Світлологія

В настоящее время терапия, как и диагностика, приобрела самостоятельное значение, стала ведущим разделом медицины. Наряду с частными тактическими приемами, применяемыми при лечении отдельных заболеваний, можно говорить об общей стратегии современной терапии, о ее основных принципах, которые можно свести к следующим (А.В. Фролькис).

1) Научность. Этот принцип определяется: а) знанием патогенетических механизмов ряда болезней; б) знанием механизмов действия многих терапевтических средств.

Выяснение патогенеза заболеваний помогает врачу выявить те ключевые звенья болезненного процесса, на которые следует направить лечебное воздействие. Раскрытие механизма действия лекарств дает возможность ориентироваться при выборе путей этого воздействия.

2) Активность. Еще не в столь далеком прошлом терапия не была активной. В большинстве случаев врач не имел действенных средств, способных радикально изменить течение болезни. В настоящее время положение в корне изменилось. Сегодня медицина располагает множеством активных средств, меняющих течение болезни и исцеляющих миллионы людей (см. раздел «Этиологический лечебный принцип»).

3) Комплексность. Это один из важнейших принципов, подразумевающий рациональное сочетание эффективных способов лечения. Наиболее полноценным лечение становится, если используются средства этиотропной, патогенетической и симптоматической терапии. Например, лечение некоторых инфекционных болезней включает этиотропную терапию - антибактериальные препараты, патогенетическую - средства, воздействующие на иммунобиологическую реактивность больного (сыворотки, гормональные препараты, витамины и т.п.), а также симптоматические средства. К этому при необходимости могут быть добавлены мероприятия по жизненным показаниям.

4) Индивидуализация. Ее патогенетическими основаниями являются: а) индивидуальные особенности течения заболевания у каждого больного, зависящие от его индивидуальной реактивности, компенсаторных возможностей организма, уровня функциональных резервов, активности патологического процесса, наличия осложнений и др., т.е. определяется конкретными механизмами развития болезни у данного больного - индивидуальным патогенезом; б) индивидуальные особенности реакции больного на лекарственные средства, которые определяются течением болезни, генетическими факторами, детерминирующими повышенную чувствительность к лекарственным веществам или невосприимчивость к ним.

Индивидуализация - древний принцип терапии. Попытки индивидуализировать лечение отмечаются уже в сочинениях Гиппократа. Выдающиеся русские клиницисты (М.Я. Мудров, Г.А. Захарьин, СП. Боткин, В.М. Бехтерев и др.) в своей врачебной деятельности всегда следовали этому принципу. М.Я. Мудров неоднократно подчеркивал: «... одна и та же болезнь, но у двух различных больных требует весьма разнообразного врачевания ...» и далее «... врачевание не состоит ни в лечении болезни, ни в лечении причин - врачевание состоит в лечении самого больного». Г.А. Захарьин в своих «Клинических лекциях» указывал: «Главное правило при назначении лечения - то же, что и при других клинических занятиях ... соблюдения ... индивидуализирования».

5) Точный расчет дозировок терапевтических средств и объективная оценка эффективности их действия.

Здесь иногда возникают большие трудности отличить психотерапевтический эффект лекарств от его истинного фармакотерапевтического действия, поскольку возможен положительный эффект при применении индифферентных средств (плацебо) у больных-плацебореакторов.

6) Предупреждение побочного действия лекарств. Активность современной терапии имеет и свою теневую сторону. Комплекс нежелательных последствий лекарственного лечения составляет определенную болезненную форму - «лекарственную болезнь». К «лекарственной болезни» относят: а)побочное действие препарата, когда помимо основного фармакологического эффекта возникает нежелательное действие на различные органы и системы; б) нежелательные последствия фармакологического действия лекарственных препаратов (дисбактериоз, обострение инфекционного процесса в результате лизиса микробных тел, распада воспалительного инфильтрата); в) индивидуальную непереносимость лекарственных средств (аллергия). В связи с этим врач должен проводить ряд мероприятий для предупреждения «лекарственной болезни»: учитывать индивидуальный опыт больного по применению лекарств, в особенности, страдающих аллергическими заболеваниями; учитывать наличие сопутствующих и перенесенных в прошлом болезней; при необходимости назначать «защитные» средства, своевременно применять средства, обрывающие побочное действие лекарств.

7) Проведение мероприятий по реабилитации больных, которая включает: физическую реабилитацию (лечебная физкультура); психическую реабилитацию (психотерапия); социальную (восстановление социального положения в обществе, изменившегося в связи с болезнью), что может обеспечить возвращение к нормальной жизни многих больных, перенесших тяжелые заболевания.

8) Активное участие больного в процессе лечения. Для современного клинициста больной перестал быть пассивным объектом терапии. Больной становится активным участником лечения. Наряду со значительным ростом общего культурного уровня населения растет и его медицинская образованность. Поэтому следует разъяснять больным не только характер болезни, но и сущность терапевтических назначений. В случае пренебрежения этим правилом может нарушится необходимый психологический контакт между врачом и больным, что отразится на эффективности лечения.

В связи с этим приобретает особое значение соблюдение врачом принципов деонтологии, на что указывал еще Гиппократ. Высокий культурный уровень врача, его поведение, умение вести прием, чуткость и внимательность к больному позволит избежать ятрогении (греч. iatros - врач + gennao - производить - психогенные и др. расстройства, возникающие как следствие деонтологических ошибок медицинских работников - неправильность, неосторожность высказываний или действий). Строить свою деятельность в соответствии с требованиями деонтологии может только врач, избравший свою профессию по призванию.

Основоположник отечественной психотерапии В.М. Бехтерев утверждал: «если больному после разговора с врачом не стало легче - это не врач».

Современный врач живет в эпоху научно-технической революции, которая определенным образом влияет на этические принципы. Научно-технический прогресс, успехи диагностики, связанные с наличием многочисленной сложной диагностической аппаратуры, создают условия как бы отдаляющие врача от больного. Некоторые исследователи критически относятся к внедрению в медицину электронно-вычислительной техники т.к. это значительно сокращает время общения больного с врачом, что имеет свои отрицательные моменты, заключающиеся в резком уменьшении эмоционального контакта, дающие возможность воздействовать на больного на расстоянии. Однако, противопоставление принципов деонтологии научно-техническому прогрессу неправомерно. Технизация медицины не должна оказывать отрицательного влияния на специалиста медика, как врача, не должна подавлять у него творческого начала. Медицина становится действенной только тогда, когда факты и информация о болезни преломляются в призме личности врача. Единство научно-технических достижений и научных знаний, скрепленные душевной чуткостью и мудростью - необходимые качества современного врача, ибо «врач, преисполненный величайшей симпатией к больным, но без необходимых знаний, может принести им огромное зло» (И.И. Мечников).

Положение «лечить не болезнь, а больного» имеет два аспекта: научный и деонтологический. Научный аспект заключается в формировании по мере прогресса медицинской науки более обобщенного понятия той или иной болезни, на основе которого строится разработка этиотропной и патогенети-ческой терапии. Деонтологический аспект представлен принципами гуманного, внимательного отношения к больному с учетом его индивидуальных особенностей, дающими возможность предотвратить ятрогению.

Эти аспекты тесно связаны и не противоречат друг другу. В этой связи справедливым, надо полагать, является формула: «лечить данную болезнь у данного больного» (Д.С. Саркисов).

* Раздел написан профессором А. А. Кривчик

* Глава написана профессором А.А. Кривчик и доцентом А.В. Чантурия

Світлологія

Світлологія – наука про світлове середовище в будинках і спорудах, закономірності поширення світла, про гігієну світла та його вплив на фізіологічний і психічний стан людського організму.

Важливе місце посідає також інформаційний бік світла. Визнано, що інформацію про навколишнє середовище людина отримує головним чином через органи зору, а тому пізнання закономірностей освітлення приміщень і робочих поверхонь у них відіграє велике функціональне й технічне значення.

Освітлювання приміщень і території забудови може виконуватися природним, тобто денним світлом, а з настанням присмерку – джерелами штучного освітлення. Денне освітлення вивчається в умовах захмареного неба за режимом МКО (Міжнародної комісії по освітленню). Вивчення закономірностей надходження прямих сонячних променів до приміщень і їх фізико - біологічних властивостей відноситься до іншого розділу світлології, названого інсоляцією. Джерелом природного світла та інсоляції є Сонце.

Сонце – це найпоширеніший у нашій галактиці тип жовтої зірки з відносно невеликими розмірами, масою і температурою поверхні, що становить близько 6000⁰С. Порівняно із Землею ця буденна зірка галактики має величезну масу, що у 333343 рази перевищує земну. Відстань від Сонця до Землі сонячний промінь проходить за 8 хвилин, приносячи за 1 сек на 1 см² поверхні атмосфери 1,93 калорій сонячної енергії, більше ніж половину якої затримує атмосфера. За кожні 3 дні Сонце надсилає на Землю стільки тепла і світла, скільки можна було б одержати при спалюванні всіх земних запасів вугілля, нафти та всіх лісів.

Із усієї кількості теплової енергії, яка досягає поверхні Землі, 40,9% витрачається на випаровування вологи, 13,6% – на конвективне нагрівання повітря, 45,4% – на теплообмін випромінюванням і 0,1% поглинається й засвоюється рослинністю. Одночасно з фізичними процесами під дією сонячної енергії на Землі постійно відбувається ціла низка хіміко-біологічних перетворень, без яких неможливе існування життя.

Інсоляція (від лат. Insolo – виставляю на сонце) є опромінення певної поверхні прямими сонячними променями. В архітектурному відношенні інсоляція впливає на освітленість фасадів і приміщень будинків, на архітектурно-художню виразність форм, на затіненість території й разом із цим є важливим фізичним, біологічним та психологічним природним фактором зовнішнього й внутрішнього середовища. Раціональне врахування цього фактора при проектуванні і забудові міст передбачається нормами будівельного проектування. Саме це сприяє поліпшенню умов мікроклімату в забудові й належним чином підвищенню якості проектних рішень.

Урахування фактора інсоляції при проектуванні забудови пов’язане з питанням її щільності і техніко-економічної ефективності. У південних районах країни, де надмірність теплової дії викликає перегрівання приміщень, доводиться передбачати сонцезахисні пристрої. В районах північніше від 50⁰ пн. ш. виникає можливість застосування будинків меридіональної орієнтації з ефективними в техніко-економічному відношенні 4-квартирними секціями, але це спричиняє істотне зниження щільності житлової забудови. Разом із цим неузгодженість вимог інсоляції з нормованою до недавнього щільністю житлового фонду спонукала містобудівників узагалі відмовитися від цього показника житлової забудови.

Пояснюється це як недосконалістю нормативу інсоляції, так і недостатністю вивчення питання, пов’язаного із взаємозв’язком між інсоляцією і щільністю житлового фонду забудови. В цій праці зроблено спробу комплексного підходу до вирішення задачі щільності забудови з одночасним забезпеченням житлових приміщень належною інсоляцією, денним освітленням, шумовим режимом, повітрообміном та ін. При цьому фактор інсоляції виявився в більшості випадків значущим.

Доведено, що висока щільність житлового фонду забудови може бути досягнута як у південних, так і в північних районах нашої країни, але в районах південніше від 50⁰ пн. ш. необхідно при цьому застосовувати для забудови секції діагонального і широтного типу. Застосування 2- й 3-квартирних секцій у будинках широтної орієнтації в середній смузі дає істотну економію території та скорочення надвірних комунікацій, і в цьому розумінні можна піддавати сумніву усталену думку про низьку техніко-економічну ефективність широтних секцій.

У роботі дається аналіз існуючих методів розрахунку інсоляції з докладним описом графоаналітичного й універсального аналітичного методу. Наводяться приклади розв’язання задач.