Принцип історизму та його значення в пізнанні історії.

Зміст категорії «історизм» складає ІДЕЯ РОЗВИТКУ в усіх сферах людського знання взагалі й у науках про людину зокрема. Отже, ні сама людина й її мислення, ні суспільні інститути не можуть бути зрозумілі поза зв’язком, по-перше, з обставинами місця й часу їх функціонування, а, по-друге, з історією іх виникнення й розвитку (ґенези). Ця думка була вповні усвідомлена тільки близько середини ХІХ ст. Торжество ідеї розвитку, насамперед в аналізі соціально-історичних та соціокультурних проблем, стало наслідком наукової революції ХVІ – сер. ХVІІ ст. у природознавстві. Але, перш ніж цей момент настав, потрібні були багатовікові інтелектуальні зусилля мислителів різних епох і народів.

У проблемі історизму першочергове значення має процес розвитку історичної свідомості людства. В усі часи – з моменту переходу людства до цивілізації – історична свідомість була структуруючим елементом культури, оскільки в кожну епоху в ньому відображалися пануючі уявлення про світ і місце в ньому людини, про суспільство, що розглядалося крізь призму простору й часу. Питання, що хвилювали людський розум від епохи до епохи, були вражаюче схожими, а ось відповіді на них були не менш разюче відмінними. Сукупність останніх і відображає в кожному випадку ступінь і форму історичної культури, а їх зміни в часі – її еволюцію в тісному зв’язку з історичним процесом в цілому.

Історичної літератури людство створило «океан», кожна авторська модель бачення історії – оригінальна й неповторна. Принцип історизму ж, головною віссю якого є вісь «час – простір», а відповідно, вся модель історії будується навколо домінуючих у той чи інший період уявлень щодо простору й часу, й базується на тому, що складає зміст категорій «історичного часу» й «історичного простору». Це – те загальне, що об’єднує всі індивідуальні моделі розуміння історії, й дає можливість їх досліджувати, класифікуючи, аналізуючи, виводячи загальне й особливе тощо.

Два аспекти історичної свідомості (бінарність). Людина – істота історична. Й така характеристика відноситься як до її соціальної природи, так і до її духовності, адже лише в ході історії й шляхом історії людина пізнає світ і себе в ньому, а відповідно, ставлення людини до світу й собі подібних є питанням історичним. Суспільна свідомість набуває виміру свідомості історичної тільки за умови, якщо в якості пізнавальної призми в світі історії їй слугує «зв’язка» ЧАС і ПРОСТІР. Тільки зв’язок усіх модальностей часу в змозі перевести статику спогаду й спостереження в динаміку цілеполагання й передбачення. Дійсно, людина здатна жити дієво, дивлячись уперед тільки тоді, коли її думка зіставляє свій рух з минулим, черпаючи в ньому впевненість у майбутньому. Пов’язання ж у суспільній свідомості всіх трьох модальностей часу (минуле – сьогоднішнє – майбутнє), а звідти поява потреби розрізняти часи й ареали, зіставляти відповідні їм суспільні становища (реальні й ідеальні) є свідоцтвом виникнення історичної свідомості в широкому, загальнокультурному сенсі цього слова, – писав Е.Касірер у своїй «Філософії символічних форм».

Історична свідомість, виникнувши на початку цивілізації, з часом видозмінюється настільки, що її «граничні» значення зовні постають як АНТИПОДИ, тобто – як свідомість якби неісторична (але, наприклад, О.Фрейденберг розглядав міф як тип історизму, а І. Бойченко вже прямо розглядає міфології як «найперші історії» /див.: Бойченко І. Філософія історії. – К.2000/ й власне історична (історизм, родоначальником якого був Джамбаттіста Віко). Але в глибинних підвалинах такі дві зовні незіставимі форми екзістенційної свідомості людини на ділі втілюють початкову й «кінцеву» ступені («кола») розвитку історизму, тобто – форму практичного й теоретичного відношення людини до дійсності.

В радянській науці визнавалося таке визначення історичної свідомості, як «становлення розрізнення й зв’язку часів у матеріальній і духовній культурі кожної даної людської спільноти, яка є в той же час умовою історичної стійкості носія цієї культури» (Барг М. Эпохи и идеи. – С.68). У ньому, як бачимо, якраз і немає зв’язки «час-простір» (простір відсутній), хоча в історичній науці завжди існував термін «ПРОСТОРОВО-ЧАСОВІ уявлення». Часові, як видно, ще враховуємо, а ось з просторовими – проблема. З чим же у М.Барга можна погодитися цілком, так з такою його констатацією: «будь-яке знання є в кінцевому рахунку знанням історичним» (Барг М. Там само. – С.10), що вповні збігається з вищенаведеною характеристикою О.Фрейденберга міфу як «типу історизму» та його зауваженням щодо того, що навіть первісна людина, усвідомлюючи світ, формулювала свої питання ІСТОРИЧНО: звідки що взялося? На базі уявлень людини щодо часу й простору формуються уявлення щодо історичного часу й історичного простору відповідно.

Пізнавально важливою є не тільки витокова спрямованість людської допитливості до пізнання початків історичної дійсності (як уважає М.Барг), але й самі історичні форми, в які облаштовувалася відповідь на такі питання. І такими формами найперше були міфологія й релігія. Міфологічне й дискурсивне (розсудочне) мислення ж складають дві поступові стадії в процесі формування історичної свідомості, разом з тим аж до Нового часу вони так чи інакше співіснують і взаємодіють у основному як дві форми історичної культури – фольклорної й писемної. Так проступила витокова бінарність історичного мислення.

Бінарність проявляється й у самій роботі історика з «історіописання» (термін М.Блока), яке треба розуміти в ДВОХ ЗНАЧЕННЯХ: як процес сприйняття, «дешифровки» та впорядкування досвіду минулого з метою тлумачення його в світлі досвіду нинішнього, так і як метод реалізації подібної програми. Такі дві сторони єдиного процесу історичного опису поперемінно висувалися на перший план, залишаючись у тісному зв’язку й взаємообумовленості. Історики завжди тут зазначають важливість проблеми МЕТОДА в історичному дослідженні. Проте, згідно зі вдалим спостереженням англійського філософа й математика А.Уайтхеда, два поняття лежать у засаді людського досвіду: поняття факту (матеріалу сприйняття) й поняття значення (ваги), за допомогою яких людина диференціює й зв’язує те, що сприймає. Й обидва ці поняття залежать не тільки від метода, а й від загального світобачення, складаючи основу розуміння історії. Про необхідність же врахування в історичному дослідженні трансперсонального світобачення, як також і ментальності епохи, вже багато говориться в науковій літературі. Тому аналіз пануючого в ту чи іншу епоху трансперсонального світобачення (уявлення щодо Всесвіту, його побудови, місця й призначення людини в ньому, співвідношення Макрокосму й мікрокосму, системи цінностей, логічних форм, риторики тощо) мають величезне значення для характеристики епохи в усіх її проявах.

Однак картина в історичній науці сьогодні міняється дуже повільно, тобто «історіографічна революція» в ній усе ще не відбулася. Хоча ряд видатних учених (Т.Кун, К.Леві-Стросс, В Моммзен та ін.) давно твердили, що рух історичної думки в усі часи обумовлювався рухом більш високих, більш абстрактних рівнів світобачення, що тип історизму так же об’єктивно заданий історику, як і тип культури, й що основи всього того лежать у МЕНТАЛЬНОСТІ ЕПОХИ, врахування якої дасть ключ до проникнення в таїну формування стереотипів мислення, у т.ч. й в історичній науці. Але ситуація в історіографії так досі й не помінялася. «Плазматичну роль живої психеї» ніяк не можемо вхопити й розпочати вивчення її й її впливу на людину, а значить, і на історичний процес.

Бінарність історичної свідомості проявляється й у тому, що навіть історію самої історичної науки можна розглядати З ДВОХ ПОЗИЦІЙ – континуїтету й перервності. У першому випадку ми маємо справу із значною спадкоємністю фактичної основи історії, у другому – з відстеженням час від часу зміни «пояснювальних схем», концептуальних структур, парадигм.

Часова типологія історизму.В західній науці цілим рядом учених ще в 60 – 80-х рр. ХХ ст. була визначена часова типологія історизму. В СРСР вивчав історизм фундаментально М.Барг, він же й розробив його детальну часову типологію. Вона відповідає великим епохам в історії людства і є такою: історизм часів Античності, історизм часів Середньовіччя, Ренесансний історизм, історизм епохи Просвітництва й сучасний історизм. Для кожної епохи характерна своя модель історичного мислення, але в кожну епоху в серцевині його – просторово-часові уявлення. Вчені тісно пов’язують історизм з уявленнями про час і простір, убачаючи в тому запоруку логічного наукового пізнання.

Для радянської історичної науки, що базувалася на формаційній моделі історичного розвитку, яка давала уявлення про дискретність історичного процесу, такої типології було достатньо. Розвиток на сьогодні цивілізаційної й парадигмальної моделей історичного процесу висуває на порядок денний необхідність розробки його просторової типології. Цим займаються поки що окремі вчені й уже можна виявити, що така типологія повинна враховувати домінуючу релігійну систему, а конкретно, ті уявлення про час і простір, що висувала та чи інша теологія. Адже, наприклад, західний тип історизму – більш часовий, тому більш дискретний і динамічний, базувався на католицизмі, потім ще й на протестантизмі, пізніше на матеріалізмі. Східний тип (домінуюче просторовий) був грецьким, руським (православні), а також мусульманським та ін. З типом культури його, безсумнівно, треба співвідносити, але й не перебільшувати значення культури, оскільки історичне мислення само по собі має величезний вплив на саму культуру.