ТЕМА 8. ОСВІТА Й ВИХОВАННЯ В УКРАЇНІ В XVI-XVII СТОЛІТТІ

8.1. Виникнення і роль у розвитку просвітництва братських шкіл. Сумні були часи в Україні, яка підпала під владу польської шляхти. Захопивши Південно-Західну Русь, польська шляхта намагалась знищити православну віру й українську мову та силоміць насадити польсько-латинську культуру. Найбільш дієвим засобом полонізації й окатоличення українського народу стала відома Брестська унія 1596 року, згідно якої православна церква підпорядковувалась папі римському і, таким чином, вплив католицької церкви поширювався на цілий ряд нових областей України. Отже, сплюндрована монголо-татарами, зазнавши польсько-католицької експансії, Україна-Русь протягом кількох віків була позбавлена власної державності й переживала глибоку кризу в національній, релігійно-церковній, освітній, науково-культурній та інших сферах. І, як не рідко буває в історії, в Україні в тяжкий для неї період знайшлась та організована сила, яка добровільно в цей час взяла на себе відповідальність за порятунок православної церкви, а разом з тим і національної культури, освіти, науки, мови, моралі, самосвідомості. Цією силою виявились братства – громадсько-релігійні організації православних однодумців. Братства на той час виявились найбільш могутнім демократичним рухом, спрямованим проти національного гноблення й тиску на ті основи християнства, які на той час відповідали глибинним інтересам українського народу. На наступ польських та литовських феодалів вони відповіли могутнім протестом: організовували братські школи, друкарні, видавали українські книги й стали активними захисниками православності та української народності. Як бачимо, головним засобом боротьби з польсько-литовською експансією братства вибрали школу й братські школи виникали там, де православ'ю загрожувала небезпека з боку католицтва: у Львові, Києві, Луцьку, Перемишлі тощо.

Вся робота братських шкіл визначалась шкільними статутами, взірцем для яких був Статут найстарішої в Україні Львівської братської школи, заснованої в 1586-му році. Порівняння різних варіантів шкільних статутів дає можливість для висновку, що вони відбивали методичні й педагогічні пошуки вітчизняних педагогів. Особливою популярністю серед братських шкіл підвищеного типу користувалась Львівська братська школа, яка постачала іншим школам навчальні посібники та готувала для них учителів.

Як свідчать Статути, у братських школах існувала глибока система організації навчального процесу. Головними елементами системної організації педагогічного процесу братських шкіл були такі ідеї: глибоке національне виховання, розвиток і освіта підростаючих поколінь; ретельно розроблений зміст процесу навчання; чітке методичне забезпечення педагогічного процесу.

Вивчення документів братських шкіл свідчить про те, що всі зазначені елементи були тісно пов'язані з історією й культурою українського народу, його боротьбою за незалежність та за збереження національної самобутності українського народу.

Глибоке національне виховання забезпечувалось, передусім, вже самим змістом освіти: у братських школах учні вивчали гуманітарні науки – рідну просту мову, слов'янську, грецьку, латинську, польську, а також предмети "семи вільних мистецтв", поетику філософію, богослов'я. Великого значення надавали музичному розвиткові учнів: співи вважались одним з основних предметів навчання, заняття із співів проводилися, зазвичай, у суботу, з учнів братських шкіл складався церковний хор. З історико-педагогічних джерел відомо, що у братських школах викладали малювання, однак, відомостей про зміст і методи навчання таким предметам, як малювання, історія, географія не залишилось. Це пояснюється тим, що в братських школах не було окремих навчальних предметів, а необхідні знання про них включалися в різноманітні повчання релігійного характеру, в курси богослов'я тощо. Наприклад, курс змішаної математики, який вивчали учні філософського класу Києво-братської колегії, охоплював цивільну й військову архітектуру, механіку, гідростатику, гідравліку, геометрію, оптику, географію, хронологію та відомості з інших галузей наук.

Проте особлива увага в братських школах надавалася вивченню слов'янської мови, яка вважалася дієвим чинником збереження народності й зміцнення зв'язків з іншими слов'янськими народами. Як свідчить заключна частина Статуту Львівської братської школи, необхідність викладання в школі слов'янської мови була чітко визначена. З цією метою діти спочатку вивчали букви й склади, вчились читати, навчались граматиці й церковному співу. Для кращого засвоєння слов'янської мови у школі не дозволялось розмовляти учням між собою розмовною мовою. Практикувалось запитання грецькою мовою, але той, кого запитували, повинен був відповідати слов'янською. Цією мовою читались лекції, нею були складені й деякі підручники, особливо букварі. Перший такий буквар уклав один з відомих учителів Львівської братської школи Лаврентій Зизаній "Наука ко читаню и розуменю писма словенськаго".

Для кращого вивчення слов'янської мови у братських школах практикувалось мистецтво складати цією мовою вірші, промови, повчання, не лише під час навчальних занять піїтики, риторики, але й у вільний від занять. Поступово виникла традиція кожному учневі складати вірша до будь-якої визначної події чи свята. Великого значення надавалось вмінню складати промови, повчання, з цією метою проводились диспути, декламації, театралізовані вистави. Надзвичайно поширеними серед учнів братських шкіл були віршування, інсценування, декламації, драматичні вистави, які сполучались з народними дійствами (іграми, хороводами, ритуалами, побутовими обрядами), спочатку суто релігійного характеру, а потім – напівсвітського. Такі заняття сприяли тому, що, мандруючи під час канікул і на свята різдва та Великодня по всіх містах, групи учнів братських шкіл декламували й співали вірші на майданах, базарах, ярмарках, просто в будинках хуторян. Високий рівень викладання співу дозволив учням братських шкіл значною мірою впливати на розвиток музичної культури України.

Статут Львівської братської школи, яка була зразком і для інших шкіл, дає уявлення про організацію навчального процесу. Варто, передусім, зазначити, що в роботі Львівської братської школи, як і інших братських шкіл, бачимо перший досвід групової організації навчальних занять. Чітка організація простежувалась уже з прийому учня до навчального закладу.

Характерною рисою братських шкіл України був тісний зв'язок між батьками і вчителями й статут Львівської братської школи встановлював такий порядок зарахування дітей до школи. Батько (чи опікун), приводячи сина до школи, мав ознайомитись також із порядком навчання. Йому та одному чи двом свідкам, яких він приводив із собою, показували і зачитували правила школи, від нього також брали зобов'язання, що його дитина буде підкорятися цим правилам. У Луцькій братській школі навіть передбачалось, що до укладання договору дитина повинна була два чи три дні ходити до школи, щоб ознайомитися з її порядками й дати можливість учителеві вияснити її поведінку, старанність та уважність. При укладанні угоди з батьками визначалась також наука, яку мала вивчати дитина згідно з її віком та програмою навчання. Розмір платні за науку залежав від віку дитини, від навчальних предметів, які вона вивчала, проте, передусім, від матеріального становища батьків. Діти бідних братчиків навчались у школах безкоштовно, частина найбідніших знаходилась на повному утриманні братства, одержували житло та забезпечувались харчуванням у братських монастирях.

Прийнятий до школи учень міг жити в батьків, близьких, родичів чи у відомих школі людей (коли він був не місцевим мешканцем). Правда, у деяких школах існували гуртожитки-інтернати, де на утриманні братства перебували найбідніші учні та сироти.

Забрати дитину із школи можна було лише в присутності тих свідків, які були присутніми при укладанні договору щодо навчання. При цьому вчитель мав одержати від батьків те, що йому належало за квартал. Крім того у Статуті підкреслювалось, що, забираючи учня зі школи, батьки ні в якому разі не могли образити вчителя, що вказує на ту шанобу, яку відчували до вчителів члени братства. Проте, з іншого боку, вимоги до вчителя, чітко окреслені у Статуті, свідчать про те, що братства дуже серйозно підходили до підбору вчителів. Так, наприклад, у Статуті Львівської братської школи вказувалось: "Дидаскал, або ж учитель, цієї школи має бути благочестивий, розумний, смиренномудрий, покірливий, стриманий, не п'яниця, не блудник, не лихвар, не сріблолюбець, не гнівливий, не заздрісний, не сміхотворець, не соромослівець, не чародій, не байкосказатель, не посібник єресям, але людина сприятлива благочестю і в цьому себе має подавати не тільки в отих добродійностях – нехай будуть учні як учитель їхній".

Навчання в школі починалось о 9-ій годині ранку влітку, а взимку дещо пізніше. Учитель повинен був обов'язково стежити за тим, щоб кожен учень регулярно відвідував школу. Про це говориться у Статутах усіх братських шкіл. Так, наприклад, у Статуті Львівської братської школи вказувалось: "Щоранку має пильно доглядати дидаскал: коли б якого хлопця не було, має зараз послати по нього й довідатися причини, чому не прийшов. Коли б забавився де іграми, чи вдома обдурив, чи над потребу спав і через те не прийшов, довідатися б усього й привести його мають. Бо писано: інших страхом та примусом спасай". У луцьких "Артикулах" зазначалось: "У часи занять зранку і після обіду всі повинні бути у школі, приходити своєчасно, з найбільш можливою тишею, без розмов, шептання, переморгування і ходіння один до другого". Як бачимо, у братських школах України велику увагу приділяли систематичності у засвоєнні учнями знань, умінь і навичок. З цією метою радили виключати із школи тих, хто пропускав заняття без поважної причини. "Коли б якийсь хлопець одного дня до школи ходив, а другого занедбував і так би водночас тратив собі й знання при школі, такого більше не приймати. Бо й лікар, коли б хворого одного дня лікував, а другого б занедбував, то замість лікування в більшу б хворобу його приправив би. Сказано: "Всякого брата, котрий не за чином ходить, відкидайся".

На наш погляд, у братських школах України наголошувалось на демократичних стосунках учителя з учнем, оскільки підкреслювалось, що "...учити дидаскал і любити має всіх дітей однаково, як синів багатих, так і вбогих сиріт, і котрі ходять по вулиці, поживи просячи". Крім того, учні в братських школах розсаджувались у певному, вказаному вчителем, порядку, й ці місця залежали від успішності в навчанні, а не згідно походження чи матеріального стану батьків. "Сідати мають кожен на своєму певному місці, призначеному відповідно науки: котрий більше вміє, сидітиме вище, хоч би й вельми убогий був, а котрий менше умітиме, сидітиме на простішому місці; сказано-бо: "Хто має, тим скрізь і дано буде".

Зауважувалось також, що "багатий над убогим нічим не має бути вищий у школі, тільки самою наукою". Щодо фізичних покарань, то вони мали місце, проте чітко вказувалось, що повинно бути головним завданням учителя: "А дидаскал, узявши доручене йому дитя, має його навчати з промислом доброї науки, карати за неслухняність не по-тиранському, а по учительському, не за силою, не розпутне, але спокійно і смиренно, не тільки по-мирському, але вище мирського, щоб через непильність свою, чи заздрість, чи лукавство не залишився винний Богові вседержителю ані за жодного...".

Статути Львівської та Луцької шкіл дозволяють зробити висновок про ретельно розроблений і глибоко продуманий зміст процесу навчання. Загалом навчання ділилось на два етапи: початкове й середнє. Початкове навчання включало читання, письмо, вивчення граматики, лічбу, церковний спів. У свою чергу, читання включало розпізнавання букв та їх складання; пояснення прочитаного; осмислення й розуміння. "У школі мають бути діти розділені натроє: одні, котрі навчатимуться пізнавати й складати слова; інші, котрі навчатимуться читати і вчити напам'ять чисельні речення; треті вчитимуться читати, викладати, розмірковувати та розуміти".

Другий етап навчання або середнє навчання, передбачало вивчення таких предметів, як граматика, риторика, діалектика, музика, слов'янська мова, українська (проста), грецька, латинська та польська. Зміст навчання у братській школі м. Вільно передбачав, крім зазначених предметів, вивчення поезії, географії, астрономії, церковного Статуту, співу з Пасхалією, Священного Письма.

Викладання у школі здійснювалось у вигляді читання уроку за записками, які вчителі давали дітям для переписування вдома. Удома батьки або родичі чи опікуни стежили за тим, як діти виконують домашні завдання, допомагали їм при необхідності, готувати уроки, перевіряли їх. Для кращого закріплення вивченого матеріалу учні повинні були опитувати один одного, а після школи повторювали новий матеріал з тим, щоб, прийшовши додому, ще раз прочитати урок батькам. На наступному уроці після читання молитви кожен учень відповідав учителеві вчорашній урок і показував виконані вдома письмові роботи. Кожну суботу в школі повторювалось усе те, що вивчалось протягом тижня. Така система вправ і повторювань забезпечувала високі систематичні знання.

Характерною рисою братських шкіл в Україні був тісний зв'язок між вихованцями й викладачами. Так, наприклад, кращі учні брали активну участь у процесі навчання молодших школярів. Існувала традиція, що вранці, до приходу вчителя в клас, старші учні, яких називали аудиторами, перевіряли виконані уроки й ставили в "нотах" оцінки, які, на їх погляд, відповідали рівню засвоєння навчального матеріалу. Після приходу вчителя аудитори звітували йому про успіхи кожного учня.

У суботу вчитель приділяв більше уваги, ніж в інші дні, бесідам з учнями на моральні теми, знайомив їх з правилами добропристойної поведінки в церкві, школі, з учителями, батьками тощо.

Як свідчать Статути, у братських школах використовувались досить активні й різноманітні методи навчання: читання лекції за записами, які давали вчителі учням додому для переписування; бесіди, переважно катехізичного характеру; публічні диспути; елементи взаємного навчання, коли один учень перевіряв знання іншого й допомагав йому у навчанні; диктанти; самостійна робота з підручником; різноманітні види письмових вправ (твори, написання віршів, доповідей); рекомендувалось також проголошувати вітальні промови, читати декламації, брати участь у драматичних виставах тощо.

Варто наголосити й на тому, що у братських школах існували так звані "братства младенческие", до складу яких входили всі учні братської школи, завданням яких було моральне виховання юнацтва.

Серед кращих учителів братських шкіл слід назвати таких: С.І.Зизаній-Тустановський, один із засновників Львівської братської школи, який свого часу був її ректором, автор "Катехізису" та інших книг. С.Зизаній зробив великий внесок у розвиток вітчизняної культури й освіти ХVІ-поч. XVII ст.. Його педагогічна діяльність мала значний вплив на вчителів та учнів братських шкіл. Виступаючи проти соціальної несправедливості, національного гноблення, С.Зизаній прищеплював своїм вихованцям любов до Батьківщини.

Л.І.Зизаній-Тустановський, рідний брат С.І.Зизанія, відомий як прекрасний педагог, автор навчальних посібників, активний борець проти католицизму та унії. Педагогічні погляди Л.Зизанія відбились у його навчальних полемічних книгах, які мали великий вплив на подальшу навчальну педагогічну літературу: "Наука ко читаню и разуменю писма словенскаго", "Грамматіка словенска сьвершеннаго искусства...". Перша книга - це своєрідний навчальний посібник, у якому крім букв кирилівського алфавіту та складів для заучування було вміщено також статті для вправляння в читанні. Книга мала додаток – "Лексикос" – словник, який містив 1061 слово. Він мав енциклопедичний характер і сприяв поширенню письменності та різнобічних знань серед українського народу. У ньому містилися також відомості з історії, географії, природничих наук. "Лексикос" став одним з основних джерел розвитку української лексикографії.

Велике значення для розвитку теорії і практики навчання та виховання мала "Грамматіка словенска..." Л.Зизанія. Він вважав, що слов'янська граматика може бути ключем до знань, сприяти вивченню філософії, риторики, арифметики, астрономії та інших наук, тобто дасть змогу пізнати весь нероздільний союз наук. Він називав її "наставницею доброю", яка вчить добре читати і добре писати. Граматика написана у формі запитань та відповідей.

Навчальні книги Л.Зизанія широко використовували вчителі братських шкіл, вони мали великий вплив на розвиток педагогічної теорії та практики в кінці XVI- першій половині XVII ст..

Кирило Ставровецький - відомий український письменник, педагог, вчитель Львівської братської школи, автор таких педагогічних праць як "Зерцало богословія", "Євангеліє учительне", "Перло многоценное". У творі "Зерцало богословія" автор розглядає будову відомого світу, який, на його думку, складається з чотирьох елементів-вогню, повітря, води і землі, а також будову людини, де аналогічно виділяє чотири елементи - тіло, кров, дихання і тепло. Тіло, крім усього, стверджує автор, має і безсмертну душу, найвищою силою якої, в свою чергу, є розум "невидимий", "самовласний", "безсмертний" і "вічний", що є природженою якістю людини. Такі якості душі як воля, пам'ять, доброта, хитрість, уява та інші, на думку К.Ставровецького, виникають і розвиваються в процесі виховання та навчання. Автор також вважає, що прагнення до знань є природною властивістю людини, тому кожний, на його думку, повинен збагачувати свій розум знаннями і поширювати їх серед інших.

Велику роль у поширенні знань і вихованні людини К.Ставровецький відводить учителеві. Він ставить до вчителя вимоги: не лінуватися вчити інших, передавати іншим здобуті знання, бути терплячим, наполегливим, сприяти розвитку талантів у суспільстві. Автор закликав тих, хто має багатство, будувати не палаци, а школи, училища і цим сприяти встановленню рівності між людьми.

Розвитку вітчизняної педагогічної думки сприяла діяльність І.Борецького. Саме з його ініціативи Київський собор (1621р.) рекомендував створювати на Україні братства, а при них відкривати школи, друкарні, залучати до роботи в школах кращих учителів. І.Борецький - автор чисельних послань, листів, передмов до різних видань.

У становленні та розвитку прогресивної педагогічної теорії й практики позитивну роль відіграла діяльність Памви Беринди - відомого просвітителя кінця XVI і першої половини XVII ст.. Найбільш відомою працею Беринди, яка мала велике педагогічне значення, є словник "Лексикон славеноросскій и имен толкование". "Лексикон" використовували у братських школах як навчальний посібник енциклопедичного характеру. Цей посібник становить значний інтерес і як джерело інформації про стан розвитку педагогічної думки на Україні. Серед семи тисяч слів значна частина пов'язана з питаннями виховання, освіти й навчання, що дає змогу проаналізувати педагогічну і психологічну термінологію початку XVII ст..

Діяльність братських шкіл - яскрава сторінка в історії розвитку освіти й педагогічної думки в Україні. Аналіз їхніх статутів свідчить про гуманізм і народність педагогічних ідей, що лежали в основі їх роботи, розвиток традиційних положень вітчизняної педагогіки, зв'язок школи з життям народу. Провідними ідеями братських шкіл, як свідчать їх Статути, був, передусім, зв'язок школи з життям громади та сім'ями учнів; демократичні основи діяльності школи; чітка організація навчального процесу; високі вимоги до моральності вчителя (зокрема, гуманне ставлення до всіх дітей, особистий приклад тощо); елементи класно-урочної системи; наявність методів виховного впливу, куди слід віднести поведінку самого вчителя, моральні бесіди, участь у народних обрядах, діяльність "младенческих братств" як основи самоврядування тощо.

8.2. Етапи становлення та розвитку Острозької школи-академії та Києво-Могилянської академії.Як свідчать історико-педагогічні дослідження, питання про Острозьку школу-академію є до цього часу дискусійним. У різних історико-педагогічних джерелах існують розбіжності навіть у даті заснування школи (1498, 1569, 1570, 1576, 1580). У найбільш пізньому з них, спираючись на відомих дослідників діяльності Острозької школи-академії, проф. А.М.Алексюк визначає такі межі існування названого закладу: 1576-1636. У більш ранніх дослідженнях припускалось, що Острозьку школу заснував ще в 1498р. Костянтин Іванович Острозький, а його син - Костянтин Костянтинович Острозький пізніше реорганізував її у вищий навчальний заклад. Проте всі дослідники одностайно визнають, що Острозька школа-академія (або "Тримовний ліцей") за своєю організацією, рівнем викладачів, кількістю та змістом навчальних предметів, ставленням до науки була першим вищим навчальним закладом на Україні. Цікавим є й той факт, що навіть прихильники й проповідники католицизму називали Острозьку школу "колегіумом". Один з них, Іпатій Потій, який завжди вихваляв західноєвропейські університети й іронічно ставився до української культури, писав, що в Острозькій академії можна побачити те, що "..ани в Польще, ани в Литве, ...ани на своем Волыню, ани в Руси не знайдеш, хиба бысь хотел прехвальный свой колеюм Острозьский так зацным мети, до которого для наук зо всего света подобно люде на кожний день стекаются".

У програму навчання Острозької школи входили слов'янська, грецька, польська, латинська мови, "сім вільних мистецтв", поезія, історія. На жаль, історія не зберегла "ані статуту, ані інших програмних документів цієї школи, в яких би визначався її тип", як пишуть дослідники Острозької академії. Проте багато історико-педагогічних джерел підкреслюють, що Острозька академія в кінці ХVІ-го століття об'єднувала багатьох талановитих вітчизняних та іноземних вчених, громадських діячів: літераторів, істориків, мовознавців, друкарів, викладачів, вихідців з України, Греції, Молдавії, Польщі, Болгарії, Білорусії, Росії, Сербії. В Острозі працювали вихованці кращих на той час європейських університетів - Падуї Венеції, Кракова. Ще Захарія Копистенський, визначний український громадський і релігійний діяч, учений-полеміст ХVII-го століття, який навчався і працював у Острозі, так писав про сузір'я талановитих і всебічно освічених людей, які об'єднались у літературно-науковому гуртку в Острозі: "Згромадилися тут ритори, рівні Демосфену, та інші різні філософи; знайшлися й знамениті математики та астрологи. Церква та двір князя були повні православних учителів, євангельських і апостольських, ...". Згідно інформації інших дослідників, у складі викладачів та педагогів Острозької академії були "...представники всіх галузей тодішньої науки - медицини, астрології, філософії, богослов'я, проповідництва, математики". Серед них слід назвати таких відомих представників української культури, як Герасим Смотрицький, перший ректор Академії; Клірик Острозький, український письменник-полеміст; Дем'ян Наливайко - український церковний діяч і письменник, рідний брат Северина Наливайка; Василь Суразький, відомий учений і священик, випускник італійських університетів; Мелетій Смотрицький, відомий український письменник і громадський діяч, автор славнозвісної граматики; Кирило Лукаріс – відомий учений, вихованець університетів Венеції і Падуї; Ян Лятос, професор Краківського університету, математик і астролог, доктор медицини і філософії; Никифор Парасхес, вихованець Падуанської академії та інші.

Острозька академія мала велику бібліотеку, в якій містилася значна кількість різноманітних джерел, що стосувались не лише православної, але й католицької та протестантської літератури. Неабияке значення для повноцінного функціонування Острозької академії мала славнозвісна Острозька друкарня, в якій з 1578 до 1612 року працював відомий друкар Іван Федоров і видав тут біля 20 найменувань книг, серед яких були "Острозька Біблія", "Азбука", "Буквар", "Псалтир" та інші. Варто зауважити, що Острозька Біблія була першою в Україні друкованою Біблією, виданою старослов'янською (церковнослов'янською) мовою.

Протягом 60-ти років існування Острозьку школу-академію закінчили близько 500 осіб. Серед них найбільш відомих вихованців Академії були: Мелетій Смотрицький, Гаврило Дорофієвич, Єлисей Плетенецький, Йов Борецький, Христофор Філалет, Андрій Римша, гетьман реєстрового козацького війська Петро Конашевич-Сагайдачний, які стали відомими діячами культури, освіти, вченими, письменниками тощо.

На жаль після смерті К. Острозького (1608) розпочався процес занепаду Академії: перестали діяти, як науково-літературний гурток, так і друкарня. Цьому сприяв той сумний факт, що родинне оточення князя (старший син Януш, другий Костянтин, онука Анна) було спрямоване на польсько-католицький рух. Наймолодший син Олександр, вихованець Львівського братства, учень відомого просвітника Лаврентія Зизанія-Тустановського, був відданий православній вірі, проте після його загадкової смерті Ганна Костчанка, дружина, яка була відомою покровителькою єзуїтів, перехрестила їх синів у католицьку віру. Поступово, під значним тиском польсько-католицьких сил Острозька школа-академія в 1636-му році припинила своє існування.

Отже, Острозька Академія по праву вважається першим вищим навчальним закладом України, який, об'єднавши біля себе визначні наукові сили, дав освіту й виховання значній кількості молоді, підготував чимало видатних діячів, провів велику науково-дослідницьку роботу, надрукував першу в Україні Біблію слов'янською мовою, видавав літературні, релігійні, релігійно-полемічні твори, спрямовані на оборону православної віри, що в той час мало велике значення для культурного поступу України, оскільки сприяло об'єднанню зусиль патріотично налаштованих сил громадськості з метою духовного розвитку її народу.

Особлива роль у розвитку освіти та культури на Україні належала Києво-Могилянській академії. Протягом усієї історії український народ не мав іншої інституції, яка б справила більший вплив на розвиток його освіти, науки, культури, ніж Києво-Могилянська академія. Впродовж віків вона була виразником і носієм специфічних рис духовності українського народу, могутнім чинником формування його самосвідомості, джерелом ідей боротьби за батьківську віру і національну свободу. Для українців вона завжди буде національною святинею, не меншою, ніж Падуя чи Болонья для італійців, Оксфорд для англійців, Сорбонна для французів, Карловий університет для чехів, Ягеллонський для поляків. Києво-Могилянська академія була першим вищим навчальним закладом, що відповідав запитам і потребам духовного життя українського народу в період радикальних світоглядних і суспільно-політичних змін, народно-визвольної боротьби, формування національної церкви і держави.

Матеріальною й ідеологічною базою академії була Київська братська школа. Її започаткуванню сприяла активна діяльність свідомих громадян, як світських так і духовних, які об’єднались у справі захисту духовних та національних інтересів України і найголовнішим завданням вважали виховання громадян, гідних своєї історії і відповідальних за майбутнє Вітчизни.

Багато просвітників гуртувалось навколо друкарні Києво-Печерського монастиря під покровом архімандрита Єлисея Плетенецького. Діяльність вченого гуртка справляла помітний вплив на патріотичні почуття громадян, на їх бажання прислужитися загальним інтересам. До них належала й знатна киянка із шляхетського роду Волині Галшка Гулевичівна. 15 жовтня 1615 р. вона вписала до Київських магістратських книг дарчу, за якою свій дім з землею і "всіма до нього належностями" дарувала під фундування монастиря й школи для дітей "народу православного... А щоб тая фундація скуток свій брала, - писала Гулевичівна, - то зараз в той двір школу впровадила й впроваджую". Таким чином, 15 жовтня 1615 р. розпочала свою діяльність школа, яка ввійшла в історію як Київська братська школа, родоначальниця Києво-Могилянської академії. Коли Галшка Гулевичівна дарувала свою землю на школу й монастир, то саме цим вона підтримала Київське братство, яке на той час формувалося в Києві, але, не маючи пристанища, ще не заявило про себе. Тепер Київське братство мало свою землю, юридичну адресу. Братству під його опіку й передавалася заснована Галшкою школа.

Велику підтримку Братська школа отримала від гетьмана Війська Запорізького Петра Конашевича-Сагайдачного. Він був не лише талановитим полководцем, але й мудрим політиком, добре розумів значення національної освіти й виховання. Є дані, що вже в Острозькій школі, вихованцем якої був Сагайдачний, він цікавився справами захисту вітчизни й православної релігії від утиску чужинців. 1620 р. гетьман Сагайдачний вступає до Київського братства "зі всім Войськом", засвідчивши цим самим свою солідарність з програмою братства і взявши його під свій захист. Таким чином, Братство й школа отримують могутній захист, а козацтво стає силою, що підтримує загальнонародні інтереси, зокрема, конче необхідну для становлення української державності освіту і науку. Окрім того, як член Братства й опікун Києво-Братського училищного монастиря, Сагайдачний підтримував їх матеріально. А помираючи в Києві від ран, заподіяних йому в Хотинській битві, Сагайдачний майже все своє майно й гроші заповів Київській, а також Львівській і Луцькій школам "на науку і виховання бакалаврів учених дітям християнським за чим би наука тривати могла вічнії і потомні часи". Віддаючи шану славному гетьманові, неперевершеному керманичу Війська Запорізького, поховали кияни його в неділю "проводную" 10 квітня 1622 р., з великим плачем Запорізького війська і всіх людей православних" на землі Київської братської школи при Богоявленській церкві. А на плиті надмогильній вирізьбили: "Тут зложив Запорізький гетьман свої кості, ранений на війні за вольності вітчизни". "Спудеї" школи вшанували пам'ять свого покровителя урочистими "Віршами на жалісний погреб", складеними спільно з ректором Касіяном Саковичем, а на честь Петра Сагайдачного спорудили у глибині двора дерев'яний хрест.

Традицію, покладену Петром Сагайдачним щодо підтримки Київської братської школи продовжили й наступні гетьмани Війська Запорізького і України, зокрема, Богдан Хмельницький, Іван Самойлович, Іван Мазепа та інші. Б.Хмельницький, зокрема, так писав про Київську колегію: "Понєже несть угодно зокрема те місце святеє, котре предки наші, а найпаче Петро Конашевич-Сагайдачний спорудив, да пам'ять вічная буде від тих училищ братських київських".

З самого початку заснування Київської братської школи з'явилась посада ректора. Перші її ректори були відомі своєю вченістю в усьому просвіченому слов'янському світі. У 1615-1619 рр. ректором був Йов Борецький, родом із села Бірча (Галичина), який навчався в Острозькій, потім у Краківській і Замойській академіях, викладав у Львівській братській школі, був її ректором. З його ім'ям пов'язаний цілий період у просвітницькому русі України. Він був гарячим прихильником поширення освіти серед народу і вважав, що саме від освіти залежить суспільний прогрес. Свою педагогічну, просвітницьку, письменницьку діяльність він підпорядкував вирішенню найголовнішої тогочасної проблеми – пробудженню національної свідомості українців, захисту православної церкви й визволенню вітчизни від іноземного гніту. У 1619-1620 рр. ректором Київської братської школи був Мелетій Смотрицький, родом з с.Смотрич (Поділля), син першого ректора Острозької школи-академії Герасима Смотрицького. Він навчався в Острозькій і Волинській академіях, слухав лекції в Лейпцізькому, Віттенберзькому й Нюрнберзькому університетах. Мав ступінь доктора філософії й медицини. Письменник-полеміст, автор знаменитого "Треноса" (1610) й інших творів, один із засновників філологічної науки в Україні, автор "Граматики словенської" (1619), що була відома у всьому вченому, насамперед слов'янському світі.

Третім ректором Київської братської школи у 1621-1624 рр. був Касіян Сакович, який походив із с.Потеличі на Галичині. Навчався в Краківській та Замойській академіях, знав багато мов, володів поетичною майстерністю. Його "Вірші на жалосний потреб... Сагайдачного" є взірцем поетичного мистецтва того часу. Відомий Сакович і як автор підручників з філософії для братських шкіл. Те, що керівництво школою й викладання в ній здійснювали такі високоосвічені й талановиті люди, дає підставу вважати, що навчальна справа в ній була на високому рівні. Навчання у школі велось словянською мовою, школа працювала приблизно за таким же статутом, як розглянута вище Львівська братська школа.

У навчально-виховному процесі Київської братської школи переважали демократичні принципи життя вихованців: у статуті чітко виокремлювались права й обов’язки учнів, учителів та батьків чи опікунів, що загалом в значній мірі сприяло взаємодії сімейного та громадського виховання. Зокрема статутом учні зобов’язувались регулярно відвідувати школу й старанно ставитись до навчання, шанувати батьків, вчителів та старших, бути стриманими й скромними; вчителі зобов’язувались бути у всьому доброму прикладом для своїх учнів, ставитись до них однаково, справедливо й вимогливо, поважати їхню гідність, добре знати свій предмет; обов’язком батьків було наступне: уважно стежити за навчанням і поведінкою своїх дітей, зокрема, за систематичним відвіданням школи, не допускати порушень встановлених у школі вимог тощо.

Проте, в 1631 році за активної участі архімандрита Києво-Печерської лаври Петра Могили була відкрита ще одна школа на зразок західноєвропейських навчальних закладів. Члени Київського братства наполягали на об'єднанні братської та лаврської шкіл, що й відбулося в 1632 році. Новоутворена школа стала функціювати на Подолі у приміщенні братської школи, а Петра Могилу братство визнало "старшим братчиком і фундатором школи".

Як писав Іван Франко, найбільшою турботою Петра Могили була новоутворена Колегія. І.Франко зазначав: "Головна справа його життя – заснування Києво-Могилянської колегії, яка повинна була стати забралом православ'я і південноруської (тобто української) національності, користуючись тією зброєю, якою вівся на них наступ з боку ворога - наукою і просвітництвом". Колегія, якою опікувався Петро Могила, залишалася національною школою, ґрунтованою на давніх культурних й освітніх традиціях. У ній вивчались церковнослов'янська й руська (книжна українська) мови, вітчизняна історія, студенти виховувались у глибокому православному дусі. До Колегії приймали дітей всіх станів. Але Петро Могила зумів перетворити Колегію на заклад європейського типу. Тут вивчався курс наук, властивий для західноєвропейських університетів, впроваджувалися досягнення світової історії, літератури, поезії, філософії. Засобом до опанування вищих наук була латинська мова, вивчалися також грецька й польська мови. Професорів для викладання в Колегії П.Могила навчав у закордонних університетах, а пізніше Колегія вже сама готувала викладачів, державних діячів, високоосвічених богословів.

Петро Могила забезпечував викладачів і бідних студентів засобами для життя і навчання, збудував першу бурсу, нове кам'яне приміщення під школу, а помираючи, П.Могила відписав Колегії великі кошти й найбільшу свою цінність -бібліотеку (2131 книгу), а також - будинки й дворові місця на Подолі, половину худоби й інвентаря зі свого хутора Непологи, хутір Позняківщину, села Гнідин, Проців і Рівне, більше 80 тис. золотих (готівкою і під закладом), срібний родинний посуд, свій митрополичий одяг, митру і хрест, прикрашений сімейним дорогоцінним камінням і навіть тканини - адамаск і камку - на одяг студентам тощо. І наостанок Могила "слізно" просив берегти Колегію, як "єдине його надбання" (unicum pignus meum). На честь Петра Могили Колегія стала іменуватися Києво-Могилянською колегією.

У Києво-Могилянському колегіумі навчання велось слов'янською мовою, навчальний рік починався 1 вересня і тривав до початку липня. Викладачі колегії, взявши за основу групову систему навчання, якої дотримувались у братських школах України, внесли багато нового не лише у зміст навчання, але й у організацію навчального процесу. Так, навчання тривало 12 років, хоча класів було вісім. У чотирьох молодших класах (фара, інфіма, граматика і синтагма) навчання тривало по одному року. Учні вчилися читати й писати на слов'янській, польській, грецькій і латинській мовах, вивчали граматику, переклади. У програму цих же класів входило вивчення катехізису, арифметики, нотного співу. У двох середніх класах (піїтика та риторика) багато уваги приділяли теорії й практиці складання віршів, промов, поглиблювали знання з мов. У двох старших класах студенти вивчали діалектику, геометрію, логіку, астрономію, частково філософію і богослов'я, а також гомілетику.

Учнів у класах розміщували у певному порядку відповідно до їхньої успішності: ті хто навчався добре, сідали за першими столами, хто погано – за останніми. Кращі учні називались "аудиторами". До приходу вчителя в клас вони перевіряли виконання домашніх завдань у решти учнів, ставили у "нотатах" оцінки. Після приходу вчителя аудитори доповідали йому про успіхи учнів. Оцінки вчитель перевіряв, опитуючи деяких учнів.

Активізації навчальної діяльності учнів у колегії сприяли також своєрідні змагання у написанні кращих творів, віршів, промов, а також у їх виголошенні. Кожен учень намагався показати свої уміння та майстерність. Оцінюючи творчі роботи, враховували не лише зміст і допущенні помилки, а й старанність учня під час виконання завдань, оформлення роботи. У навчальному процесі вчителі застосовували і спеціальні методи заохочення та покарання. Відомо, наприклад, що в граматичному класі під час вивчення латинської мови використовували так звані калькули (довгі аркуші, які зберігалися у дерев'яних футлярах). Учневі, який припускався в класі під час відповіді найбільшої кількості помилок, вручали калькулу із зазначеними помилками. Калькула переходила до учня, який допустив ще більше помилок. Учня, в якого вона залишалася до наступного дня, соромили й ганьбили перед класом за несумлінне ставлення до навчання. Це сприймалось як серйозне покарання.

26 вересня 1701-го року царською грамотою Петра І Києво-Могилянському колегіуму було присвоєно статус вищого навчального закладу з "…рівними привілеями до тих, які зазвичай інші Академії у всіх державах зарубіжних мають, в тому числі й право свободи".

Правда, й до присвоєння Києво-Могилянській колегії титулу академії вона нічим не поступалася перед західно-європейськими університетами. Передусім Києво-Могилянська академія довгий час була єдиним вищим загальноосвітнім, всестановим навчальним закладом України, Східної Європи, всього православного світу. Заснована на принципах гуманізму й просвітництва, Академія не лише навчала молодь, але й поширювала освіту, знання, її вихованці відкривали школи, фундували бібліотеки, сприяли розвитку культури, мистецтва, літератури, музики, театру. Києво-Могилянська академія, завдяки тому, що тут навчались студенти з різних країн, розповсюджувала освітні промені на всі православні країни: Росію, Молдавію, Сербію, Боснію, Білорусію, Болгарію, Грецію та інші. Проте, починаючи від Петра І, постійно вівся наступ на українську мову, на її знищення. Було прийнято цілий ряд заходів, "…щоб народ малоросійський не вважав себе відокремленим від великоросійського", в тому числі було введено закони про заборону друку (з 1720 р.), потім – і викладання українською мовою. Академії спочатку "рекомендувалось" перейти на російську мову, а з 1787 року – суворо заборонялось читати лекції "сільським діалектом" (тобто українською мовою), а лише російською і обов’язково "з дотриманням вимови, яка характерна для Великоросії".

Особливих переслідувань з боку імперського центру Києво-Могилянська академія зазнала після поразки Мазепи. Гетьман був її вихованцем, він підтримував "альма-матер" матеріально, виділяючи великі суми на її утримання, оскільки вважав, що в її стінах виховується майбутнє України.

Багато уваги в академії приділялось вивченню гуманітарних наук. Вивчалися в академії поетика – мистецтво складати вірші, й риторика – цариця мистецтв, вміння красиво і правильно висловлювати думку. Поетика й риторика були найулюбленішими предметами студентів. У цих найпопулярніших курсах велика увага приділялась творам грецьких та римських класиків, а також творам авторів епохи Відродження.

У вивченні поезії спирались на два провідних античних твори з цього курсу: "Поетику" Аристотеля і "Послання до Пізонів" Горація, а пізніше викладання поетики проводилось за курсом Ф.Прокоповича.

У викладанні як зразки широко використовувались твори Гомера, Овідія, Цицерона Вергілія, Сенеки, Петрарки та інших.

Особливу увагу студентів привертали такі види поезії, як канти й елегії, оскільки вони мали практичне застосування: їх можна було присвятити поважним людям, проголосити їх на громадських, церковних, академічних святах.

Поступово, в Академії складались свої традиції: поетичні змагання, читання викладачами й студентами віршів різних епох, різними мовами, в тому числі й власних; увінчання виразних віршотворців лавровими вінками з присвоєнням звання "лавроносного поета" (лауреата). Жодне академічне свято, жодна знаменита подія в Академії чи місті не відбувалась без поетів. Дні ангела ректора, префекта чи професора, дні свят – особливо Різдва і Паски, відвідини митрополита чи інших почесних гостей, вибори до студентського товариства (конгрегації), походи за місто – все це було благодатною нагодою для віршування, для виявлення молодих талантів, справжнім святом для студентів і всіх киян. Така організація читання курсу поетики сприяла тому, що в академії сформувались академічна і власна київська поетична школа. Відомими поетами, які вийшли з Києво-Могилянської академії були: ректор Касіян Сакович, Чернігівський архієпископ Лазар Баранович, митрополит Тобольський Іоан Максимович, професори Феофан Прокопович, Стефан Яворський, Георгій Кониський, добре відомий Григорій Сковорода та інші.

Наступним класом (після поетики) була школа риторики. У цьому класі студенти за поданими їм взірцями вчилися складати промови, вітання, панегирики, листи тощо. У підручниках риторики містились приклади доказів та спростувань, які стосувались судових, релігійних, політичних та інших питань. У аналізі наведених прикладів "студеї" одночасно знайомились з подіями всесвітньої та вітчизняної історії, історією культури, що значно розширювало світогляд студентів. Як зазначають дослідники, тогочасна риторика набагато більше, ніж інші, була пов’язана з життям, політичними подіями тощо.

Взірцем для курсу риторики була антична теорія красномовства та теорії її найвидатніших представників – Аристотеля, Цицерона, Квінтіліана, а також праці авторів середньовіччя й епохи Відродження. Пізніше риторика читалась за авторським курсом Ф.Прокоповича, який за висновком дослідників, "звільнив риторику від мертвої схоластики й оживив її духом класицизму".

Завдяки курсу риторики серед студентської братії не менш популярними, ніж вірші, були й промови: вітальні, прощальні, іменинні, весільні, на випадок народження чи смерті, на честь перемоги, вирішення судового процесу, церковного свята тощо. Студенти-красномовці завжди були бажаними гостями на різних урочистостях, за що отримували не лише щиру подяку, але й матеріальну винагороду.

Вища конгрегація мала два класи. Перший – клас філософії, яка викладалася за Аристотелем і складалася з трьох частин: логіки, фізики (теоретичні міркування про явища природи) і метафізики. Тут викладалась геометрія й астрономія, студенти здобували знання з історії, філософії. Другий, найвищий – клас богослів'я, де вивчалась історія релігії, церкви, твори Іоанна Златоуста, Іоанна Дамаскіна, Василя Великого, Фоми Аквінського та інших. Як правило, викладачами богослов'я були найбільш освічені професори.

Академічні наставники й професори свято вірили в те, що освічений розум справляє благотворний вплив на характер і вчинки людини, долю суспільства. Повний курс навчання в Києво-Могилянській академії тривав 12 років. Але зважаючи на те, що вона була вищою школою, студенти мали право вчитися в ній стільки, скільки бажали без вікового обмеження. Студентів і початкових, і середніх, і старших класів (курсів) ніколи не карали і не відчисляли за те, що вони не вивчили уроків, не підготувались до диспуту чи взагалі не можуть опанувати належний матеріал, бо причиною цьому могли бути і хвороби, і голод, і холод, нестача одягу, підручників тощо. Більше того, всім надавалась можливість при бажанні залишатися на другий чи навіть третій рік в тому ж класі "підтверджувати навчання".

Всього в Академії було 8 так званих ординарних класів і дві конгрегації – вища й нижча. Нижча поділялася на 6 класів, вища мала два. У перших чотирьох класах Академії - фарі, інфимі, граматиці й синтаксимі, що були по суті підготовчими, вивчались мови: церковнослов'янська, грецька, руська (українська), латина і польська, а також арифметика, геометрія, нотний спів і катехизис. Знання класичних мов - грецької та латинської - було не лише ознакою освіченої людини того часу, але й відкривало їй шлях до пізнання античної культурної спадщини й сучасної європейської літератури й науки. Латина була мовою науковців, письменників, поетів, судової справи, міжнародного спілкування. Викладання в університетах Європи велось латинською мовою. Всі вищі науки, починаючи з поетики, в Києво-Могилянській академії також викладались латинською мовою. Ще в 1649 р., єрусалимський патріарх Паісій, відвідавши Київську колегію, писав, що вона має вчителів "високого мистецтва", які навчають ґречну молодь "слов'янській мові, як власній, і латинській, як необхідній...". Руська або українська літературна (книжна) мова з часом мала все більший простір в Академії і в суспільстві. Нею писали твори, вірші, наукові, художні й політичні трактати, літописи, листи, судові акти, гетьманські універсали, укладали проповіді й повчання.

Аналіз організації лекційних курсів показує, що в академії застосовувались активні методи навчання: писалися творчі роботи, складалися анотації на праці видатних філософів, промови ораторів. Письмові роботи були переважно двох типів: екзерції, які писалися в класах і тут же подавалися на перевірку вчителям, і окупації, які виконувалися дома. У них розкривався зміст першоджерела з власним резюме студента.

Для кращого засвоєння студентами наук вивчення їх супроводжувалось диспутами. Вони були тижневими, місячними і підсумковими. До диспуту залучались не більш 4 студенти, причому один з них був основним доповідачем, а три - його опонентами.

Активізації навчального процесу в академії сприяли також екзамени, які відбувалися тричі на рік. У кінці року викладачі писали звіти про успішність учнів, характеризуючи самого учня, рівень його здібностей. Строк навчання не регламентувався, тому учні могли залишатися (часто за власним бажанням) кілька років в одному класі або після закінчення старших, класів переходили в молодші, щоб закріпити матеріал.

В оволодінні студентами знаннями велика роль належала бібліотеці або книгозбірні. Вона була унікальною і формувалась протягом двох віків. Закладена вона була ще в Братській школі, коли П.Могила передав Колегії всю свою бібліотеку - 2131 книгу вітчизняних і зарубіжних видань. Так склалась традиція дарувати Академії книги. Бібліотека поповнювалась також за рахунок закупок, надходжень від українських друкарень. Тут були книги видавництва Росії, України, Білорусії, Амстердама, Гамбурга, Галле, Берліна, Братіслави, Варшави, Лондона, Парижа. Рима, Болоньї й інших міст. Крім друкованих книг, у бібліотеці зберігались численні рукописи - хроніки, літописи, спогади, щоденники, а також лекції професорів, конспекти студентів, документи минулих віків і поточна документація, значне місце займали передплатні видання.

Києво-Могилянська академія була своєрідним центром розвитку музичного, образотворчого й театрального мистецтва. Зокрема вихованці досконало оволодівали вокалом, багатоголосим співом, грою на музичних інструментах. На щорічних академічних випусках вихованці складали екзамен з музики.

Неабиякого розвитку в Академії досягло музичне мистецтво. З середини XVII ст. в Академії існувала хорова школа. Хори, академічний та Братського монастиря, нараховували часом до 300 і більше чоловік. Обидва залишалися незмінними, кращими серед усіх київських хорів, змагання яких відбувалося щороку на Подолі. Музика органічно впліталась в академічне життя. Студентський хор і оркестр обов'язково запрошувались на травневі рекреації й літні гуляння, які відбувались на Борщагівці, Шулявці, біля Кирилівського монастиря, а зимою в трапезній Братського монастиря і великій диспутній залі. Всі урочистості - зустріч гостей, релігійні свята, іменини ректора і професорів, день поминання Петра Могили, ім'я якого носила Академія, диспути – все супроводжувалось музикою і хоровим співом. Численні пісні і канти, створені в Академії, йшли в світ, їх розносили студенти, які відправлялися на вакації або просто просити у добрих людей милостині. Академія дала багатьох професійних композиторів. Найбільш талановитими серед них були Максим Березовський (1745-1777), ім'я якого висічено в академії міста Болонья поряд з В.А.Моцартом, і Артемій Ведель (1767-1808), музика яких до теперішнього часу хвилює серця.

У Києво-Могилянській академії зародився і став професійним театр. В народі ж особливо великою популярністю користувалися вертеп, інтермедія. Студенти самі готували інтермедії, драми, розучували канти й пісні, виготовляли все необхідне для вертепу. На ярмарках, у селах - біля церков, на майданах, на цвинтарях –студенти проводили свої дійства. Слухачі й глядачі з радістю й захопленням сприймали нехитру студентську музу, щедро винагороджуючи "тружеників науки".

Починаючи з 90-х років XVII-го століття, у педагогічному процесі Києво-Могилянської академії відбулися значні зміни, пов’язані з розширенням змісту освіти: було введено курси старослов'янської, французької, німецької та єврейської мов, історії, географії, математики, а на певному етапі викладались також архітектура, живопис, красномовство, сільська і домашня економіка, медицина, російська риторика, російська мова. Отже, ґрунтовний аналіз змісту освіти за роки існування Києво-Могилянської академії дозволяє зробити такий висновок. Впродовж всього існування академії детально вивчались мови: слов'янська, латинська, українська книжна, грецька, польська, єврейська; з часом було введено вивчення іноземних мов - німецької (з 1738р.), французької (з 1753р.), російської (з 1751р.). Великого значення надавалось вивченню математики: на початку ХVIII-го століття існував математичний клас (арифметика, геометрія, тригонометрія); з другої половини ХVIII-го століття було введено клас чистої математики (цивільна і військова архітектура, механіка, гідростатика, гідравліка, оптика, астрономія, гідрографія, математична хронологія та інші); з 1799-го року ввівся клас сільської і домашньої економіки. У всі роки існування академії викладалось малювання (клас рисувальної науки), музика, нотний спів, катехізис, література. Починаючи з ХVIII-го століття, до змісту освіти було введено історію, географію, філософію, яка складалася з натурфілософії та метафізики. У цьому ж столітті виділились природничі науки (елементи астрономії, фізики, хімії, біології, медицини). З 1802-го року відокремився медичний клас (анатомія, фізіологія, хірургія).

Поступово виробилася чітка структура академії, яку очолював ректор. До функцій ректора відносилось: затвердження планів і звітів викладачів; санкціонування переведення до старших класів; контроль за академічним кошторисом; інспектування двічі на тиждень лекцій викладачів. Першим помічником ректора був префект, який призначався ректором. Його обов'язком було забезпечення навчального процесу, відвідання лекцій, контроль за поведінкою студентів, піклування про їх матеріальне забезпечення. Префект також очолював суд, який розглядав різноманітні конфлікти між студентами й викладачами. Крім префекта, з учителів академії обирався суперінтендант, який наглядав за бурсами й квартирами, де жили студенти.

Розширення змісту освіти сприяло тому, що в Києво-Могилянській академії сформувалась історична наука: літописці Роман Ракушка Романовський (Самовидець), Самійло Величко, Григорій Грабянка навчались в Академії, а їх "козацькі літописи" є прообразом сучасних історичних праць. Писали вони свідомо для прийдешніх поколінь, бо як зазначав автор "Хроніки" (1672) Феодосій Сафонович, теж могилянець, "кожному потрібна річ про свою вітчизну знати й іншим питаючим сказати, бо свого роду не знаючих людей за нерозумних вважають". Києво-Могилянська академія дала й таких відомих істориків як Петро Симоновський, автор "Краткого описання о козацком малороссийском народе", Василь Рубан, що видав "Краткую летопись Малой России" з додатком "Землеописание Малой России" (1777), Микола Бантиш-Каменський - вчений, історіограф, управитель Московського державного архіву, дійсний член Товариства історії і старожитностей, Максим Берлинський - археолог та історіограф Києва, та багато інших.

Києво-Могилянська академія була центром і філософської думки в Україні, особливий внесок у розвиток філософії зробили професори академії І.Гізель, С.Яворський, Ф.Прокопович.

У Академії студентів навчали різним прийомам малювання, графіки й живопису. Саме тут склалася одна з найбільших художніх та граверних шкіл в Україні. Визначними граверами України, які навчались в Академії, були Іван Митура, Іван Мирський, Леонтій Тарасевич, Григорій Левицький, широко відомі малюнки братів Івана та Василя Григоровичів-Барських.

Серед вихованців Академії були й визначні іконописці монументального й портретного живопису. Художня школа Києва впливала на весь православний світ від Москви до Балканських країн (за визначенням мистецтвознавця Павла Біленького).

Що стосується архітектури, то хоча спеціального архітектурного класу не було, студенти отримували добрі знання з цього фаху. Прикладом може бути діяльність визначного випускника Академії Івана Григоровича-Барського, киянина, архітектора і будівничого, якому в Києві належало більше 30 споруд. Серед них ротонда "Самсон", церкви Миколи Набережного, Покровська, Надбрамна в Кирилівському монастирі тощо.

Офіційно медичний курс був відкритий лише в 1802 р, але природничі знання, які давала Академія, вивчення творів Авіценни, Бекона, Гіппократа, а також чудове знання латини, часто були вирішальними у виборі шляху випускниками Академії. Вони йшли навчатися до медичних закладів Європи, а з другої половини ХVII ст. й до госпітальних шкіл Росії. В Києво-Могилянській академії освіту здобували такі відомі медики: основоположник акушерства, ботаніки й фізіотерапії Нестор Максимович Амбодик, родом з с. Веприк на Полтавщині; Іван Полетика, професор Кельнської академії, головний лікар Петербурзького генерального госпіталю, родом з м. Ромни; Данило Самойлович, який довів можливість протичумного щеплення, почесний член 12 зарубіжних академій; основоположник російської анатомічної школи – Павло Згурський; Парпура, брати Шумлянські, Барсук-Мойсеєв, Гамалія, Велланський та багато інших медиків-практиків, авторів підручників, медичних словників, укладачів вітчизняної медичної термінології тощо. Випускником Академії був Петро Чайка, що працював згодом штаб-лікарем у В'ятці (Росія), – дід знаменитого композитора П.І.Чайковського.

Вихованцями Києво-Могилянської академії були майбутні гетьмани України Юрій Хмельницький, Іван Виговський, Петро Дорошенко, Іван Брюховецький, Іван Самойлович, Іван Мазепа, Пилип Орлик, Іван Скоропадський, Павло Полуботок та інші. В Академії формувалась генерація козацьких старшин, кадри провідної української верстви, серед них – писарі, обозні, судді, осавули, полковники, сотники, військові канцеляристи, бунчукові товариші, а також -правники, дипломати, перекладачі тощо. Це були освічені державці, світські діячі, значення й роль яких піднялись особливо за часів гетьманування Івана Мазепи.

Києво-Могилянська академія дала немало освічених церковних ієрархів – єпископів, митрополитів, архімандритів, духовних письменників. Серед них були й такі, що своїм праведним життям, духовністю, високим християнським благочестям, щиросердечністю, просвітницькими справами заслуговували на визнання їх по смерті Святими Православної церкви. Це Дмитро (Туптало), митрополит Ростовський (1651-1709), Іван (Максимович), митрополит Тобольський (1651-1715); Інокентій (Кульчицький), єпископ Іркутський (1680/1682-1731), Іоасаф (Горленко), єпископ Білгородський (1705-1754); Феодосій (Углицький), архієпископ Чернігівський (30-ті рр. XVII ст.-1696); Паїсій (Величковський), архімандрит Камського монастиря (1722-1794); Петро (Могила) митрополит Київський (1596-1647).

Великою подією для російської культури було відкриття Слов'яно-греко-латинської академії (1701) - першого вищого навчального закладу Росії. Відкрив її вихованець, професор і ректор Київської академії, митрополит Рязанський і Муромський Стефан Яворський (1658-1722). З 1702 по 1762 рр. в Московській академії на викладацькій роботі було 95 професорів з Києва. За цей час на посаді ректора (23) і префекта (25)було відповідно 18 і 23 києво-могилянця.

З другої половини ХVIII ст. Києво-Могилянська академія, після заснування університетів у Харкові й Москві, природно, почала втрачати пріоритетне становище єдиної вищої школи, хоча продовжувала гідно підтримувати свої досягнення й традиції. Прихильники Академії робили непоодинокі спроби перетворити її на університет, але, незважаючи на всі прохання й докази необхідності цього акту, добитися згоди й матеріальної підтримки від Катерини II та вінценосних наступників не вдалося. Проводячи ворожу політику щодо України, спрямовану на знищення й бодай будь-яких ознак автономії й історичної пам'яті, позбавляючи її таких демократичних національних надбань, як гетьманство, Запорізька Січ, козацький адміністративний устрій, російський царизм знищив і Києво-Могилянську академію – осередок української освіти, культури й ментальності. За розпорядженням уряду, указом Синоду від 14.08.1817 р. Києво-Могилянську академію було закрито., а з 1819-го року на її території було відкрито Київську духовну академію.

Серед більш відомих ректорів Київської колегії та Києво-Могилянської академії слід назвати Інокентія Гізеля, Лазаря Барановича, Іоаникія Галятовського, Іоасафа Кроковського, Феофана Прокоповича, Георгія Кониського та інших.

16 жовтня 1991 році відбулась презентація незалежного міжнародного університету "Києво-Могилянська академія". Першим ректором університету став доктор філологічних наук В.Брюховецький, а у вересні 1992 року здійснено перший прийом до нового навчального закладу. Університет засновано як міжнародний навчально-науковий заклад, тобто, не підпорядкований Міністерству освіти чи будь-якому іншому державному відомству. Академія підтримує зв'язки з багатьма зарубіжними університетами, з яких запрошує професорів до роботи в університеті.

Навчальною програмою відновленої Києво-Могилянської академії передбачена двоступенева система підготовки спеціалістів: на першому ступені (чотири роки навчання) університет готує бакалаврів наук за трьома основними напрямками: гуманітарний, суспільствознавчий, природничий; на другому ступені (дворічна програма) університет готує магістрів відповідно до обраної студентами спеціалізації в галузі філософії, культурології, релігієзнавства, соціології, економіки, політології і державного управління, екології, біології, фізики.

До університету приймаються громадяни без обмеження віку, які успішно закінчили не менше одного курсу будь-якого вищого навчального закладу або на "відмінно" середній спеціальний навчальний заклад.

Запитання та завдання для самоконтролю.

1. Схарактеризувати причини виникнення братств в Україні та братських шкіл

2. Назвати головні елементи системної організації педагогічного процесу братських шкіл.

3. Проаналізувати зміст освіти, форми і методи роботи на основі Статуту Львівської братської школи.

4. Конкретизувати вимоги до вчителя у братських школах України.

5. Назвати відомих учителів братських шкіл та їх провідні педагогічні ідеї.

6. Назвати провідні чинники утворення Острозької школи-академії, схарактеризувати зміст навчання, перелічити її найбільш видатних вихованців.

7. Проаналізувати етапи виникнення, становлення та розвитку Києво-Могилянської академії.

8. Схарактеризувати зміст навчання, форми і методи навчальної праці в академії, відмінності між Києво-Могилянською колегією та академією.

9. Визначити роль Києво-Могилянської академії як центру розвитку музичного, образотворчого й театрального мистецтва в Україні.

10. Назвати видатних випускників академії та схарактеризувати їх роль у розвитку української культури.

Завдання для самостійної творчої роботи.

1. Порівняти зміст освіти, методи навчання та виховання у братських школах України та єзуїтських колегіях.

2. Розкрити особливості взаємозв’язку школи і сім'ї в братських школах як актуального для сьогодення України

3. Виокремити найбільш злободенні для сучасної школи вимоги до учителя в зв’язку з процесом демократизації й гуманізації освіти.

4. Привести аргументи: чому Острозьку школу називали академією?!

5. Дати порівняльну характеристику Києво-Могилянської академії та європейських університетів.

6. Схарактеризувати вимоги до самостійної роботи студентів академії, довести їх актуальність для сучасних ВНЗ.

7. Визначити найбільш злободенні для діалогу із сучасністю здобутки Києво-Могилянської академії у підготовці фахівців.

Література

1. Алексюк А.М. Педагогіка вищої освіти України. Історія. Теорія. – К.: "Либідь", 1998. – 557с.

2. Аскоченський В. Кіевъ съ древнъйшимъ училищем Академією. – К.: - 1856. – 370с.

3. Ісаєвич Я.Д. Братства та їх роль в розвитку української культури 16-18 ст. – К.: - 1996. – 251с.

4. Любар О.О та ін. Історія української школи і педагогіки. Хрестоматія. – К.: "Знання", 2003. – 765с.

5. Мицько І.З. Острозька слов'яно-греко-латинська академія (1576-1636). – К., 1990. – 190с.

6. Розвиток народної освіти і педагогічної думки на Україні (Х - поч. XX ст.): Нариси (М.Д.Ярмаченко, Н.П. Калениченко та інші). –. К.: - 1991. –384с.

7. Левківський М.В. Історія педагогіки. – К., 2003. – 359с.

8. Сбруєва А.А., Рисіна М.Ю. Історія педагогіки у схемах, картах, діаграмах. Навчальний посібник. – Суми: СумДПУ. – 2000. – 208с.

9. Хижняк З.І. Києво-Могилянська академія. – К.: - 1970. – 236с.

8.3. Педагогічні погляди С.Полоцького та Є.Славинецького. Важливу роль у розвитку вітчизняної педагогічної думки та шкільної справи відіграли випускники Кирко-могилянської колегії Єпифаній Славинецький та Симеон Полоцький. Симеон Полоцький (1629-1680 рр.) прийняв чернецтво в полоцькому Богоявленському монастирі і став дидасколом міського братського училища. Він був автором проекту організації Слов’яно-греко-латинської академії, яка була відкрита вже після його смерті в 1686 р. С. Полоцький – автор ряду праць, в яких виклав свої погляди на освіту й виховання молоді. Серед них: педагогічна праця „Книжница вопросов и ответов...”, збірник проповідей „Обід душевний”, „Вечеря душевная”, декілька повчальних книг: «Буквар мови словенської», «Псалтир рифмотворна», в яких визначив завдання вихователя - навчити читати книгу, а також причини виникнення у гарних батьків поганих дітей (занадто велика батьківська любов). Пропонував навчання здійснювати латиною, грецькою та рідною мовами. Він не лише торкнувся вічного питання про природу дитини, характеризуючи її як скрижаль ненаписану, а й намагався розробити вікову періодизацію. Саме за його пропозиціями в подальшому приймали до школи з 7 років ( - від народження до 7-8 pp.- період морального виховання, від 7-8 pp. До 14 p.- період практичного навчання, від 14- до 21 p.- період розумового та громадянського виховання).