ЛIНА КОСТЕНКО УКРАÏНСЬКЕ АЛЬФРЕСКО

Над шляхом, при долинi, бiля старого граба,
де бiла-бiла хатка стоïть на самотi,
живе там дiд та баба, i курочка в них ряба,
вона, мабуть, несе ïм яєчка золотi.
Там повен двiр любистку, цвiтуть такi жоржини,
i вишнi чорноокi стоять до холодiв.
Хитаються патлашки уздовж всiï стежини,
i стомлений лелека спускається на хлiв.
Чиєсь дитя приходить, беруть його на руки.
А потiм довго-довго на призьбi ще сидять.
Я знаю, дiд та баба — це коли є онуки,
а в них сусiдськi дiти шовковицю ïдять.
Дорога i дорога лежить за гарбузами.
I хтось до когось ïде тим шляхом золотим.
Остання в свiтi казка сидить пiд образами.
Навшпиньки виглядають жоржини через тин...

ВИСНОВКИ

Елегiйну i разом iз тим зворушливу картину малює Л. Костенко у своïй поезiï Украïнське альфреско, навiяну, очевидно, казкою. А також роздумами про людську долю. Одних вона щедро обдарувала дiтьми та онуками, iншим — не дала ïх. Тiльки сусiдським дiтям можуть дiд та баба подарувати свою ласку, дати гостинця. А потiм — бути один для одного, як остання в свiтi казка, на яку, ставши навшпиньки, задивляються жоржини.