Фітомеліорація

Фітомеліорація- це система прийомів з докорінного поліпшення природно-ландшафтних умов за допомогою рослинності (деревної чагарникової та трав'янистої). Вона покращує кліматичні, грунтові, гідрологічні і рослинні умови території, весь її фізико-географічний комплекс, як і ландшафт в цілому. Фіто меліорація (фіто- від грецького слова phytion - рослина) сприяє використанню багатьох не зовсім придатних для застосування земель, зміні водного режиму річок, зменшенню стоку, боротьбі з ерозією грунту підвищенню продуктивності сільськогосподарських культур, створенню сприятливих умов життя для людини.

Фітомеліоративні заходи в окремих районах допомагають в боротьбі з несприятливими природними явищами (посухи, пилові бурі, ерозія). В той же час нераціональне використання біологічного компонента фізико-географічного середовища, переважно лісової рослинності, супроводжується рядом небажаних наслідків. Так, в результаті винищення лісів погіршується водний режим річок, посилюються водна і вітрова ерозія, змінюється рельєф місцевості.

Систему прийомів фітомеліорації поділяють на дві основні групи: 1 — лісова меліорація; 2 — меліорація за допомогою трав'янистої рослинності. Ідея біологічного впливу на природні процеси належить класикам вітчизняної науки: В.В. Докучаеву, Г.М. Висоцькому, Г.Ф. Морозову, які особливу роль в цьому відводили лісу.

Перші спроби штучного лісорозведення в степовій частині Росії відносяться до часів Петра І. За його наказом в степу, поблизу Таганрогу, в 1696 р. були посіяні жолуді і створено дубовий гай. За ініціативою вчених-землеробів в кінці XVIII і на початку XIX в. розпочалося лісорозведення на півдні України, були організовані перші лісництва, закладені лісові смуги на Кубані, в Самарській і Тульській губерніях та інших місцях. Ці меліоративні заходи дали значний позитивний результат [134].

Лісорозведенню в степових районах було надано державне значення вже в перших декретах колишнього Радянського уряду. В квітні 1921 року було прийнято спеціальну постанову по боротьбі із посухою, де передбачалися розвиток великомасштаб­них робіт щодо заліснення територій в посушливих районах, у верхів'ях і по берегах річок, створення снігозбірних смуг та огорож, укріплення ярів та пісків шляхом створення на них лісових насаджень. Крім того, було вирішено виділити ліси водоохоронного і захисного значення.

Лісомеліоративні роботи суттєво розширилися з початку 30-х років XX століття в період повсюдної колективізації сільського господарства та організації великих радгоспів. Широкий розмах одержало полезахисне лісорозведення в період після Великої Вітчизняної війни. З 1948 по 1953 pp. в Радянському Союзі було висаджено 2,2 млн. га лісових насаджень, що більш ніж в 2 рази перевищило насаджування перших 30 років Радянської влади і більш ніж в 16 разів - всі лісонасаджування, які були здійснені на вітчизняній території до 1917 р. [134].

Ідея біологічного впливу на ландшафт і природні процеси зберігає своє наукове значення. Дані науково-дослідних інститутів, в яких з часів експедиції В.В. Докучаева (1892 p.) накопичений багаторічний досвід лісового розведення, а також матеріали передових господарств за різні роки показали, що під захистом лісових смуг приріст врожаю зернових складає в середньому до 3 ц/га, а в посушливі роки - до 6 ц/га. В умовах зрошення ефект від захисту лісосмуг суттєво збільшується.

Великі збитки сільському господарству приносять пилові бурі.На півдні України в 1957, 1960, 1969, 2007pp. вони знищили по­сіви сільськогосподарських культур на значних площах, вивітрили поверхневі шари грунтів, проте в господарствах, де була створена і збережена мережа лісових насаджень, посіви і грунти практично не постраждали.