Методологічною основоюнавчанняє

·філософія пізнання (гносеологія);

·теорія управління;

·психологічне вчення про вищу нервову діяльність і психічні функції людини.

Гносеологіярозглядає пізнанняяквічне й нескінченне наближення до істини,що відбувається шляхом виникнення та вирішення протиріч.Це вказує нарушійні силипізнання, що проявляються у вигляді зовнішніх івнутрішніх протиріч.

Зовнішніпротиріччярозгортаються як протиріччя обраної системи з навколишнім світом. У якості такої системи може виступати сам процес навчання, його компоненти та учасники. Наприклад, зовнішніми будуть протиріччя між:

·потребами суспільства й можливостями школи, вчителя, учня;

·вимогами навчальних програм і можливостями учнів їх засвоїти;

·пізнавальними потребами школярів і можливостями оточення їх задовольнити тощо.

Внутрішні протиріччяхарактеризують рух до істини всередині обраної системи. Якщо в якості такої виступає учень, то це можуть бути протиріччя між

·знанням і незнанням;

·знанням і умінням його застосувати;

·потребою в знаннях і досвідом пізнавальної діяльності;

·мотивами навчальної діяльності та її результатами тощо.

Розподіл протиріч на зовнішні та внутрішні євідноснимі визначається рівнем системи, що лежить в основі протиріччя. Так, протиріччя між викладанням і навчанням щодо учня буде зовнішнім, а щодо навчального процесу – внутрішнім.

Крім того, діалектика дає навчаннюіндуктивний і дедуктивний шляхи пізнання. Перший показує на рух від часткового до загального, від простого до складного, від частини до цілого. Другий описує зворотний рух: від загального до часткового; від складного до простого; від цілого до його частини. У навчанні реалізуються обидва напрямки, однак з розвитком науки збільшується роль дедуктивного шляху пізнання. Це пов’язане з тим, що в умовах, коли основні закони в науці вже відкриті, дедуктивний шлях є більш ощадливим і коротким. На це наголошує підвищення ефективності навчання при використанні в педагогічному процесі системного та цілісного підходів. Сутність цих підходів полягає в тім, що досліджуване явище спочатку подається й сприймається як певна цілісність, система, а потім розглядається зміст і значення кожного її компонента і зв'язків між ними. У дидактиці це відтворилося у вигляді теорії укрупнених дидактичних одиниць та крупноблочного викладання.