Закономірності розміщення грунтів на земній поверхні

Географія грунтів – один з важливих розділів грунтознавства. Вона вивчає закономірності просторового поширення грунтів і є основою їх обліку і оцінки як природного ресурсу. Знання законів географії грунтів, зональних і регіональних особливостей грунтового покриву потрібне для раціонального використання земельних ресурсів, охорони та меліорації грунтів.

Як наукова дисципліна, географія грунтів виникла і почала розвиватись на початку 80-х pp. XIX ст., коли В.В.Докучаєв та його учні заклали основу наукового грунтознавства та встановили зональне поширення основних типів грунтів. Важливу роль у розвитку географії грунтів відіграє картографія.

Географія грунтів одночасно вивчає закономірності просторових змін грунтів і їх причини. Причинами цих змін едафотопів є просторові зміни факторів грунтоутворення (клімату, грунтоутворюючих порід, рельєфу, біоти, діяльності людини, тривалості грунтоутворення тощо). Отже, закономірності географічного поширення грунтів є результатом складної взаємодії всіх факторів грунтоутворення.

Основними законами географії грунтів є: 1) закон горизонтальної зональності. 2) закон вертикальної зональності: 3) закон фаціальності грунтів: 4) закон аналогічних топографічних рядів ("зональних типів грунтових комбінацій").

Вчення про фактори грунтоутворення зв'язано з поняттям про грунтові зони як основні форми організації грунтового покриву планети. На основі цього В.В.Докучаєв висунув положення, що грунти на земній поверхні підкоряються загальному законові природної широтної зональності: кожній природній зоні відповідає свій зональний тип грунту. Закон горизонтальної зональності він сформулював у праці "До вчення про зони природи" (1899). Згідно з цим законом, основні типи грунтів поширені на поверхні континентів земної кулі широкими смугами (зонами), які послідовно змінюють одна одну відповідно до зміни клімату, рослинності та інших факторів грунтоутворення. Цей закон проявляється в наявності на земній поверхні грунтово-біокліматичних поясів, які перетинають континенти. В північній півкулі виділяють п'ять широтних грунтово-біокліматичних поясів: полярний, бореальний, суббореальний, субтропічний і тропічний. Для кожного поясу характерні свої ряди типів грунтів, які не зустрічаються в інших поясах. Усе це було доведено на прикладі великого простору Російської рівнини. Нижче наведені грунтові пояси і грунти, які їм відповідають.

Так, арктичному поясу відповідають арктичні пустельні та типові гумусні грунти; у субарктичному поясі в межах тундрової зони – тундрові глейові грунти і торф'яні. Бореальному поясу відповідають підзолисті, болотно-підзолисті і болотні грунти; суббореальному поясу – широколистяні ліси з бурими і сірими лісовими грунтами, Лісостеп з опідзоленими і вилугуваними чорноземами та сірими лісовими грунтами, Степ з типовими, звичайними і південними чорноземами, Сухий степ з каштановими, засоленими і лужними грунтами. Отже, кожна природна зона характеризується не одним типом грунту, а визначеним набором часто генетично не зв'язаних між собою грунтів.

У післядокучаєвський період було доведено, що на кожному континенті існують свої особливості, закономірності у розміщенні грунтових зон. Вони залежать не тільки від біокліматичних умов географічного поясу, але й від віку, геологічної будови, тектоніки, близькості чи віддаленості від морських або океанічних басейнів. Ці грунтові зони часто не суцільні, а деколи острівні серед інших грунтових зон.

Закон вертикальної зональності також відкрив В.В Докучаєв, вивчаючи грунтовий покрив Кавказу. В гірських системах, згідно із законом, простежується послідовна зміна типів грунтів у міру наростання абсолютної висоти від підніжжя гір до їх вершин у зв'язку зі зміною клімату, рослинності та інших факторів грунтоутворення. Склад грунтових зон у гірських країнах в основному аналогічний складу зон на рівнині.

Пізніше була встановлена деяка невідповідність між схемою вертикальної зональності грунтів і розміщенням окремих типів грунтів у різних гірських регіонах. С.С.Неуструєв зазначав, що невідповідність грунтових типів вертикальним зонам пов'язано з: а) експозицією схилу; б) інтерференцією (вклинюванням, випаданням) зон; в) інверсією зон; г) міграцією зон.

Закон фаціальності грунтів обгрунтували Л.І.Прасолов та І.П.Герасимов. Суть його полягає в тому, що місцеві провінційні (фаціальні) особливості клімату зумовлюють появу специфічних місцевих ознак грунтів і навіть формування інших типів. Така різноманітність зумовлена неоднаковою континентальністю клімату, неоднаковим сезонним розподілом опадів тощо.

Закон аналогічних топографічних рядів (вчення про зональні грунтові комбінації) остаточно сформулювали при проведенні великомасштабних грунтово-картографічних досліджень для потреб землевпорядкування. Основи його закладено в працях. В.В.Докучаєва, М.М.Сибірцева, Г.М.Висоцького, М.О.Дімо, С.О.Захарова, С.С.Неуструєва та інших учених. Суть закону в тому, що поширення грунтів на великих територіях (в межах зон) зумовлене переважно впливом рельєфу, грунтоутворюючими породами та іншими місцевими умовами грунтоутворення. У всіх зонах ця закономірність має аналогічний характер: на підвищених елементах залягають автоморфні, генетично самостійні грунти, яким властива акумуляція малорухомих речовин, на понижених елементах рельєфу формуються генетично підпорядковані грунти (гідроморфні), які акумулюють в своїх горизонтах рухомі продукти грунтоутворення; на схилах залягають перехідні грунти. В наш час вивчення топографічних закономірностей поширення грунтів виділилось в окремий напрям географії грунтів під назвою "вчення про структуру грунтового покриву" (В.М.Фрідланд, 1972).