Тема1: Війна за незалежність іспанських колоній в Латинській Америці і утворення нових держав 1810-1826 рр.

Здійснення господарської діяльності, прийняття стратегічних і тактичних рішень неможливо без урахування ризиків та управління ними. Управління ризиками — це сукупність дій економічного, організаційного, технічного характеру, спрямованих на встановлення видів, факторів, джерел ризику, оцінку величини, розробку й реалізацію заходів щодо зменшення його рівня та запобігання можливим негативним наслідкам.

Відповідно до сучасної концепції управління ризиками ризик-менеджмент можна розглядати як систему чи як процес. Як система управління ризик-менеджмент включає в себе дві підсистеми: об’єкт управління — керовану підсистему; суб’єкт управління — керівну підсистему. Для функціонування ризик-менедж­менту повинен існувати орган управління ризиками з певними функціональними обов’язками та необхідними матеріальними, фінансовими, трудовими, інформаційними ресурсами. На підприємстві має бути створено спеціальний підрозділ — відділ (або) відділення управління ризиками на чолі з ризик-менеджером.

Як процес управління ризик-менеджмент передбачає розробку стратегічних і тактичних рішень та включає такі етапи: оцінку господарської ситуації на підприємстві та виявлення ризиків; кіль­кісний та якісний аналіз; регулювання ступеня ризику (вибір напрямів і методів регулювання, їх реалізація); оцінка отриманих результатів та їх коригування.

Вибір методів та інструментів регулювання ступеня підприємницького ризику є важливим етапом процесу управління. Основними на­прямами впливу та методами регулювання ступеня ризику виступають: уникнення ризику (відмова від ненадійних партнерів, постачальників; відмова від прийняття ризикованих проектів, рішень); компенсація ризику (стратегічне планування діяльності; прогнозування зовнішньої економічної ситуації; моніторинг соціально-еконо­мічного та правового середовища; активний цілеспрямований маркетинг); збереження ризику (відмова від будь-яких дій, спрямованих на компенсацію збитку (без фінансування); створення спеціальних резервних фондів у натураль­ній або грошовій формі (фондів самострахування або фондів ризику); залучення зовнішніх джерел (отримання кредитів та позик, державних дотацій для компенсації збитків та відновлення виробництва); передача ризику (страхування; передача ризиків через укладання договорів факторингу, поручительства; передача ризику через укладання біржових угод (хеджування)); зниження
ризику (диверсифікація; здобуття додаткової інформації; лімітування).

* А. Сміт: «…досягнення навіть нормальної норми прибутку завжди пов’язано з біль­шим або меншим ризиком». І. Шумпетер: «…якщо ризики не враховують у господар-
ському плані, тоді вони стають джерелом, з одного боку, збитків, а з іншого — прибутків».

* Умовні позначення: Пр — прибуток; Вр — виручка; Вт — втрати; Вк — власні кошти підприємства; Н_1…5 — коефіцієнт ризику (відношення всього капіталу підприємства до суми його активів; відношення можливих утрат до розміру власних коштів підприємства).

* Умовні позначення:

Вп — імовірність втрати всього прибутку; Вкр — імовірність втрат, що дорівнюють величині виручки; Вкт — імовірність втрат, що дорівнюють величині власних коштів підприємства; ПР — прибуток; ВР — величина виручки; МП — власні кошти підпри-
ємства.

Тема1: Війна за незалежність іспанських колоній в Латинській Америці і утворення нових держав 1810-1826 рр.

План

1. Перший етап війни колоній за незалежність (1810-1815)

2. Перемога боротьби за незалежність. Проголошення республіки.

3. Наслідки боротьби за незалежність і значення утворення незалежних держав.

Література:

1. Альперович М. Испанская Америка в борьбе за независимость. М. – 1971

2. Война за независимость в Латинской Америке 1810-1822. М. 1964

3. Глинкин А. Дипломатия Симона Болевара. М. 1991

4. Мирошевский В. Освободительное движение в Американских колониях испании. М. 1946

5. Селеванов Латинская Америка от конкистадоров до независимости. М.1984.

1 пит. Іспанські колоніальні володіння в Латинській Америці займали велику територію, яка охоплювала Західну Лузіану, Флориду і Мексику, частину островів ест-Індій майже всю центральну і ½ південної Америки. В адміністративному відношенні іспанська Америка була розділена на 4 королівства: Нова Іспанія (Мексика + центральна Америка), Нова Гренада, Перу, Лаплата (Аргентина). Португальські володіння: віцекоролівство Бразилія.

Мадридський уряд враховуючи інтереси метрополії наполегливо намагався стримувати розвиток своїх Американських володінь. На початку ХІХ ст. все ще зберігалися заборони, які гальмували розвиток у колоніях промисловості та сільського господарства. Торгівля з іноземними державами була заборонена, а з метрополією – монополізована багатими іспанськими купцями. Важким тягарем на населення Латинської Америки лягли багато чисельні податки: подушний, десятина та ін.

Наприкінці ХVІІІ ст. під впливом боротьби Північно-Американських колоній за незалежність, Великої Французької революції посилюється рух проти колоніального гніту, безпосереднім поштовхом до нього стали революційні події 1808 р. в метрополії. Вторгнення французьких військ до Іспанії і пасивність правлячої верхівки викликали народне невдоволення Карл 4 вимушений був відректися престолу на користь сина Фердинанда 7. Відчутна поразка 1810 р і окупація більшої частини країни французькими військами свідчило про повне безсилля іспанської влади виправити ситуацію. Ці події і стали сигналом до початку повстання в латинській Америці.

У квітні-липні 1810 р. у великих центрах – Каракасі, Буеносайресі, Боготі, Кіто, а слідом за ними і в інших було повалено іспанське панування, до влади прийшли патріотичні хунти.

В ході війни за незалежність, як зазначає Альперович, виділились 4 регіональні комплекси: Нова Іспанія і центральна Америка, північна частина Південно-Американського континенту; Венесуела, Нова Гранада, Кіто; Віцекоролівство Ріо-де-лаплати (Аргентина); Тихоокеанське узбережжя Латинської Америки (Чилі і Перу)

Раніше всього революційний анти іспанський рух охопив північну частину Південної Америки, де головним центром стала Венесуела. 19 квітня 1810 р. в її столиці Каракасі спалахнуло народне постання. Революційний рух охопив і Нову Гренаду.

30 березня 1811 р. у Боготі була проголошена конституція держави Кундінамарки, яка номінально вважалася монархією на чолі з Фердинандом 7, а за його відсутності повинна була управлятися президентом, пізніше цей пост зайняв Наріньйо, який виступав за перетворення Нової Гренади у єдину державу і становлення республіки.

27 листопада 1811 р. було підписано акт про створення конфедерації сполучених провінцій Нової Гренади. Уряд Фердинанда 7 відновивши абсолютизм в країні направляє значні військові сили під командуванням Марільо на придушення анти іспанських виступів на Півдні континенту в басейні Ріо-де-лаплати. Центром революційних подій став Буенос-Айрес. 25 травня 1810 р. кабільдо цього міста під натиском народних мас усунув віце короля від влади і передав її тимчасовій хунті під командуванням полковника Сааведри.

Генерал-капітанство Чилі.

25 серпня 1811 р. в Консепсйоні спалахнуло повстання на початку вересня у Сант’яно, патріоти, які виступали за незалежність утворили нову хунту, де головну роль почав відігравати молодий офіцер Хосе-Мігель Каррера. Нове повстання очолив приходських священник Мігель Ідальго. Наприкінці жовтня армія Ідальго завдала серйозної поразки іспанським військам біля Монте-де-лас-крусес і підійшла до Мехіко. Проте, вже в середині січня 1811 р. революційна армія була розгромлена іспанськими військами. Після загибелі Ідальго боротьбу продовжив один з його соратників Хосе-Марі-Морелос. Наприкінці вересня 1812 р. у Мехіко було оприлюднено текст нової конституції, яка була прийнята іспанськими кортесами 1813 р. вона встановлювала рівне представництво метрополії і колонії в кортесах, забороняла поєднання в одних руках військової і цивільної влади, скасовувала всі військові привілеї і суди.

6 листопада 1813 р. національний конгрес прийняв декларацію про незалежність Мексики від Іспанії, а рік по тому 22 жовтня 1814 р. першу в історії країни конституцію, яка передбачала встановлення республіканського устрою, проголошувала рівність громадян перед законом, свободу слова і друку. В кінці 1815 р. іспанці розгромили основні сили повстанців. Закінчення наполеонівських війн дозволило перекинути сюди значні військові сили.

2 пит. З 1816 р. розпочинається нове піднесення визвольного руху. Один з активних його учасників Симон Болівар готує повстання перебуваючи на Ямайці. Протягом 1816 р. він двічі безуспішно намагався висадитись на території Венесуели. 6 липня Болівар звертається до населення Венесуели з промовою в якій проголосив про повну відміну рабства. У грудні 1816 р. Болівар на чолі загону патріотів висадився на Північному Сході Венесуели. 15 лютого 1819 р. було скликано другий національний конгрес, який знову проголосив незалежність Венесуели, призначив Болівара тимчасовим президентом республіки і головнокомандувачем армії. 17 грудня конгрес затвердив основний закон республіки Колумбії згідно якого території бувших генерал-капітанства Венесуели і віцекоролівства Нової Гренади включаючи Кіто, об’єднувалися у федеративну республіку Колумбію. Прийнята 30 серпня 1821 р. нова конституція проголосила повну незалежність Колумбії від Іспанії. Вона встановлювала сувору централізацію влади та основи унітарної організації держави на чолі якої ставав Болівар. м Богота проголошувалось столицею. Наприкінці травня було оголошено про приєднання території Кіто до Колумбії. В листопаді 1821 р. визволено Панаму, в травні 1822 р. відбулося приєднання Кіто до Колумбії і в 1822 р. у Північній частині Південної Америки було ліквідовано колоніальне панування і території отримали незалежність.

Південь Південної Америки.

У 1816 р. Східний берег зазнає вторгнення з боку Португалії. У березні 1816 р. розпочинає роботу конгрес об’єднаних провінцій Ріо-де-лаплати у м. Тукуман, на якому було проголошено їх повну незалежність. На початку 1817 р. армія постанців Сан Мартіна перейшла через Анди і вступила на територію Чилі. На чолі держави став О’Хіггінс. 1 січня 1818 р. проголошено незалежність Чилі.

У квітні вся територія Чилі була визволена. Сан Мартін починає готувати похід похід армії повстанців на Перу. На серпень 1820 р. припадає відправлення його військ до Перу. Повстанцям вдалося звільнити від іспанського панування ряд країн, а у 1822 р. Перу і Колумбія домовилися про ведення спільних дій проти колонізаторів.

8 грудня 1824 р. відбулася вирішальна битва на рівнині Аякучу, вирішальну роль тут відіграв Симон Болівар. результатом битви став повний розгром іспанців на Американському континенті.

В руках Іспанії залишалося лише верхнє Перу, фортеця Кальяо, о. Чілос поблизу Південного узбережжя Чилі, острівна фортеця Сан-хуан-де-улуа.

Верхнє Перу було визволено в серпні 1825 р. було проголошено його незалежність. Нову державу на честь Болівара назвали Болівією. У травні 1826 р. Болівар підготував проект конституції нової держави де були закріплені основні політичні права і свободи, які мали важливе значення і для інших країн Південної Америки.:

- Народне представництво

- Рівність перед законом

- Недоторканість особи, житла, приватної власності

- Ліквідація привілеїв

У 1820 р. розпочався рух на території нової Іспанії і центральної Америки. Колоніальна верхівка підготувала «план Ігуала», його розробником був полковник Ітурбіде. План передбачав встановлення конституційної монархії і збереження старої системи управління, а також суттєві гарантії інтересів колонізаторів. Протягом декількох місяців 1821 р. армії Ітурбіде вдалося захопити практично всі великі міста регіону і увійти до Мехіко. 28 вересня 1821 р. була проголошена незалежність Мексиканської імперії. В травні 1822 р. Ітурбіде був проголошений її імператором. У 1823 р. імперія розпалася.

31 січня 1824 р. установчий конгрес прийняв основний закон який підтверджував незалежність від Іспанії. 4 жовтня оприлюднили конституцію Мексиканських сполучених штатів (МСШ), яка закріплювала республіканський устрій, передбачала скасування інквізиції, позбавляла церкву автономії у галузі освіти, відміняла подушний податок, гарантувала рівність всіх громадян перед законом та ін. Дещо раніше, в липні 1823 р. утворена федеративна республіка сполучених провінцій Центральної Америки. В січні 1826 р. були визволені Кальяо та Чілос.

В руках іспанців залишалися лише Куба та Пуерто-Ріко.

У 1822 р. незалежною стає Бразилія. У 1850 р. відмінена работоргівля. У 1888 р. скасовано рабство, а в 1889 р. відбулося проголошення республіки Бразилії.

3 пит. Колонії здобули незалежність і перетворилися в суверенні держави: МСШ, Федерація Центральної Америки, Колумбія, Перу, Чилі, Болівія, Парагвай, Аргентина, Уругвай. У 1830 р. Федеративна Республіка Колумбія розпадається і утворюються: Венесуела, Еквадор, Нова Гренада. У 1839 р. це ж було і з Федерацією Центральної Америки, виникли: Гватемала, Сальвадор, Нікарагуа, Гондурас, Костаріка.

Війна привела до ліквідації колоніального режиму і утворення багатьох незалежних держав. Створювалися сприятливі умови для розвитку капіталістичних відносин.

Важливе значення мало скасування подушного податку, дворянських титулів, рабства, інквізиції. Запроваджені республіканські форми правління, прийняті нові конституції. В ході війни змінювалася національна самосвідомість латиноамериканців і формувалися нації цих етнічних спільнот. Ключова роль у війні 1810-1816 рр. належить постаті Симона Болівара, який допоміг переходу від старого до нового способу життя. У своїх ідейних пошуках він боровся за свободу, соціальну та расову рівність. Болівар «розтрощив» іспанську колоніальну імперію, вмів уловлювати настрої мас, посилював їх і реалізовував у гаслах та ідеях. В ході війни іспанських колоній за незалежність від колоніального гніту були звільнені території з населенням 16 млн. чоловік.