Пам’ятки архітектури та писемності

Київської Русі .

Пам’ятки архітектури:

¨ Церква Богородиці (Десятинна). Збудована протягом 989–996 рр., на її утримання князь Володимир дарував десяту частину своїх прибутків.

¨ Софіївський Собор. Його будівництво розпочалося 1037 р., тут відбувалися урочисті державні церемонії, укладалися договори.

¨ Золоті Ворота, споруджені у 30-х роках XI ст.

Пам’ятки писемності:

¨ “Слово про закон і благодать”. Написане митрополитом Іларіоном між 1037 і 1050 рр. В цьому творі автор поставив питання про місце Київської Русі серед інших держав.

¨ “Повчання дітям” Володимира Мономаха. Твір, де автор виклав свої політичні і філософсько-етичні погляди, зокрема, про діяльність влади на користь людей і держави.

¨ “Повість минулих літ”, яку впорядкував у 1112 р. Нестор-літописець, “Київський літопис”, “Галицько-Волинський літопис”, які поклали початок вітчизняній історіографії.

¨ “Слово о полку Ігоревім”. Твір, в якому викладено історію походу 1185 р. новгород-сіверського князя Ігоря Святославовича проти половців.

3. Галицьке і Волинське князівства -

причини та процес обєднання.

В кінці Х ст. центром Волині і Підкарпаття стає місто Володимир,засноване і назване імям князя Володимира Святославовича,а управління цим краєм вперше здійснював син великого князя Всеволод.

Після Ярослава Мудрого княжа влада на Волині часто змінювалася,волинські землі перетворювалися у своєрідну федерацію дрібних князівств та їх володарів. Лише наполеглива обєднавча політика князя Романа Мстиславича з 1170 року забезпечила врешті едність Волинської землі.

Дещо іншою була на той час історія Прикарпаття. Тут ,ще в 1084 р. утворилося три князівства, в яких правили брати Ростиславичі,правнуки Ярослава Мудрого : Рюрик – у Перемишльському князівстві, Василько – у Теребовлянському князівстві, Володар – у Звенигородському князівстві.

Син Володаря /Володимирко/ обєднав Перемишльську,Теребовлянську та Звенигородську землі і в 1144 році робить своїм столичним містом – Галич на Дністрі. З того часу постає одна із багатьох українських столиць – Галич і Галицьке князівство.

Найбільшої могутності Галицьке князівство досягло за правління Володимиркового сина Ярослава Осмомисла /1153-1187/,прославленого автором “Слова о полку Ігоревім”. Цікаво,що “Великопольська хроніка” кінця Х111 ст. називає державу Ярослава Осмомисла королівством.

В 1199 р. з’явилося нове державне об’єднання – Галицько-Волинське князівсво. Цей історичний акт здійснив волинський князь Роман Мстиславович. Він зумів підпорядкувати непокірні боярські угруповання в м.Галичі, здобув собі славу успішними походами на половців та литовських князів; підтримував добрі відносини з Візантією, Угорщиною, Ватиканом. В кінці свого князювання він утвердився і на київському престолі.

Основною передумовою об’єднання Галицької та Волинської землі в одному князівстві були їх економічні та культурні зв’язки. Виникненню та піднесенню Галицько-Волинської держави сприяли наступні фактори:

1. Вдале географічне розташування:

− віддаленість від центру послаблювала вплив київської влади;

− князівство знаходилося на перехресті важливих торгових шляхів;

− природні умови робили цю територію важкодоступною для кочівників.

2.Спільність боротьби двох князівств проти агресії з боку Польщі та Угорщини, а згодом проти монгольського нашестя та іга.

4. Об’єднавча політика князів Романа Мстиславовича (1199–1205) та Данила Галицького (1238–1264 рр.)

5. Багаті родовища солі, що сприяло економічному зростанню та торгівлі князівств.

6. Спільність культурних традицій, звичаїв, обрядів.

4.Галицько-Волинська держава та її історичне значення

Після смерті Романа Мстиславовича залишились його малолітні сини Данило і Василько, які пізніше розпочали боротьбу за престол на Волині, а потім у Галичині. У цю боротьбу були втягнуті іноземні правителі – угорці, пізніше – поляки. У 1237–1238 рр. Данило остаточно укріпився в Галичі, а Волинь залишив Василькові. Правління у Києві Данило дору-чив тисяцькому Дмитрові, який керував обороною міста від орди Батия в 1240 р. Столицею князівства Данило обрав свою нову резиденцію – Холм. Він жваво вів будівництво укріплень, міст, церков. За часів Данила Романовича було відбудовано зруйновані міста, споруджено нові (серед них Львів). Постійно Данило проводив боротьбу з непокірними боярами. У 1245 р. він здобув перемогу у битві з угорським військом поблизу міста Ярослава на Сяні, яка надовго зупинила агресію Угорського королівства.

У зовнішній політиці Данило Галицький намагався організувати міцний союз проти ординців, але ця спроба закінчилась невдачею. Князь їздив на переговори до хана Батия в його новозасновану столицю Сарай-Бату. Він пішов на підпорядкування орді (став васалом) , щоб виграти час для створення антитатарської коаліції.

Проте,у 1258 р. після походу війська Бурундая Данило і Василько змушені були розібрати укріплення найбільших фортець, доводячи свою прихильність орді.

У 1253 р. в місті Дорогочині на Підляшші відбулася коронація Данила Галицького короною від Папи Інокентія IV. Але стосунки Галицько-Волинського князя з Римом мали пере-важно політичний характер. Папа не дав Данилові реальної допомоги у боротьбі проти татар, тому їх взаємини не завер-шились стійким союзом. Данило Галицький помер в 1264 р.,він ввійшов в нашу історію ,як найвидатніший князь,що продовжив і утвердив моноетнічну українську державу повернуту лицем до європейської цивілізації.

Наступники короля Данила зуміли ще десятки років втримувати стабільність своєї держави. Зокрема, син Лев Данилович /1264-1301/ приєднав Закарпатську і Люблінську землі, Юрій 1 /1301-1315/ стабілізував розвиток держави, іменував себе королем Русі, започаткував становлення Галицької митрополії /1303 р./. Сини Юрія – Андрій та Лев 11 /1315 –1323 /спільно правили на руських землях до початку експансії Литви та нашестя монголо-татар. Проте відсутність прямих спадкоємців династії Романовичів,боярські чвари і міжусобиці ,втручання чужинців привели до закінчення історії Галицько-Волинської держави. В 1340 році князь Юрій 11 /Болеслав Тройденович/ син Марії - дочки князя Юрія Львовича і польського князя Тройдена Мазовецького трагічно /був отуєний боярами/ закінчв правління на галицькому княжому престолі.

Історичне значення Галицько-Волинського князівства полягає в тому, що воно на ціле століття продовжило існування державної організації і стало головним політичним центром для всієї України. Галицько-Волинська держава змогла подолати період поділів і зберегти тереторіальну єдність. Вона використала західні зразки в організаціїї держави, війська. Її культура розвивалась на основі синтезу давньоруських традицій та впливу західної культури. Галицько-Волинську державу слід розглядати як спадкоємця Київської Русі протягом майже півтораста наступних років. Це була перша держава, яка існувала лише на етнічних українських землях.

Лекція 4.

Українські землі в складі Великого князівства Литовського /др.пол.Х1У – ХУ1 ст./

1.Особливості литовського проникнення та польської експансії в Україну.

У середині XIII ст. князь Міндаугас (Міндовг) об’єднав відсталі язичницькі литовські племена. В боротьбі литовців з німецькими хрестоносцями перші вийшли сильнішим об‘єднанням, започаткувавши свою державність. У 1340-х рр., під час правління Ольгерда, сина Гедиміна, литовці вступили на українські землі.

Причинами проникнення Литви було прагнення володіти новими землями, зростання могутності литовських племен, занепад українських територій.

Литовську експансію не можна назвати приходом ворогів на українські землі. Населення вітало литовські війська, а бої виникали тільки з ординцями (напр., битва на р. Сині Води 1362 р.). Литовці перейняли від українців християнство, культуру, дозволяли місцевій знаті посідати найвищі адміністративні посади. Велике князівство Литовське стало найбільшим в Європі, було створене і організаційно завершене менше ніж за 150 років.

Експансію Польщі в Україну розпочав Казимир Великий (1320–1370 рр.), який, відновивши середньовічну польську монархію, у квітні 1340 р. вступив у Галичину. Перед цим у 1339 р. Казимир уклав угоду з угорським королем, за якою вони повинні були діяти спільно. Поляки приходили на українські землі під приводом захисту католиків. В 1366 р. війна польських і литовсько-українських військ закінчилась окупацією Галичини і частини Волині. Завоювання поляків територіально складали 52 тис. кв. км, населення – 200 тис. чол. Вони збільшили територію Польщі на 50%.

Спочатку поляки з обережністю впроваджували зміни на завойованих територіях, але через деякий час Казимир звільнився від зобов’язань зберігати давні обряди, привілеї та традиції українців. Католицька церква поступово перетворювалась на найбільшого в Галичині землевласника, намагаючись підірвати православну церкву. У 1375 р. у Львові було засноване католицьке архієпископство. На захоплених територіях зростала кількість католицького населення, виникали католицькі монастирі. У 1431 р. галицькі бояри отримали рівний з поляками статус, і тому більша їх частина перейняла католицьку віру.

2.Особливості та основні етапи литовсько-польської доби в Україні.

Друга половина ХIV – ХV ст. один із найскладніших етапів української історії : час розірваності і різновекторності київських і галицьких земель /Київські під впливом і підданством литовських князів , Галицькі – арена агресії Польщі/ ; піднесення могутності сусідніх держав – Москви ,Литви ,Польщі,Угорщини, в тому числі “завдяки українському буферу”; саме тут складається наш донинішний комплекс меншовартості ,компромісу ,схиляння перед чужинцем і т.п.

Існує декілька думок істориків щодо ситуації ,яка склалась на українських землях з другої половини ХIV століття.Одні вважають ,що з того часу існувала литовсько-руська державність ,як продовжувач української ,інші вважають, що українські землі перетворилися на провінцію Литви, повністю втративши свою самостійність.На наш погляд в цей час було одне і друге ,в залежності від часу та історичних обставин.

Перед українською історією та її елітою постали глобальні проблеми : як вижити ,зберегти незалежність хоча б через унію,підданство,автономію в умовах свого ослаблення і піднесення сусідів, особливо Польщі і Москви.

В геополітичному плані українські землі постали перед вибором між європейським і азійським світом в основі якого більш цивілізована демократія /королівська Польща,Литва/ чи азійський тоталітаризм /Московське самодержавство/.

Розглядаючи і аналізуючи події української історії др. пол.ХIV– поч. ХVI ст., можна виділити декілька етапів проникнення і експансії на українськї землі сусідніх держав.

Перший. Литовське проникнення і польська експансія /1340 – 1362 /. Литовське проникнення почалось ще з часів Гедеміна /1324 р./ В 1340 році волинським князем проголошено Любарта /сина Гедеміна/, але сильніші Польща і Литва починають агресію в Галичиу. Брат Гедеміна Ольгерд /1345-1377/ витіснивши татар поступово інкорпорує /приєднує/північно-східні українські князівства ,але на перешкоді знову була Польща та Угорщина. Литовсько-українське і польсько-угорське протистояння /тривало майже 50 років/ закінчується перемирям : Галичина залишається Польщі /остаточно з 1387 р./ а Волинь , пізніше інші землі Поділля , Подніпровя - Литві. В 1362 році,скориставшись послабленням орди українсько-литовське військо вщент розбило монголо-татар на р.Снивода /Поділля/. Отже,проникнення Литви на руські землі було толерантним,в його основі – необхідність спільної боротьби проти ворога, використання литовцями багатого досвіду державотворення на Русі .

Другий: “Ословянення” литовських правителів,період політичного піднесення Великого князівства Литовсько-Руського. /1362 – 1385 /. Це був час правління на руських землях князя Володимира Ольгердовича /1362-1392/ Історики стверджують,що від держави –завойовника залишилась тільки частина назви ,він проголошував себе “великим князем Литви і Русі“, карбував власну монету, протистояв Вільно і Москві,заснував митрополичу кафедру в 1375 р.,розширилась сфера впливу православя, використання руських законів, мови,традицій. Проте , литовці не стали варягами , вже з кінця 70-х рр. домінують тенденції централізму /правління із Вільно/, які особливо посилюються після Кревської унії з Польщею 1385 року.

Третій: Боротьба української та литовської опозиції за збереження своєї самостійності і автономії та їх втрата. /1385-1480/.Кревська унія була першою унією Литви з Польщею. Польщу до цього кроку спонукали наступні причини: тиск німців на заході і півночі, усвідомлення можливостей експансії на схід (на простори колишньої Русі). Для Литви ця унія була пошуком союзників у боротьбі литовського володаря Ягайла за престол. У 1385 р. Ягайло одружився з Ядвігою і прийняв Кревську унію. За нею він зобов’язувався (обіцяв) навернути на католицизм усю Литву, самому стати католиком, прилучити литовські й руські землі до Польської корони. Невдовзі стало зрозуміло, що Кревська унія поклала початок ліквідації Литви як окремої держави. Ця унія надала боярам-католикам особливі привілеї, українці поступово втрачали свою незалежність. Однак значна частина литовської знаті не бажала цього союзу і розпочала проти нього боротьбу, ї очолив князь Вітовт /1392-1430/. З 1430 року опозицію очолив Свидригайло ,який залишався волинським князем до 1452 року. Великим князем литовським з 1440 року став Казимир Ягайлович,який виступав за єдину Польщу. Останнім удільним руським князівством залишалося –Київське, яке з 1440 рку належало синові Володимира Ольгердовича Олександрові /Олелькові/ до 1455 року,а потім його синові Семену до 1470 року,який і став останнім удільним руським князем на провінції Литви.

Четвертий:Посилення польської, московської,