Види норм права.
Проблема класифікації юридичних норм, як і багато інших питань теорії права, по свому характеру така, що її наукове вирішення можливе лише в тому випадку, якщо виходити з висновків, отриманих в результаті філософського (загальносоціологічного) осмислення явищ правової дійсності.
Класифікація норм права переслідує декілька цілей, в тому числі виявлення їх різноманітних регулятивних властивостей, визначення місця різних норм в механізмі правового регулювання, встановлення системних властивостей норм, їх взаємозв'язки. Найбільш загальними основами класифікації є їх поділ за такими ознаками:
За галузевою належністю, тобто за предметом і методом правового регулювання, всі норми класифікуються за інститутами і галузями права. У відповідності з цими об'єктивними розбіжностями законодавець видає кодифіковані акти, формулюючи тим самим галузі законодавства, що відповідають галузям права: норми державного права, норми цивільного права, норми адміністративного права, норми кримінального права, сімейного права і т. д.
За юридичною силою, тобто за актами, в яких норми права містяться, вони діляться на норми закону і норми підзаконних актів, причому за цією ознакою можлива подальша більш детальна класифікація.
За ступенем загальності змісту норми права діляться на норми-принципи, загальні норми і конкретні норми. Норми-принципи не містять яскраво виражених елементів норм права, вони є результатом нормативних узагальнень, виражають соціальний зміст всіх норм права даної групи. В деяких галузях права норми-принципи дозволяють безпосередньо регулювати відносини, спеціально не врегульовані конкретними нормами. Так, наприклад, принципи цивільного права є безпосередньою основою для застосування аналогії права.
На відміну від норм-принципів загальні норми – це загальні правила, що конкретизуються в інших нормах. Так, положення ч. 1 ст. 151 ЦК України, що містять поняття зобов'язання і основи його виникнення, є загальною диспозицією до багатьох інших норм, які регулюють різні види обставин, служить як би їх загальною частиною, а ч. 2 цієї ж статті, яка встановлює, що зобов'язання виникають з договору і з інших основ, вказаних в цьому Кодексі, є загальною нормою, тобто гіпотезою, для багатьох наступних. Загальною нормою є ст. 23 КК України, яка визначає види покарань, що застосовуються до осіб, що скоїли злочини. Серед загальних норм передове значення мають конституційні норми.
Близьким до поділу норм за ступенню формальної визначеності (ступені загальності) є їх ділення за формальними признаками на норми закону і норми підзаконних актів. В літературі висказано справедливе судження, що законодавчі норми за своєю структурною організацією найбільш развинуті. За ступнню узагальнення вони поділяються на конституційні, кодифковані и окремі.
За характером (чи складом) правил поведінки (формі регулювання) правові норми можуть бути зобов'язуючими; правонаділяючими (дозволяють скоєння дій, що містяться в нормі); забороняючими (передбачають стримання від дій, що містяться в нормі, тобто є непрямою вказівкою на правило поведінки).
Ці види норм властиві різним галузям права. Перші дві групи є специфічно регулятивними в позитивному змісті. В адміністративному, природоохоронному, кримінально-виконавчому і інших галузях права переважне місце займають зобов'язуючі норми, в цивільному ж – правонаділяючі. Але немає таких галузей права, вміст яких вичерпувалось би однією групою норм. Навіть в кримінальному праві – системі забороняючих норм необхідним компонентом зобов'язуючі норми загальної частини, а норми про необхідну оборону і крайню необхідність – правонаділяючі.
Специфіка забороняючих норм полягає в тому, що вони формулюються як напівдиспозиції, тобто прямо не встановлюють правил позитивнї поведінки, що є характерне для зобов'язуючих і правонаділяючих норм. Вони вказують лише на забороняючі дії, які не можна чинити, і тим самим – диктують правила поведінки. Тому в зобороняючих нормах немає прямо виражених диспозицій. Статті кримінального кодексу, що вміщують дії, які кримінально караються, представляють собою гіпотези, які злились з диспозіціями. Але якщо їх брати разом з положеннями загальної частини, то характер диспозицій-заборон вимальовується повністю. Особливості кримінального закону зводяться до того, що заборона в ньому словесно не сформульований, але він в силу своєї загальновідомості логічно припускається.
Наприклад, кримінальне покарання за крадіжку власності означає заборонену дію. Як повинен вести себе суб’єкт, які йому слід вибирати установки, яким чином зорієнтувати себе в суспільнвй практиці – він повинен вирішити сам.
Аналізуючи соціальну природу норм права, приходимо до висновка про ведуче значення дозволень, оскільки вони передбачають встановлення державою зобов'язань і заборон. Це значить, що всі ці способи регулювання складають єдину систему, причому зміни в одній з норм права обв'язково вимагають коректування інших.
В соціальному плані домінуючий елемент правової норми полягає в тому, що вона що-небудь наказує, забороняє чи дозволяє. Якщо наказова норма поведінки одночасно щось забороняє чи дозволяє, вирішальним, найбільш суттєвим в ній все ж є те, що вона наказує. Цей домінуючий елемент правової норми завжди можна визначити. Можна виділити два змісти „дозволу”: в рамках зобов'язуючих чи забороняючих норм і вміщене в правонаділяючій нормі.
Очевидна умовність поділу норм права на вказані види. В процесі їх реалізації діючі субэ'кти завжди співвідносяться один з одним як носії прав і обов'язків. Без такго зв'язку норми права неможливо втілити. Однак цей поділ має і політичний, і правовий зміст. Він дает можливість з'ясувати, на чому зроблений акцент в поведінковій направленості норми. Звідси реальність існування зобов'язуючих, забороняючих і правонаділяючих норм. Неможна переступати об'єктивних кордонів цього розподілу.
В адміністративному праві домінують зобов'язуючі норми, в цивільному, сімейному, трудовому, земельному і ряді інших регулятивних галузей – правонаділяючі, в кримінальному – забороняючі. Більшість норм кримінально-виконавчого законодавства – зобов'язуючі, однак немало і забороняючих; більшу частину (права засуджених) складають правонаділяючі норми.
Для зобов'язуючих і забороняючих норм характерний тісний взаємозв'язок, перехід одних в інші. Правомочність юридичних осіб за цивільним правом – це в то же час і обов'язки їх керівників за адміністративним правом. Нерідко зобов'язування і правонаділення, заборона и правонаділення як форми регулювання зливаються в одній і тій же нормі.
В законодавстві, в різних його галузях досить часто спостерігається вживання таких смислових оборотів: „як правило, не дозволяється”, „як правило, може бути дозволено”, „у виняткових випадках”, „як правило, повинно бути ...” і т. д.
Подобні технічні прийоми дозволяють охопити нормами права разноманітні відхилення від загальних правил, які деколи неможливо наперед передбачити в усех деталях. Тим самим росширяються кордони правової взаємодії, що забезпечується його гнучкість в різних ситуаціях.
И все ж таке поєднання форм регулювання слід віднести швидше до недоліків, чим до позитивних властивостей форм правових норм. Тут відкриваються широкі можливості для їх вільного трактування спеціальніми суб'єктами, що виконують норми, оскільки смисловий зміст подібних оборотів вкрай невизначений.
Зобов'язуючі, забороняючі і правонаділяючі норми в свою чергу можуть бути класифіковані і за іншими різноманітними основами. Так, наприклад, заборони поділяють: за сферами суспільного життя – соціально-економічні, політичні, особисті; за функціональним призначенням – заборони в широкому і вузькому змісті; за характером і об'ємом правового матеріалу – інформативні і елементарні; за ступенем визначеності – абсолютні і відносні і т. д.
Спеціалізовані норми не можуть служити самостійною основою для виникнення правовідносин, вони носять додатковий характер. I в залежності віт того яку функцію вони вконують, спеціалізовані норми поділяються на п'ять основних разновидів:
- общие – це норми, напрямлені на фіксування в узагальненому вигляді визначених елементів відносин, що регулюються;
- дефінітивні норми чи дефініції це норми направлені на закріплення в узагальненому вигляді признаків даної правової категорії, вони закреплюють науково сформульовані поняття, визначення понять;
- декларативні норми (норми-принципи) – це норми, в яких сформульовані правові принципи, задачі, цілі;
- оперативні норми, з їх допомогою з дій системи права вилучаються права, устарівші норми і вводяться нові;
- колізійні норми призвані вирішити зіткнення норм, вирішення конфліктних і передконфліктних ситуацій.
За ступенню активізації соціально корисної діяльності суб'єктів права норми права умовно можна поділити на звичайні і заохочувальні. В принципі всі вони „заохочують” таку діяльність, але виділення заохочувальних норм доречне тому, що вони найчастіше спеціально направлені на стимулювання правомірної діяльності, такою, яку суб'єкти юридично не зобов'язані чинити.
Заохочувальні норми мають чітко виражену елементну структуру, причому диспозицією є заохочення, тобто надання різних матеріальних, духовних благ.
Заохочувальні норми – це різновид правонаділяючих чи зобов'язуючих норм. Діапазон їх дії в праві все більш розширюється, причому заохочення нерідко передбачаються і за звичайне виконання обов'язків.
Заохочувальні норми слід вважати нормами права, але виступаючі не як правила поведянки, а як державний призив до визначеної поведінки. При настанні відповідних умов у компетентного органу виникає не тілько право на застосування заохочення, але інколи і обов'язок заохочувати.
За способами встановлення правил поведінки норми права діляться на категоричні і диспозитивні. Перша формулює визначене правило поведінки, виключає який-небудь вибір, хоча може встановити як заборону, зобов'язання, так і дозвіл; друга надає суб'єктам самим визначати конкретний зміст своїх прав і обов'язків і встановлює правило на випадок, якщо суб'єкти не скористались своїми правами. Наприклад, ч. 1 ст. 128 ЦК України визначає, що право власності у покупця речі за договором виникає з моменту її передачї, якщо інше не передбачено законом чи договором.
За технічними приьомами встановлення правила поведінки нормы права діляться на визначені, бланкетні и відсилальні.
Визначені – безпосередньо містять опис правила поведінки в статті, в якій вона викладається.
Бланкетні норми – це такі правила поведінки, дія яких базується на змісті специфічних правил.
Відсилальні норми безпосередньо вказують на інші норми права як на умову своєї дії.
Алєксєєв С.С. розглядає поділ на норми матеріального і процесуального права.
Нормы материального права – регулюють змістову сторону реальних суспільних відносин, служать мірою юридичних прав і обв'язків їх учасників.
Нормы процесуального права регулюють юрисдикційну процедуру (порядок) діяльності компетентних органів держави по втіленню і захисту норм матеріального права, прав і законних інтересів учасників суспільних відносин.
За часом дії юридичні норми можуть бути поділені на загальні норми і тимчасові. Загальні норми встановлюються на невизначений строк дії до їх відміни. А тимчасові норми встановлюються на визначений строк. Припустимо на час стихійного лиха чи на час військового стану.
За безпосереднім предметом впливу правові норми можна класифікувати на соціально-технічні і соціальні.
Соціально-технічні – регулюють використання людиною технічних засобів, сил природи (правила експлуатації технічних засобів, технологічні режими, стандарти, норми розходу сировини, норми в сфері охорони природи и т. д.). Будучи утвердженими компетентними органами, вони стають юридично обов'язковими і тим самим виступають регуляторами відносин між людьми. Їх значення в епоху науково-технічної революції і збільшення ролі права в укріпленні зв'язку науки з виробництвом зростає.
Соціальні – регулюють суспільні відносини, суб'єктами яких є люди, їх колективи, суспільні організації и т. п.
§ 7. Спеціалізовані (нетипові) норми права.
Крім зазначених видів загальних норм права є так звані спеціалізовані (такі, що забезпечують, або похідні) норми. Це – нетипові правові розпорядження, тобто розпорядження „нестандартного” характеру, у яких відсутні ті чи інші властивості, ознаки, об'єктивно притаманні класичній моделі норми права.
Ознаки спеціалізованих норм:
1. Мають субсидіарний, тобто допоміжний, характер, допомагають основним нормам додати праву вивершеність і повноту;
2. Самі не регулюють суспільні відносини і як би приєднуються до регулятивних і охоронних норм, створюючи разом з ними єдиний регулятор. Тому щодо основних норм ці норми кваліфікуються як додаткові;
3. Утворюються на основі „первинних”, „вихідних” норм, але містять у собі додатково інші розпорядження (вбирають нові регулятивні якості) з метою охоплення нової групи суспільних зв'язків. За характером утворення вони є похідними від основних норм.
Причини створення спеціалізованих норм права – необхідність у законодавчому охопленні нових видів суспільних відносин через сформовану і перевірену на практиці систему правового регулювання і можливість їхнього охоплення в повному обсязі без будь-яких принципових протиріч із раніше прийнятими нормами (об'єктивний момент).
Переконаність законодавця в доцільності розвивати, розширювати чинні норми шляхом внесень до них змін і доповнень, а не розробляти принципово нові норми (суб'єктивний момент).
Створення спеціалізованих (допоміжних, або похідних) правових норм дозволяє логічно узгодити весь нормативний масив, уникнути в ньому суперечностей і прогалин.
Шляхи (стадії) розробки спеціалізованих норм можна уявити таким чином:
1. Ідея – норма – відносини: тут спеціалізовані норми спрямовані на вдосконалення сформованих суспільних відносин, вже врегульованих певною мірою правом;
2. Відносини – ідея – норма: тут необхідно охопити спеціалізованими нормами усталені суспільні відносини, не врегульовані правовими нормами.
Слід зважити на те, що упорядкування тексту спеціалізованої (допоміжної, або похідної) правової норми неможливо без змін, доповнень гіпотези або диспозиції основної (первинної, вихідної) норми права. У гіпотезі вказуються нові умови дії норми. У диспозиції визначаються інші правила поведінки, які відрізняються від диспозиції основної (первинної, вихідної) правової норми.
Спеціалізовані норми відмежовуються одна від одної в залежності від цільового призначення, виконуваного в процесі правового регулювання.
Розрізняють такі спеціалізовані норми:
- загальнозакріпні норми, або норми-начала;
- установчі норми, або норми-принципи;
- прогностичні норми, або норми-цілі;
- декларативні норми, або норми-оголошення;
- дефінітивні норми, або норми-дефініції.
Загальнозакріпні норми, або норми-начала – норми, що містять положення, які закріплюють первинні основи суспільного і державного ладу; в узагальненому вигляді виражають певні елементи регульованих відносин.
Розвиток цього різновиду норм пов'язаний з ростом законодавчої культури, законодавчих узагальнень, із „винесенням за дужки” деяких загальних моментів. Наприклад, норми загальної частини кримінального права вказують на певні однакові ознаки злочину, покарання, умови звільнення від покарання та ін. Загальнозакріпні норми нерідко збігаються з фундаторськими (установчими) нормами
Установчі норми, або норми-принципи – норми, у яких сформульовані незаперечні вимоги загального характеру, що стосуються усіх або більшості інститутів або норм галузі права. Наприклад, норми-принципи функціонування соціально-економічного і громадсько-політичного ладу, взаємовідносини держави й особи. Так, нормою-принципом є ст. 3 Конституції України, яка проголошує: „Людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю”.
Прогностичні норми, або норми-цілі – норми, які містять прогнози розвитку державного або суспільно-політичного ладу. Норми-цілі можна вважати різновидом фундаторських норм. Разом вони служать нормами-еталонами, які дозволяють установити відповідність цілей і засобів конкретних правових розпоряджень об'єктивним закономірностям суспільного розвитку. Наприклад, ст. 1 Конституції України говорить: „Україна є суверенною і незалежною, демократичною, соціальною, правовою державою”.
Декларативні норми, або норми-оголошення – норми, які містять положення програмного характеру, нормативні оголошення.
Дефінітивні норми, або норми-дефініції (визначення) – норми, які містять визначення правових категорій і понять. Наприклад, поняття юридичної особи, злочину, угоди та ін. Такі визначення мають загальнообов'язкове значення. Так, у ст. 3 Закону України „Про звернення громадян” вказується: звертання – викладені в письмові або усній формі пропозиції (зауваження), заяви (клопотання) і скарги.
Серед спеціалізованих норм слід виділити:
- оперативні, або норми-інструменти;
- колізійні, або норми-арбітриїхня специфіка полягає в тому, що вони є нормами про норми.
Оперативні норми, або норми-інструменти – норми, роль яких виражається у встановленні дати вступу (зміни, припинення) нормативно-правового акта в силу, у його поширенні на нове коло суспільних відносин, на новий строк. Вони мають назву „оперативних”, тому що забезпечують регулювання суспільних відносин оперативним шляхом: не через видання нових регулятивних норм, а через прийняття нормативно-правових актів, їхню зміну, доповнення, скасування, поширення сфери і строку дії, тобто регулюють їх рух.
Колізійні норми, або норми-арбітри – норми, які у разі наявності протиріччя між окремими нормативними актами з того самого предмета регулювання, повинні застосовуватися в даному випадку, тобто це норми, що регулюють вибір норми.
Вони покликані вирішувати колізії (конфлікти норм, пов'язані з особливостями регулювання тих самих суспільних відносин різними правовими актами):
1) між конституцією й іншими нормативно-правовими актами; між законами і підзаконними актами; між актами того самого органа, виданими в різний час; між загальним і спеціальним актом;
2) в унітарній державі з автономними утвореннями, наділеними правотворчими повноваженнями – між загальнодержавними актами і актами автономного утворення (наприклад, України і Автономної Республіки Крим); у федеративній державі – між загальнофедеральними актами і актами суб'єктів федерації (наприклад, Російської Федерації і Татарстану);
3) між різними державами.
Здебільшого колізійні нормы входять до складу міжнародного приватного права (наприклад, є колізійний механізм регулювання зовнішньоекономічних договорів).
Колізійні норми мають такі структурні елементи:
- гіпотеза (обсяг) – вказує на суспільні відносини, що нею регулюються;
- диспозиція (прив'язка) – вказує на національне законодавство, що має застосовуватися при вирішенні справ у межах даних суспільних відносин
Прив'язки колізійних норм визначаються за принципами:
- „власного закону” (закон громадянства та ін.);
- „закону місцезнаходження речі”;
- „закону, вибраного особами, що вступають в угоду”;
- „закону місця вчинення акта” (закон місця вчинення договору; закон місця вчинення угоди; закон місця вчинення зобов'язання; закон місця вчинення правопорушення, закон суду та ін.).
§ 8. Структура норми права і норми-розпорядження.
Структура, або внутрішня форма норми права – це внутрішня побудова норми права, яка виражається у її поділі на складові елементи, пов'язані між собою.
Елементи класичної моделі норми права можна умовно змалювати за допомогою такої схеми: „якщо – то – а у противному разі” або „якщо – то – а інакше”.
Приклади.
№ 1. Якщо продавець оформляє договір купівлі-продажу (гіпотеза), то він зобов'язаний при оформленні договору попередити про право третіх осіб (диспозиція), інакше до нього застосовуватимуться засоби впливу, спрямовані на захист прав покупця (санкція).
№ 2. Якщо адвокату у зв'язку з виконанням їм своїх професійних обов'язків стали відомі дані попереднього слідства (гіпотеза), то адвокат зобов'язаний не розголошувати їх без згоди слідчого або прокурора (диспозиція), а у противному разі адвокати, винні у розголошенні даних попереднього слідства, несуть відповідальність згідно з чинним законодавством (санкція).
№ 3. (Ст. 364 КК України): „Зловживання владою або службовим становищем, тобто умисне, з корисливих мотивів чи в інших особистих інтересах, використання службовою особою влади чи службового становища всупереч інтересам служби (диспозиція), якщо воно заподіяло істотну шкоду охоронюваним законом інтересам або правам, свободам та інтересам окремих громадян, або державним чи громадським інтересам, або інтересам юридичних осіб, (гіпотеза), – карається виправними работами на строк до двох років або арештом на строк до шести місяців, або обмеженням волі на строк до трьох років, із позбавленням права мати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років (санкція)”.
На відміну від класичної (її називають логічною нормою), що має трьохелементну структуру, частіше використовується норма-розпорядження, що складається з двох елементів:
Елементи норми права.
| У регулятивних нормах | В охоронних нормах |
| гіпотеза | диспозиція / гіпотеза У кримінально-правовій нормі називається той чи інший злочин і вказуються його основні ознаки. Одні вчені називають це диспозицією, інші — гіпотезою. Для компетентних правозастосовних органів держави це — гіпотеза. Диспозицією вона є для громадян. |
| диспозиція | санкція |
Елементи норми-розпорядження можна розташувати за схемою „якщо – то”.
Норма-розпорядження – це цілісне, логічно і граматично вивершене імперативне судження загального характеру, формально закріплене в тексті нормативно-правового акта. Норма-розпорядження, як правило, відповідає структурній первинній частині тексту нормативного акта (статті, пункту, абзацу статті тощо). Можлива і наявність кількох нормативних розпоряджень в окремих частинах або абзацах. Розривання норми-розпорядження на частини між статтями, пунктами статті тощо виключається. Спеціалізовані норми, як правило, є нормами-розпорядженнями.
Наприклад, ст. 10 Закону України „Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянину незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду” є нормою-розпорядженням: „Якщо громадянин у зв'язку з незаконним засудженням був позбавлений військових або інших звань, а також державних нагород, йому відновляються звання і повертаються нагороди”.
Слід пам'ятати, що не завжди норма права має двосторонній зобов'язуючий характер. Не обов'язково в її структурі присутні всі елементи: гіпотеза, диспозиція, санкція. Наприклад, конституційно-правові норми мають у своїй структурі, як правило, одну диспозицію, рідше – гіпотезу і диспозицію, в окремих випадках – і санкцію. Норми, що передбачають адміністративну відповідальність, часто у своїй структурі не містять гіпотези, що пояснюється їхнім відсильним характером. Санкція також не є обов'язковим структурним елементом адміністративно-правової норми.
Частина кримінальної норми, яка є диспозицією для громадян (заборона чинити небезпечні дії), одночасно є гіпотезою для держави і державних органів, що розглядають справи про вчинення злочину. Кримінально-правова норма як норма поведінки звернена до всіх індивідів до вчинення злочину, як норма правосуддя – до учасників процесу після вчинення злочину, як пенітенціарна (виправна) норма – до караного.
Слід звернути увагу на особливості структури процесуальних норм. Маючи тричленну структуру, як і норми матеріального права, вони визначаються гіпотезою, диспозицією і санкцією норм матеріального права і є формами їхньої реалізації. Обставини реалізації гіпотези, диспозиції, санкції матеріальної норми можуть стати умовами гіпотези процесуальної норми. Норма матеріального права як би „є присутньою” у гіпотезі процесуальної норми.
Дата добавления: 2015-08-26; просмотров: 788;