Поняття правового статусу засуджених

Правовий статус засудженого є досить складним соціально-правовим явищем є сукупністю передбачених різними галузями законодавства України прав і обов'язків засудженого під час виконання і відбування кримінального покарання.

Необхідно відзначити, що актуальність вивчення даної теми обумовлена, по-перше, тим, що норми Кримінально-виконавчого кодексу України, багато в чому по-новому регулюють різні аспекти правового статусу засуджених, а по-друге, необхідністю проведення порівняльно-правового аналізу правового статусу засудженого відповідно до міжнародно-правових стандартів поводження з ув'язненими.

Вивчення правового статусу засуджених передбачає розгляд проблем, розв'язання яких забезпечить дотримання в Україні принципу верховенства права, закріпленого в Конституції України. Прийняття у 1996 р. в Україні Основного закону зміцнило правову основу державного і суспільного життя та оновило чинне законодавство, що дозволило повніше регулювати різні сторони суспільних відносин, на більш високому рівні гарантувати конституційних прав громадян.

Забезпечені процеси, а також реформування кримінально-виконавчої системи України призведуть до докорінних змін у діяльності органів та установ виконання покарань, забезпечать дотримання правового статусу засуджених, правової регламентації діяльності персоналу органів та установ і контролюючих органів. Зазначимо, що чинне кримінально-виконавче законодавство не забезпечує достатньою мірою потреб практики. Не всі елементи правового статусу засуджених розроблені ґрунтовно і повно в юридичній літературі.

Проблемами правого статусу засуджених займалися такі провідні українські вчені в галузі кримінально-виконавчого права, як І. Г. Богатирьов, О. М. Джужа, В. П. Севастянов, А. X. Степанюк, В. М. Трубников, Ю. В. Чоботарьова та ін., які в своїх дослідженнях звертали увагу, що суперечливими положеннями є зв'язок і взаємообумовленість правового статусу особи, громадянина з одного боку, і правового регулювання застосування покарання до особи, громадянина - 8 іншого, тобто реалії не завжди відповідають положенням загальної теорії права.

Так, низка прав засуджених, що відносяться до числа так званих суб'єктивних, розглядаються одночасно в якості право-обмеження, що є виявленням кари, тобто змісту кримінального покарання (право на побачення, отримання посилок і передач, витрату грошей і та ін.), хоча, зрозуміло, карати через надання суб'єктивних прав не можна.

Недостатня теоретична розробка проблем правового статусу засуджених є однією з причин того, що в чинному законодавстві та відомчих нормативних актах деякі обов'язки і права засуджених формулюються нечітко; права засуджених визначаються так, що їх реалізація інколи ставиться в залежність від розсуду адміністрації.

Для окремих правообмежень, встановлених відомчими нормативними актами, потрібна законодавча основа, незважаючи на те, що протягам останніх років з цього приводу зроблено немало. Органи та установи виконання покарань є складними структурними утвореннями, які виконують різноманітні соціальні, юридичні, педагогічні, виробничо-господарські функції. Але всі вони носять яскраво виражений виховний характер і підпорядковані головній меті - виправленню та ресоціалізації засуджених.

Ось чому працівники цих органів та установ є виконавцями найгострішої форми державного примусу, учасниками вирішення найважливішого політичного завдання — виправлення та ресоціалізації осіб, які стали на шлях злочину, зміцнення дисципліни і законності. Вони зобов'язані добре знати правовий статус засуджених, оскільки від чіткого знання і уміння застосовувати відповідні норми законодавства залежить фактична реалізація засудженими своїх прав і виконання покладених на них обов'язків. Ця вимога є неодмінною умовою встановлення правильних (заснованих на законі) взаємовідносин між персоналом установ виконання покарань і засудженими, а також підвищення ефективності роботи пенітенціарної установи.

Особи, які потрапляють у сферу кримінально-виконавчих правовідносин, мають певний правовий статус. Відповідно можна говорити про правовий статус засудженого, правовий статус персоналу установ і органів виконання покарань, правовий статус близьких родичів засудженого тощо. Серед них на особливу увагу заслуговує правовий статус засуджених, соціально-правове призначення якого зводиться ось до чого.

Особи, які відбувають покарання, як громадяни України володіють правами і свободами, які згідно із ст. З Конституції визнаються найвищою соціальною цінністю. Це обумовлює наявність особливих вимог до нормативних актів, що закріплюють правовий статус засуджених, до обмежень їх загально-цивільних прав і свобод. Крім цього, закріплення правового статусу засуджених водночас визначає встановлення меж і форм діяльності персоналу установ і органів виконання покарань, іншими словами, встановлює гарантію забезпечення законності в його діяльності.

Виконання засудженими покладених на них обов'язків та реалізація прав і законних інтересів утворюють той правовий режим відбування покарання, який становить основу для досягнення поставлених перед покаранням цілей, у першу чергу - виправлення засуджених. Ретельна регламентація правового статусу засуджених є важливим інструментом їхнього правового і морального виховання, прищеплення поваги до закону, прав і законних інтересів інших осіб.

Соціально-правове призначення правового статусу осіб, які відбувають покарання, останнім часом не обмежується вирішенням завдань лише у сфері правоохоронної діяльності. Україна, як правонаступник СРСР, є учасником численних міжнародних договорів, вона визнає низку резолюцій і рішень міжнародних організацій, насамперед ООН, з питань дотримання прав засуджених. До таких документів відносяться: Європейська конвенція про запобігання тортурам та нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню (ратифікована Верховною Радою України 24 січня 1997 р.); Мінімальні стандартні правила поводження із в'язнями (1955 р.); Кодекс поведінки посадових осіб по підтримці правопорядку (1979 р.); Звід принципів захисту всіх осіб, яких піддають затриманню або ув'язненню в будь-якій формі (1989 р.); Мінімальні стандартні правила ООН, що стосуються здійснення правосуддя стосовно неповнолітніх (Пекінські правила, 1965 р.) та ін.

Розвиток правового статусу засуджених, особливо з урахуванням міжнародних актів, е своєрідним показником бажання і можливості України дотримуватися взятих на себе зобов'язань, впливає на її міжнародний авторитет. Правовий статус осіб, які відбувають покарання, в цілому можна сформулювати як засноване на загальному статусі громадян України і визначене за допомогою правових норм становище засуджених під час відбування кримінального покарання. Але наведена формула потребує наукового тлумачення, що дозволить розкрити специфіку правового статусу засуджених.

Загальноприйнятими є виділення трьох видів правових статусів особи (людини): загальний правовий статус громадян, спеціальний правовий статус будь-якої категорії громадян і індивідуальний правовий статус громадянина. Правовий статус засуджених являє собою різновид спеціального правового статусу, що в свою чергу, поділяється на правові статуси осіб, які відбувають різні види покарань (позбавлення волі, виправні роботи і та ін.).

Відмінною рисою спеціального правового статусу засуджених є те, що він базується на загальному правовому статусі громадян України, оскільки засудження особи до покарання не позбавляє її громадянства, а також загальний правовий статус також зберігається. Збереження громадянства за особами, які вчинили злочини, відповідає міжнародним актам, що закріплюють принципи поводження із засудженими, і є яскравим зразком реалізації принципів демократизму і гуманізму в сфері виконання покарань.

Крім цього, значення збереження полягає в тому, що воно, по -перше, сприяє забезпеченню законності під час виконання покарання. Порушення останньої в будь-яких формах їх прояву неминуче пов'язане з порушенням його прав, законних інтересів засуджених, у тому числі й належних їм як громадянам держави. Наведене положення, дістає конкретного вираження, у вимозі виключного закріплення у законі обмежень загально цивільних прав засуджених. Внаслідок цього засудженим гарантується користування правами громадян, які не піддані обмеженням, у протилежному випадку (внаслідок їх обмеження) - тими правами і законними інтересами, які збереглися у засуджених в остаточному обсязі.

По-друге, зберігаючи за засудженими громадянство, держава переслідує мету підвищення виховного потенціалу покарання, оскільки дозволяє не формально, а по суті звертатися до громадянських почуттів засуджених, що підсилює виховну функцію покарання. Приклади звернення до громадянських почуттів засуджених були під час Великої Вітчизняної війни. Є такі приклади й сьогодні. Про це свідчать численні випадки добровільного перерахування засудженими пожертвувань до Дитячого фонду, Фонду миру, допомога під час ліквідації наслідків стихійних лих і за інших надзвичайних обставин.

По-третє, збереження громадянства визначає і те, що засуджений до кримінального покарання користується загально цивільними правами, а також має обов'язки, які покладені на громадян України. Так, засуджені до позбавлення волі користуються без будь-яких суттєвих обмежень правами у сфері спадкоємних, шлюбно-сімейних, трудових та інших відносин. Особи, які відбувають покарання без ізоляції від суспільства, як суб'єкти правовідносин майже повною мірою володіють загально цивільними правами і мають юридичні обов'язки.

Засуджені є суб'єктами як загальних, громадянських, так і спеціальних, властивих лише умовам відбування покарання, відносин. Внаслідок цього з'являються спеціальні права, законні інтереси і обов'язки засуджених. Механізм їх появи зумовлюються призначеним засудженому покаранням, яке є своєрідним засобом самозахисту суспільства проти порушень умов його існування. Покарання, як різновид державного примусу, виражається в заподіянні винному певних втрат і обмежень (кари) з метою його виправлення, а також попередження вчинення нових злочинів як засудженими, так і іншими особами.

Крім цього, державно-примусовий характер мають як порядок і умови відбування покарання, так і застосування до деяких із засуджених заходів виправно-трудового впливу. У правовій формі державний примус проявляється у вигляді обмежень прав і свобод людини та громадянина. Наприклад, для засуджених до покарання у виді позбавлення волі встановлюються обмеження щодо свободи пересування, виборі місця проживання і місця перебування, для засуджених до покарань, не пов'язаних з позбавленням волі, — обмеження щодо свободи вибору об'єктів праці, заборона виїзду з країни без дозволу кримінально-виконавчої інспекції.

Особливістю державного примусу, що застосовується до засуджених, є те, що він нерідко виходить за рамки покарання, порядку і умов його виконання, а також здійснення заходів профілактично-виховного впливу. В нормах цивільного, трудового, сімейного та інших галузей права є положення, що обмежують для засуджених права і свободи громадян України.

В умовах відбування покарання відбувається не лише обмеження стосується не лише загальних прав громадян, але і їх конкретизація та доповнень. Конкретизація являє собою деталізацію прав, свобод, обов'язків громадян в умовах відбування покарання. При цьому конкретизація може проявлятися як в уточненні суб'єкту прав, свобод і обов'язків, так і в деталізації їх змісту.

Прикладом можуть бути права і обов'язки засуджених до позбавлення волі, які виникають у зв'язку з отриманням загальної та професійної освіти. Доповнення загальних прав і свобод громадян з урахуванням умов відбування покарання здійснюється через регулювання законом специфічних відносин, які не мають аналогів у суспільному житті і притаманні лише відбуванню покарання того чи іншого виду.

Раніше в навчальній літературі розглядався правовий статус тільки засуджених до покарань, пов'язаних із позбавленням волі, і відповідно як суб'єкт кримінально-виконавчих правовідносин, але реалії сьогодення вимагають здійснювати аналіз правового статусу засуджених у більш широкому контексті. Слід відзначити, правовий статус засуджених являє собою міжгалузевий правовий інститут. За домінуючою роллю норм кримінально-виконавчого права все більше відносин, які породжують права, законні інтереси і обов'язки засуджених, регулюються нормами конституційного, адміністративного, трудового та інших галузей права. Наприклад, це норми, котрі визначають, що призову на строкову службу в мирний час не підлягають особи, які відбувають кримінальне покарання, а також особи, стосовно яких провадиться дізнання чи попереднє слідство або кримінальна справа розглядається судом, до прийняття відповідного рішення ст. 15 Закон України "Про загальний військовий обов'язок і військову службу" 1992 р.

Вжиття персоналом органів та установ виконання покарань заходів профілактично-виховного впливу (режимні правила, праця, виховна робота, навчання) породжує для засуджених додаткові права, законні інтереси і обов'язки (обов'язок працювати, право на оплату праці тощо). Однак це не перешкоджає розглядати правовий статус засуджених у як єдиний правовий інститут. За своїм змістом правовий статус засуджених являє собою сукупність юридичних засобів, за допомогою яких закріплюється положення (статус) засудженого під час відбування покарання.

Отже, правовий статус осіб, які відбувають покарання, можна визначити як закріплене нормами різних галузей права і виражене через сукупність прав, законних інтересів і обов'язків становище засуджених під час відбування того чи іншого виду кримінального покарання.

Крім того, правовий статус засуджених - це: різновид галузевого правового статусу, який визначається нормами кримінально-виконавчого законодавства і, в свою чергу, поділяється на підвиди - правові статуси осіб, які відбувають різні види кримінальних покарань, призначених їм за вироком суду, що набрав законної сили.

- сукупність всіх встановлених і нормативно-урегульованих прав засуджених, якими вони володіють і обов'язків, що покладені на них під час відбування кримінального покарання.

Зміст правового статусу засуджених

До змісту правового статусу осіб, які відбувають покарання, входять права, законні інтереси і обов'язки засуджених. Вони виникають і реалізуються в рамках, як правило, кримінально-виконавчих правовідносин. Права, законні інтереси і обов'язки засуджених можуть виникати у відносинах, що регулюються нормами конституційного, державного, адміністративного, цивільного та інших галузей права.

Права, законні інтереси і обов'язки засуджених являють собою самостійні елементи змісту правового статусу, які можуть бути охарактеризовані з точки зору їх соціального призначення, сутності й змісту. Соціально-правове призначення прав засуджених полягає у зміцненні режиму законності під час виконання покарання, оскільки міра свободи засудженого, в свою чергу, означає міру несвободи держави стосовно нього, дотримуватися якої - важливий обов'язок її представників, тобто персоналу установ та органів виконання покарань.

Права засуджених, якщо вони гарантовані матеріально, політично, ідеологічно й організаційно, сприяють розвитку особи засудженого, в кінцевому результаті - його ресоціалізації. І, навпаки, права засуджених, проголошені формально, поглиблюють існуючий антагонізм між ними і суспільством, суттєво віддаляють виконання поставлених перед покаранням цілей.

Сутність прав засудженого полягає в наданні повноважній особі можливості певної поведінки чи користування соціальними благами. Ступінь реалізації такої можливості і відповідно ступінь вимоги з боку засудженого закріплених правом поведінки і благ визначаються змістом суб'єктивного права, яке включає в себе: по-перше, можливість засудженого вільно користуватися соціальними благами (харчуванням, речовим майном) у межах, встановлених правом; по-друге, можливість вимагати виконання кореспондуючого такому праву юридичного обов'язку персоналу установи і органів виконання покарань, інших суб'єктів і учасників кримінально-виконавчих та інших правовідносин; по-третє, можливість звернутися в необхідних випадках до захисту свого суб'єктивного права.

Згідно зі ст. З Конституції України " права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави... Держава відповідає перед людиною за свою діяльність... Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави". Виходячи з цього положення, захист державою прав засуджених забезпечується за допомогою прокурорського нагляду, судового, відомчого і громадського контролю.

Отже, суб'єктивне право засудженого можна визначити як закріплену законом і гарантовану державою можливість певної поведінки засудженого або користування ним соціальними благами, що забезпечується юридичним обов'язком посадових осіб органів виконання покарання, інших суб'єктів.

Одним із елементів правового статусу засуджених є їхні законні інтереси. Соціально-правове призначення законних інтересів полягає в тому, що вони дозволяють забезпечити диференційований підхід до засуджених, стимулювати їх виправлення в процесі відбування покарання.

Законні інтереси засуджених мають багато спільних рис із суб'єктивними правами, але ці поняття не є тотожніми. Якщо суб'єктивне право створює таку можливість поведінки, яка характеризується високим ступенем реалізації останньої на розсуд засудженого, то сутність законного інтересу засуджених полягає в можливості, яка носить характер прагнення до автономної, самостійної поведінки, в свободі користування будь-яким соціальним благом на свій розсуд.

Зміст законних інтересів - це прагнення отримати передбачене законом соціальне благо, як матеріальне (наприклад, отримання додаткових посилок, передач, додаткове витрачання грошей на придбання продуктів харчування і предметів першої потреб, отримання премії за кращі показники в праці тощо), так і духовне (надання додаткового побачення, телефонної розмови тощо). Низка благ, які є об'єктом законних інтересів засуджених, може мати як матеріальний, так і духовний характер (виїзд за межі місць позбавлення волі).

Об'єктом законних інтересів можуть бути соціальні блага, що суттєво змінюють правовий статус засуджених (наприклад, переведення на покращені умови тримання засуджених до позбавлення волі, переведення з установ закритого типу до виправних центрів, та ті, що не спричиняють змін (надання матеріальної допомоги при звільненні з місць позбавлення волі).

Матеріальні чи духовні блага, що становлять об'єкт законного інтересу засудженого, встановлені в нормах права й у вигляді мети, для досягнення якої потрібні певні юридичні факти. Але для більшості законних інтересів характерно те, що в основі їх реалізації покладено (поряд з іншими факторами) оцінка поведінки засудженого, тобто (дотримання ним режимних правил, ставлення до праці, виховної роботи, навчання). Така оцінка дається персоналом органів виконання покарань, прокуратурою, судом, спостережною комісією, службою у справах неповнолітніх та іншими суб'єктами кримінально-виконавчих правовідносин.

До змісту законних інтересів засуджених необхідно віднести також можливість клопотати про них (а не вимагати) перед вказаними повноважними суб'єктами стосовно їх відповідних дій щодо реалізації законних інтересів засуджених, а також можливість звертатися до компетентних органів за захистом законних інтересів. І хоча таке звернення не означає автоматичне задоволення клопотання засудженого, воно показує, що законні інтереси засуджених, як і їх суб'єктивні права, гарантуються державою.

Отже, законні інтереси засудженого можна визначити як закріплені в правових нормах конкретні дії і прагнення засудженого до володіння тими чи іншими благами, які задовольняються, як правило, за результатом оцінки адміністрацією УВП, посадовими особами органів виконання покарання, прокуратурою, судом поведінки засудженого під час відбування покарання.

Види законних інтересів засуджених досить різнобічні. Так, за соціально-політичним призначенням блага, законні інтереси можуть бути поділені на три групи.

Першу групу складають законні інтереси, спрямовані на отримання заохочення, можливість якого закріплена в заохочувальних нормах кримінального (умовно-дострокове звільнення), кримінально-виконавчого (надання покращених умов тримання засуджених до позбавлення волі) та інших галузей права.

Друга група - це законні інтереси, спрямовані на отримання пільг засудженими. На відміну від заохочень, які є мірою державного схвалення поведінки людей, більшість пільг встановлюється в залежності від заслуг людини, а від обставин, яким закон надає правове значення. Такі пільги передбачені для засуджених і кримінально-виконавчим законодавством (наприклад, можливість у місцях позбавлення волі пересуватися без конвою або супроводу).

Третю групу становлять законні інтереси, що спрямовані на отримання благ, які за своєю соціально-правовою суттю не є для засудженого ні заохоченнями, ні пільгами. Вони можуть бути закріплені в законі у вигляді законних інтересів, так і суб'єктивних прав. В першому випадку законодавець нерідко вдається до формулювань "як правило", "по можливості", "як виняток". Наприклад, згідно зі ст. 49 ВТК адміністрація установи залучає засуджених до праці з урахуванням їх працездатності і, по можливості, спеціальності.

Якщо інтереси засуджених закріплені в законі у вигляді їх суб'єктивних прав, то з огляду на слабкість гарантій (в основному, матеріальних) такі права не реалізуються в повному обсязі. До них можна віднести право осіб, позбавлених волі, на трудове і побутове влаштування, яке внаслідок соціально-економічних умов у державі не може бути гарантоване як суб'єктивне право і являє собою законний інтерес засудженого.

Соціально-правове значення обов'язків виявляється в тому, що вони є засобом формування моральної і правової свідомості засуджених, зміцнення законності і правопорядку, дисципліни й організованості під час відбування покарання. Сутність юридичних обов'язків засуджених полягає у вимозі необхідної з точки зору держави, влади і закону поведінки. Ця поведінка засуджених є обов'язковою, незаперечною забезпечується заходами державного примусу.

Сутність юридичних обов'язків засуджених проявляється через їхній зміст або структуру, що складається з двох елементів: -необхідність вчиняти певні дії (обов'язок засуджених до таких видів покарань, як позбавлення волі і виправні роботи, працювати; обов'язок особи, засудженої до штрафу, сплатити суму штрафу у встановлений законом строк тощо); - необхідність утриматися від вчинення встановлених законом дій (заборона засудженим до позбавлення волі мати при собі гроші й цінні речі, звільнення засуджених до виправних робіт за своїм бажанням тощо).

Юридичні обов'язки засуджених внаслідок двоелементної структури мають різні форми вияву в праві. Якщо необхідність вчинення певних дій встановлюється за допомогою зобов'язуючих (позитивно зобов'язуючих) норм, то утримання від вчинення визначених законом дій — за допомогою забороняючих (негативно зобов'язуючих) норм. Така подвійна форма не завжди враховується в практиці застосування, коли заборони протиставляються обов'язкам засуджених. Між тим, і в тому, і в іншому випадку заборони повинні розглядатися як різновид обов'язків засуджених, а саме - обов'язку стримуватися від вказаних законом дій.

Узагальнюючи вищевикладене, можна зробити висновок, що юридичний обов'язок засуджених - це встановлена в зобов'язуючих і забороняючих нормах права міра необхідної поведінки засудженого під час відбування покарання, яка забезпечує досягнення мети покарання, підтримання правопорядку під час його відбування, дотримання прав і законних інтересів як самого засудженого, так і інших осіб.

Права засуджених на особисту безпеку

Останні події в установах виконання покарань України, значна кількість звернень, які надходять на адресу Уповноваженого Верховної Ради з прав людини, та фактів, оприлюднених у засобах масової інформації щодо насильства, приниження людської гідності, поборів, свідчення порушень прав і свобод людини, дозволяють зробити висновок, що рівень забезпечення гарантій безпеки, як засуджених, так і персоналу в Державній кримінально-виконавчій службі потребує суттєвого контролю з боку державних і недержавних інституцій.

У кримінально-виконавчому законодавстві України права засуджених на особисту безпеку закріплюється шляхом:

— встановлення нормативного визначення правового статусу засуджених;

— регламентація прав, законних інтересів і обов'язків засуджених.

— закріплення права засуджених на особисту безпеку. Безперечною перевагою чинного КВК України є наявність у

ньому широкого спектру норм, які на рівні закону закріплюють конкретні права і обов'язки засуджених. На відміну від Виправно-трудового кодексу України (1970 р.), де на рівні закону передбачалася лише одна норма загального характеру (ст. 8), а конкретні права і обов'язки засуджених були закріплені лише у підзаконних нормативних актах, у новому Кримінально-виконавчому кодексі України питанню правового статусу засуджених присвячено окрему главу - друга, яка включає чотири статті (ст. 7-10).

Крім того, права і обов'язки осіб, засуджених до покарань різних видів, конкретизуються у відповідних нормах КВК України, що визначають порядок і умови виконання окремих видів покарань(ст. 34,37,42,51,59,60, 71,107,142,161 та ін.),а також у підзаконних нормативних актах (Правилах внутрішнього розпорядку, інструкціях, положеннях, наказах тощо), які більш детально регламентують особливості виконання і відбування покарання того чи іншого виду.

Так, ст. 7 КВК України (Основи правового статусу засуджених) визначає, що держава поважає і охороняє права, свободи і законні інтереси засуджених, забезпечує необхідні умови для їх виправлення і ресоціалізації, соціальну і правову захищеність та їхню особисту безпеку, а засуджені користуються всіма правами людини і громадянина, за винятком обмежень, визначених законами України та КВК України і встановлених вироком суду.

Право засуджених на особисту безпеку визначається законами України, а також КВК України, виходячи із порядку і умов виконання та відбування конкретного виду покарання. Отже, обмеження засуджених у правах та обов'язках можуть бути встановлені:

- безпосередньо законами України;

- КВК України - в залежності від виду призначеного покарання;

- вироком суду.

Відповідно до ч. 3. ст. 7 КВК України правовий статус засуджених іноземців і осіб без громадянства визначається законами України, а також міжнародними договорами України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.

Перелік основних прав засуджених визначений у ч. 1 ст. 8 КВК України (Основні права засуджених), відповідно до якої засуджені мають право:

- на отримання інформації про свої права і обов'язки, порядок і умови виконання та відбування призначеного судом покарання;

- на гуманне ставлення до себе і на повагу гідності, властивої людській особистості;

- звертатися відповідно до законодавства з пропозиціями, заявами і скаргами до адміністрації органів і установ виконання покарань, їх вищестоящих органів, до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, Європейського суду з прав людини, а також інших відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна, до уповноважених осіб таких міжнародних організацій, суду, органів прокуратури, інших органів державної влади, органів місцевого самоврядування та об'єднань громадян;

— давати пояснення і вести листування, а також звертатися з пропозиціями, заявами і скаргами рідною мовою. Відповіді засудженим даються мовою звернення. У разі відсутності можливості дати відповідь мовою звернення вона дається українською мовою з перекладом відповіді на мову звернення, який забезпечується органом або установою виконання покарань;

- на охорону здоров'я, що забезпечується системою медико-санітарних і оздоровчо-профілактичних заходів, а також поєднанням безоплатних і платних форм медичної допомоги. Засуджені, які мають розлади психіки та поведінки внаслідок вживання алкоголю, наркотичних засобів, психотропних речовин або їх аналогів чи інших одурманюючих засобів, можуть за їх письмовою згодою пройти курс лікування від вказаних захворювань;

- на соціальне забезпечення, у тому числі й на отримання пенсій, відповідно до законів України.

Ч. 2 ст. 8 КВК України гарантує засудженим право на отримання правової допомоги: вони можуть користуватися послугами адвокатів або інших фахівців у галузі права. Засудженим іноземцям закон (ч. З ст. 8 КВК України) надає право підтримувати зв'язок з дипломатичними представництвами і консульськими установами своїх держав, особам без громадянства та громадянам держав, що не мають дипломатичних представництв або консульських установ в Україні, - з дипломатичними представництвами держави, яка взяла на себе охорону їхніх інтересів, або міжнародними органами чи організаціями, які здійснюють їх захист.

Поряд із наданням засудженим під час виконання покарання, закон вимагає від них виконання й певних обов'язків. Перелік основних обов'язків засуджених визначається ст. 9 КВК України, відповідно до вимог якої засуджені зобов'язані:

— виконувати встановлені законодавством обов'язки громадян України, неухильно додержуватися правил поведінки, які передбачені для засуджених, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших осіб;

- виконувати законні вимоги адміністрації органів і установ виконання покарань;

— ввічливо ставитися до персоналу, інших осіб, які відвідують установи виконання покарань, а також до інших засуджених;

- з'являтися за викликом адміністрації органів і установ виконання покарань.

За невиконання засудженими своїх обов'язків і законних вимог адміністрації органів і установ виконання покарань законом встановлюється відповідальність. Серед завдань кримінально-виконавчого законодавства України важливо виділити діяльність органів і установ виконання покарань, щодо забезпечення прав засуджених осіб на особисту безпеку.

Відповідно до ст. 10 КВК України засуджені мають право на особисту безпеку, сутність якого полягає в тому, що у разі виникнення небезпеки життю і здоров'ю засуджених, які відбувають покарання у виді арешту, обмеження волі, тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців або позбавлення волі, вони мають право звернутися із заявою до будь-якої посадової особи органу чи установи виконання покарань з проханням про забезпечення особистої безпеки. В таких випадках відповідна посадова особа зобов'язана вжити невідкладних заходів щодо забезпечення особистої безпеки засудженого (ч. 2 ст. 10 КВК України).

З метою забезпечення особистої безпеки засудженого адміністрація установи виконання покарань вживає заходів до його переведення в безпечне місце, а також інших заходів щодо усунення небезпеки, вирішує питання про місце подальшого відбування ним покарання.

Важливо враховувати, що засуджені, які відбувають покарання, можуть бути будь-якими суб'єктами кримінального процесу (потерпілими, свідками, підозрюваними або обвинуваченими) під час розслідування кримінальних справ про злочини, вчинені як в установах виконання покарань, так і поза їх межами. В таких випадках на них поширюється дія Закону України "Про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві", положення якого стосовно засуджених осіб конкретизується у ч. 4 ст. 10 КВК України наступним чином: у разі наявності небезпеки для життя і здоров'я засуджених, до яких згідно із законом у зв'язку з їх участю у кримінальному судочинстві прийнято рішення про застосування заходів безпеки, адміністрація установи виконання покарань вживає заходів щодо забезпечення безпеки цих осіб. До цих осіб також можуть бути застосовані наступні заходи: а) ізольоване тримання; б) переведення в іншу установу виконання покарань.

Одним із засобів забезпечення особистої безпеки засуджених в установах виконання покарань є диференціація та індивідуалізація виконання покарань, раціональне застосування примусових заходів, засобів виправлення і ресоціалізації засуджених, стимулювання законослухняної поведінки, поєднання покарання з профілактично-виховним впливом. Важливу роль у забезпеченні особистої безпеки засуджених відіграють оперативні підрозділи установ виконання покарань, завданням яких є пошук і фіксація фактичних даних про протиправну поведінку окремих осіб та груп з метою вивчення причин і умов протиправної поведінки, запобігання вчинення ними правопорушень.

Серед засобів особистої безпеки засуджених також можна виділити право адміністрації установи виконання покарань застосувати фізичну силу, спеціальні засоби і зброю, використовувати аудіовізуальні, електроні і технічні засоби нагляду і контролю. Особливо слід наголосити на забезпеченні безпеки засуджених в період введення в установах виконання покарань режиму особливих умов. Відповідно до ст. 105 КВК України режим особливих умов вводиться у випадках стихійного лиха, епідемії, аварій на важливих для життєзабезпечення об'єктах, масових заворушень тощо.

Варто зазначити, що кримінально-виконавче законодавство України в частині забезпечення особистої безпеки засуджених потребує певного удосконалення, уточнення та конкретизації. На жаль, законодавець не дає визначення права засудженого на особисту безпеку, тим самим дає можливість наукового пошуку для теоретиків у галузі кримінально-виконавчого права.

Звільнення особи від відбування покарання (або виконання призначеного покарання) тягне за собою припинення кримінально-виконавчих правовідносин, а разом з цим і існування особливого правового статусу засудженого, в тому числі і права на особисту його безпеку.

Узагальнення вищевикладеного дозволяє нам зробити висновок, що під правом засуджених на особисту безпеку необхідно розуміти врегульовану чинним законодавством України діяльність органів і установ виконання покарань щодо здійснення організаційно-управлінських, матеріально-технічних, силових та інших заходів, спрямованих на захист життя, здоров'я та майна засуджених від протиправних посягань, створення належних для них умов відбування покарання і досягнення його мети.

Правовий статус осіб, засуджених до окремих видів покарань

Правовий статус засуджених до покарання певного виду є підвидом правового статусу засуджених і похідним від останнього. Між собою вони співвідносяться як окреме і загальне. Види покарань, закріплені у ст. 51 КВК України, розташовані у вигляді певної системи: від найменш суворого—до найбільш суворого. Чим нижче у системі покарань розташоване покарання, тим більшого обсягу правообмежень зазнає правовий статус засудженого і тим більший обсяг спеціальних обов'язків та заборон при його відбуванні покладає на засудженого кримінально-виконавче законодавство.

Так, виконання покарання у виді штрафу майже не позначається на правовому статусі засудженого до покарання цього виду - за ним в повному обсязі зберігаються його конституційні та загальногромадянські права, а будь-яких спеціальних обов'язків чи заборон на таких засуджених кримінально-виконавче законодавство не покладає. Певні обмеження в правому статусі таких осіб (протягом строку, передбаченого кримінальним законом) може тягнути за собою лише наявна у них судимість. Такі види покарань, як позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, громадські або виправні роботи передбачають для засудженого встановлення вже більшого обсягу право обмежень та заборон, які закріплюються у кримінально-виконавчому законодавстві України.

Зокрема, для засуджених до цих видів покарань обмежується дія ст. 43 Конституції України в тих її частинах, які передбачають, що кожен має право на працю, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується, а держава гарантує громадянам рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності. Так, засуджені до покарання у виді позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю не можуть перебувати на посадах та займатися тим видом діяльності, які заборонені їм згідно вироком суду.

Крім цього, нормами ст. 34 КВК України для цих осіб встановлюються спеціальні обов'язки та заборони, обумовлені специфікою виконання цього виду покарання. Засуджені до громадських робіт відбувають покарання на тих роботах, вид яких визначається органами місцевого самоврядування. Оскільки цей вид покарання передбачає безоплатне виконання суспільно корисних робіт, то для цієї категорії засуджених обмежується також і дія ст. 45 Конституції України в тій її частині, яка передбачає, що кожен має право на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом, а право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.

Інші спеціальні обов'язки та заборони для засуджених до громадських робіт закріплені у ст. 36, 37 КВК України. Що стосується засуджених до виправних робіт, то протягом строку відбування покарання їм забороняється звільнятися з роботи за власним бажанням без дозволу кримінально-виконавчої інспекції, а з їх заробітку здійснюються відрахування в доход держави. Спеціальні обов'язки та заборони для засуджених до виправних робіт встановлюються у ст. 41, 42 КВК України.

Крім того, для засуджених до всіх розглянутих вище ВИДІВ покарань обмежується дія ст. 33 Конституції, яка гарантує кожному, хто перебуває на території України свободу пересування, вільний вибір місця проживання та право вільно залишати територію України, оскільки кримінально-виконавче законодавство (ст. 34, 37, 41, 42 КВК України) забороняє таким засудженим без дозволу кримінально-виконавчої інспекції виїжджати за межі України та зобов'язує їх негайно повідомити про зміну місця проживання. Всі інші конституційні та загальногромадянські права цих засуджених зберігаються за ними в повному обсязі і не обмежуються.

Найбільшої трансформації в бік збільшення встановлених обмежень та заборон зазнає правовий статус засуджених до покарання у виді позбавлення волі (на певний строк та довічного позбавлення волі), що обумовлюється сутністю даного виду покарання.

Так, у сфері соціально-економічних прав на засуджених розповсюджуються право на працю, освіту, охорону здоров'я, право на державне пенсійне забезпечення за віком, по інвалідності, у зв'язку із втратою годувальника, в інших випадках, передбачених законом, на користування досягненнями культури, на наукову та технічну творчість, на відпочинок та ін.

Разом з тим, більшість із цих прав з огляду на відбування покарання у виді позбавлення волі, зазнають певних змін та обмежень. Засуджені до позбавлення волі не позбавлені права на працю, яке закріплене у ст. 43 Конституції, але внаслідок відбування покарання це право в певній мірі змінюється та обмежується. Засуджені обмежені у виборі виду праці. Крім цього, закон передбачає, що засуджені в місцях позбавлення волі повинні працювати.

Зокрема, у ч. 1 ст. 118 КВК України закріплено норму, відповідно до якої засудженні до позбавлення волі повинні працювати в місцях і на роботах, які визначаються адміністрацією колонії. їх також залучають до суспільно корисної праці з урахуванням наявних виробничих потужностей, зважаючи при цьому на стать, вік, працездатність, стан здоров'я і спеціальність.

Відповідно до ч. 2 ст. 118 КВК України засудженим чоловікам віком понад 60 років, жінкам — понад 55 років, інвалідам І та П груп, хворим на активну форму туберкульозу, жінкам з вагітністю понад чотири місяці, жінкам, які мають дітей у будинках дитини при виправних колоніях, дозволяється працювати за їхнім бажанням з урахуванням висновку лікарської комісії колонії.

Для осіб, що відбувають покарання у виді позбавлення волі, робочий тиждень не може перевищувати норму тривалості робочого часу, встановлено законодавством про працю, який становить 40 годин, (ч. 1 ст. 119 КВК України). Право на відпочинок (ст. 45 Конституції) забезпечується в місцях позбавлення волі звільненням засуджених від роботи у вихідні, святкові та неробочі дні, визначені законодавством про працю (ч. 1. ст. 119 КВК України), але права на щорічну відпустку в період відбування покарання засуджені не мають.

Право на освіту, передбачене ст. 53 Конституції, стосовно засуджених реалізується через норми ст. 125-126 КВК, які передбачають, що у колоніях, відповідно до законів України "Про освіту" і "Про загальну середню освіту", для засуджених забезпечується доступність і безоплатність здобуття повної загальної середньої освіти.

Засудженим, які бажають підвищувати свій загальноосвітній рівень, незалежно від віку створюються умови для самоосвіти, надається можливість навчання в загальноосвітніх навчальних закладах колоній, які створюються місцевими органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування відповідно до потреб у них і за наявності необхідної матеріально-технічної та науково-методичної бази, педагогічних кадрів у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

На період проходження державної підсумкової атестації засуджені, які навчаються, звільняються від роботи на строк, передбачений законодавством, а засудженим, які займаються самоосвітою, адміністрація колонії створює необхідні умови для занять у вільний від роботи час.

Разом з тим, засуджені до позбавлення волі в силу фізичної ізоляції від суспільства не можуть отримувати освіту на стаціонарній, вечірній та заочній формах навчання у вищих навчальних закладах освіти. Проте засуджені цієї категорії все ж таки можуть отримати вищу освіту, навчаючись за дистанційною формою навчання.

Як і всі громадяни України, засуджені мають право на охорону здоров'я та медичну допомогу (ст. 49 Конституції). Це право засуджених реалізується через норми ст. 116 КВК України, згідно з якими у місцях позбавлення волі організуються необхідні лікувально-профілактичні заклади, засудженим забезпечується безоплатне медичне обслуговування, яке полягає в систематичному медичному огляді, лікуванні, наданні медичних консультацій.

Засуджені також мають право звертатися за лікарськими консультаціями та лікуванням до установ, що надають платні медичні послуги. Оплата таких послуг і придбання необхідних ліків здійснюється засудженими або їхніми родичами за рахунок власних коштів. Консультування і лікування в таких випадках здійснюються в медичних частинах колоній за місцем відбування покарання під наглядом персоналу медичної частини.

Порядок надання особам, які позбавлені волі, медичної допомоги, організація і проведення санітарного нагляду, використання лікувально-профілактичних і санітарно-профілактичних установ та органів охорони здоров'я, залучення з цією метою їхнього медичного персоналу визначається нормативно-правовими актами ДДУПВП і Міністерства охорони здоров'я України. Крім того, адміністрації колонії надається право застосовувати примусове годування засуджених за медичним висновком, якщо засуджений з тих чи інших причин відмовляється від прийняття їжі і це загрожує його життю.

Відповідно до ст. 117 КВК України до засуджених до позбавлення волі осіб, які мають хворобу, що становить небезпеку для здоров'я інших осіб, та тих, які не пройшли повного курсу лікування і відмовляються від нього, адміністрацією колонії застосовуються призначені судом примусові заходи медичного характеру або примусове лікування. Закон також покладає на засуджених обов'язок виконувати правила особистої і загальної гігієни та вимоги санітарії.

Право на соціальний захист у старості та у разі втрати працездатності (ст. 46 Конституції) також розповсюджується на засуджених і реалізується через норми кримінально-виконавчого законодавства України, зокрема через ст. 122 КВК України ("Пенсійне забезпечення засуджених до позбавлення волі"), яка передбачає, що засуджені мають право на загальних підставах на державне пенсійне забезпечення за віком, по інвалідності, у зв'язку з втратою годувальника та в інших випадках, передбачених законом. Особи, яким пенсія призначена до відбування покарання, підлягають державному пенсійному забезпеченню на загальних підставах.

Призначена пенсія перераховується органами Пенсійного фонду України за місцем відбування покарання пенсіонера і з неї відшкодовуються витрати на його утримання у виправній колонії (харчування, речове майно, комунально-побутові послуги та ін.), при цьому не менш як 25% пенсії зараховується на особовий рахунок засудженого.

Час роботи засуджених у період відбування ними покарання у виді позбавлення волі зараховується у стаж роботи для призначення трудової пенсії після звільнення за умови сплати ними страхових внесків до Пенсійного фонду України в порядку і розмірах, передбачених законодавством.

Засуджені, які втратили працездатність під час відбування покарання, після звільнення їх від покарання мають право на пенсію і на компенсацію шкоди у порядку, і випадках встановлених законодавством України. На засуджених поширюється дія ст. 24 Конституції, згідно якої не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження. Незалежно від вказаних ознак всі засуджені, які відбувають покарання у виправній колонії одного виду, утримуються в однакових умовах, користуються однаковими правами та несуть однакові обов'язки.

У сфері прав та свобод людини і громадянина на осіб, засуджених до позбавлення волі, поширюється дія ст. 25 Конституції, згідно з якою громадянин України не може бути позбавлений громадянства, відповідно до ч. 2 ст. 7 КВК України засуджені, які відбувають покарання, не позбавляються громадянства України.

На засуджених поширюються права, передбачені ст. 38 Конституції: брати участь в управлінні державними справами, у всеукраїнському та місцевих референдумах, обирати та бути обраними до органів державної влади та органів місцевого самоврядування. Відповідно до рішення Конституційного Суду України від 27 лютого 1998 р. засуджені до позбавлення волі мають право обирати народних депутатів до Верховної Ради України. Крім цього вони мають право брати участь у виборах Президента України та всеукраїнському референдумі. Однак у виборах до місцевих рад, місцевих органів самоврядування та у місцевих референдумах засуджені до позбавлення волі участі не беруть.

У певній мірі засуджені користуються і такими політичними правами, як свобода слова, об'єднання громадян у суспільні організації, право збиратися і проводити збори, мітинги, які внаслідок факту ізоляції засуджених та вимог режиму суттєво обмежуються і вирішуються у такий спосіб чином. Свобода слова реалізується в тому, що засуджені мають право виступати на зборах і нарадах, які скликаються адміністрацією виправної колонії і вносити свої пропозиції, які спрямовані на покращення виробничої діяльності установи та самодіяльних організацій засуджених, а також інші позитивні пропозиції.

Ст. 127 КВК України передбачено створення самодіяльних організацій засуджених у колоніях, але ці організації не є суспільними організаціями і існують та працюють під контролем адміністрації виправної колонії. В принципі не виключена можливість проведення адміністрацією колонії зборів чи мітингу засуджених у зв'язку з певною подією у житті держави. Проведення походів і демонстрацій в умовах виправної колонії виключено з огляду на вимоги режиму та ізоляції.

На засуджених поширюється право на свободу світогляду і віросповідання, передбачене у ст. 35 Конституції, яке реалізується через норми ст. 128 КВК України. У колоніях здійснення свободи сповідувати будь-яку релігію або виражати переконання, пов'язані зі ставленням до релігії, підлягає лише тим обмеженням, які встановлені КВК України і необхідні для забезпечення ізоляції, громадської безпеки.

Богослужіння і релігійні обряди в колоніях проводяться за проханням засуджених або за зверненням релігійної організації в неробочий час. Засуджені мають право на придбання і користування релігійною літературою, іншими предметами і матеріалами релігійного призначення, використання яких не суперечить інтересам забезпечення ізоляції засуджених, а також іншим умовам виконання покарання.

Разом з тим, відправлення релігійних обрядів не повинно порушувати розпорядок дня в колоніях, а також права інших осіб, які відбувають покарання. Для відправлення релігійних обрядів у колонії можуть допускатися тільки представники релігійних організацій, які офіційно зареєстровані у встановленому законом порядку.

Певні обмеження поширюються на такі особисті права засуджених, як право на особисту недоторканність, право на недоторканність житла, таємницю листування, телефонних розмов. Якщо засуджений вчиняють злочин, то відповідності до зі ст. 29 Конституції він може бути заарештований або взятий під варту тільки на підставах, передбачених законом, тобто за рішенням суду.

Проте засуджені можуть бути поміщені до дисциплінарного ізолятору чи приміщення камерного типу у порядку застосування заходів дисциплінарного впливу. Засуджені, їхні речі й одяг, а також приміщення на території колонії підлягають обшуку і догляду. Кореспонденція засуджених підлягає перегляду. Адміністрація виправної колонії з огляду на режимні вимоги зобов'язана здійснювати перегляд змісту отриманих засудженими посилок та передач.

Короткочасні побачення та телефонні розмови засуджених до позбавлення волі здійснюються під контролем адміністрації колоній. Через вимоги режиму та ізоляції суттєво обмежується для засуджених передбачене ст. 33 Конституції право на свободу пересування та вільного вибору місця проживання.

На території колонії засуджені повинні пересуватися тільки строєм. Більший обсяг прав у цьому питанні надається засудженим, яких тримають у дільницях соціальної реабілітації виправних колоній мінімального та середнього рівня безпеки - у вільний від роботи час від підйому до відбою вони користуються правом вільного пересування в межах території дільниці, а з дозволу адміністрації колонії можуть пересуватися без нагляду поза територією дільниці, але в межах населеного пункту, якщо це необхідно за характером виконуваної ними роботи або у зв'язку з навчанням.

Поряд з конституційними правами, якими користуються засуджені як громадяни України, на засуджених покладаються і певні обов'язки. Так, на них поширюються обов'язки дотримуватися Конституції України та виконувати закони, сумлінно працювати та берегти державну власність. Ухилення засуджених від суспільно корисної праці тягне за собою застосування певних санкцій, у тому числі заходів дисциплінарного впливу.

Що стосується загальногромадянських прав і обов'язків засуджених, то позбавлення волі тягне за собою тимчасове (на час виконання покарання) позбавлення засуджених деяких загальногромадянських прав і обмеження можливості користування іншими громадянськими правами, які належали особі до її засудження. Кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю.

Засуджений не втрачає права власності на майно, що належало йому до засудження, але обмежується в праві володіння, користування та розпорядження майном. Він не може користуватися своїм майном, яке залишилося за місцем його проживання до арешту чи засудження. Засуджений також обмежений в праві розпоряджатися своїм майном, так як це право він може реалізувати тільки через обраного ним представника з використанням доручення, засвідченого адміністрацією виправної колонії. Відповідно ч. 7 ст. 102 КВК України засуджені обмежуються в праві користування майном, яке надійшло разом з ними до колонії.

Таке обмеження, зокрема, стосується грошей, цінних паперів і речей, а також предметів, які заборонено використовувати у колоніях. Виявлені у засуджених гроші, цінні папери та речі вилучаються і реалізуються у порядку, передбаченому КВК України. Засуджені можуть мати при собі тільки ті речі, перелік та кількість яких передбачені Правилами внутрішнього розпорядку установ виконання покарань, але разом з тим вони не мають права продавати, дарувати чи відчужувати іншим особам або на користь інших засуджених предмети, речі й речовини, які знаходяться в їх особистому користуванні.

За угодою купівлі-продажу засуджені можуть вступати в майнові відносини з адміністрацією установи шляхом, передбаченим уст. 108 КВК України: через придбання за безготівковим рахунком в торгівельних точках виправної колонії продуктів харчування та предметів першої потреби. Для засуджених не встановлюються обмеження в реалізації права на спадщину, але через фізичну ізоляцію, вони не можуть особисто вступити у володіння спадщиною і здійснюють це право через представника за дорученням засвідченим адміністрацією колонії. Засуджені мають також право скласти заповіт, який повинен бути засвідчений начальником виправної колонії.

Засуджені можуть також бути суб'єктами угоди зберігання: у випадках вилучення у засуджених предметів, які заборонені для зберігання і використання в колоніях, або зберігання предметів і речей понад кількості, встановленої кримінально-виконавчим законодавством, вони здаються на зберігання до звільнення засуджених. Крім цього, адміністрація колонії повинна забезпечити зберігання цінних паперів, які засуджені придбали в установленому порядку.

За засудженими в повному обсязі зберігається авторське право і право на відкриття та винахід. Суттєве значення для вирішення завдань виправлення та ресоціалізації засуджених, для вдосконалення виробництва і розвитку творчої думки засуджених має організація у виправній колонії раціоналізаторської та винахідницької роботи.

Для розгляду раціоналізаторських пропозицій і винаходів, які надходять від засуджених, у колонії організуються бюро раціоналізації та винахідництва. Після належного оформлення необхідних документів відповідно до існуючих норм винахідницького права. Засуджений має право на отримання гонорару за винахід чи раціоналізаторську пропозицію у загальновстановленому порядку.

Засуджені залишаються суб'єктами прав і обов'язків у сфері сімейно-шлюбних правовідносин батьківських прав, якщо вони не позбавлені їх за рішенням суду. Однак в наслідок ізоляції засуджених, ці права зазнають певних обмежень.

Так, засуджений, який відбуває покарання, не може безпосередньо брати участь у вихованні дитини. У випадку засудження одного із подружжя до позбавлення волі на строк не менше З років законодавством передбачений спрощений порядок розірвання шлюбу. Засудження особи до позбавлення волі не є перешкодою для вступу особи у шлюб і з дозволу адміністрації колонії за відсутності причин, які перешкоджають реєстрації шлюбу, засуджений може взяти шлюб. Загальногромадянські права засуджених залишаються відносно сталими на протягом усього строку відбування покарання.

Однак при переведенні засуджених, які утримуються в дільницях ресоціалізації у колоніях мінімального та середнього рівня безпеки до дільниць соціальної реабілітації в цих же колоніях, обсяг обмежень загальногромадянських прав значно змінюється в бік зменшення. Це полягає в тому, що відповідно до ст. 99 КВК України вказаній категорії засуджених дозволяється мати при собі гроші та цінні речі, користуватися грошима та цінними речами без обмеження, проживати разом зі своєю родиною, придбавати жилий будинок у власність, вести особисте господарство.

Обов'язковою вимогою при вирішенні питання про переведення засуджених до дільниці соціальної реабілітації є відсутність злісних порушень вимог режиму. При злісному порушенні вимог режиму відбування покарання засуджені можуть бути переведені з дільниці соціальної реабілітації до іншої дільниці (ресоціалізації або посиленого контролю), що тягне за собою посилення вимог щодо їх ізоляції і відповідно призводить до обмеження їх загальногромадянських прав.

Отже, правовий статус засуджених до позбавлення волі в частині обсягу наданих ним загальногромадянських прав суттєво залежить від сумлінного виконання засудженими вимог режиму, поведінки під час відбування покарання та ставлення до суспільно корисної праці.

Особливого значення для засуджених до позбавлення волі набувають спеціальні обов'язки та права, які встановлюються для них безпосередньо нормами кримінально-виконавчого законодавства України, виходячи із сутності даного виду кримінального покарання та необхідності дотримання встановлених законом вимог щодо забезпечення належного порядку виконання і відбування покарання.

Законодавчо основні права та обов'язки засуджених до позбавлення волі закріплені у ст. 107 КВК України. Відповідно до ч. 1 ст. 107 КВК України засуджені, які відбувають покарання у виді позбавлення волі, мають право в порядку, встановленому КВК України і нормативно-правовими актами ДДУПВП:

- одержувати інформацію і роз'яснення про умови відбування і порядок виконання покарання у виді позбавлення волі;

- користуватися послугами, які надаються в місцях позбавлення волі, в тому числі додатковими, оплачуваними;

- брати участь у трудовій діяльності;

- отримувати медичну допомогу і лікування, в тому числі платні медичні послуги за рахунок особистих грошових коштів чи коштів рідних та близьких;

- розпоряджатися грошовими коштами, придбавати, володіти і розпоряджатися предметами, речами, виробами;

- здійснювати листування з особами, які знаходяться за межами колоній, вести з ними телефонні розмови;

- одержувати і відправляти посилки, бандеролі, грошові перекази, одержувати передачі;

- зустрічатися з родичами та іншими особами;

- подавати пропозиції, заяви і скарги в усній чи письмовій формі від свого імені і з питань, що стосуються їх особисто;

- брати участь у роботі самодіяльних організацій та гуртків соціально — корисної спрямованості, займатися фізичною культурою і спортом;

- придбавати, користуватися і зберігати предмети пертої потреби, періодичні видання, літературу, продукти харчування;

- розпоряджатися вільним часом, який відведений розпорядком дня, не порушуючи при цьому правил поведінки;

- одержувати освіту відповідно до законодавства про освіту;

- одержувати правову допомогу від адвокатів або інших фахівців у галузі права, які за законом мають право на надання правової допомоги особисто чи за дорученням юридичної особи.

Важливо наголосити, щоч. 2 ст. 107 КВК України передбачає, що засудженим можуть надаватися й інші права, реалізація яких не суперечить меті покарання, порядку і умовам виконання та відбування покарання. Спеціальні обов'язки засуджених до позбавлення волі визначаються у формі заборони вчинення певних дій або у формі припису (зобов'язання) чинити ті чи інші дії. їх перелік визначається у ч. 3-4 ст. 107 КВК України. Засуджені зобов'язані;

- дотримуватися норм, які визначають порядок і умови відбування покарання, розпорядок дня колонії, правомірних взаємовідносин з іншими засудженими, персоналом колонії та іншими особами;

- утримувати в чистоті й порядку приміщення, дбайливо ставитися до майна колонії і предметів, якими вони користуються під час виконання дорученої роботи, здійснювати за ними належний догляд і використовувати їх тільки за призначенням;

- виконувати всі законні вимоги персоналу колонії;

- виконувати необхідні роботи з самообслуговування, благоустрою колонії;

- дотримуватися санітарно-гігієнічних норм;

- дотримуватися вимог пожежної безпеки і безпеки праці. Засудженим забороняється:

- самовільно залишати колонію, порушувати лінію охорони;

- спілкуватися із засудженими та іншими особами з порушенням встановлених правил ізоляції, звертатися до них з проханням про виконання незаконних дій;

- придбавати, виготовляти, зберігати і використовувати гроші, цінності, предмети, речі, речовини і вироби, заборонені до використання в колонії;

- продавати, дарувати або відчужувати в інший спосіб на користь інших осіб предмети, вироби і речі, які перебувають в особистому користуванні;

- заподіювати собі тілесні ушкодження, в тому числі й з допомогою іншої особи, завдавати шкоду своєму здоров'ю з метою ухилення від відбування покарання або виконання встановлених обов'язків;

- завдавати шкоду державному, комунальному майну, майну інших юридичних чи фізичних осіб, у тому числі майну інших засуджених, створювати загрозу заподіяння шкоди такому майну;

- вживати спиртні напої, наркотичні засоби, психотропні речовини або їх аналоги чи інші одурманюючі засоби;

- чинити опір законним діям персоналу колонії, перешкоджати виконанню ним своїх службових обов'язків, підбурювати до цього інших засуджених;

- грати в настільні та інші ігри з метою здобуття матеріальної чи іншої вигоди;

- вживати нецензурні та жаргонні слова, давати і присвоювати прізвиська;

- самовільно залишати призначені для перебування ізольовані територію, приміщення або визначене місце роботи.

Враховуючи специфіку відбування покарання осіб, засуджених до покарання у виді довічного позбавлення волі, законодавець деталізує їхні окремі права у ст. 151 КВК України. Відповідно до ч. 5 ст. 151 КВК України засуджені до довічного позбавлення волі мають право:

- витрачати на місяць для придбання продуктів харчування і предметів першої потреби гроші, зароблені в колонії, в сумі до п'ятдесяти відсотків мінімального розміру заробітної плати;

- одержувати один раз на шість місяців короткострокове побачення;

- одержувати протягом року дві посилки (передачі) і дві бандеролі.

Засудженим також надається щоденна прогулянка тривалістю одна година.

Спеціальні обов'язки та права засуджених до позбавлення волі закріплені також у Правилах внутрішнього розпорядку установ виконання покарань, які затверджені наказом ДДУПВП № 275 від 25.12.2003 (далі - Правила). Перелік прав і обов'язків засуджених до позбавлен