав, то вони найдуть що на те відповісти, “так що від того тобі заболить (будет в болЂзнь)”.

Всім сим займатися московські посли мали досить часу, бо переїзд їх через Україну відбувався досить мляво. Спочатку їх затримали на кілька день в Переяславі, потім в Білій Церкві, так що від Конотопа до Ставищ в напрямі гетьманової кватири їхали вони 18 день, і в Ставищах 3 липня н. с. затримали їх знову, тому що гетьман з походу завернув і буде сам в Ставищі; а потім прийшов наказ справити їх на Чигрин. Причиною всіх тих проволок була небезпека від Поляків, бо ще не було ясно, чи їх рейд припинився: були вісти, що вони стоять у Коростишові і відти приходили під Ходорків. А потім пішла трівога від Татар, що йдучи до гетьманського війська в місяці червні розпустили загони на правім боці: говорили, що йде сам хан і татарські загони показалися під Чудновим, Любаром і Лабунню, багато людей на полях, по селах і місточках порубали і в полон забрали більше 30 душ, в днях 25-26 червня н. с. ⁷). Так що з Білої Церкви до гетьмана, що стояв з військом на Поділлю, виряжено послів московських і своїх, Бурлія і Мужилівського, тільки після того як зібрано сильний караван купців і війська, і підвод з провіянтом для армії-разом до 1000 людей, і з тим усім вони рушили до Ставища, а там дістали наказ чекати далі з огляду на небезпеку від Орди вже поворотної (л. 41).

Виправивши Тимоша на Молдаву перед Великоднем, гетьман по великодні рушив в похід сам.

В листі до Лупула з 18 квітня він, як ми бачили, заповідав свій вихід в поле слідом за Тимошем; переїзжі Греки, що стріли Тимошеве військо під Корсунем, мабуть від нього довідалися, що гетьман виступає в великодню середу (23 н. с.) під Білу Церкву ⁸). На початку травня, коли Тиміш бився над Прутом, про головне військо казали, що воно на Уманщині, і з гетьманом 15 тисяч Татар ⁹). Протягом місяця він просунувся відси на Поділлє: 3 (13) червня приймав путивльського вістуна Яцину в Барі; маємо также звістки про Радивилових післанців, що один з них був у гетьмана в Ілинцях, а другий в Барі ¹1).

Польське військо в сім часі стояло під Буськом-до ніяких операцій нездатне, бо за довгий час незаплачене, було в стані близькім до бунту; воно чекало виплати залеглостей, призначеної на день 16 червня, і його до того часу неможна було нікуди рушити ¹¹). Поділлє і Волинь лежали таким чином між козацьким і коронним військом, як нейтральна територія. Але на Подністровї продовжувалася дрібна війна, чи система карних експедицій, для приборкання сього глибоко схвильованого краю. Кермував нею той же Петро Потоцкий, староста камінецький, що вів її попередніми роками, і орґанізував весняний наступ; як безпосередній провідник його називається тойже Кондрацкий, що воював тут весною. Нунцій в депеші 22 червня згадує, як новину, що він здобув приступом Ярошів, коло Могилева, і там побито коло 200 козаків (мабуть просто повстанців); погромив також иншу місцевість, не названу на ймя-взяв там 2 тисячі голів худоби і відіслав до Камінця, а сам далі пішов-зайняти дорогу козакам, які тікатимуть з Волощини на Україну; се операції очевидно з початку червня н. с. Згаданий Яцина оповідає сильний польський напад, що стався на його очах коло 10 червня н. с. -на містечко Ілинці; польські наїздники кінець кінцем витяті тут були до ноги, і се зробило чималу сенсацію і розповідалося з ріжними прикрасами. Єрлич записує се так, що жовніри здобувши містечко, загуляли собі тут “коло напоїв як дома”, а сусідні хлопи, роздражнені тим, що їм розбивано комори і забирано збіже, в ночи приступили під містечко, і зіпсувавши міст, попідтинали палі, а тоді підняли крик, удаючи очевидно прихід великого війська, і майже весь під'їзд пропав у сім переполоху. Яцина переїздивши другого дня після того інціденту, так переказує оповіданнє тутешніх міщан. “За день перед вашим приїздом несподівано в досвіта напали Поляки, людей з 500, вирубали наше містечко, побили людей до 300, богато поранили, а мало що нас сховалося в замку. А Татари, йдучи шляхом за гетьманом, стояли тут же за річкою; почувши крик і стрілянину, побігли до міста і порубали Ляхів, і гонячися за ними богато побили, а живими взяли до 300 чоловіка-утікло Ляхів може 20”. Тих порубаних Ляхів, каже Яцина, ми самі бачили, і при нас гетьман віддав Татарам сих бранців-Ляхів. Ріжних Ляхів “з того погрому” селяне познаходили по лісах і приводили до гетьманського шатра; гетьман, велівши розпитати віддав їх Татарам. Під той час гетьман стояв тільки за 15 верст від містечка (приблизно коло Липовця, виходить), а Ляхи про гетьмана і про Татар не чули-чули, що гетьман у Чигрині, і хотіли дістати язиків” ¹²).

Крім отсих відомостей про різню в Ілинцях в останніх днях травня с. с. і оповідань гетьмана і Виговського що він чув 3 (13) червня ¹³), звідомленнє Яцини дає ще деякі інтересні факти.

Приймаючи лист путивльського воєводи Хилкова, гетьман сказав: “Ми чекаємо царської ласки до війська Запорозького, ждемо своїх післанців (посольства Бурлія і Мужилівського)-та бачу я, що не діждуся царської ласки до себе! не доведеться мині вийти з рук бісурменських, невірних. За гріхи мої доводить мене Бог бути під владою невірного царя, його слугою!”

Після авдієнції прийшов до післанців Виговський і розповів їм про турецьке посольство те що вже підане було вище: представляв свою персональну непричетність до яких небудь звязків з Туреччиною і запевняв, що гетьман і військо не инакше дивляться на підданство султанові як на крайній вихід з біди, коли цар таки не схоче прийняти козацьке військо під свій протекторат.

На прощаннє повторив Яцині ще раз: “Коли повної милости государської нам не буде з нашими післанцями, то нам окрім турецького царя нема де подітись: тому ми й затримали турецького посла-бо чекаємо повної милости від праведного государя. Ми від нього грошей не хочемо, тільки просимо бути під його рукою” ¹⁴).

Далі побачимо, яке сильне вражіннє сі розмови зробили в московських урядових кругах.

В Немирові, їдучи від гетьмана, Яцина стрів послів Януша Радивила, що вертали від гетьмана. Посилав їх Радивил з тим, що він не має заміру битися з гетьманом, ані помагати Короні Польській против нього: він тримається Білоцерківського трактату, що складав з гетьманом; стоїть на границі під Речицею, стережучи своїх володінь, а козакам ніякої кривди не чинить. Сих Радивилових послів, каже Яцина, гетьман приймав з великою честю й писав листи до полковників, що стоять на литовській границі, аби вони до литовських земель не входили, а стерігли тільки свого; а коли б які дрібні ватаги ходили самовільно в литовські краї, тих карати смертю. Так гетьман і написав Радивилові з тими послами, відправивши їх в супроводі 30 козаків і сотника. Сей сотник і козаки і “меньший товариш” Радивилового посла розповіли Яцині про посольство, а крім того і на власні очі довелось йому бачити прояви великої уважливости гетьмана супроти нейтральности в. кн. Литовського. При нім привезено з Ніжинського полку, з осавулом, “двох Ляхів з Радивилового повіту (себ-то з в. кн. Литовського)-взятих в полон. Так гетьман того осавула хотів “бити булавою”, за те що вони вхопили тих Ляхів “не на війні”-при нейтральних відносинах з в. кн. Литовським. Гетьман дав дарунки тим бранцям і відправив разом з послами до Радивила. А в самім Ніжині полковник теж “розкував” при них двох Ляхів- вважаючи на такі гетьманські роспорядження. Сі Ляхи сиділи в Ніжині в кайданах уже тижнів з 10, а тепер їх пустили з провідниками назад “в Литовський повіт”.

Разом з Яциною поїхав переяславський товмач Васько; оповів Яцині, що гетьман післав своїх послів на Дін: полтавського полкового осавула і з ним 10 чоловіка козаків- кликати до війська донських козаків і тих запорозьких, що живуть на Дону; але до виїзду від гетьмана про них вісти не було.

Сам гетьман, виправивши Яцину, мав того ж дня виступити під Камінець. З ним були калґа і нуредін з своїми Татарами і Великий і Малий Ногай ¹⁵).