Методологія аналітичної економії

Для вивчення закономірностей та ефективності функціонування економіки дослідники використовують різні методи та прийоми, які в сукупності становлять методологію аналітичної економії.

Метод науки – це спосіб, знаряддя дослідження певного об’єкта. Аналітична економія не може користуватися тими методами пізнання, що й природничі науки. Аналізуючи економічні факти і процеси, не можна вживати ні мікроскоп, ні телескоп, ні хімічні реактиви. Економісти позбавлені також можливості проводити контрольований експеримент, як фізики чи хіміки. В аналітичній економії дослідники широко застосовують метод наукової абстракції, або інакше кажучи, логічний метод. Суть цього методу полягає в тому, що, досліджуючи певний економічний факт або процес, відділяють його випадкові, швидкоплинні чи другорядні ознаки від усталених і типових. У хаотичному нагромадженні фактів економісти намагаються знайти певний порядок. Аби краще зрозуміти дійсність, вони абстрагуються, тобто умовно спрощують заплутані зв’язки, залишають поза увагою ті деталі, які вводять в оману. Цей метод дає змогу проникнути у внутрішній світ явищ і процесів, розкрити їхню сутність, формулювати категорії та виявляти закони. У результаті наукового абстрагування отримуємо дещо спрощену картину економіки, яка не відображає усієї складності реальної дійсності. Цій картині не вистачає багатьох деталей, а саме їхня відсутність дає змогу глибше пізнати справді важливі речі.

Аналітична економія дає досить абстрактну картину економіки. Відтак дехто сприймає її висновки як щось непрактичне, нереалістичне. Насправді економічні теорії саме й тому практичні, що вони абстрактні. Теорії, які підтверджуються фактами, є реалістичними. Теорії, що не узгоджуються з фактами, – неправдиві.

Економісти часто досліджують політично забарвлені проблеми, але вони аналізують їх на підставі наукової методології. Основні категорії і принципи дослідження в аналітичній економії не змінюються упродовж десятиліть, тому економісти-аналітики мусять твердо й гнучко використовувати ці принципи, відповідно до обставин, що змінюються. Економіст має постійно звіряти теорії з наявним економічним середовищем.

Першим кроком до економічного знання є спостереження (живе споглядання економічних явищ) і вивчення даних економічної історії. У такий спосіб виявляються і нагромаджуються факти про явища та процеси економічного життя суспільства. Основну суму фактів, або економічної інформації, дає національна і міжнародна статистика. Нерідко використовують дані бухгалтерського обліку, соціологічних обстежень тощо.

Історичні дані й факти сьогодення є основою аналітичної економії, однак, самі собою факти не можуть розповісти свою власну історію. Спостереження і збирання фактів – це тільки підготовча робота. У результаті цієї підготовчої роботи економічна діяльність стає відомою, але ще не пізнаною. Збирання фактів називають описовою, або емпіричною, аналітичною економією. Для пізнання ж взаємозалежності економічних явищ, виведення законів, теорій, принципів необхідний економічний аналіз, який було названо вище методом наукової абстракції, або логічним методом.

Економічний аналіз передбачає систематизацію, тлумачення й узагальнення фактів. У процесі економічного аналізу формулюються логічні поняття й категорії.

Економічний аналіз може здійснюватися за двома напрямками: 1) від фактів до теорії; 2) від теорії до фактів. Тому виокремлюють два методи економічного аналізу: індуктивний і дедуктивний.

Індуктивний метод аналізу передбачає систематизацію й узагальнення фактів, що дає змогу сформулювати закон чи теорію, які відбивають закономірності функціонування економіки. Отже, індукція означає рух від фактів до теорії.

В економічному аналізі використовують і дедуктивний метод. Використовуючи логіку або інтуїцію, спираючись на умовивід або випадкове спостереження, дослідник може сформулювати попередньо не перевірену теорію, тобто гіпотезу. Для перевірки її правильності потрібно багаторазово дослідити відповідні факти. Гіпотеза, яку не підтверджують факти, неправильна. Але якщо навіть гіпотеза спростована й відхилена, вона має позитивне значення, бо вказує шлях, яким іти не треба. Спосіб перевірки гіпотези на правильність називають верифікацією, а на помилковість – фальсифікацією.

Індукція й дедукція – це взаємодоповнювані, а не протилежні методи економічного аналізу. Сформульовані дедуктивним методом гіпотези слугують економістові орієнтиром під час збирання і систематизації емпіричних даних. Певні уявлення про реалії економіки є передумовою формування змістовних гіпотез.

В аналітичній економії логічний метод тісно пов’язаний з історичним підходом, що дає змогу аналізувати економічні системи в процесі їх послідовного розвитку. Цей підхід дозволяє виявляти особливості еволюції економічних систем на різних етапах їх історичного розвитку. Економісти другої половини ХІХ-першої половини ХХ ст., аналізуючи господарську діяльність, фактично повністю відмовилися від історичного підходу. Вони виходили з того, що закони економіки однакові на всіх етапах розвитку суспільства. Більшість економістів нині виходить з того, що фактор часу (історичний підхід) має важливе значення. Річ у тім, що наприклад, впливи монетарної економіки на фізичну неоднакові в короткостроковому і довгостроковому періодах.

Унаслідок економічного аналізу дослідники формулюють категорії, закони, теорії, виробляють економічні моделі. Усі ці поняття означають щось дуже близьке: узагальнення або виявлення закономірностей у функціонуванні механізмів економічної системи, поведінці економічних суб’єктів тощо. В аналітичній економії вибір терміна для позначення деякого конкретного узагальнення визначають здебільшого традицією та доцільністю.

Під категорією найчастіше розуміють узагальнені логічні поняття, що відбивають сутнісні зв’язки реальної дійсності. Економічні категорії поділяють на емпіричні та теоретичні. Прикладом емпіричних економічних категорій є гроші, процентна ставка, заробітна плата, а теоретичних – мультиплікатор, ізокоста, дефляційний розрив тощо. Емпіричні категорії очевидні, але їх внутрішній зміст, можна виявити лише в процесі економічного аналізу. Теоретичні економічні категорії дають змогу виявляти глибинні сутнісні зв’язки економічної дійсності та розвивати аналітичну економію.

Застосування в аналізі економічних категорій дає змогу сформулювати теорії – сукупність положень, що пояснюють явища господарського життя. Теорія є доведеною і перевіреною ідеєю чи гіпотезою. Часто в аналітичній економії застосовуємо термін “концепція”, який займає якби серединне положення між гіпотезою (недоведене твердження) і теорією.

Економічний аналіз та факти дають змогу сформулювати економічні закони, які відображають сталі причинно-наслідкові зв’язки між економічними явищами та процесами. Економічні закони поділяють на емпіричні та теоретичні.

Прикладом простого емпіричного закону є закон спадної віддачі. Суть його полягає в тому, що додатковий обсяг продукції, який отримують від послідовного збільшення одного фактора виробництва, зменшується, якщо кількість інших факторів залишається без змін. Експериментальні спостереження показують справедливість цього закону. Наприклад, якщо на одній і тій же ділянці землі збільшувати затрати праці, а інші фактори виробництва залишати незмінними, то можна простежити дію цього закону.

Теоретичні закони аналітичної економії виражають сталі причинно-наслідкові зв’язки між абстрактними узагальненнями. Ці закони не можна виявити на емпіричному рівні.

Економічні закони належать до суспільних законів і відрізняються від законів природи. Природні закони вічні, а економічні – історичні. Наприклад, закони руху небесних тіл діють незмінно мільйони й мільйони років. Емпіричні закони за останні кілька сотень років змінювалися досить істотно.

Економічні закони діють через людей, які мають певну мету й певні матеріальні інтереси. Закони природи нейтральні до людських бажань і мотивів поведінки. Економічні закони, на відміну від законів природи, діють як певні тенденції, що постають унаслідок взаємодії багатьох різнопланових цілей, мотивів та інтересів.

Важливим напрямом наукового абстрагування є моделювання. Економічна модель – це спрощене відображення економічної дійсності, абстрактне узагальнення відповідних фактичних даних.

Економічні моделі представляють у математичній, табличній і графічній формах. При цьому не так важливо, що саме використано: рівняння, графік чи таблицю. Найголовніше – схопити й відобразити реальний зв’язок між фактами.

Якщо залежності між економічними змінними виражають за допомогою таблиць або графіків, то маємо табличні чи графічні моделі, якщо за допомогою рівнянь – економіко-математичні моделі.

У дослідженні національної економіки особливе значення мають графічні моделі, які дають точне відображення кількісних залежностей. Слова стають дієвішими, якщо їх доповнити зображенням. Ще стисліше цю думку виражає китайське прислів’я: малюк вартий тисячі слів.

В економічних моделях використовують два види змінних – ендогенні та екзогенні. Ендогенні– це змінні, які модель намагається пояснити. Екзогенні – це змінні, які модель бере як дані. Метою моделі є з’ясування того, як екзогенні змінні впливають на ендогенні змінні. Інакше кажучи, значення екзогенних змінних уводять ззовні, тоді як ендогенні змінні визначаються всередині моделі, вони є результатом побудови моделі.

До екзогенних змінних найчастіше відносять державні видатки, ставки оподаткування, величину пропозиції грошей та ін. До ендогенних змінних здебільшого належать обсяг національного виробництва, рівень зайнятості, рівень інфляції тощо.

Дослідники використовують різні моделі для пояснення різних економічних явищ і процесів. Якість моделі залежить від достовірності припущень. Якщо з аналізованого питання упущено важливі ознаки національної економіки, то модель веде до неправильних висновків.

Одним із важливих припущень в економічних моделях є припущення щодо швидкості з якою ціни і заробітна плата реагують на зміну ринкових умов. У реальній дійсності одні види цін є негнучкими, а інші – гнучкими. Більшість економістів уважають, що припущення про гнучкість цін є прийнятним для дослідження довгострокових явищ, таких як, наприклад, зростання національного обсягу виробництва тощо. У короткостроковому періоді реальнішим є припущення про негнучкість цін.

В аналітичній економії часто будують графічні моделі, які відображають залежності між різними змінними. Одним із важливих способів визначення зв’язку між змінними є нахил лінії:

нахил =

де – залежна змінна;

– незалежна змінна.

Отже, нахил показує наскільки зміниться залежна змінна у відповідь на зміну незалежної змінної на одну одиницю.

Якщо між двома змінними існує пряма залежність, то нахил лінії, яка відображає цю залежність, додатний. І навпаки, від’ємне значення нахилу вказує на обернену, або зворотну, залежність між змінними.

Нахил прямої лінії однаковий у кожній її точці. Нахил висхідної лінії є додатним, а спадної – від’ємним.

Часто взаємозв’язки між різними змінними описуються нелінійними залежностями (кривими). Нахил кривої лінії змінюється, коли ми переміщуємось по цій кривій від однієї точки до іншої. Для вимірювання нахилу кривої у деякій точці початково проводимо дотичну до кривої у точці, в якій хочемо виміряти нахил. Нахил кривої у деякій точці вимірюють за нахилом дотичної.

Багато змінних незалежні одна від одної. Ми не можемо очікувати, що ціна футбольного м’яча залежить від кількості куплених холодильників. Якщо ми відкладемо ціну футбольних м’ячів по вертикальній осі, а величину попиту на холодильники по горизонтальній осі, відсутність залежності між ними опише лінія, паралельна до вертикальної осі. Ця лінія означає, що зміни в ціні футбольних м’ячів не впливають на купівлю-продаж холодильників. Нахил вертикальної лінії є безмежним. Так само, коли б виробництво автомобілів було абсолютно непов’язане з погодними умовами, і ми відклали би споживання по вертикальній осі, а опади – по горизонтальній, то ця не пов’язаність була би зображена лінією, паралельною до горизонтальної осі. Горизонтальна лінія має нульовий нахил.

У математиці незалежну змінну (причину) завжди відкладають по горизонтальній осі, а залежну змінну (наслідок) – по вертикальній осі. Економісти відкладають на графіках залежні й незалежні змінні довільніше. Нерідко незалежну змінну в графічних економічних моделях відкладають по вертикальній осі.

Усі моделі класифікують за періодами часу, стосовно яких їх використовують, і відносять до трьох часових груп – короткострокового періоду, довгострокового періоду і тривалого періоду.

Короткостроковий – це період, в якому ціни є негнучкими, і тому ресурси можуть не повністю використовуватися у виробництві. Тривалість цього періоду кілька місяців чи рік-два.

Довгостроковий – це період, в якому ціни є гнучкими, а ресурси повністю використовують у виробництві. У цьому періоді обсяги капіталу та праці є незмінними, як і рівень технології, яку використовують для перетворення ресурсів у готові вироби. Тривалість довгострокового періоду кілька років або й ціле десятиліття.

Тривалий – це період, упродовж якого обсяги ресурсів і наявна технологія змінюються. Протяжність тривалого періоду становить декілька десятиліть.

Досліджуючи національну економіку, економісти використовують велику кількість різноманітних показників, які характеризують її стан. Існують численні класифікації економічних показників; наведемо окремі з них.

Економічні показники поділяють на натуральні, які вимірюють у різних фізичних одиницях та вартісні (грошові). Вартісні показники можуть визначатися у постійних або поточних цінах. Постійна – це ціна базового року. Показники також поділяють на абсолютні (натуральні та вартісні) та відносні, визначені у відсотках.

Особливо важливе значення в аналітичній економії має поділ показників на запасові й потокові та номінальні й реальні.

Запасові – це показники, які вимірюють кількість чого-небудь у певний момент часу. Потокові – це показники, що вимірюють кількість чого-небудь за одиницю часу, в економіці здебільшого за рік.

В економіці часто існує певний взаємозв’язок між показниками запасу і потоку. По-перше, запас дорівнює нагромадженим за певний період часу потокам. По-друге, потік дорівнює різниці між запасами на початок і кінець періоду.

Ось декілька прикладів взаємопов’язаних потокових і запасових показників, які вивчатимемо у наступних темах:

Ø Майно особи – запас; її дохід і видатки – потік.

Ø Обсяг капіталу в національній економіці – запас; обсяг інвестицій – потік.

Ø Державний борг – запас; дефіцит бюджету – потік.

Ø Кількість безробітних – запас; кількість людей, що втрачають роботу – потік.

Усі змінні, що виміряні у фізичних одиницях, називають реальними змінними. До реальних змінних відносять кількісні змінні – наприклад, обсяг капіталу та відносні ціни – наприклад, реальна заробітна плата, реальна процентна ставка. І кількісні змінні, і відносні ціни мають спільну рису: вони вимірюють фізичну (а не грошову) кількість. Наприклад, реальна зарплата вимірює обсяг життєвих благ (товарів і послуг), які працівник може купити, наприклад, за одну годину своєї праці.

Номінальні змінні виражаються у грошах – наприклад, номінальна зарплата. Номінальна зарплата – це кількість грошей, яку отримує працівник за свою працю (годину, день, місяць тощо).

В аналітичній економії часто аналізують реальні змінні без врахування грошей, тобто номінальних змінних. Теоретичне відокремлення реальних і номінальних змінних називають класичною дихотомією.

Класична дихотомія – це важливий принцип в економічному дослідженні, який дає змогу спростити економічну дійсність. Вона дозволяє вивчати реальні змінні, залишаючи осторонь номінальні. Відсутність впливу грошей на реальні економічні змінні називають нейтральністю грошей. Більшість економістів уважають, що у тривалому періоді гроші є нейтральними.

Процес дослідження економічних проблем ускладнюється через виникнення багатьох логічних пасток. По-перше, у процесі дослідження взаємозв’язків причин і наслідків в економіці можна дійти помилкового висновку, нібито те, що передувало досліджуваному явищу, є його причиною. Той факт, що подія А відбувається раніше, ніж подія В, ще не доводить, що подія А спричинила подію В. Зробити висновок, що “після тієї події” уже означає “внаслідок тієї події”, – це груба логічна помилка, яку називають “post hoc”. В економіці причинно-наслідкові зв’язки не самоочевидні, й економістові-аналітику слід добре подумати, перш ніж зробити висновок, що подія А спричинила подію В, бо передувала їй.

По-друге, в аналітичній економії стикаємось із проблемою співвідношення частини й цілого. Тут можлива логічна помилка композиції. Вона трапляється тоді, коли те, що є правильним для індивіда або частини, уважають безумовно правильним для групи або суспільства загалом. Так само й те, що здається корисним для всіх, може бути шкідливим для окремих осіб. П. Семюелсон наводить кілька прикладів таких парадоксів:

Ø футбольні вболівальники підводяться з місця під час небезпечних моментів в матчі, щоб ліпше бачити поле; та коли встають всі, то ліпше не буде видно нікому;

Ø якщо всі фермери працюють сумлінно, а природні умови також сприяють доброму врожаєві, то дохід окремої ферми знизиться;

Ø спроби індивідів заощаджувати більше в роки глибокого і тривалого економічного спаду можуть зменшити розмір заощаджень в національній економіці загалом.

По-третє, в аналітичній економії не можна допускати спрощеного однофакторного тлумачення економічних явищ і процесів. Більшість цих явищ і процесів спричиняють багато чинників, що діють одночасно. Тому для вивчення економічних явищ треба застосовувати не одно-, а багатофакторний аналіз. Проте такий підхід аж ніяк не заперечує можливості вивчення дії одного з чинників. Економісти в дослідженнях широко використовують припущення “ceteris paribus”, або “за інших рівних умов”. Це припущення означає, що всі чинники, за винятком того, який в цей момент розглядається, залишаються сталими. Такий підхід полегшує процес аналізу завдяки вичлененню досліджуваного зв’язку. Застосовуючи в аналізі припущення “за інших рівних умов”, економіст-аналітик дещо спрощує реальну економічну картину, але це дає змогу не брати до уваги несуттєві у цьому разі чинники.

По-четверте, в економічному аналізі важливо уникати суб’єктивізму. Теорія є могутнім знаряддям організації фактів. Однак одні і ті ж самі факти можна пояснювати по-різному, залежно від того, які ”теоретичні окуляри” обрали дослідники.

Коли ми ще молоді, наш розум відкритий до нових ідей, нових понять. На жаль, із часом, пізнаючи навколишній світ і впорядковуючи свої знання, ми стаємо їхніми в’язнями. Так і з ученими. Вони, як й інші люди, стають в’язнями своїх теоретичних знань. Ось чому наука належить молодим. Старші “знають” надто багато речей, які з часом стали неправильними, але від яких вони не можуть відмовитися.

Для ілюстрації цього парадоксу наведемо слова славетного фізика, творця революційної квантової теорії, лауреата Нобелівської премії Макса Планка. “Життєвий досвід, – казав він, – дав мені змогу зрозуміти дивовижний, на мій погляд, факт. Нова наукова істина не утверджується через сприйняття її противниками. Швидше ця істина утверджується, бо її опоненти померли, а нове покоління подорослішало й добре обізнане з нею”.

Отже, маємо пам’ятати про неминучий суб’єктивізм у власному підході, тому намагаймося бути лояльними до поглядів, які відрізняються від наших.

Економісти застосовують методи, спільні для всіх природничих і суспільних наук. Дослідники в усіх галузях знання намагаються уникнути розглянутих вище помилок. Отже, економісти не думають по-особливому. Проте вони аналізують речі з позиції особливого сприйняття – економічного сприйняття.

Економічне сприйняття грунтується на декількох дуже важливих і тісно пов’язаних між собою обставинах: 1) обмеженість благ; 2) раціональна поведінка; 3) порівняння вигід і витрат.

Як уже зазначалося, ресурси суспільства обмежені. Звідси випливає, що обсяги товарів і послуг, які виробляють також обмежені. Ця обмеженість зумовлює потребу вибору. Ми “не можемо мати всього”. Якщо ні, то що ми маємо вибрати?

Економісти виходять з того, що люди вибирають, керуючись раціональною поведінкою. Інакше кажучи, індивіди ухвалюють раціональні рішення, щоб найповніше досягти власних цілей. Наприклад, споживачі намагаються витрачати свої доходи раціонально, щоб отримати найбільшу вигоду або задоволення від товарів і послуг, які купують.

Раціональна поведінка означає, що люди здійснюватимуть різний вибір. Вибір грунтується на різних можливостях та інформації.

Раціональні рішення можна ухвалити лише порівнянням граничних вигід і граничних витрат. Граничний означає додатковий. Наприклад, фірми безперервно вирішують питання: чи наймати ще додатково працівника (працівників), чи навпаки, зменшити кількість працівників. Ухвалюючи рішення, фірма порівнює додатковий виторг від продажу продукції, яку створять додаткові працівники, із додатковими витратами на їх наймання (зарплата додаткових працівників та інші витрати). Якщо граничні вигоди перевищують граничні витрати, то вибір є раціональним. Якщо, навпаки, граничні витрати перевищують граничні вигоди, то вибір нераціональний.

Уряд на національному рівні постійно ухвалює рішення, що ґрунтуються на врахуванні граничних вигід і витрат. Більші видатки на охорону здоров’я означають менші видатки на житло для тих, хто його потребує, на допомогу безробітним або скорочення видатків на національну оборону.

Отже, у світі обмежених ресурсів та можливостей раціональні рішення ґрунтуються на порівнянні граничної вигоди від певного конкретного вибору і граничних витрат унаслідок відмови від чогось іншого.

Найбільшою перешкодою у вивченні економіки є, очевидно, суб’єктивність дослідників, які, як уже зазначалось, нерідко є в’язнями своїх теоретико-методологічних упереджень. Учені мають діаметрально протилежне розуміння економіки: одні з них вважають, що ринок найкраще організовує національну економіку, а інші – директивно-централізоване планування; державні програми соціального захисту населення захоплюють одних і дратують інших. Ось чому економісти заслужили репутацію людей, які не можуть дійти згоди з будь-якого питання. Джордж Бернард Шоу написав так: “Якби всіх економістів зібрати разом, вони все одно не вироблять дійового рішення”.

В аналітичній економії існують три основні філософії економіки – класична, кейнсіанська та марксистська – кожна з яких має численні розгалуження. Філософія економіки – це сукупність принципів, тобто складових побудови найефективнішої й стабільної економічної системи. Основними складовими побудови економічної системи, як нам уже відомо, є: тип і форма власності; спосіб досягнення рівноваги, збалансованості економіки; спосіб розподілу виготовлених життєвих благ та ін.

Витоки класичної філософії аналітичної економії знаходимо у Сміта, Рікардо та інших економістів. Нині цю філософію економіки прийнято називати лібералізмом. Прихильники лібералізму вважають, що ефективною є лише приватна власність, всі інші форми власності малорезультативні.

Адепти лібералізму твердять, що ринковий механізм збалансовує національну економіку і створює найкращі умови для економічного зростання. Ринкова система само собою прямує до стабільності. Щодо збурень, які виникають в економіці, то – це результат зовнішнього, здебільшого державного втручання в економіку. Послідовники цієї філософії економіки виступають проти державного регулювання економіки, яке, на їх думку, порушує нормальний хід господарського розвитку. Унаслідок державного втручання в економіку, наприклад, ухвалення закону про мінімальну зарплату, підтримання цін на сільськогосподарську продукцію чи законодавча діяльність в інтересах трудових спілок – уряд посилює негнучкість цін і зарплати. Останні втрачають властивість до зниження, що блокує діяльність ринку, тобто порушує механізм передачі інформації. На думку лібералів, ринковий механізм спроможний забезпечити макроекономічну збалансованість і стабільність. Прихильники філософії лібералізму підкреслюють також, що централізоване державне регулювання є бюрократичним, неефективним і стримує індивідуальну ініціативу та порушує свободу людини. Державний сектор, на думку лібералів, повинен бути якомога меншим.

Прихильники ліберальної філософії економіки вважають, що ринок забезпечує справедливий розподіл доходів. Вони виступають проти перерозподілу доходів через систему податків і трансферів біднішим родинам. Основний аргумент лібералів проти перерозподілу доходів полягає в тому, що він підриває стимули до напруженої праці, а отже зменшує обсяг національного виробництва й доходу. Нерівність у розподілі, творить на їхню думку, ефективну національну економіку, а рівність підриває економічні стимули. Спосіб розподілу доходу впливає на величину самого доходу. Максимально, що суспільство може прийняти у сфері перерозподілу доходів – це пенсії для людей похилого віку та допомога з безробіття. Для прихильників класичної філософії ефективність економіки важливіша за рівність.

Кейнсіанська філософія організації економіки пов’язана з іменем Джона Мейнарда Кейнса. Кейнс у листі до Джорджа Бернарда Шоу у 1935 р. писав: “Мені здається, що я пишу книжку з аналітичної економії, яка великою мірою революціонізує ... той спосіб, за допомогою якого економісти розмірковують над економічними проблемами.” І справді, праця Кейнса “Загальна теорія зайнятості, процента й грошей” здійснила революцію в економічному аналізі та макроекономічній координації. Філософія економіки Кейнса знайшла своє застосування на практиці, в економічних програмах і в практичних заходах економічної політики.

Кейнс виходив із того, що приватна власність є високоефективною і національна економіка має ґрунтуватися на ній. Водночас Кейнс вважав, що ефективними є й інші форми власності, в тому числі державна. Тому він висловлювався за змішану економіку, в якій співіснують різні сектори, зокрема, і державний.

Стрижнем кейнсіанської філософії економіки є те, що ринкова система не має автоматичного механізму, який забезпечує повну зайнятість ресурсів. Аналіз Кейнса показав, що спад може легко перейти в глибоку й затяжну депресію, в якій національна економіка може перебувати багато років. Кейнс обґрунтував неминучість державного регулювання економіки. Його основна рекомендація урядові, яка вразила усіх у цей час, полягала в тому, що уряд повинен збільшити видатки, або стимулювати виробництво і повернути безробітних на робочі місця.

Кейнс і його послідовники вважають, що обсяг національного виробництва й зайнятості визначаються чинниками попиту. Якщо сукупний попит недостатній, то обсяг національного виробництва зменшується, а зайнятість знижується. Тому уряд повинен розширювати сукупний попит. Одним із напрямів збільшення попиту є перерозподіл доходів в інтересах соціальних груп, які отримують найнижчі доходи. Така політика збільшить попит масових покупців. Отже, кейнсіанська філософія економіки акцентує на необхідності компромісу між рівністю та ефективністю.

Мислителі завжди мріяли про досконаліше суспільство. Республіка Платона, утопія Томаса Мора чи комунізм Маркса були серед найвпливовіших уявлень про справедливе суспільство. Згідно з марксистською філософією економіки, усі економічні системи, які ґрунтуються на товарній формі виробництва і приватній власності, є неефективними, несправедливими, втіленням хаосу й нерівності. Крім того, приватна власність, відповідно до поглядів Маркса, є результатом експлуатації найманої праці. Маркс намагався довести, що ринкова економіка внаслідок загострення її суперечностей поступиться місцем комуністичній, в якій безроздільно пануватиме суспільна, тобто державна власність.

Прихильники марксизму твердять, що ринковий механізм унаслідок його слабин не спроможний збалансувати національну економіку. Ринкове регулювання індукує економічні цикли й кризи, які стають дедалі глибшими і руйнують цю економічну систему. Марксисти вважають, що найефективнішу організацію національної економіки забезпечує централізоване державне планування. У цій системі макрокоординації на найвищому рівні піраміди управління ухвалюють основні складові плану – які блага, як і для кого виробляти. План спускають униз по щаблях бюрократичної драбини, де на нижчих рівнях управлінської ієрархії його деталізують. Отже, організацію національної економіки забезпечує багаторівнева державна ієрархія.

Марксисти обстоюють зрівняльний розподіл, рівність економічного становища людей. Згідно з їхньою ідеєю, всі люди повинні мати однаковий рівень споживання незалежно від рівня їх здібностей; заробітна плата мусить бути однаковою для лікаря й няньки, вчителя й прибиральниці, інженера й землекопа, правника і т. д. “Від кожного за здібностями, кожному за потребами” – одне із тверджень марксистської філософії економіки.

1.3. З історії аналітичної економії*

Глибоке засвоєння аналітичної економії пов’язане з пізнанням її історичних джерел та закономірностей розвитку. Жодна галузь науки не виникла раптово. Кожна є продуктом тривалої еволюції, нагромадження якісних ознак, постійного пошуку. Аналітична економія постала внаслідок пошуку відповідей на запитання “Від чого залежить добробут людей”.

Нерідко твердять, що економічна наука належить до порівняно молодих видів наукового знання, зокрема в університетах її почали вивчати лише в період нової історії наприкінці ХVIІ-початку ХVIII ст. Насправді аналітична економія сягає дохристиянської доби, її коріння можна віднайти у працях мислителів Давньої Греції та Риму, Єгипту й Китаю.

Так, у давногрецьких творах можна виявити досить важливі економічні ідеї та міркування на господарські теми, що відображали ознаки натурального господарства, яке ґрунтувалося на праці рабів. Сам термін “економіка” вперше вжили давні греки: Ксенофонт (430-355 до Р. Х.) й Арістотель (384-322 до Р. Х.). Цей термін походить від двох грецьких слів: ойкос, що означає дім, господарство, і номос – закон, учення. Суть економіки, за грецьким філософом Ксенофонтом (йому приписують авторство цього терміна), – це мистецтво ведення домашнього господарства.

Середньовіччя на перший погляд видається періодом глибокої кризи у розвитку науки. Однак несправедливо і необ’єктивно вилучати його із контексту еволюції економічної думки, хід якої ніколи не припинявся. До речі, цього вимагала практика господарювання, яка щораз більше мусила зважати на гроші, ціни, кредити, лихварство тощо. Формування національного ринку і національної економіки, розвиток ремесел, торгівлі, поглиблення суспільного поділу праці вагомо вплинули на розвиток економічних знань.

В епоху Середньовіччя сформувалась теоретична концепція, яку нині називають меркантилізм. Термін “меркантилізм” (від італ. merchante – торгівець, купець) запровадив Адам Сміт. Виникнення і розвиток меркантилізму пов’язані з істотними змінами в суспільній свідомості щодо уявлень про багатство і його джерела. Якщо до епохи Відродження суспільно прийнятним і схвальним було уявлення про людину як героя-завойовника з властивими йому методами збагачення (завоювання, пограбування), то за доби Відродження сформувалися нові уявлення про багатство та його джерела. Наперед вийшли купець, ремісник, художник. Теоретичною концепцією, яка обґрунтувала нові уявлення про багатство та його джерела, і був меркантилізм.

Епоха Середньовіччя – це час формування і розвитку національних держав, націй. Різні народи і держави поглиблювали економічні стосунки. Найважливішою формою цих стосунків була зовнішня торгівля, а роль грошей виконували благородні метали. Меркантилісти з’ясовували, що саме веде до збагачення країни – перевищення експорту над імпортом, нагромадження золота й срібла чи дешева національна валюта.

На думку меркантилістів, економічною політикою, що сприяла зростанню національного багатства, був протекціонізм – обмеження доступу іноземних купців до внутрішнього ринку, наприклад, через запровадження високого мита. Водночас ці заходи мали доповнюватися стимулюванням вивозу готової продукції й захистом національного купецтва на зовнішніх ринках. Така політика, на думку меркантилістів, забезпечувала перевищення експорту над імпортом і приплив золота до країни. Вважалося, що держава стає багатшою, коли володіє більшою кількістю грошей.

Вагомий внесок в розвиток аналітичної економії зробили представники школи фізіократів. Термін “фізіократія” (влада природи) було запроваджено тим же Адамом Смітом. На відміну від меркантилістів, які вважали багатством гроші, фізіократи виходили з того, що багатством є продукти землі, а джерелом багатства є сільськогосподарське виробництво, а не торгівля.

Основоположник школи фізіократів Франсуа Кене (1694-1774) розробив макроекономічну схему кругопотоку, так звану економічну таблицю, яка відображала рух продуктів між основними секторами національної економіки й класами суспільства. Між іншим, усе суспільство Ф. Кене розділив на три класи: 1) продуктивний (фермери і наймані сільськогосподарські працівники); 2) клас земельних власників; 3) непродуктивний клас – люди, зайняті за межами сільського господарства. Усі три класи перебувають між собою в економічній взаємодії. Економічна таблиця (така назва і головного твору фізіократів “Економічна таблиця” Ф. Кене (1758)) давала уявлення про механізм функціонування національної економіки.

Фізіократи вважали, що уряд не повинен втручатися у природний хід економічного життя. На думку Кене, завданням уряду є запровадження таких законів, які відповідали би природному економічному порядку.

Найважливішим етапом у становленні аналітичної економії стали дослідження класичної школи. Історична заслуга класичної школи полягає в тому, що вона пов’язала джерело багатства з працею. Прабатьком цієї школи вважають англійського економіста Вільяма Петі (1623-1687), який уперше у світовій практиці дав оцінку національного доходу Англії. Джерелом багатства Петі вважав сферу виробництва. До представників цієї школи належать Адам Сміт (1723-1790), Давид Рікардо (1772-1823), Томас Мальтус (1766-1834), Джон Стюарт Міль (1806-1873). Класична школа пов’язана передовсім з іменем Адама Сміта, мабуть найвідомішого економіста усіх часів і народів. У своїй знаменитій праці “Дослідження про природу і причини багатства народів“ (скорочено – “Багатство народів”, 1776 р.) він уперше підбив підсумки розвитку аналітичної економії. Сміт розглядав аналітичну економію як учення про багатство та способи його збільшення. Багатство нації втілене в продукції, яку споживає народ країни. Джерело багатства вчений убачав у поділі праці (спеціалізація працівників) та нагромадженні капіталу.

А. Сміту була близька ідея “природної гармонії” (рівноваги), що встановлюється в економіці стихійно, за відсутності державного регулювання, і є оптимальним режимом функціонування економічної системи. Згідно з ученням Сміта, ринкова система здатна до саморегулювання, в основі якого лежить особистий інтерес, пов’язаний з прагненням до отримання прибутку. Учений намагався збагнути економічну поведінку та економічну психологію людини. І сприйняв людину такою, якою побачив: егоїстичною, що дбає передовсім про “власну вигоду, а ніяк не про вигоди суспільства”. При цьому він зумів зберегти повагу до такої людини. Аналізуючи економічну поведінку людини і тиск конкуренції та ринку, учений зробив дивовижне відкриття, сформулювавши теорію “невидимої руки” ринку: коли людина виходить з власної вигоди, що природно, вона неминуче приходить до того, що віддає перевагу тому заняттю, яке найбажаніше суспільству.

Адам Сміт також розвинув вчення про об’єктивні економічні закони, які керують господарською діяльністю. Він уперше визначив двояке завдання економічної науки: аналіз об’єктивної економічної реальності та з’ясування закономірностей її розвитку (позитивна економіка) і вироблення рекомендацій для економічної політики держави та ділових одиниць (нормативна економіка).

А. Сміт – не лише геніальний економіст. Його праці виходять за межі економічного знання – він піднісся до рівня методології пізнання світу. Запропонована ним парадигма у сучасних умовах перетворилася на могутнє знаряддя в багатьох галузях знання. З відстані двох сторіч дивують не помилки видатного вченого, а глибина його спостережень.

Теорію А. Сміта високо оцінили його сучасники й наступні покоління економістів. Вона істотно вплинула на розвиток аналітичної економії і стала своєрідною біблією ринкової економіки.

З другої половини ХІХ ст. розвиток економічної думки пішов трьома принципово відмінними напрямами. Спадщина класичної школи стала фундаментом для марксистської політекономії, неокласичного напряму та історичного напряму.

Марксистська, або ліворадикальна політекономія, передовсім представлена працями К. Маркса (1818-1883) та Ф. Енгельса (1820-1895). Головний твір ліворадикальної політекономії – “Капітал” К. Маркса, перший том вийшов у світ у 1867 р. К Маркс був проникливим мислителем-економістом, одним з найвизначніших аналітиків економічних проблем. У своїй головній праці “Капітал” він уперше наголосив на нестабільності ринкової економіки, або капіталізму та несправедливому розподілі доходів. В умовах економічних потрясінь та соціальних катаклізмів середини і другої половини ХІХ ст. він розвинув макроекономічну концепцію, згідно з якою ринкова економіка є марнотратною і експлуататорською, яка прямує до своєї загибелі. Проте економічні ідеї К. Маркса виявилися нежиттєздатними. Наприкінці ХХ–початку ХХІ ст. їх популярність істотно знизилася.

Історичний напрям (В. Рошер, В. Гільденбрант, Л. Брентано, В. Зомбарт та ін.), основи якого були закладені ще в середині ХІХ ст., намагався заперечити твердження класиків про те, що господарське життя складається відповідно до об’єктивних економічних законів. Представники цього напряму вважали, що таке життя регулюється не механізмами ринку, а притаманними кожній нації історично сформованими соціальними інститутами, серед яких вирішальна роль належить державі. Соціально-економічний розвиток країни вони тлумачили як вияв національного духу. Нині цей напрям аналітичної економії розвивають інституціоналісти.

Найпродуктивнішим виявився неокласичний напрям. У працях представників цього напряму кількісний економічний аналіз переважає над якісним, а в центрі їх уваги перебуває аналіз тих умовах, за яких виробники і споживачі максимізують свій добробут в умовах обмежених ресурсів. При цьому в аналізі виходять із суб’єктивних оцінок економічних суб’єктів. Створені неокласиками інструменти аналізу – еластичність попиту, надлишок споживача, ціна рівноваги, відмінність між короткостроковим і довгостроковим періодами, граничні величини, взаємозалежність ринків є нині основними знаряддями економічного аналізу. Унаслідок змін в економічному аналізі, запропонованих неокласиками, змінюється і назва самої галузі економічного знання. В англомовних країнах замість старої назви „political economy” (політична економія) використовують нову назву „economics” (в українському перекладі – аналітична економія). Нову назву цій галузі знання дав видатний англійський економіст, фундатор неокласичного напряму Альфред Маршал (1842-1924). У 1890 р. вийшла в світ його праця „Principles of Economics” (Принципи аналітичної економії). Щоправда, в окремих університетах України і світу досі використовують стару назву цієї науки – політична економія.

На зламі ХІХ–ХХ ст. економічній науці стали відомі імена таких видатних учених-неокласиків як Леон Вальрас (1834-1910), Вільфредо Парето (1848-1923), Карл Менгер (1840-1921), Євгеній Бем-Баверк (1851-1914), Фрідріх Візер (1851-1926), Артур Пігу (1877-1959) та ін. У працях цих економістів були остаточно сформовано принципи теорії граничної корисності, яка означала принципово інший погляд на вартість, ціну, попит і пропозицію і т. д. Неокласики розвинули складову аналітичної економії, яку нині називають мікроекономікою. Загалом неокласики намагались довести саморегулятивний характер ринкової економіки, спроможність ринкового механізму швидко відновлювати порушену в економіці рівновагу.

Велика депресія 1929-1933 рр. не підтвердила одного з постулатів неокласиків – здатності ринкової економіки швидко повертатися до повної зайнятості після збурень і потрясінь. Аналітична економія почала інтенсивно досліджувати умови забезпечення економічної рівноваги національної економіки загалом та напрями підвищення ефективності функціонування економічних систем. Принципи нової макроекономічної теорії були сформульовані видатним економістом Дж. М. Кейнсом (1883-1946) у його праці „Загальна теорія зайнятості, процента і грошей” (1936). Кейнс піддав гострій критиці неокласичну школу, яка твердила, що ринкові ціни здатні автоматично встановлювати рівновагу в економіці. Він висунув тезу про те, що ринкова рівновага – це ще не благо для економіки. Річ у тім, що рівновага в національній економіці може досягатися за неповної зайнятості, і для її усунення необхідне втручання держави у вигляді стимулювання сукупного попиту. Макроекономічні ідеї Кейнса справили глибокий вплив на подальший розвиток аналітичної економії та на економічну політику.

Кейнсіанський підхід до механізму функціонування національної економіки мав великий успіх з кінця 40-х до 60-х років ХХ ст. Однак на початку 1970-х років виявилося, що кейнсіанські рецепти стимулювання сукупного попиту не завжди дають бажаний результат. Намагання державних мужів у ці роки збільшенням сукупного попиту подолати економічний спад не призвели до зростання обсягу національного виробництва, а лише посилили інфляцію. Вперше у світовій практиці виникла так звана стагфляція – поєднання спаду виробництва та інфляції. Це підірвало позиції кейнсіанської теорії.

Особливе місце в аналітичній економії займає неоліберальна школа з її концепцією „соціального ринкового господарства”. Найяскравішими представниками цієї школи є австро-американський економіст Август Фрідріх фон Гайєк (1899-1992) та австрійський економіст Людвіг фон Мізес (1891-1973). Упродовж всього свого творчого життя ці вчені були проти державного втручання в економіку, обґрунтували необхідність свободи в господарській діяльності, попереджували про небезпеку надмірної зарегульованості національної господарки, яка непомітно для її послідовників веде до тоталітаризму. Погляди економістів цього напряму були особливо популярними після Другої світової війни у країнах Західної Європи, зокрема у Німеччині.

У 70-х роках ХХ ст. на чільне місце знову вийшов неокласичний напрям, представники якого виходять з того, що потрібно обмежити втручання держави в економіку для забезпечення свободи дій ринкових сил. Найважливішими напрямами неокласичної концепції в сучасних умовах є:

монетаризм (чиказька школа на чолі з Мілтоном Фрідманом), представники якого акцентують на тому, що всі значні зміни в господарському житті, пов’язані передовсім з емісією грошей, тобто зі змінами в кількості грошей в національній економіці;

теорія раціональних сподівань (наукова школа, яка сформувалась у 1970-1980 роках, а найвідомішим її представником є Роберт Лукас). Основні постулати цієї школи полягають в тому, що сподівання (очікування) відіграють важливу роль у національній економіці, бо впливають на поведінку усіх учасників ринкового процесу; економічні суб’єкти поводяться раціонально на підставі усієї наявної інформації; макроекономічна політика не може вплинути на реальні економічні змінні;

економіка пропозиції (теорія, що завоювала популярність наприкінці 1970-х-початку 1980-х років). Одним із головних постулатів теорії „економіки пропозиції” є стимулювання приватної ініціативи і підприємництва і звуження втручання держави в господарське життя. Інші важливі постулати цієї теорії: зниження податків, скорочення державних видатків тощо.

Досить тривале концептуальне протистояння прихильників кейнсіанства і неокласиків призвело до формування так званого неокласичного синтезу. Цю ідею висунули ще наприкінці 1930-х років, проте остаточно обґрунтував її американський економіст Пол Семюелсон (1912 р.) значно пізніше. З позицій неокласичного синтезу теорію Кейнса розглядають як варіант неокласичного підходу. Залежно від стану економіки прихильники неокласичного синтезу пропонують використовувати рецепти кейнсіанства (державне регулювання) або обмеження державного впливу на економіку, що проголошує неокласична концепція. Неокласичний синтез часто називають основним потоком аналітичної економії.

У 60-70-х роках в аналітичній економії еволюціонував інституційно-соціальний напрям, який виник ще у 20-30-х роках ХХ ст. на базі історичної школи. Назва цього напряму походить від назви книги Дж. Комонса „Інституційна економіка”, яка вийшла у 1924 р. в Нью-Йорку. Однак засновником цього напряму вважають Т. Веблена (1857-1929). Представники цього напряму критикують усі традиційні школи за відрив їхнього аналізу від соціальних проблем і обґрунтовують необхідність соціологізації аналітичної економії.

Останнє десятиріччя ХХ ст. було ознаменовано розвитком і зростанням ролі неоінституціоналізму (нова інституційна економіка). У межах цього напряму виникла аналітична економія прав власності (Р.Коуз), теорія економічної організації (Р. Коуз, О. Вільямсон) та теорія суспільного вибору (Д. Б’юкенен та ін.). Неоінституціоналізм надає особливе значення ролі трансакційних витрат (витрати ринкової координації виробництва). На підставі поняття трансакційних витрат було сформульовано нове місце прав власності у функціонуванні національної економіки, чому виникли фірми, ринок і т. д. Теорія суспільного вибору досліджує взаємозалежність і взаємовпливи економічних і політичних процесів.

Загалом аналітична економія як наука ще не досягла своєї цілісності. Хоча вже розвинуто низку положень, що їх поділяють усі економісти, проте багато питань функціонування економіки та її господарської системи є предметом гострої полеміки.

Українці, незважаючи на постійне пригнічення економічної думки через колоніальний статус нації, активно долучалися до процесу розвитку аналітичної економії.

Прихильником і послідовником Адама Сміта був син закарпатського священника Михайло Балудянський (1769-1847) – перший український професійний економіст, перший ректор Петербурзького університету. Цей учений чимало зробив для утвердження демократичних економічних поглядів на просторах російської та австрійської монархій. У своїй праці „ Економічна система” М.Балудянський обґрунтував принципи й основи розбудови національної економіки з позиції вільних ринкових відносин.

Особливе місце в українській та європейській економічній науці посідає професор Київського університету Микола Зібер (1844-1888), який захистив дисертацію про еволюцію трудової теорії вартості від Д.Рікардо до К.Маркса. Він був першим популяризатором економічного вчення К.Маркса в Україні й Росії, перший у світі виконав науковий аналіз „Капіталу” К.Маркса, визначивши його джерела. До речі, К. Маркс зазначав, що Зібер найглибше проник у методологію „Капіталу”.

Український економіст Сергій Подолинський (1850-1891) є засновником екологічної парадигми сучасної аналітичної економії. Найвагомішим у його науковій спадщині є економіко-екологічне відкриття, обґрунтоване в дослідженні „Праця людини, та її відношення до розподілу енергії” (1880). Дослідження опубліковане німецькою, французькою та італійською мовами. Суть відкриття С. Подолинського полягає в тому, що за допомогою організованої людської праці можна гармонізувати взаємини суспільства й природи, уникнути енергетичної кризи, оскільки праця здатна не тільки поглинати, а й зберігати і накопичувати енергію.

Великі заслуги перед аналітичною економією як наукою має видатний український вчений Михайло Туган-Барановський (1865-1919), який досліджував основні теоретичні проблеми економіки. Замолоду сприйнявши ідеї класичної школи, М.Туган-Барановський обґрунтував можливості синтезу трудової теорії вартості та концепції граничної корисності.

Михайло Туган-Барановський зробив помітний внесок у розвиток теорії кооперації, грошового обігу, у критику економічних доктрин марксизму. Світове визнання М.Туган-Барановський здобув за дослідження з теорії ринку й економічних циклів, розроблення концепції економічної кон’юнктури, які позитивно сприйняли економісти багатьох країн ще за життя вченого. Його праця з питань економічних спадів в Англії на початку ХІХ ст. згодом була видана майже всіма європейськими і навіть японською мовами. Вона вплинула на економічні погляди провідних економістів Європи й Америки. Михайло Туган-Барановський став першим східноєвропейським ученим, якого визнала світова економічна думка.

Михайло Туган-Барановський у 1917 р. був міністром фінансів УНР. Брав участь у створенні української національної валюти – гривні. У 1918 р. був серед ініціаторів створення Української Академії Наук. Його перу належить перший україномовний підручник з аналітичної економії (1919).

Видатним економістом-математиком, який справив величезний вплив на розвиток аналітичної економії, був представник Київської школи Євген Слуцький (1880-1948). Він зробив вагомий внесок у розвиток економіко-математичних методів в аналітичній економії. Його економіко-математичні праці, написані на рубежі 10-20-х років ХХ ст. та опубліковані в українських та зарубіжних виданнях, помітно розширили горизонти мікроекономічного аналізу. В більшовицький період на батьківщині економіко-математичні погляди Євгена Слуцького замовчувалися, а зарубіжні економісти щедро їх використовували, віддаючи належне талантові українського вченого.

Навіть ці фрагментарні відомості про внесок українських учених у розвиток світової економічної думки (а тут навіть не згадано прізвищ багатьох інших учених) засвідчують, що українські вчені були не тільки популяризаторами ідей західних економістів, а й створювали теорії, які збагатили світову економічну думку. Аналітична економія в Україні на всіх історичних етапах розвивалася у загально-цивілізаційному річищі, а український народ дав світові оригінальних економістів-мислителів.