СЛОВНИК ПЕРСОНАЛІЙ ТА ТЕРМІНІВ. АВГУСТИН Аврелій (354 – 430) – християнський мислитель, теолог і філософ

АВГУСТИН Аврелій (354 – 430) – християнський мислитель, теолог і філософ. Визнаний у православ’ї блаженним, у католицтві – святим і вчителем церкви. Пасіонарна могутність і геніальна самобутність його унікально обдарованої духовної особистості, глибина, обшир, етична насиченість та піднесеність його вчення справили величезний вплив на розвиток духовного життя часів середньовіччя. Мав 93 твори в 232 книгах. Основні – «Про град Божий» та «Сповідь». Історизм є наріжною характерною рисою всього вчення А. Чільне місце в філософсько-історичній системі А. посідають дві теми. Це – індивідуальний («Сповідь») та всесвітньо-історичний («Про град Божий») розвиток людини, тлумачення ним через призму духовності як основоположного, визначального начала особистісного й історичного існування та розвитку людей. Спрямованість історії людства визначається, за А., двома катастрофами світового значення, що є своєрідними полюсами силового поля історичного процесу: гріхопадінням Адама і Єви та Страшним судом. Усе, що відбувається між цими двома подіями й складає зміст всесвітньої історії, яка є реалізацією початкового божественного задуму. Божественна мета історії реалізується, вважав А., у протиборстві двох великих спільнот людей, що змішані в реальному історичному процесі. З одного боку – це спільнота земна, чи «град земний», прототипом якого була для А. Римська імперія, з іншого боку – спільнота небесна, або «град Божий». Першу представляють ті, що живуть за людськими законами й будуть покарані посмертно, другу – ті, що живуть за Божою волею й будуть залучені до царства Божого. А. все ж не заперечував певної позитивної ролі світської держави, а також при нагоді й необхідності використання Церкви в її інтересах. Філософсько-історичні ідеї А. відіграли роль основи формування та розвитку теологічної філософії та антропології історії – від часів його життя й аж донині. Але особливо великим значення його історіографічної концепції було в епоху середньовіччя. В ті часи європейські філософи історії й історики не могли не рахуватися з методологією тлумачення й загальною моделлю (парадигмою) історичного процесу, запропонованою А.

АДАПТАЦІЯ – процес успішної взаємодії біологічних чи культурних систем і особливостей для даного ряду умов середовища.

АКТИВНІСТЬ СОЦІАЛЬНА (від лат. activus – діяльний, енергійний) – одна з характерних рис способу життєдіяльності соціального суб’єкта (особистості, соціальної групи, історичної спільноти, суспільства в цілому), що відображає рівень спрямованості його здібностей, знань, навичок, прагнень, концентрації вольових, творчих зусиль на реалізацію нагальних потреб, інтересів, цілей, ідеалів. А.с. здійснюється шляхом освоєння, збереження або руйнації існуючих чи створення нових умов, життєво важливих зв’язків з природним та соціальним середовищем, формування особистих соціальних якостей. Може зумовлювати позитивні, а також призводити до негативних наслідків. Є одним з чинників соціальної політики.

АНТРОПОГЕНЕЗА (від грецьк. antropos – людина й genesis – походження) – еволюційний, філогенетичний процес виникнення й розвитку людини як біосоціальної істоти, органічно пов’язаний з трансформацією її початкової, інстинктоподібної, трудової діяльності, формуванням свідомості, членороздільної мови та поступовим переростанням первісних спільнот у форми людської колективності. Вчення про А. було вперше створене Ч.Дарвіном, конкретизоване Т.Гекслі та докорінно переосмислене Ф.Енгельсом в його суспільно-трудовій теорії походження людини. Нині зміст цих учень сильно критикується.

АНТРОПОЛОГІЧНА ШКОЛА в культурології склалася у Великобританії в 1860-х рр.. (Е.Тайлор, А.Ланг, Дж.Фрейзер, в Росії – М.Ф.Сучков, О.І.Кирпичников, О.М.Веселовський та ін.). Пояснювала схожість матеріальної й духовної культури, в т.ч. фольклору народів, що не знаходилися між собою в етнічній спорідненості чи економічних, політичних і культурних зв’язках, загальною людською природою людей, схожістю їх психіки й мислення на однакових ступенях історичного розвитку, відповідністю духовної культури й мистецтва рівню матеріальної культури; доводила, що, виникнувши, схожі сюжети стали вічними супутниками (пережитками) культури. Ця теорія отримала також назву теорії «самозародження сюжетів», бо твердила, що кожен народ самостійно створює свою культуру й збагачує культуру людства. А.ш. зберегла деякі погляди міфологічної школи: вона відводила велику роль у первісному світогляді віруванням і магії, вважаючи, що в основі багатьох фольклорних творів лежать міфи. Але міфи вона вважала історичним явищем, якому передував анімізм – одушевлення людиною сил природи. Представники А.ш дійшли до висновку, що всі народи проходять загальні ступені розвитку культури й що наступні її періоди зберігають у собі пережитки попередніх. Але вона не змогла надати пояснення схожості сюжетів через те, що відривала творчість народів від їх конкретної історії та соціально-економічного розвитку.

АНТРОПОЛОГІЯ (від грецьк. antropos – людина й лат. logos – наука) – міжгалузева дисципліна, яка досліджує біологічну, культурну й соціальну еволюцію людини як особливого виду й людського суспільства (головним чином до письменної епохи) як особливого типу соціальної організації.

АНТРОПОМЕТРІЯ – головний метод антропології, який означає вимірювання розмірів людського тіла.

АНТРОПОСОЦІОГЕНЕЗА – історично тяглий процес становлення людини з біологічної істоти в соціальну й культурну істоту, являє собою нерозривну єдність двох паралельних процесів: антропогенези (формування людини) й соціоґенези (розвиток суспільства).

АНТРОПОСФЕРА (соціосфера, ноосфера) (від грець. anropos – людина) – сфера життєдіяльності людини. Поняття, визначене В.І.Вернадським, відбиває ідею розвитку Землі та життя на ній. Земля як геологічне явище складається з літосфери (твердої оболонки), гідросфери (водяної оболонки) та еосфери (повітряної оболонки). На контакті цих сфер зародилось органічне життя, яке в процесі розвитку складалося в двох формах: рослинного і тваринного світу, які утворили біосферу. Розвиток біосфери зумовив появу людини, яка, завдяки здатності до виробничої діяльності, утворила трансформоване середовище свого існування (культуру), або А. Утворення А., на думку філософів, ознаменувало перехід від біологічних до соціальних форм розвитку матерії. А. характеризує співіснування природних законів розвитку матерії (навколишнє середовище) та соціальних законів розвитку суспільства.

Найважливішим рубежем в розвитку А. був перехід від привласнюючого до відтворюючого господарства, який підготував умови для появи цивілізації.

АРІСТОТЕЛЬ СТАГІРІТ (384 – 322) – давньогрецький філософ і вчений-енциклопедист, засновник періпатетичної школи, відомої також під назвою Лікей. Був учнем Платона, вихователем Олександра Македонського. Помер у Халкіді, на Евбеї, куди змушений був утекти від утисків антимакедонської партії та звинувачень у злочинах проти релігії. А. не любив історію, цінував її менше, ніж поезію, риторику. Тим не менш, А. став засновником історії філософії. А взагалі-то А. вважається, і небезпідставно, «батьком усіх наук». Чимало його ідей і понять і досі продовжують справляти помітний вплив на світогляд та творчість мислителів найрізноманітніших регіонів планети, певною мірою визначають не лише сучасний філософський лексикон, а й стилістику наукового мислення.

АРТЕФАКТ (від грець. artefactum – штучно зроблений) – в археології будь-який предмет, що має штучне, а не природне походження. Доісторичні артефакти – переважно кам’яні знаряддя, тому вони гарно зберігаються.

АРХЕОЛОГІЧНА КУЛЬТУРА – сукупність залишків людської діяльності, що її вилучають при дослідженні археологічних пам’ятників, і яка за низкою ознак відрізняється від іншої такої ж сукупності. За Л.С.Клейном, А.к. – сукупність археологічних пам’ятників, об’єднаних близькою подібністю типів знарядь праці, начиння, зброї й прикрас, подібністю будівель та поховального обряду.

АРХЕОЛОГІЯ (від грець. archaios – давній і logos – учення, наука) – галузь історичної науки, що вивчає розвиток людського суспільства в докласовий і ранньокласовий періоди на підставі досліджень археологічних пам’яток – матеріальних свідчень давніх культур.

АРХЕОЛОГІЯ ДОІСТОРИЧНОЇ ЕПОХИ – вивчення культур минулого, які не мали писемності.

БАЗИС І НАДБУДОВА (грець. basis – основа) – категорії марксистської соціальної філософії, покликані відобразити взаємовідносини між економічною та іншими структурами, процесами, явищами та сферами життєдіяльності суспільства. Економічна структура суспільства, тобто сукупність об’єктивних суспільних відносин, у які вступають люди між собою в процесі матеріального виробництва, визначається як Базис, а властиві певному суспільсту форми ідеологічного та політичного життя, його державний устрій, притаманні йому правові, моральні, художні, філософські й релігійні погляди, дії, нормативи, відносини, організації й установи – як Надбудова, що породжується й зумовлюється, згідно з марксизмом, базисом.

БЕЗДЕРЖАВНІСТЬ – стан суспільства, який характеризується відсутністю державних інститутів. Абсолютну більшість свого минулого, починаючи з первіснообщинного ладу, людство прожило в бездержавному стані. Період до появи бл. 40 тис. рр. тому Homo sapiens sapiens-а був, власне, лише передісторією людства. В наступні тисячоліття люди також знали лише одну форму співіснування – первісний лад. Поступово він змінився на державний, з чого почалися кардинальні зрушення в історії людства, відбулася культурна еволюція, невпізнанно змінилася наша планета. Однак і після цього в різних регіонах і в різний час люди обходилися без держави.

БОАС Франц (1858 – 1942) – німецький етнограф, емігрував у США. З 1899 р. до кінці життя був першим професором антропології Колумбійського університету. Вважається батьком сучасної американської антропології, всі відомі американські антропологи – його учні. Вважав еволюціонізм та ін. загальні схеми етнографії умоглядними. Вважав, що культуру треба вивчати з середини, з неї самої, чим заклав основи принципу культурного релятивізму.

ВАРВАРСТВО – (від грець. barbaros – варвар) – у площині антропології другий ступінь трирівневого поділу історії суспільства (дикість – В. – цивілізація), обґрунтованого еволюціоністами у ХVІІІ – ХІХ ст. Ступінь В. відповідає етапові розпаду первіснообщинного ладу й утворення ранніх держав. В Євразії В. асоціюється великою мірою з суспільним станом військової демократії та епохою Великого переселення народів. Характерною рисою варварського суспільства були постійні загарбницькі війни із сусідами.

ВИКЛИК– ВІДПОВІДЬ – поняття, запропоновані А. Дж. Тойнбі для означення однієї з визначальних характеристик ритму існування цивілізацій. Відповідно до закону В.-В. кожен крок поступу цивілізації постає як адекватна відповідь на виклик довкілля – природного для перших, батьківських цивілізацій, природного та соціального – для наступних. Той чи інший Виклик утворюється не одним чинником, а комбінацією декількох, тому це не якась єдина сутність, а відношення. При цьому сам Тойнбі схильний тлумачити це відношення не лише як взаємодію неживих сил, на зразок «Інь» і «Ян», а й як зіткнення між двома надлюдськими особистостями міфологічного чи релігійного змісту. Виклик провокує зростання відповідного суспільства (цивілізації). Брак викликів, надто сприятливі умови, а, отже, брак стимулів до зростання розвитку спричинюють зворотній рух. І навпаки, якщо Виклик занадто потужний і масштабний, то виключається сама можливість належної Відповіді суспільства на нього. Потрібна «золота середина», щоб цивілізація могла поступально розвиватися. Зростання цивілізації триває, допоки вона здатна давати на виклики адекватні відповіді, підґрунтя для яких створюють творчі меншості. Остання повинна продукувати весь час творчі ідеї, Втративши цю здатність, меншість із творчої стає панівною, владною, правлячи вже завдяки не авторитету, а примусу, матеріальним інструментам влади, передусім – силі зброї. Це зумовлює зростання почуття несправедливості існуючого ладу й «розкол духу». Поступово в суспільств нагромаджуються різні негаразди, аномалії, які ведуть до надлому цивілізації, а в перспективі – до загибелі. Але втрата цивілізацією здатності до адекватної відповіді на виклики не є остаточною, цивілізація може вирівняти становище, щоправда, вже надзвичайними зусиллями всього суспільства. Одна з головних умов цього – духовне єднання шляхом утворення нової універсальної релігії та залучення до неї в контексті майбутнього всесвітньої цивілізації.

ВІДЕНСЬКА ШКОЛА – напрям в етнографії поч. ХХ ст. Представники: В.Шмідт, І.Геккель, В.Копперс, М.Гузинде та ін. об’єднувалися навколо журналу «Антропос» (1906 – 1915), стояли на позиціях культурно-антропологічної школи. Дифузна модель Гребнера ними застосовувалася до аналізу історії релігій, права, господарської діяльності, міфологічного мислення.

ВІКО Джамбаттіста (1668 – 1744) – італійський філософ. Народився в Неаполі в сім’ї бібліотекаря. Самоосвітою досяг великих успіхів у науці. Працював професором риторики в Неаполі, з 1734 р. – придворний історіограф. Найважливіша праця – «Основи нової науки про спільну природу націй» (1725). В розумінні історії – цикліст, як і давньогрецький вчений Полібій та давньокитайський Сима Цянь. Але, на відміну від них, основною одиницею історії В. визнає не окремий народ, а історичний (громадянський) світ, утворений всією спільнотою однотипних народів. Таких світів В. виокремлює два: світ стародавніх народів та світ християнських народів. Життєвий цикл кожного народу, на думку В., вичерпується трьома основними етапами. Подібно до Полібія, В. пов’язує ці етапи з відповідними формами політичної влади: перша – божественна епоха – це етап влади Монархів, Батьків, Жерців; друга – героїчна – Аристократії; третя – людська – Демократії, або ж представницької монархії. Своєрідність цих етапів значною мірою зумовлюється, за В., особливостями, властивими саме (і тільки) кожному з них у розвитку міфології, релігії й філософії, мудрості, права, логіки й мистецтва та письма. Ідеї В. знайшли розвиток у філософії історії ХХ ст., одним з магістральних напрямків якої стали саме концепції історичного коловороту.

ВИРОБНИЦТВО, ВИРОБНИЦТВО СУСПІЛЬНЕ – процес, за допомогою якого люди (суспільство), використовуючи речовини й сили природи, суспільні відносини й соціальні ресурси, духовні багатства людей та їхні здібності, відтворюють власне й суспільне життя. Це відтворення здійснюється шляхом вироблення необхідних продуктів у вигляді матеріальних засобів виробництва і предметів споживання, нових форм суспільних відносин, духовних продуктів та інформації, нових індивідів та їх суспільних якостей. В.с. існує на всіх щаблях розвитку людського суспільства, властиве всім історичним епохам. Люди, які створюють матеріальні й духовні блага, нові форми суспільних відносин та нових індивідів, вступають у певні зв’язки і відносини для здійснення спільної діяльності. Відношення людей до природи, суспільства, духу, людини здійснюється тільки через ці суспільні зв’язки. Тому виробництво завжди і в усіх своїх виявах є суспільним. В.с. – система, утворена чотирма видами виробництва – матеріальним виробництвом, виробництвом форм спілкування (суспільного життя), духовним виробництвом, виробництвом людини (власного життя). Види В.с. перебувають у постійній взаємодії, перебіг якої визначається законом суспільно-історичної виробничої домінанти. По мірі розвитку людства переважного значення набуває то один, то інший вид В.с., висуваючись на передній план суспільного життя й надаючи характеристикам інших видів виробництва відтінків, притаманних йому. Це позначається не лише на особливості В.С. певної історичної епохи, а й на формах його теоретичного пізнання. Врахування всіх чотирьох аспектів В.с. нині покладено в основу наукової методології періодизації історичного процесу, з’ясування рушійних сил і законів історії, сенсу й перспектив історичного розвитку. Багатоаспектне бачення природи В.с. дає змогу подолати крайнощі вульгарно-економічних та технократичних, об’єктивно й суб’єктивно ідеалістичних уявлень про історію.

ВЛАДА – здатність і можливість утілювати свою волю, справляти визначальний вплив на діяльність, поведінку і загалом долю інших людей за допомогою авторитету, права, насилля (державна, економічна, політична, сімейна); центральна, організаційна та регулятивно-контрольна засада політики; одна з найвагоміших та найдавніших проблем суспільно-політичного знання; проблема культури суспільства й життя конкретної людини.

ВЛАСНІСТЬ – історично зумовлена суспільна форма привласнення матеріальних, соціальних і духовних благ, яка визначає суспільно-виробничі, тобто економічні й вольові, а отже, й нормативно-правові відносини між людьми, соціальними групами та класами в процесі виробництва й суспільного співжиття. Відносини В. покладені в основу виробничо-економічних відносин й стосуються всіх сфер економічного життя – виробництва, обміну, розподілу, споживання матеріальних і духовних благ і зумовлюють розподіл засобів виробництва та розподіл людей у структурі суспільства. Критерій виробничих відносин було покладено в основу типологічного вчення про суспільно-економічні формації.

ВОЛЯ СОЦІАЛЬНА – практична активність сукупності людей, свідомо чи несвідомо спрямованих до єдності поведінки, яка здатна до певного, очікуваного наслідку. В.с. спрямована на макрооб’єкти (суспільство в цілому, політичні, соціальні, економічні, ідеологічні структури, соціальні інститути) для встановлення нового порядку в умовах суспільної дестабілізації, кризи або соціального конфлікту. Легітимною формою В.с. є держава.

ГЕРДЕР Йоганн Готфрід (1744 – 1803) – німецький філософ-просвітник. Основний твір – «Ідеї до філософії історії людства» (1784 – 1791). В ній він проводить тезу, що людина створена Богом, що релігія є найстаровиннішим, вихідним компонентом людської культури. І все ж він вважає, що дух поза матерією існувати не може. Історію людства Г. розглядає як єдиний і водночас розгалужений ланцюг поступу народів, кожна ланка якого спрямована на досягнення вищого, гуманного стану і водночас пов’язана з попередніми та наступними ланками. Вирішального значення у впливі на історичний процес Г. надає внутрішнім джерелам виникнення й розвитку суспільства як органічної системи індивідів. Людина, за.Г, народжена для суспільства, поза ним вона – ніщо; поєднує ж людей культура, яка є надбанням і водночас рушієм суспільства.

ГОМІНІД – член сімейства Hominidae, в яке входять (за еволюційною теорією) усі людські форми, які існували на Землі до появи людини.

ГОСПОДАРСТВО ВІДТВОРЮЮЧЕ – форма господарства, що ґрунтується на рослинництві й тваринництві, тобто на одержанні продуктів шляхом застосування спеціальних технологій, які спрямовують і прискорюють природні процеси репродукції рослин та тварин. Г.в. виникло внаслідок подолання кризи мисливського господарства під час переходу від льодовикового періоду (плейстоцену) до сучасного міжльодовикового періоду (голоцену) приблизно 10 тис. рр. тому. Г.в. дало можливість одержувати надлишковий продукт, що створило умови для експлуатації чужої праці, появи приватної власності й зрештою – для переходу від первісного суспільства до цивілізованого. У різних регіонах впродовж розвитку людства Г.в. формувалося на основі місцевих генофондів рослинного та тваринного світу, що сприяло появі відмінностей між окремими цивілізаціями.

ГОСПОДАРСТВО ПЕРВІСНЕ – рівень розвитку господарства, який відповідає первіснообщинному ладу. Базувалося на привласнюючих формах господарства, таких, як мисливство й збиральництво. Яскравим прикладом Г.п. були мисливці прильодовикової зони пізньопалеолітичного часу, які досліджені, зокрема, на території України. Вони жили полюванням на мамонтів, бізонів, північних оленів та інших тварин т.зв. мішаного льодовикового комплексу фауни. Внаслідок різкої зміни екології під час переходу до сучасної міжльодовикової стадії (голоцену) виникла криза льодовикового мисливського господарства. У процесі подолання цієї кризи людство перейшло до відтворюючих форм господарства та спеціалізованих форм привласнюючого господарства типу інтенсивного рибальства або морського звіробійного промислу.

ГОСПОДАРСЬКО-КУЛЬТУРНИЙ ТИП – комплекс господарства та культури, типовий для різних за походженням народів, що існують в подібних екологічних умовах і перебувають приблизно на однаковому рівні соціально-економічного розвитку. Підґрунтям формування Г.-к. т. є фізико-географічні пояси земної кулі. Розмаїття клімату, ландшафтів, рослинного й тваринного світу різних регіонів Землі сприяють виникненню різних моделей адаптації людини до навколишнього середовища (господарський цикл та обрядовість, прийоми полювання, типи життя та одягу тощо), що зумовило формування різних моделей культури. Г.-к. т. справив значний вплив на розвиток різних етнічних формувань.

ГУМІЛЬОВ Лев Миколайович (1912 – 1992) – російський етнограф, історик і філософ. Син поетів М.С.Гумільова та Г.А.Ахматової. Створив оригінальну глобальну концепцію всесвітньо-історичного процесу як історії взаємодії народів (етносів), їх формування, піднесення, розквіту й деградації в системі планетарної етногенези, виклавши їх у системному вигляді насамперед у праці «Этногенез и биосфера Земли» (Л,.1989). Основоположною для світоглядної системи Г. є ідея пасіонарності – єнергонадлишковості. .Його філософсько-історична система є своєрідним розвитком традицій євразійства, притаманного російській культурній і науковій традиції.

ДАНИЛЕВСЬКИЙ Микола Якович (1822 – 1885) – російський філософ, публіцист і природознавець, ідеолог панславізму. Система поглядів викладена в його праці «Россия и Европа. Взгляд на культурные и политические отношения славянского мира к романо-германскому» (1869) являє собою циклічну культурно-історичну типологію розвитку людства, спрямовану на подолання антропоцентризму, моністичного тлумачення історії й обґрунтування принципово іншого, плюралістичного її розуміння. Всесвітню історію становлять, за Д., 11 культурно-історичних типів. Особливу роль він відводить слов’янському культурно-історичному типу, якому, на його думку, належить майбутнє.

ДАРТ Раймонд (1893 – 1988) – виданий антрополог і археолог. Отримав освіту в Австралії працював у Вітвотерсрендському університеті в Йоханесбурзі (Південна Африка). Заснував кафедру анатомії у «Вітсі», зробив важливі відкриття й займався дослідженням стародавніх викопних людиноподібних осіб або «архантропів».

ДАТУВАННЯ АРХЕОЛОГІЧНЕ – принцип датування археологічних пам’яток. У археології застосовується дві системи датування: відносна хронологія та абсолютна. Відносна хронологія за принципом «старше-молодше» вивчається на підставі стратиграфії – науки, що вивчає послідовність залягання гірських порід. За нормальних умов накопичення археологічних культурних шарів – чим глибший культурний шар, тим він давніший. Відносна хронологія встановлюється також на підставі вивчення поступовості розвитку типів речей. Абсолютна хронологія визначається за писемними джерелами (якщо на речах є дата) або за методами природничих наук. Застосовуються також дендрохронологічний та радіокарбоновий методи. Дати, старші за 400 тис. р., встановлюються калій-аргоновим методом.

ДЖЕРЕЛА АРХЕОЛОГІЧНІ – різновид історичних джерел, що визначається об’єктами археологічної науки та джерелом її пізнання. Це – рештки предметного світу минулого суспільства. Д.а. поділяються на такі типи: поселення, поховання, культові місця, скарби, поодинокі знахідки тощо. Для вивчення кожного з цих типів джерел застосовують спеціальні методи дослідження.

ДЖЕРЕЛА ЗОБРАЖАЛЬНІ – тип історичних джерел, характерною ознакою яких є фіксація інформації у вигляді зображення. Перші Д.з. виникли за доби палеоліту у вигляді наскальних малюнків у печерах і гротах – місцях перебування первісних людей. Тоді ж виникають перші скульптурні та графічні зображення. Д.з. дають можливість простежити розвиток духовної культури – світогляду, вірувань, обрядів, смаків давньої людини.

ДЖЕРЕЛА ІСТОРИЧНІ – комплекс пам’яток минулого, носіїв історичної інформації, що становить джерельну базу історичної науки в цілому та її окремих розділів.

ДИКУНСТВО – перший ступінь тричленного поділу історії суспільства (Д. – варварство – цивілізація), обґрунтованого еволюціоністами ХVІІІ – ХІХ ст. Стадія Д. відповідає первіснообщинному ладу. В період Д. відбулися процеси формування людини і суспільства, а також перші етапи розвитку родового суспільства. Д. відповідають переважно привласнюючи форми господарювання та міфологічний світогляд. У процесі розвитку Д. сформувалися умови для переходу до наступної стадії – варварства, що відповідає кризі первіснообщинного ладу та появі перших цивілізацій.

ДОІСТОРІЯ – час існування людини від зародження до появи писемності. Складається з двох періодів: доісторичного і протоісторичного. Термін «доісторичний період» уперше було вжито в 30-х рр. ХІХ ст.. у Франції, пізніше – в Англії. Доісторичний період багато в чому відрізняється від історії. Йдеться про суспільство, або культуру, а не про індивідуум, і предметом вивчення є збережені матеріальні цінності. По суті, доісторичний період є анонімним, оскільки без писемних джерел ми не можемо знати назви народів, поселень і змушені використовувати довільні позначення. Можна твердити, що доісторичне життя, протягом якого відбувалося зародження й розвиток органічного світу – від найпростіших клітин до розумної людини з її особливими властивостями – тривало бл. 3,5 млрд. років.

ДОЛЯ – за міфологічними уявленнями, в філософських системах давнини, а також у повсякденній свідомості надприродна незбагненна зумовленість, сила, що визначає всі події в житті людини, етносу, країни, людства. Ідея Д. протилежна ідеї свободи, тому вона має соціально-історичний характер. Члени первісного суспільства не відокремлювали свою сутність від родового буття, що передбачало тотожність свободи й не свободи в житті людини. Становлення держави й цивілізації відокремлює ці поняття. Але ще довгий час, аж до виникнення сучасної матеріалістичної науки йшов розвиток розуміння Д. у свідомості людства. І тільки уявлення про те, що історичний процес обумовлюється об’єктивними діючими законами, дав розуміння того, що самі люди є творцями своєї Д.

ДЮРКГЕЙМ Еміль (1858 – 1917) – видатний французький соціолог і антрополог. Виступав проти індивідуально-психологічного й біологічного напрямків антропології, підкреслював, що суспільство не є простою сукупністю індивідів. Підходив до соціальних фактів як до елементів культури. Одним з перших почав вивчати ритуали. Головні праці: «Про розподіл суспільної праці» (1893), «Елементарні форми релігійного життя « (1912).

ЕВОЛЮЦІЙНА АНТРОПОЛОГІЯ – галузь загальної антропології, що вивчає походження й еволюцію предків людини до сучасних форм. Включає в себе приматологію й палеоантропологію.

ЕВОЛЮЦІОНІЗМ – напрям в етнографії, антропології, культурології, соціології, який пояснює розвиток культури й суспільства виключно внутрішніми якостями й законами росту по обов’язковим стадіям органічної еволюції. Теорія, що робить акцент тільки на внутрішніх чинниках росту, зветься ендогенною. Таким і є по суті Е. (навпаки, його теоретичний противник дифузіонізм зветься екзогенною теорією).

ЕВОЛЮЦІЯ – процес змін, які з часом відбуваються в живих формах. Інколи проводиться розрізнення між еволюцією, що відбувається у межах одного виду (це називається мікроеволюцією), і тим, що відбувається, коли виникають нові види (макроеволюція).

ЕКЗОГАМІЯ (від грецьк. exo – зовні й gamos – шлюб) – звичай, який забороняє брати шлюб у межах своєї родинної групи та фратрії.

ЕКОНОМІЧНА АНТРОПОЛОГІЯ – наука, що розвивається в межах загальної антропології й вивчає системи виробництва, обміну й розподілу продуктів у традиційному суспільстві.

ЕКСПЛУАТАЦІЯ (франц. exploitation) – 1. Систематичне використання людиною (суспільством) продуктивних сил природи, матеріальних і духовних багатств, суспільства або особи. 2. Привласнення засобів виробництва, результатів додаткової і навіть частини необхідної праці поневолених людей. У сучасній літературі точиться дискусія щодо характеру Е. Деякі економісти вважають Е. не економічною, а моральною категорією.

ЕНДОГАМІЯ (від грецьк. endom – всередині й gamos – шлюб) – звичай укладення шлюбу всередині окремого соціального угруповання (племені, касти). Е. була характерною для первіснообщинного ладу, але тенденція до неї є й у деяких сучасних народів та серед деяких релігійних общин.

ЕПОХА (від грецьк. epoсhẻ – зупинка, затримка) – проміжок часу в розвитку природи, суспільства, науки, мистецтва, який має певні характерні особливості.

ЕРА (від лат. аera – вихідне число) – 1. Момент, від якого ведеться літочислення, а також сама система літочислення. 2. В історії – великий відтинок часу, якому притаманні свій внутрішній зміст, історичні події, відмінні від попереднього.

ЕТНІЧНА ІСТОРІЯ – 1. Термін на позначення етнічних процесів минулого, історичних змін етнічних структур. 2. Розділ етнологічної публіцистики, що вивчає етнічні процеси.

ЕТНІЧНІ ПРОЦЕСИ – етнологічна субдисціпліна; істотна зміна в ході історичного розвитку окремих етнічних елементів, частини етносів та етнічних організмів у цілому, а також поява нових етнічних спільнот. Е.п. відбуваються стихійно і багато в чому незалежно від свідомості й волі людей.

ЕТНОГРАФІЯ (від грецьк. ethnos – народ, graphỏ – пишу; букв. – народопис) – наука, яка вивчає народи. Вживаються також терміни: етнологія, культурна антропологія. Вперше термін «Е.» вжив німецький письменник Й.Зоммер у 1607 р., у науковий обіг це поняття ввійшло з кінця ХУІІІ ст., але зміст його протягом 200 років уточнювався. Нині під Е. в західноєвропейських та американських країнах позначають описову народознавчу науку, яка функціонує переважно в системі музеїв.

ЕПІКАНТУС («монгольська складка») – складка біля внутрішнього кута ока людини, створена шкірою верхнього віка, прикриває слізний бугорок.

ЕТНОІСТОРІЯ – галузь, субдисціпліна культурної антропології. Мета Е. – вивчення історії безписемних народів за допомогою іноземних письмових джерел та археологічних відомостей. У такому розумінні Е. здебільшого ідентифікувалася з етнологією як розділом культурної антропології в англомовних країнах чи сприймалася як опис дописемної історії переважно «примітивних» народів у європейській етнології.

ЕТНОЛОГІЯ – букв. народознавство. Наука про народи й культури світу, їх взаємодію та систему етнічності . Наявність кількох народознавчих дисциплін у різних країнах, які певною мірою можна вважати дисциплінами-двійниками – етнографії, культурної антропології, етнології та ін – зумовлена історичними особливостями формування науки, теоретико-методологічними розбіжностями національних шкіл, різним окресленням предметної сфери цієї науки тощо. Хоча термін «Е» був введений у науковий обіг у 1784 р. О.Шаванном, своїм поширенням він завдячує А.-М.Амперу (кін. 20 – поч. 30-х рр. ХІХ ст.), який визначив її місце серед гуманітарних наук поряд з археологією, історією. В Україні терміни «етнологія» й «етнографія» спочатку вживалися як синоніми. Тільки на межі ХІХ – ХХ ст. визначилася певна понятійна відмінність між ними. Назва «етнографія» охоплювала здебільшого фіксації та описи матеріалів із побуту й різних галузей народної культури, в т.ч. фольклору; поняттям «Е.» позначалися праці про народ і його культуру дослідницького, теоретичного характеру. В СРСР термін «Е.» не вживався, як «буржуазний», за рахунок чого радянська етнографія розширила свій предмет. Нині в Україні відбувається суперечливий процес повернення Е. до життя.

ЕТНОС – стійка, історично сформована на певній території спільність людей, що мають спільні риси, усталені особливості культури та поведінського складу, а також усвідомлюють свою єдність і відмінність від інших подібних утворень (самосвідомість), фіксовані в етнонімі. Е. постає як соціально-історичний організм, що самовідроджується внаслідок етнічно однорідних шлюбів і передання новим поколінням мови, культури, звичаїв, традицій, віри тощо. Для усталеного існування Е. потребує створення своєї держави.

ЗАКОН НАШАРУВАННЯ – названий в честь Ніколаса Стено, датського геолога й анатома (зараз розглядається питання щодо зарахування його до лику святих), який у ХVІ ст. помітив, що у послідовності осідкових шарів найдавніші розташовані внизу, а пізніші – нагорі. Зараз це здається очевидним, але до Стено, вочевидь, формально не визнавалось.

ЗВИЧАЇ –моделі соціальної поведінки, які схвалюються громадською думкою. З. формуються під впливом економічних, культурних, світоглядних, природних та ін. чинників.

ІНСТИТУТИ СОЦІАЛЬНІ – поняття, що характеризує основні підсистеми суспільства як цілісного й водночас внутрішньо структурованого утворення.

ІСТОРИЗМ – світоглядний і методологічний принцип, яким керується історичне пізнання.

ІСТОРИКО-АНТРОПОЛОГІЧНИЙ ПІДХІД – підхід до аналізу історичних фактів і явищ, що склався в історичній науці в 2 пол. ХХст. Сутність його полягає в розгляді історії як науки про суспільну людину, яка діє в часі, історичному просторі. Виник на антропологічному принципі філософії й набув розвитку в низці сучасних філософських напрямків, а також унаслідок взаємодії історії з антропологією, психологією та ін. науками. Предмет історичного пізнання на підставі цього принципу зміщується від вивчення «знелюднених» соціальних структур до людини як суб’єкта всіх соціальних утворень.

ІСТОРИЧНА АНТРОПОЛОГІЯ (КРОС-КУЛЬТУРНА) – антропологічна дисципліна, яка вивчає «історію повсякденності» – спосіб життя, звички й стереотипи свідомості, поведінку звичайних людей в тому чи іншому історичному часі, хвороби, вікові періоди, народну релігійність, ставлення людей минулих епох до життя й смерті, взаємозв’язок різних рівнів культури, свята й будні, ритуали, церемонії тощо.

ІСТОРИЧНА ЕТНОЛОГІЯ – розділ етнологічної науки, предметом вивчення якого є походження і формування окремих етносів (етноґенеза), етнічна історія, ґенеза та історія традиційних форм народного побуту й культури окремих етносів, етнологія етносів, що зникли, формування й еволюція господарсько-культурних типів та історико-етнографічних областей.

ІСТОРИЧНА СВІДОМІСТЬ – за новітніми твердженнями західних антропологів, виключно притаманна людині якість мислення.

ІСТОРИЧНА ШКОЛА в російській фольклористиці (кін. ХІХ – поч. ХХ ст.; Ф.Міллер, М.С.Тихонравов, Б.М. і Ю.М. Соколови) тлумачила народнопоетичні твори як відображення певної історичної реальності. Зв’язок звичайно встановлювався знаходженням паралелей у писемних пам’ятках за схожістю імен, географічних назв, деталей побуту, рідше – історичних подій. Систематизувала сюжетний склад і створила історичну географію народного епосу.

ІСТОРІЯ (від грецьк. historia – оповідь про минулі події, про те, що пізнано) – наука, що вивчає розвиток окремих держав і народів, а також людства в цілому в усій його конкретності й різноманітності.

КАМ’ЯНИЙ ВІК – період давньої історії, протягом якого в основному використовувались знаряддя праці, виготовлені з каменя.

КОМПАРАТИВІСТИКА (від лат. comparativus – порівняльний) – порівняльно-історичні й культурологічні дослідження. Зокрема, порівняльно-історичний метод дозволяє виявляти за допомогою порівняння загальне й особливе в історичних явищах, ступені й тенденції їх розвитку. Широке розповсюдження порівняльно-історичний метод отримав у історичній науці, мовознавстві, культурології, етнографії, соціології, літературознавстві, а також і в антропології. Значний внесок в розвиток порівняльного метода зробили Дж. Фрейзер та Е.Тейлор, які підсумували дані щодо 300 народів у вигляді таблиць як основи для зіставлення й аналізу культурних рис. В межах К. вже здійснюються глобальні дослідження, прикладом чого може слугувати формування “Human Relations Area File”, картотеки, яка містить в собі в закодованому вигляді дані про 500 культур.

КРАНІОМЕТРІЯ – метод антропології, який полягає у вимірюванні кісток черепа.

КРЕМІНЬ – розповсюджений вихідний матеріал для виготовлення кам’них знарядь в епоху палеоліту; порівняно легко піддавався обробці.

КУЛЬТУРА (лат. cultura – обробка, виховання, освіта). У найширшому значенні К.– те, що твориться людиною, на відміну від того, що твориться природою. В більш вузькому – людські здібності: знання, навички, рівень інтелекту, моральний та естетичний розвиток тощо. К. – явище історичне, вона розвивається у залежності, перш за все, від рівня розвитку самого людства.

КУЛЬТУРА АРХЕОЛОГІЧНА – стійка сукупність типів археологічних решток, об’єднаних спільною територією, які змінюються та розвиваються у взаємозв’язку. К.а. є сукупністю матеріальних решток, залишених певним соціальним організмом, що існував у минулому.

КУЛЬТУРНА АНТРОПОЛОГІЯ – галузь чи субдисціпліна антропології (переважно американської), одна з народознавчих дисциплін. У широкому сенсі – дисципліна, що вивчає закономірності формування людської культури на відміну від фізичної антропології як науки про змінність фізичного типу людини. Деякі американські дослідники поділяють К.а. на археологію, лінгвістику й етнологію.

КУЛЬТУРНО-ІСТОРИЧНА ШКОЛА в етнографії й антропології, напрямок поч.. ХХ ст., що виник як альтернатива еволюціонізму, який обвинувачувався в захопленні абстрактними спекуляціями, підгонці фактичного матеріалу під глобальні концепції й як наслідок – виникнення пробілів у конкретному вивченні культур сотень народів, племен і племінних груп. Представники К.-і.ш. зосередили свої дослідження на обмежених історико-географічних теренах, які вивчалися протягом певного відрізку часу, з використанням статистичного метода, методів лінгвістики тощо. Аналіз культури повинен був показати, які риси, елементи й культурні комплекси розвивалися в межах даного регіону, а які були запозичені завдяки дифузії ззовні. Велика увага приділялась вивченню клімату, топографії, флори й фауни конкретного терену. Внаслідок величезної етнографічної й археологічної польової роботи був зібраний унікальний за своїм характером, величезний історико-культурний матеріал, що ліг в основу подальших досліджень. Згідно з К.-і. ш., кожне явище культури виникає один раз в одному місці; наявність його в різних народів пояснюється розповсюдженням з першопочаткового центру (міграціонізм, дифузіонізм). На тій чи іншій території з’являється певне сполучення елементів матеріальної та духовної культури й конструюється в «культурне коло». Вся історія культури зводиться до переміщення й нашарування кількох «культурних кіл», що існують автономно від створювачів і носіїв культури. В ході дослідження виявлялась область розповсюдження культури, дифузія (з урахуванням рис, що прийшли), незалежний розвиток (там, де дифузія неможлива чи невидима), паралелізм і конвергенція. В США до представників цієї школи відносяться Ф.Бонс, К.Уїсслер, Р.Лоун та ін.; в Європі – Ф.Рітцель, Ф.Гребнер, Л.Фробеніус та ін. Ними розроблена теорія культурної міграції (культурного дифузіонізму) й теорія культурних кіл. Теоретичні витоки – баденська школа неокантіанства й філософії Дільтея; методологічна платформа – дифузіонізм; методична – описові емпіричні дослідження.

КУЛЬТУРНО-ІСТОРИЧНИЙ ТИП – поняття, запропоноване М.Я.Данилевським для позначення локалізованих в історичному часі та просторі великих соціокультурних формувань, що у своїй сукупності утворюють всесвітню історію. В своєму розвитку кожен К.-і. т., проходячи своє життєве коло, переживає три періоди: етнографічний, державотворчий, цивілізаційний, з яких етнографічний є найтривалішим.

КУЛЬТУРНО-ЕВОЛЮЦІЙНА ШКОЛА – напрямок неоеволюціонізму в американській культурній антропології, який сформувався в 60-х рр. ХХ ст.. з послідовників та учнів Л.Уайта (Д.Ф.Аберле, Р.Н.Адамс, Р.Андерсон та ін.). Центральна проблема – виявлення основних закономірностей, логіки й етапів еволюції культури. Еволюційний підхід використовувався для загального (стадіального) вивчення культури, а також для дослідження паралелізму й особливостей розвитку конкретних суспільств, сполучення випадкових факторів історії, умов середовища мешкання тощо. Представники цієї школи зробили великий внесок в розвиток теорії культури, зокрема, вплинули на дослідження в галузі екологічної антропології (Р.Вайда, Р.А.Рапопорт, Д.Андерсон).

ЛЕВІ-БРЮЛЬ Люсьєн (1857 – 1939) – видний французький етнограф та психолог. Створив теорію панування «дологічного мислення» в суспільній свідомості первісної доби

ЛЕВІ-СТРОС Клод (нар. 1908) – відомий французький етнограф і соціолог; один з головних представників структуралізму. Створив теорію первісного мислення, багато в чому протилежну теорії Л.Леві-Брюля. Вважав, що еволюція культури являє собою рух до єдності почуттєвого й раціонального початків, утрачених сучасною цивілізацією. Гармонія цих початків притаманна первісному мисленню. Розглядав первісне мислення як прояв колективного безсвідомого. В ньому вирізняються три операції, що здійснюються за допомогою бінарних опозицій (двоїстих протилежностей): суміщення бінарних опозицій, перенесення бінарності й встановлення відповідностей між найбільш загальною й більш конкретними опозиціями, введення медіаторів.

ЛІКІ Марі Дуглас Нікол народилась і отримала освіту в Англії. Спочатку вона оволоділа професією археолога і багато займалася знахідками та дослідженням викопних залишків. Разом зі своїм чоловіком Льюїсом Лікі вона, починаючи з 1930-х рр., досліджувала залишки гомінід у Східній Африці. Серед її головних відкриттів – перший викопний череп мавпи (1947 р.), череп Зінджа (1959 р.), сліди ніг давнього гомініда в Летолі (1978 – 1981 рр.). Марі Лікі померла у 1996 році.

ЛІННЕЙ Карл фон – відомий як «батько таксономії». Його найзнаменитіша книга – «Система природи» (1735 р.). У ній була зроблена спроба класифікації видів рослинного й тваринного світу. Він визнав схожість людини з людиноподібними мавпами й назвав шимпанзе Homo Troglodytes (печерна людина). Йому не було відомо про горил, про яких у західному світі взнали лише у 1799 р.

МАГІЯ (від грецьк. mageia – чаклунство) – сукупність обрядів і ритуалів, пов’язаних з вірою в можливості людини впливати на природний хід подій, довкілля, тварин тощо. М. в уявленні людей поділяється на позитивну, корисну (біла М.) та негативну, шкідливу (чорна М.).

МАЛІНОВСЬКИЙ Броніслав Каспер (1884 – 1942) – англійський етнограф польського походження, один із засновників і лідерів функціональної школи в британській антропології. Головне дослідження провів у Меланезії. Головний твір: «Наукова теорія культури» (вийшов після його смерті – в 1944).

МАРКС Карл (1818 – 1889) – німецький філософ, учений і революціонер, основоположник марксизму. Основоположним поняттям філософсько-історичної конструкції М. є категорія «суспільно-економічна формація». За її допомогою він хотів зобразити суспільство як систему, що є не тільки внутрішньо-структурованою, а й прогресуючою, динамічною. На цій основі М. намагався осмислити історію людства як природно-історичний процес розвитку та зміни суспільно-економічних формацій. Формаційний підхід завершує багатовіковий розвиток класичної філософії історії й водночас є першим нарисом філософії історії некласичного типу.

МАТРІАРХАТ (від лат. mater – мати й archẻ – влада) – період в існуванні людства, коли провідну роль у суспільстві відігравала жінка, а родинні зв’язки простежувалися по материнській лінії. М. спостерігається в історії всіх народів світу. Головною суспільною одиницею була материнська родова община. Шлюб спочатку був груповим, а згодом переріс у парний, при тому чоловік переселявся в родову громаду дружини. М. знайшов своє відображення в духовній культурі, зокрема в релігії, міфології, мистецтві. Залишки М. існували у деяких народів до сер. ХІХ ст., спостерігалися серед індіанців Америки.

МЕДИТАЦІЯ (лат. meditation, від meditor – розмірковую) – особливе культове дійство або духовна вправа, що складається з технік концентрації, роздуму. Основа герметичних методик давнини.

МЕНТАЛЬНІСТЬ (від лат. mens – розум, мислення, спосіб мислення, душевний склад) – полісемантичне поняття для позначення глибинного рівня людського мислення, що не обмежується сферою усвідомленого й сягає в несвідоме.

МИСТЕЦТВО – 1.Специфічна форма суспільного світогляду та людської діяльності, яка відбиває світ у художніх образах. 2. Високий рівень навичок і майстерність у будь-якій галузі діяльності.

МІФ (від грецьк. mythos – слово, переказ, сказання) – символічне відображення світу в образах богів і напівбогів, відповідна оцінка певних ситуацій, які мали місце в житті конкретних народів у певний час на світанку їхньої історії. Міфи, народні легенди й билини, фольклор, історичний епос, написи на скелях, хроніки тощо передавали з покоління в покоління певну традицію, систему вірувань, властиві соціально-етнічній групі.

МІФОЛОГІЧНА СВІДОМІСТЬ – одна з форм суспільної свідомості, характерна для первісного суспільства, ранній етап в розвитку історичної свідомості. М.с., яка зародилася в культовій системі, перенесла пізніше релігійні відносини на всі інші сфери людського життя. Звідси – певна соціальна заданість М.с., її прагнення поширити певні типи соціальних і соціально-психологічних стосунків. Історія у світлі міфу зветься «теократичною».

МОЗАЇЧНИЙ – уявлення, що людська еволюція розвивалася багатьма шляхами, а не прямолінійно.

МОРГАН Льюїс Генрі (1818 – 1881) – відомий американський історик та етнограф, один з родоначальників антропології, етнології й культурології. 40 років життя присвятив вивченню індіанських племен Америки. Класична праця – «Давнє суспільство» (1877), присвячена виникненню сім’ї, власності й родоплемінної організації. «Батько» ідеї про те, що рід – чашечка первісного суспільства. Заклав й інші фундаментальні основи антропологічної науки.

МОРФОЛОГІЯ – наука про закономірності мінливості рослин і тварин.

ОРГАНІЗАЦІЯ ДУАЛЬНА (від лат. dualis – подвійний) – 1. Шлюбні стосунки між представниками двох родів, пізніше фратрій, що виникли шляхом заборони шлюбних відносин усередині первісної общини та встановлення шлюбних відносин між членами різних общин і шлюбних класів. 2. У широкому розумінні – подвійна, або бінарна організація суспільства, а також відображення цієї організації в духовній культурі (напр., дуальні міфологічні сюжети).

ОСТЕОМЕТРІЯ – метод антропології, який полягає у вимірюванні кісток скелета.

ПАЛЕОАНТРОПОЛОГІЯ – вивчення біології й поведінки гомінід пліоцену й плейстоцену.

ПАЛЕОЕТНОЛОГІЯ (від грецьк. palaios – давній, ethnos – народ, logos – вчення) – розділ історичної етнології в межах якого вивчаються етноси, що зникли, головним чином, у давнину.

ПАЛЕОЛІТ – давньокам’яний вік. Але в західній академічній науці цей термін нині вживають доволі рідко.

ПАТРІАРХАТ (patẻr – батько і archẻ – влада) – доба в розвитку первіснообщинного ладу, що прийшла на зміну матріархату й характеризувалася панівним становищем чоловіка в сім’ї, господарстві та суспільстві. Передбачає патримоніальний шлюб, патрилінійний рахунок родинних відносин та ведення родовіду по батьківській лінії. Такі форми господарської діяльності, як спеціалізоване мисливство та скотарство, сприяють ранній появі патріархальних відносин.

ПЕРВІСНООБЩИННИЙ ЛАД – перша суспільно-економічна формація, що існувала в усіх народів на ранній стадії їхнього розвитку. Виробничі відносини П.л. виникли внаслідок низького рівня розвитку продуктивних сил і знарядь праці, природного поділу праці за статтю та віком. Розклад П.л. унаслідок зростання ефективності виробництва, першого й другого великих поділів праці, появи додаткового продукту, територіальної спеціалізації виробництва та встановлення регулярного обміну продуктами праці, призвів до виникнення ранньокласових державних утворень.

ПЛЕЙСТОЦЕН – частина епохи кайнозойської ери, яка почалась бл. 2 млн рр. тому й закінчилась бл. 10 тис. рр. тому. Часовий період послідовних льодовикових епох.

ПЛЕМ’Я – один з основних підрозділів соціальної структури первісного суспільства.

ПЛІОЦЕН – частина епохи кайнозойської ери, яка почалась бл. 5 млн.рр. тому, за ним послідував плейстоцен, бл. 2 млн. рр. тому.

ПОДІЛ ПРАЦІ – процес відокремлення та взаємозумовлення співіснування різних видів трудової діяльності в єдиній системі громадського виробництва. Перший П.п. стався у первісному суспільстві – при виокремленні скотарства, другий П.п. – при виокремленні ремесла та торгівлі. На території України перший П.п. стався в добу міді (ІУ–ІІІ тис. до н.е.). Зародки другого спостерігаються в добу бронзи (ІІ тис. до н.е.).

ПОЛІТЕЇЗМ (від грецьк. poli – багато і theos – Бог) – багатобожжя, поклоніння багатьом богам. Виник з тотемізму, фетишизму, анімізму в період розкладу первісної общини.

ПОРІВНЯЛЬНО-ІСТОРИЧНИЙ МЕТОД В ЕТНОЛОГІЇ (в західній літературі – порівняльний, крос-культурний метод, компаративний метод) – метод дослідження, що дає можливість виявити загальне й особливе у розвитку країн і народів світу, а також причини подібностей та відмінностей.

ПРИКЛАДНА АНТРОПОЛОГІЯ – сукупність знань, отриманих при вивченні різних культур, орієнтованих на рішення практичних завдань, які виникають сьогодні перед суспільством.

ПРИРОДНИЙ ВІДБІР – основа теорії еволюції, яка пояснює, як формуються види і як вони змінюються в часі.

ПРОМІСКУЇТЕТ (від лат. promiscuis – змішаний, спільний) – нічим не обмежена свобода статевих стосунків. Припускається, що він існував у праобщині людей під час переходу від тваринних до людських форм шлюбу.

ПСИХОЛОГІЧНА АНТРОПОЛОГІЯ – міждисциплінарна галузь знання, яка вивчає етнічні особливості психіки людей, національний характер, закономірності формування та функції національної самосвідомості, етнічні стереотипи тощо.

РАСА – таксономічна категорія, заснована на частотності генів чи біологічних властивостей, у яких є генетична основа. Раси – це статично сконструйовані одиниці, що довільно розміщені на широкому й багатоманітному ґенетичному й біологічному тлі. Раси також визначають у соціальних і етнічних термінах.

РАСОВО-АНТРОПОЛІЧНА ШКОЛА – течія в соціології й антропології 2-ї пол. ХІХ ст. – поч. ХХ ст. (Ж.А.Гобіно, Ж.Лапуж, Х.Чемберлен, О.Аммон, Ф.Гальтон, К.Пірсон). Переносила на людське суспільство біологічні закони боротьби за існування й природного відбору, розглядала суспільний розвиток з точки зору понять спадковості, боротьби «вищих» і «нижчих» рас і класів, надавала вирішального значення расовому чиннику в культурному розвитку народів. Орієнтувалася на позитивістський ідеал науковості (побудова соціального знання за зразком природничих наук), була тісно зв’язана з соціал-дарвінізмом. Її представники твердили, що доля кожної цивілізації залежить від її расового складу. За умов чистоти раси всі її представники мають однаковий спосіб мислення внаслідок кровної спорідненості. Змішання крові дає дисгармонію, веде до морального й соціального хаосу; чим більш змішаних шлюбів, тим скоріш вихолощується расовий характер цивілізації. Раси нерівноцінні: біла (арійська) раса володіє більшою культурною цінністю й є єдиною творчою силою в історії. Саме вона створила всі великі цивілізації (індійську, китайську, єгипетську, семітську, античну й сучасну європейську). Елітою її провідний представник цієї школи Гобіно вважав германців, під якими чомусь розумів французьку аристократію. Нижчі раси нездатні самостійно піднятися до вершин цивілізації. Ідеї ці були сприйняті якраз не у Франції, а в Німеччині (Р.Вагнер, Х.С.Чемберлен та ін.). Чемберлен вище становище в расовій ієрархії також відводив арійській расі (нордичному типу). Розквіт всіх цивілізацій визначався впливом германських племен, а занепад – змішанням їх з іншими расами. Чемберлен описав європейську культуру як результат спільної дії 5-ти чинників: 1) мистецтва, літератури й філософії Давньої Греції; 2) права, держави й громадянського суспільства Давнього Риму; 3) християнського Одкровення, відродженого Реформацією; 4) організуючого творчого духу германців; 5) чужорідних і руйнівних впливів іудаїзму й євреїв. На поч. ХХ ст. школа була піддана серйозній науковій критиці.

РЕЛІГІЙНА АНТРОПОЛОГІЯ – наукова й богословська дисципліна, яка вирішує проблему людини й людського існування шляхом перспективи діалогу Бога й людини. Особливо цікавиться проблемою походження людини.

РЕЛІГІЯ (від лат. religio – благочестя, побожність, святиня) – світосприйняття, а також поведінка й специфічна діяльність, пов’язана з вірою в Бога. Систему релігійних положень викладено в Священних писаннях (Біблія, Коран та ін.). Систематичним викладенням та тлумаченням релігійних учень займаються теологія та богослов’я.

РІД – один з основних підрозділів структури первісного суспільства. Складався з кровних родичів.

СВІТОГЛЯД – система поглядів на світ і місце людини в ньому, на ставлення людини до навколишньої реальності й до самої себе, зумовлені цими поглядами життєві позиції, переконання, ідеали, засади пізнання, спілкування та дії, ціннісні орієнтири й регулятиви; стан суспільної свідомості, спосіб духовно-практичного освоєння світу людиною в єдності її теоретичного та практичного ставлення до дійсності.

СОМАТОМЕТРІЯ – метод антропології, який полягає у вимірюванні тіла живої людини.

СТРУКТУРАЛІЗМ (від лат. structura – побудова) – напрям в гуманітарному знанні, який сформувався в 20-х рр. ХХ ст. і зв’язаний з використанням структурного метода, методів моделювання, елементів семіотики, формалізації й математизації в лінгвістиці, літературознавстві, етнографії, історії й ін. Об’єкти дослідження С. – культура як сукупність знакових систем. Основа структурного метода – виявлення структури як відносно стійкої сукупності стосунків, часткове відволікання від розвитку об’єктів (примат синхронії над діахронією). В більш вузькому сенсі С. – це науково-філософська течія, що отримала найбільше розповсюдження з 1960-х рр. у Франції (К.Леві-Стросс, М.Фуко, Р.Барт, Ж.Деррида; особлива течія – «генетичний структуралізм» Л.Гольдмана). Серед радянських лінгвістів були представники «російської гілки» С. – Ю.М.Тинянов, В.Б.Шкловський, Б.М.Ейхенбаум, Р.О.Якобсон та ін. В 70-х рр. вона розвивалась, опираючись на теорію ймовірностей, деякі поняття кібернетики, теорії інформації й семіотики (Вяч.Іванов, В.М.Топоров, О.М.Колмогоров).

СУСПІЛЬНЕ ЖИТТЯ – реальний цілісний процес існування, розвитку й взаємодії соціальних суб’єктів (осіб, соціальних спільнот, суспільств), що відбувається в конкретно-історичних умовах і характеризується певною системою форм діяльності, відносин, спілкування й духовного освоєння та перетворення дійсності людиною. С.ж. постає як єдність матеріального і духовного, стихійного й свідомого начал (на відміну від тваринного життя, яке є грою суто стихійних, природних сил).

СУСПІЛЬСТВА АПОПОЛІТЕЙНІ (від грецьк. apo – від і politeia – цивілізація) – первісні суспільства, що існували до виникнення перших цивілізацій (напр.. Давнього Єгипту). Вони розвивалися органічно, без впливу суспільств вищого рівня.

СУСПІЛЬСТВА ПЕРВІСНІ – суспільства, які існували чи існують в умовах первіснообщинного ладу. До появи цивілізацій первісні суспільства пройшли певні етапи розвитку: праобщина, рання первісна община (ранньородове суспільство), пісзя первісна община (пізньородове суспільство), первісна сусідська (протоселянська) община.

СУСПІЛЬСТВО – у широкому розумінні відмінне від природи багатовимірне внутрішньо розгалужене й водночас органічно цілісне утворення, що постає як сукупність історично сформованих способів і форм взаємодії та об’єднання, в яких знаходить свій вияв всебічна й багаторівнева взаємозалежність людей.

ТЕЙЛОР Едуард, Барнет (1832 – 1917) – видатний англійський етнограф, один із засновників етнографії та антропології. Вважається батьком еволюційної теорії розвитку культури. Був професором першої в Англії кафедри антропології при Оксфордському університеті.

ТЕОРІЯ КУЛЬТУРНИХ КІЛ – учення в етнографії й культурології (Л.Фробеніус, Ф.Гребнер та ін.), згідно з яким сполучення низки ознак у певному географічному районі дозволяє виділити окремі культурні провінції («кола»). Т.к.к. виникла в Німеччині на поч.. ХХ ст. і протистояла передуючий їй еволюціоністській школі. Теоретичною платформою їй слугувала неокантіанська філософія. «Культурне коло» являє собою штучно створене з вільно відібраних елементів поняття, яке не розвивається в часі, а лише взаємодіє з іншими «колами» в географічному просторі. Якщо культура перенесена в інші природні умови, її розвиток піде іншим шляхом, й із взаємодії старих культур можуть виникнути нові. Ці ідеї знайшли відображення в теорії культурних міграцій. Історія цивілізації під таким кутом зору постає як ряд культурних кіл, у засаді якого лежить витокова, початкова культура. Ф.Гребнер, один із засновників цієї теорії, використовуючи етнографічні матеріали Австралії й Океанії, виділив тільки на додержавній стадії цивілізації шість кіл. Австрійській археолог та етнограф О.Менгін у книзі «Всесвітня історія кам’яного віку» (1930) розглядав історію первісного суспільства як результат міграції окремих племен, приналежних до 3-х культурних кіл. Важлива проблема для прихильників цієї теорії – пошук вихідних центрів походження народів і культур. В.Шмідт вважав, що розвиток культури починається з малих форм, а в підвалину цивілізації поклав культуру пігмеїв. Він твердив, що низькорослі народи (африканські бушмени й власне пігмеї) є найархаїчнішими. Інша концепція у представників «геліолітичної школи» (панєгиптизму). Єгиптолог С.Е.Графтон твердив, що найдавнішою є культура «сонячних каменів» (геліолітична) – її основні риси (муміфікація, мегаліти, ідоли, культи сонця) можна знайти не тільки в Єгипті, а й в інших частинах планети.

ТЕОРІЯ КУЛЬТУРНИХ МІГРАЦІЙ – концепція в антропології, згідно з якою культурні явища, одного разу виникнувши, багатократно переміщуються, чим пояснюється схожість культур та їх окремих елементів. Ця теорія тісно зв’язана з теорією культурних кіл та дифузіонізмом. Розповсюдження культурних елементів чи культурних комплексів у просторі здійснюється в результаті міграцій чи зміщень. Іншими словами, елементи одного «кола» можуть розповсюджуватися шляхом дифузії й накладатися на елементи іншого «кола». Культурні кола, що змінюють один одного в часі, створюють культурні шари. Вся історія культури – це історія переміщень кількох «культурних кіл» і їх механічної взаємодії («нашарування»).

ТИП АРХЕОЛОГІЧНИЙ – у формальній археологічній класифікації – сукупність артефактів, близьких за зовнішніми ознаками, відмінна від інших сукупностей артефактів; ідеальний сукупний образ однотипних артефактів.

ТОЙНБІ Арнольд Джозеф (1889 – 1973) – британський історик, соціолог і філософ, представник філософії культури, один з класиків цивілізаційної філософії історії. У 12-томному «Дослідженні історії» розробив оригінальну концепцію всесвітньо-історичного процесу, пов’язавши його із субстанціями цивілізацій..

ТОТЕМІЗМ – одна з первісних форм релігії; віра в існування тісного зв’єязку між людиною або якоюсь родовою групою та її тотемом – твариною або рослиною, предметом або явищем. Рід носив ім’я свого тотему, члени роду вважали, що походять від спільних з ним предків, перебувають з ними у кровному зв’язку. Тотем був об’єктом поклоніння. Його вважали «батьком», «старшим братом», який допомагає людям цього роду. Люди не могли вбити свій тотем, завдати йому шкоди. Уперше термін «Т.» вжив Дж.Лонг наприкіці ХVІІІ ст.

ТРАДИЦІЯ ІСТОРИЧНА (від лат traditio – передання, переказ) – усталені, успадковані від минулих поколінь звичаї, спосіб дії тощо; механізм відновлення суспільних інститутів та норм, згідно з якими підтримка останніх узаконюється самим фактом їх існування в минулому.

УКЛАД СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНИЙ – цілісна система відносин між людьми в процесі суспільного матеріального виробництва, яка утворює його суспільну форму. У класичному марксизмі основні соціально-економічні уклади тлумачилися як формаційні (первіснообщинний, рабовласницький, феодальний, капіталістичний, комуністичний), а неформаційні – як неосновні, що призводило до апріорної оцінки багатоукладності суспільства як негативного явища, що підлягає усуненню, і до організації та утвердження єдиного У.с.-е., що відповідає цій суспільно-економічній формації. Система в практиці СРСР зазнала краху. Практика історичного розвитку показала, що перспективнішими є варіанти, де немає цілковито панівного У.с.-е. і орієнтації на його створення.

ФІЗИЧНА АНТРОПОЛОГІЯ (від грецьк. antropos – людина й лат. logos – наука) – наука, яка вивчає виникнення людських рас, нормальні варіації фізичної побудови людини усередині цих рас, у т. ч. у зв’язку з особливостями навколишнього середовища,

ФОРМАЦІЯ СУСПІЛЬНО-ЕКОНОМІЧНА (від лат. formation – утворення, формування) – одна з наріжних категорій марксистської соціальної філософії. Запроваджена К.Марксом (уперше – в роботі «Вісімнадцяте брюмера Луї Бонапарта»/1951 р./). Він розглядав Ф.с.-е. не як канон, а як органон пізнання, як дійовий інструмент рішення важливих пізнавальних і практичних питань. Термін Марксом був запозичений з геології, він вдало «охоплює» суспільство водночас як процес і структуру, формування і стан, послідовність і систему. Незважаючи на сучасне критичне ставлення до нього з боку вчених, термін перспективний для подальшого розвитку науки.

ФРАТРІЯ (від грецьк. phratria – братство) – один із головних підрозділів соціальної структури первісного суспільства. Ф. як підрозділ племені складалася з кількох родів, які здебільшого походили від одного первісного роду. Як і рід, Ф. були екзогамні. Шлюбні стосунки здійснювалися переважно між членами двох Ф., що відбивало дуальну структуру первісного суспільства.

ФРЕЙЗЕР Джеймс Джордж (1854 – 1941) – англійський етнограф, дослідник історії релігії, учень Е.Тейлора, автор знаменитої праці «Золота гілка». Його погляди отримали назву «прианімізму» (від «аніма» – душа). Основна теза прианімізму – така: в релігії первинною є не ідея (міф, вірування), а дія (ритуал).

ФУНКЦІОНАЛЬНИЙ ПІДХІД в антропології являє собою сукупність теоретичних уявлень щодо культури як системи взаємопов’язаних елементів: жоден елемент не може бути зрозумілий в ізоляції від інших, або без вивчення його функцій. Основні представники: Б.Малиновський, А.Радкліфф-Браун, Т.Парсонс, Р.Мертон.

ХРОНОМЕТРИЧНЕ ДАТУВАННЯ включає методи, які допомагають точно датувати місця археологічних розкопок. Зазвичай ці дати наводяться в роках, що пройшли до сьогодення, наприклад, 2 млн. р. тому.

ЦИВІЛІЗАЦІЯ (від лат civilis – гідний, вихований) – 1. Форма існування розумних істот. 2. Синонім культури, сукупність матеріальних і духовних здобутків суспільства. 3. Ступінь розвитку матеріальної і духовної культури, суспільного розвитку загалом. 4. Процес становлення громадянського суспільства. 5. Відносно самостійне соціально-історичне утворення, локалізоване у просторі й часі, що може мати ієрархічні рівні. Термін «Ц.» запроваджений В.Мірабо (1757 р.) і використаний Д.Фергюссоном, а пізніше – Л.Г.Морганом та Ф.Енгельсом у періодизації історії для позначення вищої, після дикості й варварства, епохи.

ШКОЛА «АНАЛІВ» («нова історична наука») – науковий напрям, що виник у Франції й групувався навколо заснованого М.Блоком та Л.Февром журналу під назвою «Аннали» (1929 – 1939), «Аннали соціальної й економічної історії» (1939 – 1941), «Аннали соціальної історії» (1941 – 1945), неперіодичних «Збірника соціальної історії» й «Аннали. Економіки. Суспільства. Цивілізації» (1945 – 1994), з 1994 р. – «Аннали. Історія, соціальні науки». В колі цієї школи творили такі видатні вчені, як Ф.Бродель, Ж.Ле Гофф, Ж.Дюбуа, Е.Леруа Ладюрі та ін. Нове в їх методології наукового дослідження полягало в заміні класичної «історії повіствування» сучасною «історією-проблемою», коли об’єктом вивчення стає не діяльність великих людей, не опис подій, а дослідження всього суспільства як сукупності економічних, соці

<26 27 28 29 30 3132>

Дата добавления: 2014-12-14; просмотров: 635;