Суспільно-політичний рух в українських землях в другій половині ХІХ ст.

Як і інші слов'янські народи, українці під впливом революційних подій в Європі пройшли три основних етапи свого національного відродження. На початковому етапі представники передової інтелігенції збирали історичні документи, фольклор, предмети старовини, прагнучи обгрунтувати самобутність українського народу. Другому -- культурницькому -- етапові притаманний сплеск відродження національної мови, її дедалі ширшого використання в літературі, освіті. Третій -- політичний -- етап характеризується зростанням національних організацій і обстоюванням національне зорієнтованих вимог, зокрема самостійності.

Після розгрому першої української організації такого спрямування -- Кирило-Мефодіївського братства -- в Україні впродовж багатьох років не вдавалося створити нових національно-демократичних організацій. Проте провідні діячі цього братства -- М. Костомаров, В. Білозерський, П. Куліш, а згодом і Т. Шевченко, відбувши судові покарання, з'їхалися до Петербурга. Тут вони згуртували навколо себе однодумців і створили так звану «Громаду». Провідною ідеєю програми цієї організації було збереження самобутності української нації, захист її від русифікації та полонізації. Коштом заможних українців В. Тарнавського і Г. Галагана у Петербурзі було влаштовано українську друкарню. У 1861 р. тут почав виходити перший у царській Росії український часопис -- «Основа», що опублікував твори І. Котляревського, Г. Квітки-Основ'яненка, Т. Шевченка, Марка Вовчка та інших українських письменників.

Після скасування кріпосного права активізувалося створення недільних шкіл для неписьменних. Побачили світ «Буквар южноруський» Т.Шевченка, «Граматика» П. Куліша та ін. Громадівці всіляко пропагували культ козацтва, волелюбних запорожців та гайдамаків, які, на їхню думку, символізували прагнення українських мас. У другій половині XIX ст. це романтичне й аполітичне поєднання ідеалізму, народництва та поклоніння всьому українському отримало назву українофільства.

На початку 1870 р. В. Антонович, М. Драгоманов, М. Русов, М. Зібер і С. Подолинський заснували таємну «Стару громаду»,яка об'єднала інтелектуальну еліту, що користувалася високим моральним авторитетом. Головну увагу члени цієї організації приділяли розвиткові та поширенню наукових знань, письменства. Діяльність українофілів викликала жорстокий спротив царського режиму. Одним із наслідків цього стало те, що серед українофілів виникли значні непорозуміння. Вони торкалися не тільки мети і тактики організації, а й визначення змісту й природи українофільства.

Потреби у змінах особливо гостро відчували й відстоювали молодші члени громади, серед яких виділявся М. Драгоманов. Саме він закликав однодумців виходити за межі виключно культурницької діяльності, висувати ключові політичні, національні та соціально-економічні проблеми. Вперше ці, як вони себе називали, «свідомі українці» заявили про себе 1890 р., коли вирішили організувати «Братство тарасівців», головною метою якого було б створення самостійної України. 1893 р. у львівському часописі «Правда» з'явилася програма братства -- «Декларація молодих українців». Автори програми проголосили про свій намір бути істинно українською інтелігенцією. Вони зобов'язалися розмовляти виключно українською мовою, виховувати в національному дусі своїх дітей, захищати права українського народу. У політиці їхньою метою було визнання українців як окремого народу в межах демократичної федеративної Росії.

Зусилля молоді певною мірою вплинули на представників старшої генерації, які стали діяти рішучіше та енергійніше. У 1897 р. з ініціативи В. Антоновича і О. Кониського була заснована підпільна Всеукраїнська загальна організація, що поставила за мету об'єднати всіх українських діячів під своєю орудою. Вона започаткувала видавництво «Вік», влаштовувала Шевченківські свята тощо. Однак і ця організація приділяла головну увагу питанням не політичним, а культурним.

Проте вимоги національно-політичного характеру посідали у суспільно-політичному житті України дедалі значніше місце, поступово набираючи загальноукраїнського масштабу. Галицькі українці, наприклад, створюють свої організації, впроваджують українську мову в школах. Важливу роль у формуванні національної свідомості та піднесенні культурно-освітнього рівня народу відіграло створення у 1868 р. товариства «Просвіта».

Отже, другу половину XIX ст. і особливо його кінець можна оцінити як важливий етап підготовки та збирання українських сил до боротьби за незалежність, за українську державність.

64. Значення творчості Тараса Шевченка, Михайла Драгоманова, Івана Франка та Лесі Українки для відродження української державності.

Помітний вплив па піднесення культурно-освітнього рівня українців, їхньої національної свідомості через виховання й освіту справили визначні громадські діячі Михайло Драгоманов, Іван Франко, Леся Українка. Свою активну громадянську позицію щодо становлення національної школи, освіти, виховання підростаючих поколінь вони висловили у публіцистичних, педагогічних працях та літературних творах. Були також безпосередньо причетні до учительської діяльності. Виступали виразниками потреб освітян та широких верств населення, які прагнули утвердження національної школи європейського рівня.

Наукова й публіцистична діяльність Михайла Драгоманова, спря мована на відродження української мови, культури, освіти, активна громадянська позиція призвели до звільнення його з посади доцента як неблагонадійного, без права працювати в будь-якому університеті Росії. Щоб уникнути заслання, Михайло Драгоманов змушений був емігрувати назавжди. Спочатку він працював у Львові. Потім перебрався до Женеви, де прожив п'ятнадцять років.

Велике історичне значення діяльності Михайла Драгоманова в тому, що він пропагував західноєвропейські новітні прогресивні ідеї в Україні, прагнув піднесення національної самосвідомості народу, його інтелектуального рівня шляхом поширення знань і освіти. Михайло Драгоманов був також першим, хто привернув увагу європейської спільноти до стану й проблем української освіти.

Своїми творами, ідеями Михайло Драгоманов здійснив перелом у поглядах та світогляді українського суспільства.

Іван Якович Франка (1856 — 1916) — філософ, публіцист, поет, письменник, драматург, літературний критик, етнограф, перекладач, громадський діяч, представник передової педагогічної думки України кінця XIX — початку XX ст.

Народився в сім'ї сільського коваля. Вчився у початковій школі в с. Ясениця-Сильна, потім у нормальній школі та гімназії в Дрогобичі. У 1875 р. вступив на філософський факультет Львівського університету. Через політичні переслідування й матеріальні нестатки змушений був залишити його. В 1891 р. екстерном закінчив Чернівецький університет. 1893 р. у Відні захистив докторську дисертацію. Але у посаді професора Львівського університету йому відмовили.

Іван Франко звертався до питань освіти, тому що розумів її роль у формуванні особистості. Австро-Угорська монархія за «Політичним шкільним законом» 1805 р. спрямовувала початкові школи Галичини на виховання доброчесних християн. Вона не прагнула розвивати в дітей селян нахил до вченості, бо їй потрібно було багато робочих рук. Закон ставив завдання виховувати з учнів досвідчених і працьовитих ремісників, які були б покірними підданими австро-угорського монарха. У школах вивчали християнську науку, сільськогосподарську справу, діти мали знати свої обов'язки перед монархом, попом чи начальником, бути морально готовими вірно і по-геройськи, чесно служити у війську і, нарешті, вміти писати, читати, рахувати.

В своїх творах Іван Франко гнівно засуджував соціальну і національну дискримінацію в галузі освіти і виховання, відірваність навчання від життя, догматизм, релігійне одурманювання, муштру та фізичні покарання учнів.

Як письменник і громадський діяч І. Франко переймався проблемою вивчення української мови в школі. Брав участь у створенні підруч-ників. У 1892 р. написав статтю, де критикував тодішні підручники за їхню церковну спрямованість, зокрема буквар, що фактично являв собою підручник з релігії. У шкільних читанках зовсім не згадувалося ім'я Тараса Шевченка. Навіть його вірші, які потрапили туди, не були підписані. Не було там ні казок, ні народних загадок чи приказок.

Леся Українка (Косач-Квітка Лариса Петрівна; 1871 — 1913) — полум'яний борець за народну освіту і пропагандист передових педаго гічних ідей. Видатна громадська діячка, талановита поетеса і драматург, прозаїк, перекладач і публіцист, літературний критик, фольклорист. Мати її — українська письменниця Олена Пчілка, сестра М. Драгоманова. Дитячі роки Лесі Українки пройшли в с. Колодяжному, де вона вперше глибоко пізнала життя, побут і звичаї українського села. Вона виховувалась у колі передової української інтелігенції — родин Михайла Старицького, Миколи Лисенка.

Світогляд Лесі формувався під впливом матері і дядька — Михайла Драгоманова. Вона називала його «духовним дядьком». Свій псевдонім Леся Українка дібрала під впливом псевдоніма Михайла Драгоманова — Українець.

Олена Пчілка була патріоткою України. Вся її діяльність спрямована на поширення національної освіти. Вона не захотіла віддавати своїх дітей до російської гімназії, тому всі вони виховувалися й навчалися в сім'ї. У домашніх умовах Леся Українка отримала ґрунтовну освіту і протягом усього життя не припиняла самоосвіти. Володіла десятьма мовами (німецькою, французькою, англійською, італійською, грецькою, латинською, польською, болгарською та іншими). Глибоко знала історію, світову літературу, філософію, добре грала на фортепіано, мала гарний голос, захоплювалася живописом. Перебуваючи на лікуванні в Криму, на Кавказі, в Австрії, Німеччині, Італії, Єгипті, Леся Укра їнка збагачувалася враженнями, вивчала життя людей різних країн.

З метою поширення освіти серед дорослих вона склала каталог, в якому особливе місце відводилось популярним брошурам. У цих брошурах правдиво висвітлено вітчизняну і світову історію, подано істинні уявлення про найважливіші суспільні проблеми.

Спадщина Лесі Українки є цінним внеском у скарбницю української та світової літератури, прогресивної педагогічної думки. її філософські, соціальні й естетичні погляди відіграли велику роль у боротьбі за розвиток національної освіти.