Робітники Робітники Робітники

Недавні дослідження показали, що в крупних колоніях, які мають не одну, а багато маток (зокрема, у вогненних мурах), уже маються й представники вельми віддаленого родства, які, тим не менш, свої завдання виконують бездоганно, до повного виснаження турбуються про молодих комах і мужньо захищають їх до останнього від зовнішнього ворога. Робітниці-мурашки якби жертвують собою, не стаючи матерями, щоб вигодувати, виростити свою плідну сестру й її потомство, щоб вести господарство колонії. Але гени робочих мурах продовжують жити в потомстві їх сестри, що створює нову сім’ю, – молодій цариці. Однак учені ще трактують те, що здається самовідреченням, як самокористь, необхідну для збереження спадковості. Для виду в цілому багато ефективніше, щоби сестри-робітниці відмовлялися від індивідуального дітонародження заради колективного. Цариця-мати виводить здорове потомство протягом багатьох років, як машина – без відпочинку й відпусток по вагітності. А раз так, то в мурашнику немає й не може бути шлюбних пар, інституту батьківства, нуклеарних сімей.

У результаті на світ з’явився дивно досконалий еволюційний механізм, що зберігає стійкий вид з його майже досконалою соціальною організацією вже 100 млн. років. За цей час в різні боки розійшлися континенти, виникли й зникли багато видів тварин, виникли й зникли з обличчя планети цивілізації, країни й міста. В такій життєстійкості з мурашником може позмагатися лише людина, й то в межах тільки одного людського надорганізму – поземельної (родової, сільської) общини, яка існує на землі вже більше 10 – 15 тис. років.

Мурашник – специфічний тип ієрархічної системи, яку сучасні біосоціологи звуть гетерархією. Вона передбачає, що особи, які займають більш високий ранг, управляють поведінкою осіб більш низького рангу, але лише певною мірою. В той же час активність низькостатусних осіб теж мвє вплив на поведінку високостатусних. Таку взаємозалежність між макро- і мікрорівнями, побудовану на принципі зворотного зв’язку, вчені назвали бідиректоральнимпотоком.

Мурахи розрізняються за формою, типом, місцезнаходженням, устроєм і розмірами гнізда; неоднакова в них і форма соціальної організації життя. Але у всіх видів визначальним фактором соціальної структури виступають не чоловічі, а ЖІНОЧІ ОСОБИ. Й головна серед них – цариця-мати, родоначальниця всього співтовариства. У цьому сенсі, можливо, всі соціальні комахи живуть при матріархаті.

В залежності від кількості цариць, що одночасно знаходяться в колонії, виді мурах підрозділяються на: а) моногінні (тобто ті, що мають одну матку) і б) полігінні (дві чи більше цариць). У деяких полігінних мурах одна чи кілька фертильних самок, кинувши материнське гніздо разом з групою робітників, будує нове гніздо. Цей процес зветься роїнням чи брунькуванням. Це – класична полігінія. У гніздах же деяких інших видів живуть кілька цариць, що терпіти одна одну не можуть і займають усередині мурашника окремі території. Така ситуація називається олігогінією. Психи ображених і скандали цариць у таких сімействах – постійне явище.

Самки видів, що живуть маленькими колоніями, спарюються тільки один раз, а у видів з крупними колоніями їх запліднюють кілька самців (поліандрія). Самці здатні тільки на одне-єдине в житті спарювання. Для них це – головне в житті заняття. Мурашник – це чоловічий гарем, на відміну від людського суспільства, в якому панує патріархат і маються жіночі гареми, але мурашихи поводяться зі своїми чоловіками набагато жорстокіше, ніж чоловіки-люди зі своїми дружинами. З мурахою-чоловіком, що здатний тільки до розмноження, можна зробити все, що завгодно: вигнати, позбавити їжі й засобів до існування, жорстоко побити, четвертувати, з’їсти, просто вбити. Тут в усьому верховодять жінки, вони ж вирішують і долю всього співтовариства.

У всіх видів мурах нову колонію засновує молода цариця-мати, яка одразу після спарювання втрачає свої крила, перетворюючись з мобільної істоти в осіле створіння. Для неї вибудовується спеціальне приміщення в найбезпечному місці мурашника. Надовго вона залишається в добровільному ув’язненні, відкладаючи яйця й відтворюючи потомство. Ця функція – найважливіша для мурашиного співтовариства, оскільки вони живуть доволі недовго. Цариця ж живе багато років (від 10 до 20 в різних видів), робітники – набагато менше. Термін життя самців – найкоротший: менше року, рахуючи від відкладки яйця до шлюбного літа. Вище, ніж в інших тварин, є смертність у мурах. Час життя мурахи такої небезпечної професії, як фуражир, – у середньому, менше тижня. Ось чому численне потомство – головна умова їх виживання. Але жертва їх сповна винагороджується тим, що матка ретельно й зосереджено працює над розповсюдженням їхніх генів. Під час кладки яєць цариця нікуди не може відлучитися, вона навіть не їсть і всю життєву енергію віддає потомству. На годування його йдуть навіть її головна гордість – крила. Її обслуговують численні слуги.

Фуражування – справа надзвичайно небезпечна. Фуражири всіх мурах, окрім блукачів, виходять на пошуки їжі поодиноко й можуть зіткнутися з багатьма хижаками (павуками, мухами-ктирями та ін.), вороже налаштованими мурахами власного й інших видів, поганими погодними умовами. Довжина життя фуражира вимірюється днями. Це – робота для найстаріших мурах, яким все-одно скоро помирати. Але якщо ви бачите мураха-одинака, що біжить швидко-швидко кудись, знайте: то – фуражир. Постарайтеся не вбивати його, адже це, можливо, в минулому – смілива воїн-амазонка, яка захистила величезну кількість мурашиних дітей. То ж нехай поживе ще хоча б трішки…

Одинаки-фуражири розходяться від гнізда до джерел корму в межах колоніальної території. Забігання на чужі території призводить до смерті мураха й конфліктів сімейств. Фуражири орієнтуються по слідах, які залишають. Щоб вижити, самка-засновниця повинна виростити достатню кількість робітників потрібного розміру, бо якщо годувальників буде недостатньо, колонія перестане бути самодостатнім співтовариством і загине. Й навпаки – якщо їх занадто багато, то колонія позбавляється від лишніх ротів за допомогою особливого біологічного механізму скорочення популяції.

Мурахи-фуражири позбавлені крилець, тому дременути на сторону чи втекти з колонії не можуть. Тільки-но вилуплене покоління юних мурах терміново приступає до суспільно-корисної праці. Ніяких радощів дитинства в нашому розумінні вони не знають. Вони розбігаються в різні боки в пошуках їжі для себе і своєї матері. Інакше їм не можна, оскільки в ряди робочих мурах потрапляють насамперед, чи виключно, безстатеві особи, не здатні займатися головним для мурах ділом – вирощуванням потомства, їм залишається тільки одне – монотонна, але не обов’язково виснажуюча праця по здобуванню засобів до існування.

Хоча мурахам не властиві розваги, їхнє життя не складається виключно з роботи. Одночасно працюють лише небагато робочих осіб. Рівень загальної активності колонії циклічно коливається, але навіть у періоди їх піку деякі мурахи чистяться, стоять на місці або сновигають без діла, нічим конкретним не займаючись. Можливо, це – зміна, що відпочиває. Мурахи інколи пустують, граються, ганяються одне за одним, змагаються нібито між собою. Інколи мурахи пиячать! У мурашниках проживає багато комах (домашній скот), яких звичайно підгодовують самі мурахи. В якості платні ці постояльці (часто тлі) вносять різноманітність у мурашине меню. А жук-ломехуза своїми ефіроподібними виділеннями просто споює їх. І п’яна братва кидає роботу, холить і пестить жука, що пожирає всі лялечки й личинки. Вони стають наркоманами. Такий уражений ломехузою мурашник швидко гине.

Високий статус цариці-матки не дає їй ніяких переваг у нашому розумінні. По суті протягом багатьох років, нерідко 15 – 18 років, вона залишається машиною для кладки яєць. Ніхто й ніщо не прикрашає її одноманітного існування. Як і в людей, періодично доньки залишають батьківське гніздо й засновують нову колонію, яка швидко розростається, розбивається на касти і в ній встановлюється заведений віками традиційний спосіб життя. Колонія стає зрілою. коли в ній з’являються дочірні репродуктивні касти.

Комунікація. Жодне добре організоване суспільство не може існувати без відлаженої системи комунікації. Канали передачі інформації серед мурах – біохімічні. Переносниками свідчень, необхідних для життя соціальних комах, є феромони– хімічні речовини, що виробляються екзокринними залозами (чи спеціальними клітинами). Виділяючись у зовнішнє середовище одними особами, феромони здійснюють вплив на поведінку інших осіб того ж виду. Нараховується 15 різновидів подібних речовин. Феромони – різновид особливих сигнальних речовин. До них відносяться статеві аттрактанти, речовини тривоги, збору тощо. Переляканий мураха попереджує інших членів колонії про небезпеку, виділяючи феромон тривоги. Його вловлюють інші й починається загальна колотнеча. Правда, вона, на відміну від людської, ніколи не переходить у паніку: кожен мураха чи бджола знає, що робити в екстремальній ситуації. Мураха, який підняв тривогу, може одночасно виділити орієнтаційний феромон, який притягує його сородичів, і тим допомагає їм організувати оборону. Довгі ланцюжки мурах, що сновигають туди-сюди між гніздом і джерелом їжі, йдуть по хімічному сліду, прокладеному тими з фуражирів, хто першими знайшов цей корм, і закріпленому їх послідовниками. Коли їжа закінчується, фуражири перестають виділяти відповідний феромон. Феромони відіграють виключно важливу роль в житті комах, вони регулюють склад колонії і специфічну діяльність її членів. Комахи вищих рангів можуть виділяти речовини, які показують їх статус. І коли простує така духм’яна комаха, то нижчі ранги відступають і згинаються у поклоні. В цьому мурахи поводять себе майже як примати.

Отож, соціальною відмітиною, за допомогою якої в мурашиному суспільстві розрізняють осіб різного рангу, окреслюють кордони між високо- й низькостатусними індивідами, є хімічна речовина. В крупних колоніях статус завойовується у важкій боротьбі, ціна за кожну вищу ступінь часто буває занадто високою, а претендентів на одну вакансію занадто багато. Мурашині види, що зберегли складну ієрархію сопідлеглості, формують кліки – неформальні співтовариства, які складаються з кількох дюжин осіб. У багатьох видів мурах, якщо матка виробляє занадто багато самців, сестри-робітниці організовують команду, яка штурмує камери з личинками і вбиває майбутніх самців десятками, а то й сотнями. Склад феромона в кожній колонії специфічний, бо залежить не тільки від фізіології мурах, а й від їжі, якою ті живляться. Унікальність феромона дозволяє йому виступати в якості ідентифікаційної мітки. Здатність мурах розрізняти членів власної колонії від інших комах – основа їх суспільного життя. При зустрічі мурахи обмацують (фактично обнюхують) одне одного своїми антенами, проводячи безпомилкову ідентифікацію. Мураху, що намагається пройти в гніздо мурах іншого виду, господарі вбивають на місці. Результат зустрічі з особами свого виду з інших колоній різний: від поступового визнання до смертельного бою. Встановлено також, що мурахи спілкуються за допомогою відчуттів (тактильних стимулів), наприклад, при випрошуванні їжі, та звуків (хоча дехто з учених вважає їх абсолютно глухими). Існування зорової комунікації у них не виявлено, хоча в багатьох мурах очі добре розвинені й бачать вони прекрасно (тільки в деяких видів робочі особи сліпі). Мурахи майже глухі до звукових хвиль, але вельми чутливі до вібрацій твердих тіл. Самі вони вміють викликати такі коливання шляхом стуку, що робиться брюшком.

Комахи діляться свідченнями про напрям шляху, число об’єктів, що на ньому зустрічається, вловлюють закономірності руху і впорядковують інформацію засобом стискання. Все це дозволяє вважати подібні контакти мурах мовними. Правда, «розмовляють» мурахи набагато повільніше людей. Зате з навчанням мови, схоже, все так же, як і в людей. Лінгвістичні здібності мурахам не даються від народження, а набуваються внаслідок виховання. Жоден з мурах, ізольованих з моменту виходу з кокону, не проявив потім здатностей до спілкування й спільних дій з сородичами. Експериментально встановлено, що більше 50% інформаційних послань мурахи посилають і приймають за допомогою: а) феромонів і б) мови жестів.

Контакти. В мурашиному соціумі деякі вчені намагалися побачити втілення соціальної утопії, яка є недосяжною для людського суспільства, адже, начебто, в мурашнику панує рівність, братерство і справедливість: усі вчасно нагодовані й захищені, ніхто не ображений, усі одне одного люблять, турбуються про слабких. Цариця не захоплює чуже майно й не руйнує нижчі касти, тому мурахи-робітники й не ходять натовпами з гаслами «Геть царицю та її кліку!». Правда, зміна уряду в мурашнику виглядає доволі жорстоко: царицю, що захворіла, безжально викидають з її апартаментів. У соціальних комах – усе спільне: майно, турботи, доля, навіть діти. Інституту батьківства у них немає, в одної цариці-матері від різних батьків виводиться величезна кількість дітей, які є набуттям усієї мурашиної республіки. І турбуються про них усі без виключення. Правда, на відміну від людського суспільства, дитина в семи няньок не залишається без ока: мурашина молодь виростає здоровою, міцною, працелюбною. Мурахи не перекладають одне на одного свої обов’язки, оскільки вони на генетичному рівні «прописані» кожному. Вони ніколи не здійснять того, що зробила людина, навіть не віднайдуть вакцин проти власних же хвороб. За універсальну досконалість свого маленького світу мурахи розплатилися дорогою ціною – перепиненням розвитку розуму. Але зате вони існують уже десятки мільйонів років. Що ж, воїстину: кожному – своє.

Учені вважають, що шлях еволюції мурах – рух від організму до надорганізму. Надорганізм – дивне явище, в ньому панує примусовий мир. Він завершив довгу еволюцію, що пройшла через величезну кількість конфліктів. І в цьому його цінність. Мурашина еволюція схожа на людську й в іншому – в русі від нерозвиненого поділу праці до розвиненого. Спочатку відбулося генетичне розділення на плідних і безплідних осіб, потім господарське, а після цього – евсоціальне на касти, виділені не за економічними, як у людей, а за морфологічними характеристиками. Але чи таке вже безхмарне, гармонійне й радісне мурашине суспільство? Еволюція, дійсно, тут досягла багато. Перемогли мурашині демократії, не поділені на ранги. Колонії, позбувшись сварок і усобиць, швидко розросталися. Виникли блукаючі види, зокрема, т. зв. армійські мурахи, що живуть в Америці. Вони сотнями тисяч простують через ліси, знищуючи всіх, хто не може втекти з їхнього шляху. А в пісках Сахари кожного ранку сотні тисяч мурах іншого виду виходять, щоб зібрати для колонії в якості їжі трупи мертвих комах. Одні мурахи вбивають своїх же, інші живляться залишками чужих, але те й те – жертви війни, а не миру. Отже, як уважають деякі вчені, війни в мурашиному світі – постійне явище. То, можливо, на зміну ієрархії прийшла не тільки демократія, а й соціобіологічний хаос? Відповіді на це питання поки що немає.

Світ мурах надзвичайно різноманітний. І справа не тільки в тому, що регіональна специфіка змушує одних бути величезними, а інших крихітними, одних рудими, а інших чорними, одних тіснитися в мегаполісах, а інших зручно влаштовуватися в майже селянській тиші й займатися фермерством. Існуючі нині мурахи знаходяться на різних еволюційних фазах.

У світі мурах учені виявили не тільки гармонійні відносини, а й конфлікти, суперництво, вбивства, поїдання, калічення, негодування, паразитування, рабовласництво й багато інших пороків, які вважалися притаманними тільки людському суспільству. Класична держава мурах, яка з давніх часів слугувала для людства зразком досконалості, не перестає відчувати сильну внутрішню напругу. Мурашині суспільства хвилюють не тільки постійні проблеми, зв’язані з відтворенням потомства, більш складна проблема в них – їхня близька спорідненість. Коли родинні гени домінують в такій монокультурі, є всі умови для появи в колонії паразитів. Виявилося, що в мурашнику, де всі мурахи – сестри й брати, розводяться тисячі дармоїдів. Коли мурашина колонія переїжджає на нову квартиру, сторонній спостерігач може обреготатися: крім власних личинок і лялечок, робітниці тягнуть цілий зоопарк кліщів, тарганів, павуків, жуків, мух, які видають себе за друзів мурашника й годуються на ньому. Жук атемелес має цілий арсенал залоз, завдяки яким легко підробляє запах своїх годувальників, а більше йому нічого й не треба: мурахи самі заносять дармоїда у свою святиню – інкубатор, де визрівають личинки колонії. Тут нахаба облаштовується з комфортом: відпочиває, чиститься й годується, жеручи личинки. А хтось з мурах потім заплатить життям, коли виявиться, що вони «кудись» ділися.

Сильну напругу створює заблокованість дітородства в жінок-робітниць, адже потяг до цього у них все-одно зберігається. Як наслідок, між двома однаково могутніми біологічними програмами – колективно-забороняючою й індивідуально-дозволяючою – виникає напруга, й у кінцевому підсумку вона виражається в протестній поведінці. В колоніях, де матка не має монополії на яйцекладку, панує безлад, точаться безперервні конфлікти за право на продовження роду. Мурахи на конфлікти витрачають більше часу, ніж на роботу. А коли кладка завершена, дехто прагне зжерти яйця суперників. Справа доходить до вбивств братів, сестер і навіть матерів. Самці мурах є ріднею самкам усього на 25%, у них немає батьків, оскільки виводяться вони з незапліднених яєць. Трапляється, що матка виводить занадто багато братів, і тоді самовіддані сестри вбивають сотню-другу чоловічих личинок. Багаті білком личинки згодовуються жіночим отприскам. Але загибель чоловічих личинок – це втрата для цариці-матері, яка є ріднею не тільки донькам, а й синам, вона також позбавляється продовжувачів роду, які одного разу запліднять молоду матку іншої держави й стануть засновниками родинної колонії. Матка повинна турбуватися й про це. Й тоді вона влаштовує жорстокі «розборки» своїм донькам. Матка при тому перемагає завжди.

Американські вчені врешті решт заявили, що не гармонія, а саме протиріччя й зіткнення є головним мотивом еволюції мурах. З’явилося два нових поняття: “intergenomic conflict” i “intragenomic conflict”, з яких перше характеризує міжвидовий конфлікт – боротьбу різних видів і колоній мурах, а друге – конфлікт усередині виду, або зіткнення між кастами колонії. Але й цього виявилося мало. Виявили новий тип конфлікту – генетичний. Біологічна програма мурашиного організму виявилася набагато складнішою від усіх уявлень про неї. Вона складається з різних генетичних підпрограм, які, розвиваючись по-різному, викликають розрив репродуктивних функцій. Мітохондрія передається виключно по материнській лінії, в той час як ядерні гени (nuclear genes) рівною мірою успадковуються чоловічими й жіночими особами. Найкращий засіб подолати генетичний конфлікт – спарювання матки з багатьма самцями. В результаті генетичного змішання збагачується спадковий генофонд виду й усі члени колонії набувають однакової ступені родинності. Це називається «генетичною гармонізацією». Але тут маються свої проблеми, адже, чим більше батьків, тим тонше родинний зв’язок, і через кілька поколінь в таку колонію може повернутися стародавній принцип: робочі мурахи знов самі стануть виробляти потомство.

Деякі вчені, на відміну від інших, уважають, що війни в мурах трапляються доволі рідко, оскільки вони додержуються кордонів своїх володінь і пробачають здобувачам їжі з інших колоній, коли ті, буває, заблукають на їхню територію, бо самі можуть виявитися на їхньому місці колись. Як би там не було, але, на відміну від людей, під час війн мурахи не палять чужі домівки, не розбивають мурашатам голови об стінки й не ґвалтують молодих самок.

Існують у мурашиному царстві свої ізгої, недоторканні, маргінали (інтеркасти). У принципі, в кожної личинки фараонових мурах, яка розвивається із заплідненого яйця, є шанс стати не просто «робочою конячкою», а новою царицею. Для того вона повинна отримувати більше корму. Посиленим годуванням будь-яку личинку середніх розмірів можна дотягти до стану повноцінної матки, а посадивши на дієту, зробити з неї робочого мураха. Інколи механізм дає збій, і личинка, що годувалася по принципу «ні те, ні се», стає мурахом-інтеркастом. Вона й працювати не може, і потомства дати не в змозі. Робочі мурахи їх не годують, і вони швидко гинуть від голоду.

Доки колонія невелика, її цариця-засновниця не терпить конкуренції й виділяє феромони, що змушують няньок наносити шкоду крупним личинкам, з яких можуть вийти нові самки, через що з них виводяться звичайні робочі мурахи. З розростанням сім’ї феромонний наказ нищити престолонаслідниць слабшає. В результаті в рядових мурахах бере гору інстинкт, що змушує їх посилено годувати крупні личинки, частина яких урешті-решт перетворюється в молодих цариць. Якщо на початковому етапі розвитку колонії матка гине, то це не призводить до загибелі колонії, няньки просто тут же починають посилено годувати крупні личинки. З них виведуться нові матки, які посядуть місце попередниці. Коли в мурашиному співтоваристві появляються нові цариці, самці-засновниці нічого не залишається, як змиритися з цим, тим більш, що нові принцеси забезпечать життя колонії протягом багатьох років після її смерті. Щоб нові самки стали повноцінними царицями, вони повинні бути запліднені, тобто їм потрібні, нехай і на невеликий термін, чоловіки. Звідки ж вони беруться, адже до цього часу мурашник нагадує військо амазонок, тобто складається тільки з дам, бо робочі мурахи – це недорозвинені самки? Виявляється, що досягаючи піку своєї кар’єри, цариця починає відкладати певну кількість незапліднених яєць, ось вони з часом і стануть самцями. Після спарювання, виконавши свою одну-єдину функцію, вони загинуть. Вони нікому в колонії більше не потрібні.

Оскільки різні види мурах знаходяться на різних еволюційних стадіях, у них панують різні форми соціального устрою. У тропіках маються невеличкі колонії, де точаться постійні чвари. У них збереглися звичаї, притаманні раннім стадіям еволюції, коли робочі сестри відкладають яйця теж. І тут уже починаються «розборки» з приводу того, хто більше відкладе яєць у загальну камеру для вирощування потомства. Бійки за життєвий простір неминучі там, де цариця не досягла монополії на кладку яєць. Такі чвари тривають не менш тижня. Ніхто толком не працює, всі відстоюють право тієї чи іншої самки. Так було, вочевидь, і в давні епохи мурашиної еволюції. Такі найдавніші види мурах усе ще живуть за умов багатоступеневої ієрархії.

Інші види в ході еволюції відмовилися від ієрархії. Колись вони делегували для кладки яєць матку, яка тільки вважається головною царицею, але фактично нічого не вирішує, а каста робітниць відмовилася від продовження роду й тим – від суперництва на користь своїх плідних сестер. У них сильніше розвинені демократичні початки, й вони якось усі домовляються між собою (тобто, кастами). Інстинкт рівноправних істот запрограмований на загальне благо. Це одразу досягло успіху: в мурашник повернувся спокій і робоча дисципліна. Колонії, вільні від внутрішніх чвар, виростають до колосальних розмірів. Мурахи-солдати мільйонними колонами патрулюють околиці імперії й знищують усе, що не встигає дременути навтіки.

Гармонія в природі часто коштує дуже дорого – ціною придушення індивідуальних інтересів і різноманітності. Деякі автори вважають, що мурашник – ніяка не демократія, а тоталітарна держава фашистського типу, де все вдягнено в уніформу й здійснюється по єдиному стандарту. На нашу думку, це і є класичним проявом справжньої суті стосунків у природі, в якій жодної демократії ніколи не було й не буде. Якщо істота хотіла розвиватися як індивідуум, їй треба було звідтіля тікати. Людина так і зробила, заплативши за це життям сотень мільйонів осіб видів, яким не поталанило – їх природа наздогнала таки й помстилася виродженням. Це так, якщо теорія еволюції є правильною, але поглянувши на мурашник, якому 65 млн. років, самі подумайте, як можна було звідти втекти? Наздогнали б і вбили б, бо вів себе не так, як положено у стаді. Самі б убили, як убивають мурахи тих, хто стає непотрібним саме для природних функцій. Природа-матушка – явище дуже тоталітарне. На прикладі мурашника – суспільства комах-амазонок – ми й бачимо, що жіноче суспільство іншим, ніж тоталітарне, бути не може, й саме тому, що в жінці глибше, ніж у чоловікові, закладено саме природну функцію.

Отож, зовнішня схожість людського суспільства й мурашиного соціуму вельми оманна, про що йшлося вище. Людина одразу пішла в еволюції до роду й сім’ї, демонструючи, що в ній еволюціонує вся природа, а не якась її складова органічна частина. Людське суспільство в певному сенсі природі протистоїть. Тому термін «соціальні тварини» в застосуванні до мурах і бджіл залишається швидше метафорою. Комахи діють інстинктивно, соціальна ж взаємодія (інтеракція) у них відсутня, бо вона можлива тільки там, де є мислячі індивіди. Сувора ієрархія, жорстка спеціалізація, відсутність соціальної мобільності, свободи дії, непорушна соціальна структура й інстинктивний автоматизм поведінки – характерні риси мурашиного гуртожитку. Тут відсутня сім’я як основна клітинка суспільства, немає приватного простору й особистого життя, стосунків між поколіннями, радості від дружби й інтимних стосунків. Зате зовні мурашник – соціально виважена й високостабільна суспільна система.

Господарство.. Природа, на думку біологів, розглядає організми як конкуруючі господарські підприємства. Виживає той вид, який зможе забезпечити царицю кращою їжею, а вона – народить більш здорове потомство. Тобто – той, хто кращий у освоєнні природних ресурсів, їх видобутку й переробці.

Сільське господарство

Городництво й садівництво. У тропічній Америці величезні полчища мурах-листорізів («городників») зовсім оголюють дерева. Вони харчуються грибом, який вирощують у підземних «оранжереях» й удобрюють листям. Це високоефективне господарство обслуговується спеціалізованим персоналом, розбитим на «бригади»: одні збирають листя й перемелюють його, інші тягнуть частинки листя додому в супроводі величезних солдат з могутніми щелепами, здатними прокусити шкіру людини чи тварини. Всередині мурашника також праця поділена: крупні мурахи дроблять крупні шматочки, більш дрібні – менші, а найдрібніші мурахи-садівники, три сотні яких носять те, що й один солдат, метушаться в губоподібних тканинах грибу, розподіляють перемелену листву й знищують паразитів. Перемелене листя скатується в грудки, які складають у мурашнику. З них видаляють плісень і бактерії, а потім з плісеневого грибка закладають «грибний сад». У деяких лісах Америки до 20% листя йде на підземні мурашині лабіринти. Грибні плантації виробляють корисні антибіотики, завдяки чому колонії захищені від небезпечних паразитів. Целюлозу листя, що не перетравлюється, гриб перетворює в цукор – невичерпне джерело їжі для мурах. Мурахи-листорізи залишаються у одному гнізді років 10 – це величезна споруда, що досягає в глибину й ширину 6м й вимагає значних зусиль по утриманню й ремонту.

Скотарство. Деякі мурахи розводять «домашній скот»: тлів, черевців, листоблошок, цикад та гусінь. Вони турбуються про них, зберігають їх численний приплід, а у якості подяки отримують солодке «молоко» – перетравлений комахами сік рослин. Кочові мурахи, переселяючись самі, переганяють на нове «пасовисько» й «стада» тлів. При тому, як уважається, частину їх вони з’їдають. «Доять» тлів мурахи, лоскочучи їм брюшко. Дерево, що всипане тлею, – це пасовисько, під його корінням знаходиться будинок пастухів – мурашник. Звичайно він заводиться вже під 2–3-х річним деревцем. Вилітаючи закладати нову сім’ю, крилата мурашиха тягне в щелепах самку тлі з яйцями. А навесні, з появою першого листячка, пастухи розсаджують юних самок тлів на пагони. Попервах пастухи допомагають тлям: охороняють, розтягують по нових листочках, а фуражири, що сновигають без кінця по стволу, доять. Породиста тля ефективно концентрує сік дерева, випарюючи лишню воду й залишаючи цукор (у чому можна впізнати свого роду медогонний апарат), а надлишки сиропу виділяє для «хазяїв». Пізніше тля настільки розмножується, що починає давати не тільки «молоко», а й «м’ясо». В результаті, як і в людей, формується повний цикл тваринництва: молоко й м’ясо «в одному флаконі».

Всі мурахи-робітники, що займаються сільським господарством, повністю втратили здатність до розмноження, у них навіть не розвиваються потрібні органи. Такою є плата за високу спеціалізацію. Не займаються мурахи хіба що землеробством із застосуванням плуга й тяглової сили тварин.

Промисли

Ремесло. Деякі види займаються ремісничим промислом: в пустелі мешкають мурахи-жнеці, на полях – мурахи-медоноси, а в лісах – мурахи-ткалі. Мурахи-ткалі будують гнізда з листя, скріпленого шовковими волокнами, причому зі зшитого таким чином листя робиться каркас, а стінки й галереї усередині – повністю шовкові й доволі красиві. Джерело ниток – личинки з крупними прядильними залозами. Мурахи-ткалі – найчисленніші суспільні комахи Європи: колонія їх може об’єднувати більш 500.000 осіб.

Грабіжництво. Це – теж промисел. З 15 тис. видів мурах варварським грабунком живуть близько 300. Серед них – блукаючі мурахи. У них маються дві відмінні ознаки: постійна мобільність і швидка мобілізація. Вони не знають осілості, пересуваються на інші місця, коли на старому розграбують усе, що можна. Це – масова подія, що зачіплює тисячі й мільйони мурах. Американські й африканські мурахи-блукачі – хижаки, що масами виходять на полювання й проводять життя в дорозі з нетривалими привалами. Колонії таких видів – величезні, наслідки від набігів цих орд катастрофічні. Мешкають мурахи-блукачі головно в тропіках. Найбільш боєздатні колонії нараховують 22 млн. осіб. Мурахи ці – крупні, з могутніми ріжучими жувалами, здатні вбивати навіть дрібних хребтових. Швидкість руху в похідному порядку – 20 м/год. Кочівка триває декілька днів, стоянка – від тижня до 3 місяців. Дорослі мурахи постійно носять на собі весь скарб сім’ї. Так робили первісні мисливці й збирачі до того, як перейшли до осілого життя.

Відмінна риса блукачів – уміння вмить збиратися для спустошуючого набігу. Тактичні методи їх різноманітні. Одні полюють виключно вночі й висилають із гнізда тільки ударну колонну. Інші, як, наприклад, Eciton, що наводить жах навіть на ссавців і людей, полює вдень і наступає всепожираючим багатометровим фронтом. Щоб захопити чужий мурашник зненацька, блукачам треба нападати якомога більш несподівано, вміти швидко зібратися у похідну колонну, а потім розвернутися наступаючим фронтом. Позивним до військового збору слугує розпорошений у повітрі особливий феромон. Мураха-розвідник, наштовхнувшись на багату здобич, терміново мчить на стоянку, залишаючи за собою пахучу доріжку. Слід розвідника – сигнал до мобілізації й тисячі мурах стають армією. Мурахи, що залишилися не при ділах, створюють резерв, який збирається на місці грабунку, готовий надати транспортні послуги й перенести багаті трофеї. Це – ніхто інший, як мародери.

Експлуатація чужої праці

Рабовласництво. Деякі види мурах спеціалізуються на експлуатації чужої праці. Для мурах-амазонок (Polyergus) рабовласництво – єдиний засіб до існування. Вони не можуть жити самостійно: раби годують їх з рота в рот. Ні будувати, ні збирати корм вони не можуть. Єдина їхня робота – нападати на гнізда інших мурах і забирати їх у рабство. Раби годують, чистять їх, вирощують їхній розплід й будують для них гніздо – за образом і подобою власного. У найпростішій формі рабовласництво – вторинний результат територіальних конфліктів чи набігів на дрібні колонії у пошуках корму. Мертві й поранені суперники з’їдаються переможцями (усі мурахи дещо «канібали», а ці – так особливо), а вцілілі робітники й приплід забираються у рабство. Решту свого життя вони будуть обслуговувати гніздо хазяїв. Ці крупні мурахи-рабовласники – природжені воїни, блискуче знаючі свою справу десантники, озброєні могутніми жувалами. Відправляючись у набіг, вони рухаються великими й стрункими колонами, попереду й по боках яких ідуть розвідники. Видовище таких грізних нападів – потрясаюче! На підході до мурашника-жертви висилаються «передові загони» й коли вони повертаються, колона розпочинає атаку. Напад завжди відбувається блискавично. Прокусивши своїми довгими щелепами голови ворогів, вони вриваються в мурашник і забирають лялечок. Звичайно вони нападають у спекотні часи дня, коли лялечки знаходяться на самих верхніх поверхах мурашника. Загін, що повертається назад з вдалого набігу, впізнати неважко: мурахи несуть у щелепах здобич – лялечок, своїх майбутніх рабів. «Рабовласники» мешкають у різних куточках планети, в тому числі й у нас (на чорноземах).

«Драбина» соціальної еволюції. Ґенеза людського суспільства.

Сукупність тваринних організмів створює природну ієрархію. Все їх багатоманіття можна розташувати на своєрідній ДРАБИНІ ВИДІВ – від найпростіших до найскладніших. Чим складніше організм, тим довше доводиться йому навчатися для ефективного пристосування до навколишнього середовища. Комахи, на відміну від людей, народжуються вже практично дорослими, тобто готовими нормально функціонувати в своїй екологічній ніші. Вищим організмам складніше. Природа потурбувалася про те, щоб виділити спеціальний відрізок часу, протягом якого новонароджений навчається й пристосовується до дорослого світу свого виду, щоб оволодіти хоча б мінімальними навичками для виживання. Цей період зветься дитинством. У птахів він триває один сезон, у тигрів, слонів і мавп – кілька років. Чим вище по драбині видів, тим триваліше період адаптації.

Людина з’явилася на пізній стадії еволюції біосфери як елемент її біологічної різноманітності. Численність людства регулювалася «згори» – хижаками й паразитам, «збоку» – конкуруючими видами, «зсередини» – людоїдством і вбивством дітей, інфантицидом, і «знизу» – вичерпанням харчових ресурсів. По мірі того, як перші три способи відступали на задній план, останній набував усе більшого значення. У примітивних організмів стратегія виживання побудована на зростанні чисельності, у високоорганізованих – на підтримці популяційної рівноваги.

Зараз і перед людством постає таке питання. Якщо людство хоче уникнути регуляції чисельності «знизу» – виснаженням харчових ресурсів, то необхідна регуляція популяції «зсередини», бажано цивілізаційними методами, бо поштовхи до розповсюдження людоїдства все більшають, тобто природний фактор спрацьовує все більше. Для тих, хто схильний ідеалізувати природу-матушку, це – ще одне застереження відносно її справжнього характеру. Єдиним, що віками стримувало людину проти цього, були релігійні табу. За умов розвалу релігійної свідомості серед сучасного людства це набуває все більш небезпечних рис. Можна тоді глибше зрозуміти зростаючі потяги людства до рецепції релігійності. Інакше, якщо це набуде незворотності, сучасний вид людини приречений на виродження. Природа так регулює деякі популяції, переважно нижчі, й той, хто стоїть на високій ступені «драбини видів», не має права поводити себе, як більш примітивний. Певний час, доки є загроза всьому видові, це може терпітися, але потім вид, що не має сили волі зупинитися й перепинити самопоїдання, заплатить депопуляцією. «Драбина видів» базується не тільки на осі складності організації психіки живих істот, а й на осі щільності інстинктів та ступеня їх впливу на поведінку живої істоти.

Закономірність тут така: чим примітивніше істота, тим більшу роль в її поведінці відіграють інстинкти. В комах поведінка практично на 100% інстинктивна. У вовків та ін. уже менше інстинктів і більше набутої поведінки, яка передається батьками. Поведінка мавп ще меншою мірою визначається інстинктами. В людини поведінка більш ніж на 80% є соціальнонабутою. Чим більше інстинктів, тим менша роль батьків. І навпаки. Такою є загальноеволюційна закономірність.

Й ось що цікаво: найорганізованіші й найсвідоміші істоти – люди – якщо еволюційна теорія є вірною й ми дійсно маємо відношення до людиноподібних гомінід, починали свою еволюцію як зовсім безмозглі (в буквальному сенсі слова) й хаотичні істоти, ведучи примітивне існування у стаді. І наскільки ж людина на сьогодні виросла! А ось мурахи розпочали свій шлях еволюції колективно організованими істотами і такими є й нині, тобто – де почали, на тому й закінчили, бо не здійснили й сотої долі тих перетворень, які виявилася здатною зробити людина всього за 5 млн. років. Приблизно 10 тис.років тому відбулася «неолітична революція», зв’язана з доместикацією рослин і тварин, а вслід за тим з переходом до землеробства. Аграрні суспільства стали великими за територіями й чисельністю населення. Вони стали набагато складнішими в управлінні, а швидкість зростання організаційної складності суспільного устрою тепер уже набагато випереджувала ту, яка була притаманна первісному співтовариству епохи плейстоцену. Приблизно 5 тис. років тому відбулася нова глобальна революція, зв’язана з появою перших держав.

Держава– одна з найкрупніших соціополітичних інновацій людства, яка призвела до ще більшого поглиблення суспільного поділу праці, кооперації й координації дій людей. На кілька порядків ускладнилася й виросла в обсязі соціальна ієрархія, заснована на нерівності й підпорядкуванні. Хоча в зародковому вигляді вона мається й у соціальних комах та в соціальних тварин, тільки люди додумалися перетворити її в могутній суспільний інститут, що має не тільки самодостатню, а й законну силу.

Перехід від пласкої соціальної піраміди до високої означає завжди помноження рівнів управління й розширення кількості горизонтальних зв’язків в суспільстві, його сегментацію. Але ж чим більше рівнів управління, тим складніше регулювати сектори суспільства й великі маси населення. Формується доволі складна система стратифікації з кастовою чи становою системою в підвалині, зростає нерівність, з’являються опосередковані функції управління населенням. Держава здійснює більш сильний примус, намагаючись зробити суспільство більш керованим. Між суспільством і державою, а саме апаратом управління, виникають невідомі раніше явища – відчуження, протиріччя, напруга, конфлікт. Тим не менш, відтепер саме держава, а не біологія чи культура, стає локомотивом прогресу суспільства.

Суспільство, що набуло державної форми устрою, відгороджується від людей стіною соціальних інститутів, у щілинах між якими, а також у проміжку між державою й суспільством, виникає безліч неформальних створінь. То – певні соціальні ніші, які люди щільно заповнюють особистими, міжособистісними відносинами, симпатіями, прив’язаністю, дружбою тощо, тобто тією соціальною матерією, яка виявилася знищеною чи витісненою на периферію суспільного життя крупними бюрократичними структурами, корпораціями, інститутами. В цих нішах, як у тихих заводях, люди відпочивають, приходять до тями, будують інтимні зв’язки й довірливі стосунки. Німецький соціолог Ф.Теніс назвав таке розмежування конфліктом між суспільством (державою) і общиною – малою людською спільністю, побудованою на довірливо особистісних взаємодіях. Соціальна еволюція людського суспільства досягла вже таких меж, що людині приходиться вчитися виживати вже не в дикій природі, а в соціумі, який подеколи буває страшнішим від найдикішої природи. Людство створило «другу природу», але чи виявилася вона кращою від першої? Велике питання.

У процесі антропоґенези людина доволі рано почала розвиватися всупереч біологічним законам. Згідно з останніми, усередині групи й між групами повинна точитися постійна боротьба й відбір найсильніших. Для виживання роду та його успіху в міжвидовій конкуренції є абсолютно шкідливим залишати в живих хворих, старих і інвалідів. Але ж саме це з наростаючою швидкістю відбувалося в людському суспільстві! Складається враження, що історія людства є в кінцевому випадку вдосконаленням системи соціальної допомоги й захисту. Максимуму філантропія досягла в західних постіндустріальних країнах, де рівень цивілізованості вимірюється виживанням старих, хворих і безпомічних. Співчуття до сірих і вбогих, бідних і беззахисних, по-перше, як ніщо інше формує етичні принципи – основу культурних завоювань людства, а по-друге, дозволяє молодим сподіватися, що й їх під старість не викинуть гинути від голоду й холоду на смітник. А це – базис позитивної мотивації й основа комфортного соціального самопочуття людини в суспільстві.

Ключові поняття: морфоґенеза, соціоґенеза, соціальність, соціальні тварини, природний відбір, грегарний відбір, біологічний надорганізм, солітарність, субсоціальність, комунальність, квазісоціальність, напівсоціальність, евсоціальність, соціальні комахи, каста, кастовий устрій, субкаста, мірмекологія, вулик, мурашник, термітник, гетерархія, бідерикторальний потік, моногінність, полігінність, роїння (брунькування), олігогінія, феромони, господарська діяльність мурах, мурахи-блукачі, грабіжництво, рабовласництво, «драбина видів», суспільство, держава, еволюція..