Тема 4. Колективний договір.

План.

1. Колективні угоди та їх значення у регулюванні трудових відносин.

2. Колективний договір.

3. Зміст колективного договору.

4. Колективні переговори з укладення та підписання колективних договорів і угод.

Література:

1. Трудове право України. За ред. П. Д. Пилипенка. – К.: «Ін Юре», 2004, с. 126-152.

2. Трудове право України. За заг. ред. Н. М. Хуторян. – К.: Видавництво А.С.К., 2004, с. 129-165.

3. Кодекс законів про працю України. – Х.: «Оддісей», 2006, с.9-14.

1) Соціальне партнерство найбільш повно виявляється у сфері договірного правового регулювання.

За останні роки в Україні колективно-договірне регулювання трудових відносин набуло якісно нового значення. Закон Украї­ни «Про колективні договори і угоди» став правовою основою для подальшого налагодження і поєднання інтересів роботодав­ців і найманих працівників для «розвитку системи колективно-договірного регулювання соціально-трудових відносин». Колек­тивні договори і угоди фактично є юридичними актами узгод­ження інтересів сторін, їх співробітництва щодо забезпечення прав і гарантій найманих працівників, досягнення злагоди в сус­пільстві.

Акти соціального партнерства є різновидом нормативно-пра­вових договорів, зміст яких охоплює норми права, прийняті за домовленістю сторін на основі попередніх переговорів. Колек­тивні договори і угоди містять зобов'язальні положення, що є обов'язковими для роботодавців та їх об'єднань, представників найманих працівників та їх об'єднань, органів державної вико­навчої влади. Умови колективних договорів і угод діють безпосе­редньо і є обов'язковими для всіх суб'єктів, які перебувають у сфері дії сторін, що їх підписали.

Колективно-договірне регулювання трудових відносин в Украї­ні представлене на державному, галузевому, регіональному та виробничому рівнях і здійснюється у формі колективних угод і колективних договорів. Відповідно колективні угоди з огляду на їх суб'єктний склад, сферу дії, зміст та співвідношення між ни­ми поділяються на:

генеральну угоду, що укладається на державному (всеукраїн­ському) рівні;

галузеву угоду, що укладається на галузевому рівні;

регіональну угоду, що укладається на регіональному (ад­міністративно-територіальному) рівні.

Стаття 3 Закону України «Про колективні договори і угоди» визначає сторони генеральної, галузевої та регіональної угод. Сторонами генеральної угоди виступають професійні спілки, які об'єдналися для ведення колективних переговорів і укладення генеральної угоди, та власники або уповноважені ними органи, які об'єдналися для ведення колективних переговорів і укладен­ня генеральної угоди, на підприємствах яких зайнято більшість найманих працівників держави. Відповідно, сторонами галузе­вої угоди є власники, об'єднання власників або уповноважені ними органи, профспілки або об'єднання профспілок та інших представницьких організацій трудящих, які мають відповідні повноваження, достатні для ведення переговорів, укладення уго­ди та реалізації її норм на більшості підприємств, що входять у сферу їх дії.

Практика укладення генеральних, галузевих угод в Україні за­свідчила відсутність об'єднань роботодавців. Так, генеральні уго­ди, що були підписані у 1993 і 1995 роках, укладалися між Кабіне­том Міністрів України та профспілковими об'єднаннями. Наприк­лад, Галузева угода від 29 квітня 1996 р., укладена між Міністерством України у справах молоді і спорту та ЦК профспіл­ки працівників культури України; Галузева угода від 23 травня 1996 р. укладена між Міністерством охорони здоров'я України та ЦК профспілки працівників охорони здоров'я України. Отже, сто­ронами цих угод стали суб'єкти, які відповідно до законодавства не можуть ними бути. Основна причина їх неправомірності — відсут­ність об'єднання роботодавців як сторони угоди, їх заміна держав­ними органами виконавчої влади. З огляду на вищезазначене, по­зитивним є укладення Генеральних угод на 1997—1998 роки, 1999—2000 роки, 2002—2003 роки, а також на 2004—2005 ро­ки, їх сторонами, що представляють інтереси роботодавців, які належать не лише до державної форми власності, є Український союз промисловців і підприємців і спеціально створена Конфеде­рація роботодавців України, а стороною Генеральної угоди на 2004—2005 роки стали всеукраїнські об'єднання організацій ро­ботодавців і підприємців.

Законодавство України містить положення, згідно з якими угоди на державному, галузевому, регіональному рівнях уклада­ються на двосторонній основі. Проте практика їх укладення, що сформувалася в Україні, засвідчила одночасне представництво органами державної виконавчої влади інтересів і роботодавця, і держави. Визнання Кабінету Міністрів України та міністерств України сторонами генеральних, галузевих угод має своє об'єк­тивне пояснення. По-перше, Кабінет Міністрів України наділе­ний повноваженнями щодо управління майном, яке є у загаль­нодержавній власності, вирішення питань про створення держав­них підприємств, установ і організацій, надає їм в оперативне управління чи повне господарське відання державне майно, здійснює контроль за ефективністю використання та збереження цього майна, тобто є уповноваженим органом власника. По-дру­ге, у практиці зарубіжних країн поширене укладення колектив­них договорів (угод) як на двосторонній основі, так і тристорон­ній, коли третьою стороною поряд з об'єднаннями власників та професійних спілок виступають державні органи, оскільки пи­тання, що вирішуються на колективно-договірному рівні, стосу­ються інтересів суспільства загалом та держави. Така відособле­на роль Кабінету Міністрів України як органу державної вико­навчої влади, а не лише роботодавця, відображена у змісті Генеральної угоди на 2002—2003 роки. В цій угоді передбачаю­ться зобов'язання роботодавців і профспілок та окремо визначені обов'язки Кабінету Міністрів України як вищого органу держав­ної виконавчої влади. Наприклад, Кабінет Міністрів України зобов'язується передбачити в проектах державного бюджету на 2002 та 2003 роки виділення коштів на фінансування видатків на охорону праці відповідно до Закону України «Про охорону праці». Згадані угоди укладалися на тристоронній, а не двосто­ронній, як це передбачено в Законі України, основі.

Існують суперечності у Законі України «Про колективні дого­вори і угоди» щодо визначення сторін угоди на регіональному рівні. Ними є місцеві органи державної влади або регіональні об'єднання підприємців, якщо вони мають відповідні повнова­ження, і об'єднання профспілок чи інші уповноважені трудовим колективом органи. У цьому випадку, як бачимо, законодавець виводить державні органи з об'єднань підприємців і визнає їх са­мостійною стороною угоди, вказуючи, що остання укладається або з підприємцями, або з органами державної влади. Тобто фор­мально регіональна угода укладається також на двосторонній ос­нові, але фактично наявні три суб'єкти правовідносин, які на­ділені правом укладення угоди. Така позиція не сприяє визна­ченню територіальної сфери дії угод, встановленню їх сторін та й компетенції останніх.

Отже, законодавцю потрібно внести зміни до трудового зако­нодавства України, якими встановити тристороннє укладення угод що передбачає участь представників найманих працівни­ків, роботодавців та держави.

Сторону роботодавців у соціальному партнерстві представля­ють:

на державному (всеукраїнському) рівні — об'єднання орга­нізацій роботодавців зі всеукраїнським статусом;

на галузевому рівні — організації роботодавців та їх об'єднан­ня, що об'єдналися в межах відповідних галузей чи кількох га­лузей;

на адміністративно-територіальному рівні — організації робо­тодавців та їх об'єднання, що об'єдналися в межах Автономної Республіки Крим, в межах областей та міст Києва і Севастополя;

на виробничому рівні — роботодавець в особі його органів, створених на основі статутів (положень).

Мета правового регулювання умов праці на різних рівнях за допомогою угод є неоднаковою. Угодою на державному рівні ви­значаються основні принципи і норми соціально-економічної по­літики і трудових відносин, угодою ж на регіональному рівні ре­гулюються норми соціального захисту найманих працівників у межах адміністративно-територіальної одиниці. Причому угоди нижчого рівня не можуть погіршувати становище найманих пра­цівників порівняно з генеральною угодою. її положення є обо­в'язковими для застосування під час ведення колективних пере­говорів і укладення колективних договорів та угод нижчого рівня як мінімальні гарантії. Угоди нижчого рівня можуть вста­новлювати вищі порівняно з генеральною угодою соціальні га­рантії, компенсації, пільги.

Зміст генеральних угод охоплює взаємні домовленості сторін щодо встановлення гарантій праці і забезпечення продуктивнос­ті зайнятості, мінімальних соціальних гарантій оплати праці та умов зростання фондів оплати праці, встановлення міжгалузе­вих співвідношень в оплаті праці, регулювання трудових відно­син, режиму роботи і відпочинку, умов охорони праці і навко­лишнього природного середовища, задоволення духовних потреб населення та ін.

У сфері оплати праці сторони можуть встановити перелік мінімальних гарантованих розмірів доплат, надбавок, компенса­цій, що мають міжгалузевий характер, передбачити заходи для зростання реальної заробітної плати, зростання основної частки заробітної плати у середній заробітній платі. Сторони можуть до­мовитися в галузевих (регіональних) угодах щодо мінімальних розмірів ставок (окладів) заробітної плати як гарантії в оплаті праці найманих працівників.

Позитивною рисою генеральних угод, що укладають в Украї­ні, є врегулювання відносин між соціальними партнерами та сприяння його розвитку. Вони передбачають зобов'язання сторін щодо сприяння у прийнятті відповідних нормативно-правових актів, розвитку системи соціальних партнерів, проведенню ко­лективних переговорів і укладенню угод на галузевому і регіо­нальному рівнях та колективних договорів на підприємствах, в установах, організаціях, запровадження системи інформування про стан виконання угод.

2) Колективний договір за трудовим правом розглядається у де­кількох аспектах, що мають самостійне теоретичне і практичне значення.

У трудовому праві колективний договір традиційно вважаєть­ся одним із основних інститутів галузі права, що охоплює досить значну кількість правових норм різного рівня — як централізо­ваного, так і локального, з допомогою яких забезпечується регу­лювання відносно самостійної групи трудових відносин. При цьому останнім часом намітилася тенденція розширення сфери локальних норм у системі цього інституту. Повністю оновилися і централізовані норми, вони стали більшою мірою відповідати об'єктивним умовам переходу України до ринкової економіки. Закон України «Про колективні договори і угоди» визначив пра­вові засади розробки, укладення та виконання колективних до­говорів і угод з метою сприяння регулюванню трудових відносин та соціально-економічних інтересів працівників і роботодавців. На основі цього закону у новій редакції викладено главу II Ко­дексу законів про працю України.

Система правових норм, що визначають сферу та порядок укладення колективного договору, має загальне значення і за­безпечує правове регулювання всієї сукупності суспільно-трудо­вих відносин, які складають предмет трудового права. Більше того, до сфери цього інституту входять не лише норми трудового законодавства, а й норми законів, що регулюють і інші, крім трудових, відносини. Прикладом може бути ст. 65 Господарсько­го кодексу України, яка фактично окреслює сферу, порядок та умови укладення колективних договорів у підприємницьких фор­муваннях, що використовують найману працю.

Зміни цього інституту торкнулися не лише норм, що визнача­ють поняття, порядок укладення та виконання колективного до­говору, але й змісту. Він був розширений завдяки встановленню нових видів актів договірного регулювання — генеральної, галу­зевої та регіональних угод. Укладення цих правових актів роз­глядається однією з форм соціального партнерства і в поєднанні з іншими нормами вони встановлюють принципи, види та форми участі суб'єктів соціально-трудових відносин у визначенні умов праці.

Колективний договір укладається з метою узгодження інтересів найманих працівників і роботодавця. Порядок проведення колектив­них переговорів з метою укладення колективного договору спря­мований на досягнення соціальної злагоди на конкретних підприєм­ствах, в установах, організаціях. Співробітництво партнерів на ви­робничому рівні базується на засадах рівноправності сторін, пріори­тетності примирних методів і процедур у переговорах, взаємної до­віри та регулярності проведення консультацій, обов'язковості вико­нання досягнутих домовленостей і відповідальності за взяті зобов'я­зання. Тому колективний договір розглядають як акт соціального партнерства, що укладається на двосторонній основі.

Правнича наука розглядає колективний договір, якщо він прийнятий на конкретному підприємстві, в установі, організа­ції, як нормативно-правовий договір. Він є угодою найнижчого рівня колективно-договірного регулювання і повинен враховува­ти та відповідати змісту генеральної, галузевих та регіональних угод. Положення зазначених угод є обов'язковими для застосування під час ведення колективних переговорів і укладення ко­лективних договорів як мінімальні гарантії.

Сторони встановлюють зміст колективного договору шляхом:

а) конкретизації правових норм, встановлених державою.
Наприклад, у колективному договорі конкретизується трива­лість щорічної додаткової відпустки за роботу зі шкідливими і важкими умовами праці (ст. 7 Закону України «Про відпустки» від 15 листопада 1996 р. № 504/96-ВР);

б) встановлення умов праці, якщо таке згідно із законодавст­вом віднесено до компетенції суб'єктів договірного регулювання. Сторони колективного договору встановлюють особливості опла­ти праці працівників конкретного підприємства, установи, орга­нізації (ст. 15 Закону України «Про оплату праці»);

в) підвищення рівня пільг і гарантій, встановлених законо­давством. Наприклад, за кошти роботодавця для працівників, зайнятих на роботах з важкими та шкідливими умовами праці, можуть додатково встановлюватися пільги і компенсації, не пе­редбачені чинним законодавством (ст. 7 Закону України «Про охорону праці»);

г) заповнення прогалин у трудовому праві.
Колективний договір містить значну частину нормативних положень, а тому він є обов'язковим до виконання суб'єктами трудових та тісно пов'язаних з ними відносин.

Законодавець встановив загальний порядок вступу в силу колективного договору як нормативно-правового договору та по­рядок його реєстрації. Колективний договір набирає чинності з дня його підписання представниками сторін або з дня, зазначе­ного у колективному договорі.

Колективні договори підлягають повідомній реєстрації. Умо­ви, строки, суб'єкти реєстрації та їх повноваження визначають­ся «Положенням про порядок повідомної реєстрації галузевих і регіональних угод, колективних договорів», що було затвердже­не постановою Кабінету Міністрів України від 5 квітня 1994 р. № 225. Положення регулює не лише порядок реєстрації колек­тивних договорів і угод, а й встановлює порядок реєстрації змін і доповнень, що вносяться до цих договорів і угод.

Трудове законодавство України визначає вимоги до колек­тивних договорів для здійснення реєстрації. Вони мають:

а) не суперечити вимогам чинного законодавства і умовам угод більш високого рівня (генеральній, галузевим, регіональ­ним);

б) містити інформацію про джерела фінансування заходів що­до надання додаткових (порівняно з чинним законодавством) соціальних пільг і гарантій: за рахунок власних коштів підпри­ємств, установ, організацій, галузі, місцевого бюджету;

в) відповідати вимогам законодавства про мови і викладатися за загальними нормами правопису.

Зазначені вимоги визначають загальний характер відповід­ності змісту колективного договору чинному законодавству, але вони не мають юридичного впливу на результат його реєстрації. У випадку виявлення невідповідності колективного договору цим вимогам місцеві органи державної виконавчої влади не ма­ють права відмовити в його реєстрації. «Положення про порядок повідомної реєстрації колективних договорів і угод» визначає єдину підставу відмови в реєстрації колективного договору — це подання сторонами на реєстрацію примірників і копії колектив­ного договору, що не є автентичними. У такому випадку відпо­відний орган виконавчої влади зобов'язаний прийняти рішення про відмову в реєстрації та повернути примірники договору.

Реєстрація колективних договорів здійснюється компетент­ними органами державної виконавчої влади та виконавчих ор­ганів місцевого самоврядування за територіально-адміністра­тивною ознакою, перелік яких встановлений у Положенні. Для проведення реєстрації колективних договорів сторони мають звернутися в районні державні адміністрації, районні у містах Києві та Севастополі державні адміністрації, виконавчі комітети сільських, селищних та міських рад.

Сторонами для реєстрації подається колективний договір у трьох примірниках — перший і другий примірники, що в по­дальшому повертаються сторонам, і копію, що залишається в органі реєстрації. Разом з колективним договором подаються всі додатки до нього, протоколи розбіжностей (якщо такі складали­ся), а також інформація про склад повноважних представників сторін, які брали участь у колективних переговорах.

Розгляд питання про реєстрацію і прийняття рішення прово­диться протягом двох тижнів. У цей строк державний орган чи орган місцевого самоврядування має винести рішення або про реєстрацію колективного договору, або відмовити в її здійсненні. Не пізніше наступного дня примірники колективного договору повертаються його сторонам.

В умовах переходу економіки України до ринкових відносин роль колективно-договірного регулювання трудових відносин буде неодмінно зростати. Розмаїття форм підприємництва зу­мовлює необхідність конкретизації правового регулювання тру­дових відносин працівників. Держава, встановлюючи і гаранту­ючи своїм громадянам певний рівень трудових прав, зобов'язує разом з тим до укладення колективних договорів на всіх підпри­ємствах, які використовують найману працю, незалежно від форми власності (ст. 65 Господарського кодексу України).

Статтею 12 КЗпП України визначено суб'єктів, між якими укладається колективний договір. До них віднесено власника або уповноважений ним орган (особу), з однієї сторони, і проф­спілкові організації, а у разі їх відсутності — представників, вільно обраних на загальних зборах найманих працівників або уповноважених ними органів, з другої сторони.

Законодавець стороною колективного договору, що наймає працівників, визнає власника або уповноважений ним орган (особу). Проте таке формулювання є не зовсім точним і усклад­нює реалізацію відповідної норми на практиці, про що вже за­значалося у цьому підручнику раніше. Тому ця стаття потребує узгодження в частині визнання стороною колективного договору роботодавця.

Стаття 11 КЗпП України, окреслюючи сферу укладення ко­лективного договору, фактичною стороною колективного догово­ру називає роботодавця, що має права юридичної особи. Останні безпосередньо не набувають прав і обов'язків у трудових право­відносинах, а реалізують свою правосуб'єктність через органи, які представляють їх інтереси. Представляти інтереси роботодавців-юридичних осіб можуть і колегіальні (правління, дирек­ція), і одноособові (директор, голова, начальник, ректор) органи.

Наймані працівники беруть участь у колективно-договірному регулюванні через своїх представників. Цими представниками можуть бути профспілкові організації або інші представники, обрані і уповноважені найманими працівниками.

Держава визнає профспілкові організації повноважними пред­ставниками колективних інтересів найманих працівників, захис­никами їх трудових і соціально-економічних прав у відносинах з роботодавцями. Таке представництво здійснюється незалежно від членства найманих працівників у профспілці. Законодавець закріпив за профспілковими організаціями беззаперечне право на ведення переговорів і укладення колективного договору (стат­ті 12, 243 і 246 КЗпП України). Для його реалізації не вима­гається додаткового погодження з боку найманих працівників.

Профспілкова організація, як і будь-яка інша юридична осо­ба, реалізує свою правосуб'єктність через систему органів, ство­рених на виконання цілей її діяльності. У колективно-договір­ному регулюванні свої повноваження вони здійснюють через створені ними виборні органи, а у разі відсутності таких — через представника (довірену особу) профспілки. Повноваження орга­нів на представництво профспілкових організацій, як правило, визначаються в їх статутах, але таке представництво може здійс­нюватися і на основі відповідного рішення профспілкового орга­ну щодо профспілкового представника (довіреної особи).

За наявності на підприємстві, в установі, організації кількох профспілок створюється об'єднаний представницький орган за ініціативою будь-якої профспілки. На відміну від представників найманих працівників у колективно-договірному процесі об'єд­наний представницький орган не формується загальними збо­рами чи конференцією працівників. Обов'язок створення цього органу покладено на профспілки. Участь профспілок у спільно­му органі відбувається на засадах пропорційного представництва їх членів. Рішення загальних зборів (конференції) має правовстановлююче значення тоді, коли в об'єднаному представниць­кому органі не досягнуто згоди щодо колективного договору. У такій ситуації працівники визначають найбільш прийнятний проект колективного договору і профспілку, що розробила цей проект, уповноважуючи її представляти інтереси найманих працівників у подальшому веденні колективних переговорів і укла­денні колективного договору.

Незважаючи на широке коло повноважень, об'єднаний пред­ставницький орган не може укладати і підписувати колективний договір. Кожна профспілкова організація має визначитися щодо своїх конкретних зобов'язань за колективним договором та від­повідальності за їх невиконання. Ця вимога покладається на конкретні профспілки, а не на об'єднаний представницький ор­ган.

Після завершення колективних переговорів кожна профспіл­кова організація, що брала участь у об'єднаному органі, підпи­сує ухвалений загальними зборами найманих працівників проект колективного договору. Відмова профспілки від участі в об'єдна­ному органі позбавляє її права представляти інтереси праців­ників при підписанні колективного договору.

Представництво інтересів найманих працівників у колектив­них переговорах щодо укладення колективних договорів може здійснюватися й іншими суб'єктами — представниками. Вони обираються у тому випадку, якщо на підприємстві, в установі, організації відсутні профспілкові організації. Таке представ­ництво потребує обов'язкового волевиявлення найманих пра­цівників. Обрання представників відбувається на загальних збо­рах (конференції) найманих працівників. Обираючи представ­ників, вони водночас можуть визначити і їх повноваження.

Законодавство не встановлює інших вимог до представників, тому наймані працівники самостійно визначають осіб, які пред­ставлятимуть їх інтереси. Такими суб'єктами можуть бути коле­гіальні органи або окремі працівники чи інші особи, що не пе­ребувають у трудових відносинах з роботодавцем. Для ведення переговорів і укладення колективного договору наймані пра­цівники можуть обрати одного або декількох представників.

З'ясувавши таким чином основних учасників колективно-до­говірних відносин на виробничому рівні та виходячи зі ст. 1 За­кону України «Про колективні договори і угоди», колективний договірможна визначити як нормативно-правовий договір, що укладається на локальному (виробничому) рівні між роботодав­цем і найманими працівниками з метою регулювання виробничих, трудових і соціально-економічних відносин та узгодження інтересів суб'єктів соціального партнерства.

До прийняття Закону України «Про колективні договори і угоди» колективні договори могли укладатися тільки на підпри­ємствах певних галузей, які були визначені в спеціальному пере­ліку, що затверджувався в централізованому порядку. Зараз сфераукладення колективного договорувизначена у ст. 2 за­значеного Закону — він укладається на підприємствах, в устано­вах, організаціях незалежно від форм власності і господарюван­ня, які використовують найману працю і мають право юридич­ної особи. Отже, передбачається поєднання двох чинників — використання найманої праці і наявність статусу юридичної осо­би — для укладення колективного договору. Тому на підприєм­ствах, в установах, організаціях, які не використовують працю найманих працівників, колективний договір не укладається. Це стосується і громадян, що займаються підприємницькою діяль­ністю без створення юридичної особи. Навіть якщо вони при цьо­му використовують найману працю інших осіб, колективний до­говір не укладають. Таке законодавче обмеження колектив­но-договірного регулювання законодавцем на виробничому рівні рамками юридичної особи не є виправданим і порушує право ро­ботодавця та найманих працівників на колективно-договірне ре­гулювання умов праці. Адже роботодавцем може бути не лише юридична, а й фізична особа. Тому потрібно внести зміни до КЗпП, які б дозволяли укладати колективні договори також у тих випадках, коли роботодавцями є фізичні особи, які найма­ють працівників.

Законодавством передбачена можливість укладення колек­тивного договору у структурних підрозділах підприємства, уста­нови, організації. Однак практика укладення колективного до­говору, наприклад, у окремому цеху чи відділі підприємства на­вряд чи може бути виправданою. Очевидно, що підрозділами, яким має надаватися право укладення колективних договорів, можуть бути тільки ті, що є відособленими структурними одини­цями (філії, представництва). Вони не тільки структурно, а в більшості випадків і територіально, відокремлені одиниці юри­дичних осіб. їм притаманні ознаки, що характеризують суб'єкта трудового права, який наймає працівників, — роботодавця. Відособлені підрозділи діють на основі затверджених положень, у яких юридична особа може наділити керівника підрозділу пра­вом прийому та звільнення працівників. На відособлені підроз­діли покладається обов'язок створити і забезпечити необхідні умови праці, встановлені законодавством. На виконання цілей і завдань юридичної особи відокремлені підрозділи беруть участь уцивільному обороті, мають право відкриття поточних і розра­хункових рахунків, розпоряджаються матеріальними і фінансо­вими коштами. Тобто відособлені підрозділи найбільше відпо­відають вимогам щодо сфери укладення колективного договору.

Колективний договір є нормативно-правовим договором, який укладається на локальному рівні. Тому дія колективного дого­ворув просторі обмежується рамками конкретного підприємст­ва, установи, організації. Він поширюється на кількісно визна­чене коло осіб, з якими укладено трудовий договір. Факт перебу­вання особи у трудових відносинах з роботодавцем є основною ознакою поширення дії колективного договору на всіх найманих працівників незалежно від того, чи є вони членами профспілко­вої організації, і чи брали вони участь в укладенні колективного договору, чи ні. Обов'язковість колективного договору не зале­жить і від виду, форми та часу укладення трудового договору. Тому усі працюючі, а також щойно прийняті на підприємство працівники, мають бути ознайомлені з колективним договором.

До 1993 р. в Україні діяла норма, згідно з якою колективні договори укладалися строком на один рік. Повсюдне щорічне пе­реукладення попередніх колективних договорів та переписуван­ня старих положень свідчило про недоцільність жорсткої регла­ментації строку дії колективних договорів. Крім того, таке втру­чання держави обмежувало свободу волевиявлення сторін колек­тивного договору, які не могли визначити шляхом домовленос­тей одну із суттєвих рис будь-якого договору (угоди) — його строк. З прийняттям Закону України «Про колективні договори і угоди» централізована норма, що встановлювала тривалість ко­лективного договору, була замінена і сторонам надано право са­мостійно визначати строк його дії.

Вирішуючи питання тривалості колективного договору, сто­рони повинні враховувати особливості конкретного підприємст­ва, установи, організації, негативні наслідки короткотривалих та довготривалих договорів. Законодавством України не перед­бачено мінімальної тривалості колективного договору, тому формально він може бути укладений на строк, менший одного року. Але сторони повинні виходити зі строків реального виконання ними зобов'язань та складності процедури ведення колективних переговорів по встановленню умов праці. Тому недоцільно і не­раціонально укладати колективний договір на строк менший од­ного року. Аналогічно укладення колективного договору на необґрунтовано довгий строк, як і невстановлення конкретного стро­ку його дії, призводить до невизначеності виконання зобов'я­зань, блокування можливості проведення переговорів для укла­дення нового договору не раніше, ніж за три місяці до закінчен­ня строку дії чинного колективного договору. Все це може спричинити виникнення суперечок, конфліктів щодо зміни ок­ремих положень договорів, та їх переукладення.

Дія колективного договору в часі не завжди збігається зі стро­ком договору, на який він був укладений. Закінчення строку дії колективного договору і неукладення нового тягне за собою авто­матичне продовження дії старого колективного договору, але не на новий строк, а на період до укладення нового договору. Щоб колективний договір був продовжений на новий строк, необхід­но досягти згоди між сторонами щодо цього.

Строк дії колективного договору може не співпадати з фактич­ним періодом дії договору. Так, у разі зміни власника чинність колективного договору зберігається протягом строку його дії, проте не більше, ніж один рік. Тобто у випадку, коли до закін­чення строку дії колективного договору залишиться більше, ніж один рік, договір діятиме лише один рік.

У законодавстві встановлюються гарантії, що забезпечують дію колективного договору у випадках структурно-організацій­них змін юридичної особи, а також її припинення.

Реорганізація підприємства, установи, організації не впливає на чинність колективного договору і він продовжує діяти протя­гом строку, на який його укладено, або може бути переглянутий за згодою сторін. Для вирішення питання на практиці сторонам варто враховувати вид реорганізації (злиття, приєднання, поділ, виділення, перетворення) та істотність змін в організації вироб­ництва і праці, що настали в результаті її проведення. Якщо умови організації виробництва і праці в результаті проведеної реорганізації не змінилися або їх зміна є неістотною, доцільно залишити в силі раніше укладений договір, а новий укласти в за­гальному порядку.

Реорганізація юридичної особи може призвести до виникнен­ня нових юридичних осіб, наприклад, у випадку злиття і поділу. Якщо в результаті реорганізації відбулася зміна суб'єкта, що ви­користовує найману працю, то колективний договір варто не ли­ше переглянути, а й переукласти, оскільки ефективність вико­нання колективного договору, встановлення юридичної відпо­відальності за його виконання безпосередньо пов'язується зі сторонами, що визначили взаємні зобов'язання.

У разі зміни власника чинність колективного договору збе­рігається протягом строку його дії, але не більше одного року. У цей період сторони повинні розпочати переговори про укла­дення нового чи зміну або доповнення чинного колективного до­говору. Правове значення в цій ситуації має не будь-яка зміна власника. Так, зміна власника корпоративних прав — акціоне­рів та інших учасників господарських товариств — не є право­вою підставою початку проведення колективних переговорів щодо укладення нового колективного договору, оскільки такі не є стороною колективного договору. Правовстановлююче значен­ня матиме зміна форми та виду власності, наприклад, передача підприємства із загальнодержавної в комунальну власність, при­ватизація його.

У разі ліквідації підприємства, установи, організації колектив­ний договір діє протягом усього строку проведення ліквідації. Період проведення ліквідації зумовлюється моментом прийнят­тя рішення про ліквідацію та моментом фактичного припинення існування юридичної особи, наприклад, підприємство вважаєть­ся ліквідованим з моменту виключення його з державного реєст­ру України.

3) У юридичній літературі всі умови, що складають зміст колек­тивного договору,поділяються на три групи: інформативні, зо­бов'язальні та нормативні.

Інформативні умови містять норми переважно централізова­ного законодавства, угод більш високого рівня регулювання з питань оплати праці, робочого часу і часу відпочинку, охорони праці та ін. Перенесені з відповідних законодавчих актів, гене­ральної, галузевих та регіональних угод і продубльовані в колек­тивному договорі, ці норми фактично ніякої регулятивної функції не виконують і жодної додаткової юридичної сили при цьому не набувають. Але через те, що до роботи над колективним дого­вором залучаються, по суті, всі наймані працівники, й оскільки ознайомитися з текстом колективного договору є значно більше можливостей, ніж з текстами відповідних правових актів, то на­звані положення колективного договору відіграють відповідну інформативну роль. Це і дало підстави іменувати такі умови ко­лективного договору інформативними. Потрібно, однак, відзна­чити, що в сучасних умовах, коли інформаційні можливості громадян, безпосередньо працівників, розширюються, а колек­тивний договір все більше набуває значення нормативного харак­теру, роль інформативних умов колективного договору зменшу­ється.

Зобов'язальні умови колективного договору — це взаємні зо­бов'язання сторін. Виходячи із загальних засад договірного ре­гулювання, ця частина колективного договору є основною і ви­значальною в забезпеченні взаємних прав і обов'язків учасників договору. Вони є обов'язковими до виконання, і кожна зі сторін має право вимагати від іншої належного дотримання своїх зобо­в'язань. Оскільки в усіх випадках стороною колективного дого­вору є наймані працівники підприємства, установи, організації, то щодо окремого працівника зобов'язання носить нормативний характер. Воно не є персоніфікованим, визначеним конкретному працівникові, а має загальне значення. Навіть якщо зобов'язан­ня однієї зі сторін є разовим і припиняється фактично з його ви­конанням, нормативність останнього виявляється в тому, що протягом терміну чинності колективного договору інша сторона має право контролювати виконання цього зобов'язання. Що сто­сується зобов'язань, які сторони беруть на себе виконувати про­тягом всього терміну чинності колективного договору (наприк­лад, зобов'язання роботодавця за рахунок своїх коштів забезпе­чувати доставку працівників до місця роботи з віддалених районів міста), то нормативність їх не викликає сумнівів.

І нарешті, нормативні умови колективного договору. Сама їх назва свідчить про те, що йдеться про умови, у яких сторони на рівні підприємства встановлюють локальні норми права, що ре­гулюють умови праці. Це можуть бути умови, що випливають з конкретизації окремих положень і статей КЗпП України (на­приклад, встановлення умов виплати міжрозрядної різниці робітників-відрядників при виконанні робіт різної кваліфікації). Разом з тим у колективному договорі можуть бути встановлені норми, які надають працівникам якісь додаткові, порівняно з централізованим законодавством, пільги і переваги (скорочений робочий час, додаткові оплачувані відпустки тощо). В усіх ви­падках при встановленні в колективному договорі таких норм важливо, щоб визначені ними умови не погіршували права найманих працівників порівняно з тими, що їм гарантовані централізованим законодавством.

Як відомо, зміст будь-якої двосторонньої угоди складають взаємні права і обов'язки сторін. Вони визначаються самими сторонами в межах їх компетенції.

У колективному договорі встановлюються взаємні зобов'язан­ня сторін щодо регулювання виробничих, трудових, соціально-економічних відносин, зокрема:

змін в організації виробництва і праці;

забезпечення продуктивної зайнятості;

нормування і оплати праці, встановлення форми, системи, розмірів заробітної плати та інших видів трудових виплат (до­плат, надбавок, премій та ін.);

встановлення гарантій, компенсацій, пільг;

участі трудового колективу у формуванні, розподілі і вико­ристанні прибутку підприємства (якщо це передбачено стату­том);

режиму роботи, тривалості робочого часу і відпочинку;

умов і охорони праці;

забезпечення житлово-побутового, культурного, медичного об­слуговування, організації оздоровлення і відпочинку працівни­ків;

гарантій діяльності профспілкової чи інших представницьких організацій трудящих.

Колективний договір може передбачати додаткові порівняно з чинним законодавством і угодами гарантії, соціально-побутові пільги.

У нинішніх умовах сторони самостійно визначають структуру колективного договору, виходячи зі специфіки підприємства, установи, організації. У загальній частині колективного догово­ру викладаються цілі, завдання, функції, які він виконує, його співвідношення із чинним законодавством, взаємовідносини між сторонами, їх обов'язки та відповідальність за виконання зобо­в'язань, а також на кого розповсюджується цей договір.

Безперечно, що головне місце в структурі колективного дого­вору мають займати розділи, в яких встановлюються норми ви­користання праці і відтворення робочої сили. До них можуть включатися такі положення: особливості прийому і звільнення працівників на підприємстві, забезпечення зайнятості, підви­щення кваліфікації, змінність роботи, режим праці і відпочин­ку, умови праці, надурочна робота, тривалість відпусток, оплата праці (в тому числі доплата за роботу у вечірні і нічні зміни), об­лік стажу роботи, соціально-побутові умови, матеріальна допо­мога і грошові компенсації, медичне обслуговування та ін.

При формуванні цієї частини колективного договору доцільно чітко викласти зміст норми, при необхідності — обґрунтувати її включення, а також зробити потрібні розрахунки, тобто відобра­зити механізм її впровадження. Слід також визначити, на кого розповсюджується норма, умови і процедури її застосування, права сторін.

Виходячи з концепції профспілок щодо соціального захисту прав та інтересів найманих працівників при переході до регульо­ваної ринкової економіки, існуючої практики колективно-дого­вірної роботи на підприємствах, до розділу колективного догово­ру про гарантії зайнятості і росту професійної майстерності мож­на включити такі заходи: створення додаткових робочих місць для менш конкурентоспроможних груп працівників; надання працівникам можливості дострокового виходу на пенсію за раху­нок коштів підприємств; виплата стипендії в розмірі 100 % сере­дньої заробітної плати за рахунок підприємств на період пере­кваліфікації; виплата додаткової, порівняно з чинним законо­давством, вихідної допомоги при звільненні з урахуванням віку працівника, стажу роботи на підприємстві.

До розділу «Підвищення життєвого рівня працівників, регу­лювання заробітної плати» можна включити зобов'язання, які б передбачали: встановлення доплат непрацюючим пенсіонерам, а також одиноким пенсіонерам, які потребують сторонньої допо­моги по догляду за ними; виплату одноразової допомоги праців­никам при виході на пенсію; укладання договорів на додаткове медичне, оздоровче обслуговування працівників за рахунок коштів підприємства; надання молодим сім'ям безпроцентної позики на поліпшення житлових умов; форми участі працівни­ків у розподілі прибутку підприємства; розмір доплат за роботу у несприятливих умовах праці; мінімальний рівень виконання норм і встановлених завдань, який гарантував би працівникам право на одержання встановленої (підвищеної порівняно з дер­жавним рівнем) тарифної ставки; метод гарантування базового рівня заробітної плати і надбавок на зростання вартості життя; підвищення заробітної плати (окладів, премій) керівним праців­никам тільки за умови росту заробітної плати робітників; зни­ження норм виробітку зі збереженням розцінок для осіб перед-пенсійного віку, інвалідів; більш пільгові у порівнянні з держав­ною допомогою виплати багатодітним і неповним сім'ям; допомогу молоді, яка призивається на військову службу; допо­могу при народженні дітей, на утримання в дитячих дошкільних закладах; щомісячні виплати на транспортні витрати.

У цьому розділі бажано визначати заходи впливу за порушен­ня трудової, виробничої дисципліни, громадського порядку.

У розділі «Охорона праці, режим робочого часу і часу відпо­чинку» можливі такі зобов'язання щодо створення здорових і безпечних умов праці: впровадження інженерно-технічних засо­бів безпеки праці, нових вентиляційних систем, менш шкідли­вих і небезпечних технологій, матеріалів тощо; виведення всіх працюючих жінок з важких фізичних робіт з обов'язковим працевлаштуванням, а також обладнання спеціальних робочих місць, дільниць, цехів для вагітних жінок згідно з медичними рекомендаціями; впровадження економічних методів управлін­ня охороною праці; надання можливості особам передпенсійного віку працювати за скороченим робочим тижнем зі збереженням заробітної плати; скорочення робочого дня для жінок, починаю­чи з п'ятого місяця вагітності зі збереженням заробітної плати; виведення жінок із нічних змін без зниження їм заробітної пла­ти; введення режимів роботи з єдиними вихідними днями; вве­дення гнучких режимів праці, роботи з неповним робочим днем; збільшення тривалості щорічної основної відпустки.

В окремому розділі колективного договору можуть виклада­тися зобов'язання профспілкової організації щодо здійснення нею захисних функцій: відстоювати інтереси найманих праців­ників при розробці і прийнятті плану економічного і соціального розвитку, щоб не допустити відставання соціальної сфери від розвитку виробництва, а також економічних нормативів, що до­водяться вищестоящими господарськими органами і визначають взаємовідносини з бюджетом і формування фондів підприємств; контролювати перегляд норм праці; здійснювати перевірки пра­вильності застосування встановлених умов оплати праці, своєчас­ної виплати членам колективу компенсацій у разі підвищення цін, вживати заходів щодо усунення виявлених недоліків; забез­печувати правовий захист винахідників і раціоналізаторів.

Виходячи з особливостей підприємства, установи, організації, до колективного договору можуть включатися інші питання і визначатися додаткові розділи. В сьогоднішніх умовах — це кошторис витрат фондів економічного стимулювання, угоди що­до охорони праці. На деяких підприємствах створюються також фонди соціальної допомоги, резервні фонди та ін.

До колективного договору на підприємствах долучається ряд додатків, переліків, положень тощо, які є його складовою части­ною, уточнюють і конкретизують його положення і, як правило, мають нормативний характер. Це, зокрема, Перелік посад пра­цівників, яким надається додаткова відпустка за ненормований робочий день; Перелік виробництв, цехів, дільниць, відділень та окремих видів робіт, де запроваджується підсумований облік ро­бочого часу; Перелік робіт, де за умовами виробництва перерва для відпочинку і харчування не встановлюється, а надається можливість приймати їжу протягом робочого часу, та ін. На­приклад, у Російській Федерації за чинним тепер Трудовим ко­дексом передбачено, що додатком до колективного договору є та­кож правила внутрішнього трудового розпорядку.

4) Колективні переговори з укладення колективних договорів і угод вважаються однією з форм соціального партнерства. Право­ві засади колективних переговорів визначені Конвенцією МОП № 98 про застосування принципів права на організацію і веден­ня колективних переговорів (1949 р.), Конвенцією МОП № 154 про сприяння колективним переговорам (1981 р.) та Рекоменда­цією МОП № 94 про консультації та співробітництво між підпри­ємцями і працівниками на рівні підприємства (1952 р.), Реко­мендацією МОП № 113 про консультації та співробітництво між державною владою та організаціями підприємців та працівників у галузевому та в національному масштабі (1960 р.), Рекоменда­цією МОП № 129 про зв'язки між адміністрацією та працівника­ми на підприємстві (1967 р.), Рекомендацією МОП № 163 про сприяння колективним переговорам (1981 р.). З метою регулю­вання умов праці шляхом укладення колективних договорів на добровільній основі повинні заохочуватися процедури ведення колективних переговорів. Правом на ведення колективних пере­говорів наділені як роботодавці, їх об'єднання, так і представни­ки найманих працівників — профспілкові організації, їх об'єд­нання або інші уповноважені на представництво органи.

Трудове законодавство України визначило основні засади та порядок ведення колективних переговорів. Стаття 4 Закону України «Про колективні договори і угоди» передбачає право на ведення переговорів і укладення колективних договорів, угод. Проте зміст цієї статті встановлює лише право представників на­йманих працівників проводити такі переговори. Хоча стаття і не передбачає права роботодавців на здійснення колективних пе­реговорів, таке випливає з інших положень Закону і КЗпП України.

З прийняттям Закону України «Про професійні спілки, їх пра­ва та гарантії діяльності» на роботодавців, їх об'єднання, органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування покладено обов'язок брати участь у колективних переговорах щодо укла­дення колективних договорів і угод. Цей обов'язок знайшов своє підтвердження і в Законі України «Про організації роботодав­ців». Згідно зі ст. 23 цього Закону до основних обов'язків роботодавців та їх об'єднань належить їх участь у переговорах, консультаціях з укладення колективних договорів (угод), у ви­рішенні колективних трудових спорів (конфліктів).

Право на ведення переговорів і укладення колективних дого­ворів від імені найманих працівників надається професійним спілкам в особі їх виборних органів. При наявності на підприєм­стві кількох профспілок формується спільний представницький орган, який має право ведення переговорів і укладення колек­тивного договору. Представницький орган утворюється на заса­дах пропорційного представництва. Вести переговори і укладати колективні договори мають право також представники найма­них працівників, якщо на підприємстві, в установі, організації відсутні профспілки, і за умови їх обрання на загальних зборах найманих працівників або уповноважених ними органів.

Законодавством заборонено втручання у діяльність найманих працівників і їх представників щодо проведення колективних переговорів та укладення колективних договорів чи угод. Таке втручання заборонено з боку політичних партій, роботодавців, органів представницької і виконавчої влади та господарського управління. Аналогічні гарантії щодо заборони втручання у ста­тутну діяльність, у тому числі у ведення колективних перегово­рів, встановлено для організацій роботодавців.

Крім гарантій, що передбачають заборону втручання, вста­новлені обмеження представництва інтересів найманих праців­ників. Не допускається ведення переговорів та укладення колек­тивних договорів і угод від імені працівників організаціями, органами або особами, які створені чи фінансуються роботодав­цями, політичними партіями або представляють роботодавців. У разі, коли інтереси найманих працівників представляє проф­спілковий орган, інтереси роботодавця не можуть представляти особи, які є членами виборного органу цієї профспілки.

Проведення колективних переговорів передбачає добровільну участь суб'єктів соціального партнерства. Таке положення від­повідає принципам колективно-договірного регулювання. У за­конодавстві України не передбачено обов'язку якоїсь із сторін розпочати колективні переговори. А тому дуже часто колективні договори на підприємствах не укладаються, оскільки жодна із сторін не виявляє ініціативи для їх укладення. Пропонується зо­бов'язати роботодавця розпочати такі переговори. Але таке пра­вило суперечить вже згадуваному принципу добровільності і, крім того, не відповідатиме природі колективного договору, який укладається передусім для надання додаткових пільг та га­рантій найманим працівникам понад ті, що вже передбачені цен­тралізованим законодавством. До того ж діяльність професійних спілок як представників найманих працівників у колективно-договірному регулюванні безпосередньо пов'язана із захистом інтересів працівників незалежно від їх членства в профспілках. Такий захист здійснюється в тому числі і шляхом ведення переговорів з укладення колективного договору. Тому в укладенні колективного договору мають бути зацікавлені більше працівни­ки, а не роботодавець.

Міжнародні норми, прийняті МОП, також встановлюють доб­ровільність проведення колективних переговорів. Хоча в окремих випадках втручання держави в колективно-договірний процес ви­знається правомірним і доцільним, причому і в цьому випадку за­безпечується максимальна автономія сторін переговорів.

Будь-яка зі сторін може розпочати переговори не раніше ніж за три місяці до закінчення строку дії колективного договору, угоди. Цей строк може бути іншим (більшим або меншим), якщо сторони зазначили про це у колективному договорі чи угоді. По­трібно врахувати, що на новостворених підприємствах колектив­ний договір укладається за ініціативою однієї зі сторін у три­місячний строк після державної реєстрації підприємства.

Сторона, що виявила ініціативу у проведенні колективних пе­реговорів, у письмовій формі повідомляє іншу про їх початок. Інша сторона протягом семи днів зобов'язана розпочати перего­вори. У випадку ухилення осіб, які представляють роботодавців чи найманих працівників, від участі в переговорах або навмис­ного порушення семиденного строку початку переговорів насту­пає адміністративна і дисциплінарна відповідальність.

Порядок ведення переговорів з питань розробки, укладення або внесення змін до колективного договору визначається сторо­нами і оформляється відповідним протоколом.

Для ведення переговорів і підготовки проектів колективного договору, угоди утворюється робоча комісія з представників сто­рін. Склад цієї комісії визначається сторонами самостійно. Осо­би, які беруть участь у переговорах як представники сторін, а та­кож спеціалісти, запрошені для участі в роботі комісій, на період переговорів та підготовки проекту звільняються від ос­новної роботи зі збереженням заробітної плати та включенням цього часу до трудового стажу. З метою своєчасності розроблен­ня проектів колективного договору, угоди діяльність робочої ко­місії є безперервною. Сторони можуть переривати переговори з метою проведення консультацій, експертиз, отримання необхідних даних для вироблення відповідних рішень і пошуку компро­місів.

Сторони колективних переговорів зобов'язані надавати учас­никам переговорів всю необхідну інформацію щодо змісту ко­лективного договору, угоди. Рекомендації МОП № 129 про зв'яз­ки між адміністрацією і трудівниками на підприємстві і № 163 про сприяння колективним переговорам зазначають інформа­цію, яка повинна надаватися роботодавцями. Наприклад, за­гальні умови праці, правила техніки безпеки і гігієни праці, мо­жливість професійного навчання та ін.

Трудове законодавство України передбачає ряд прав і обов'яз­ків суб'єктів колективних переговорів щодо одержання інформа­ції, яка прямо або опосередковано може вплинути на зміст ко­лективного договору. На роботодавців покладено обов'язок на­дання інформації на запити профспілок з питань умов праці та оплати праці, а також соціально-економічного розвитку підпри­ємства, установи, організації, їх господарської діяльності.

Профспілки мають право одержувати інформацію з питань праці та соціально-економічного розвитку не лише від робото­давців або їх об'єднань, а й від органів державної влади та місце­вого самоврядування, а від Державного комітету статистики України — статистичні дані з питань праці та соціально-еконо­мічних питань, а також виробничого та невиробничого травма­тизму, профзахворювань. Ця інформація надається безоплатно (ст. 28 Закону України «Про професійні спілки, їх права та га­рантії діяльності»).

Вимога законодавця про надання учасникам колективних переговорів необхідної інформації має двосторонній характер, тому вона є обов'язковою до виконання і представниками най­маних працівників. Організації роботодавців та їх об'єднання мають право одержувати необхідну інформацію з соціально-еко­номічних питань та питань, пов'язаних з трудовими відносина­ми, розвитком держави, від органів державної влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій.

Учасники переговорів зобов'язані дотримуватися положень законодавства України щодо поширення інформації з обмеже­ним доступом. Вони не мають права розголошувати дані, що є державною або комерційною таємницею, і підписують відповідні зобов'язання.

Робоча комісія готує проект колективного договору з ураху­ванням пропозицій, що надійшли від працівників цього під­приємства, і приймає рішення, яке оформляється відповідним протоколом. Для врегулювання розбіжностей під час ведення ко­лективних переговорів сторони використовують примирні про­цедури. Якщо в ході переговорів вони не дійшли згоди з неза­лежних від них причин, то складається протокол розбіжностей, куди вносяться остаточно сформульовані пропозиції сторін про заходи, необхідні для усунення цих причин, а також про строки відновлення переговорів. У разі недосягнення згоди і виникнен­ня колективного трудового спору питання укладення колектив­ного договору, угоди вирішуються в порядку, передбаченому За­коном України «Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)»¹.

Для підтримки своїх вимог під час проведення переговорів з розробки, укладення чи зміни колективного договору, угоди профспілки чи інші уповноважені працівниками органи можуть проводити у встановленому порядку збори, мітинги, пікетуван­ня, демонстрації,

У тому випадку, коли інтереси найманих працівників пред­ставляє спільний представницький орган декількох профспілок чи інших організацій, якщо не досягнуто згоди щодо колектив­ного договору, загальні збори (конференція) найманих працівни­ків приймають найбільш прийнятний проект колективного дого­вору і доручають профспілці або іншому уповноваженому ними органу, який розробив проект, на його основі провести перегово­ри і укласти затверджений загальними зборами (конференцією) колективний договір від імені найманих працівників з власни­ком або уповноваженим ним органом. Після проведення перего­ворів і вирішення розбіжностей, якщо такі трапилися, настає стадія прийняття і підписання колективного договору.

Проект колективного договору обговорюється серед найманих працівників і виноситься на розгляд їх загальних зборів (конфе­ренції). У разі, якщо збори (конференція) найманих працівників відхилять проект колективного договору або окремі його поло­ження, сторони поновлюють переговори для пошуку необхідного рішення. Тривалість цих переговорів не повинна перевищувати десяти днів. Після цього проект у цілому вноситься на розгляд зборів (конференції) найманих працівників. Після схвалення проекту колективного договору загальними зборами (конферен­цією) він підписується уповноваженими представниками сторін не пізніше ніж через 5 днів з моменту його схвалення, якщо ін­ше не встановлено самими зборами (конференцією).