ДІДОВА БАЛКА

Розділ VII

Зима старенькі стріхи залатала.

Сніги рожево міняться в полях.

На всі ворота замкнена Полтава

козацьку чату вислала на шлях.

Їх кілька душ, у них далекі очі.

Між ними Іскра і Лесько Черкес.

Сніги, сніги... Сліди ще тільки вовчі.

Порожній степ і тиша до небес.

Гризуть вудила коні з нетерплячки.

Поривчий вітер вихолку несе.

Сніги, сніги… З якої б то болячки

так тихо все? І тихо так — не все.

Ген хуторів причаєність глибока.

Он хтось іде в Полтаву з клумаком

І далина на всі чотири боки

перехрестилась чорним вітряком,

...Стара моя Полтавонько, Олтаво!

Щоразу по загладі молода.

Ох, скільки дзвонів тих одкалатало,

коли тебе пустошила орда!

І як літали стріли половецькі

і клекотіли степові орли!

Минулих літ великодні мертвецькі

тебе густим мовчанням облягли.

І що лишалось від твоєї вроди?

Безлюдних дворищ виляглі тини,

між попелищ некопані городи,

де рили землю дикі кабани.

А потім знов на тому потолоччі,

несіяні, мов квіти і трава,

пробились люди і протерли очі,—

Полтавонько, ти все-таки жива?!

Плакучі верби сплакали у воду

гірку пилюку одболілих літ.

З підземних нір зацьковану свободу

попідруки ти вивела на світ.

Позаростали рутою руїни.

І знов твій голос тугою примовк.

В твоїх лісах, над водами твоїми

своїм богам молився князь Витовт.

Зминули дні. Ти старшала роками.

Ішла у небо і вростала в грунт.

Тебе обняв залізними руками

чужий король, неситий Сигизмунд.

І знову, знову, знову під’яремна!

Чи вже собі ми ради не дамо,

що й Вишневецький, виродок Ярема,

свій власний кат, запріг тебе в ярмо?!

І знову захід — наче багряниця.

І знов надія в розпачі оман.

Де впав Павлюк, там виріс Остряниця,

і всі кайдани розірвав Богдан!

І знову лихо. Не пройшло і году,—

у Білій Церкві складено угоду.

І знову ти лишилась на поталу,

і знову панство суне на Полтаву.

Щоб знов тебе поставити навколішки,

щоб ти була рабою, як колись.

Он знову люди з хуторів навколишніх

в твою фортецю степом потяглись.

Іде, біжить — усе, що є живого.

Жене корів, кульгає до узбіч.

О давнє місто, звикле до облоги,

яка тривожна буде в тебе ніч!

...Козацька чата дивиться на шлях,—

по самий обрій порожньо в полях.

Тепер пани хай пройдуть хоч облавою,

то вже стоять покинуті двори —

людські осади за Полтавою,

поодинокі хутори.

Пустеля, степ...

ворон голодні гвалти...

Нема кому із ким заговорить

Лише димок із Дідової Балки

курить собі у небо та й курить...

Там дід живе, той самий дід Галерник,

немрущий дід, самітник і химерник,

що, років двадцять бувши у неволі,

уже ж коли вернувся, а й тепер,

що не різьбить,— у нього мимоволі

подібне до манесеньких галер.

Ложки, ковганки, різні голянички,

миски косарські з вухами, сільнички.

А вже таку різьбовану і ловку

ніхто, як він, не зробить салотовку.

То винесе в Полтаву, то по селах

(як не замети, звісно, й не дощі).

Отож в турецьких дідових галерах

Полтава і затовкує борщі.

Ніде й душі уже на виднокрузі,

і тільки з Балки Дідової — дим.

Це ж, певно, він у тій своїй ярузі

на цілий степ залишився один.

— Гей, діду, діду, од дороги близько!

Гей, діду, діду, як ви там, живі?

— Та й те сказать,— хіба це вперше військо

у мене пройде тут по голові?

Присунув пень,— це в нього за ослоник.

Та й сів стругати з липи ополоник.

У хаті тепло. Пахне деревиною.

Коріння повно, всякої різьби.

Під сволоком, між маком а калиною,

шматки сухої липи і верби.

Сказав Іван: — Казали добрі люде,

це ж місяць грудень, літо ще коли.

Тут пройде військо, хтозна, як там буде.

В Полтаві ви б цей час перебули.

— Не хочу людям завдавать мороки,

сидіти сидьма на чужій печі.

У мене хата тут своя, нівроку,

свій домовик, свої он рогачі.

Котору зиму я вже перечовгав.

І домовик зі мною домував.

Оце сидів на припічку учора, —

сміявся, плакав, руку подавав.

Якби я міг вам бути у пригоді,

а то ж про щаблю думати вже годі.

А був колись такий великовоїн! —

од трьох шабель ще й досі не загоєн.

Та й знов узявсь стругати свою ложку.

— Отак собі і тупаю потрошку.

У бога смерті не благаю.

Нічого, прийде і сама.

Я ополоники стругаю,

а людям їсти що нема.

...Помовчали. Душа шукала слова.

Воно трудне, не виважиш на хунт.

Кінчався день. Потріскували дрова.

В печі горіло, наче Трапезунд.

Мигтіли різні в полум’ї химери,

різець блищав у діда у руці.

Пливли по хаті крихітні галери —

ковганки, салотовки, поставці...

— Ну, хто про що, а я про Наливайка.

Вона співає чи уже мовчить?

— То вже не співи. То підбита чайка

отак, упавши, на степу ячить.

В ній наче щось навіки проминуло.

Прийшла із прощі дивна і гірка.

Так від людей Марусю відвернуло,

що вже нікого й в хату не пуска.

Усе одна. Нічого їй не треба.

Все їй чуже. Здоров’я теж нема.

Та проща, ті ночівлі проти неба…

оті нестатки вічні... та тюрма...

Не дай бог, може, в неї і сухоти.

Я все боюся — рине горлом кров.

А не приймає жодної турботи,

а в хаті ж так — ні хліба, ані дров.

Порадьте, діду, ви ж їй наче батько.

Невже ж вона й загине так сама?!

— В такій біді ніхто вже не порадько.

Немає ради. Ради тут нема.

Чого рвеш комір? Тут хіба задуха?

Е, ні, стривай, нічого це не дасть.

В житті найперше — це притомність духа,

тоді і вихід знайдеться з нещасть.

Душа у тебе має бути крицею.

Так плакати не гідно козака.

Твій батько був; Іване, Остряницею,—

наступний гетьман після Павлюка.

Ти ж син його! Душі не занехаєш.

Не маєш права, ти ж таки не Гриць.

Ось пройде час, когось і покохаєш.

Преславен рід полтавських Остряниць!

— Та, може, й буде Гандзя або Настя.

Та, може, й сином закріплю свій рід.

А юж не буде в світі мені щастя,

поки живу я, поки й сонця світ.

Ми з нею рідні. Ми одного кореня.

Мабуть, один лелека нас приніс.

Батьки у нас безстрашні й невпокорені

і матері посивілі од сліз.

Минув той час, ті грози відгучали.

Нові громи схрестились на мечах.

Ми з нею — діти однії печалі.

Себе читаю у її очах.

Минають ночі думами, півснами...

І я минаю... і минають дні...

Вона мовчить і думає піснями.

І не минають лиш її пісні.

...Кінчався день. Сумна і тонкоброва

дивилася Марія з божника.

Вогонь горів, потріскували дрова,

шовкова стружка бігла з держака.

Кіт спину вигнув у тигрясту смужку,

помуркотів та й знов заліг у стружку.

І хаті знов не вистачило ока:

хтось десь промчав, а балка заглибока.

І тільки сніг посипався з гілляки.

— Агов, Іване, он уже поляки!

— От ми тут трохи і притрем їм роги.

А ви тут живете біля дороги,—

сказав Іван, підвівся із ослоника.

А дід собі стругає ополоника.

— Нікуди я, Іване, не поїду.

А там і Ворскла скресне в берегах.

Та й тим ляхам який пожиток з діда?

Живу тут, як закопаний в снігах.

— Дивіться, діду. То ж такі ватаги.

Ніде ж нікого, важите життям.

— З життям то так, то гра навпереваги.

Сюди-туди, не стямишся, — вже й там.

— Що ж, вибачайте.

— За що вибачати?

Мені що турок, що литвин, що лях.

...Над самим краєм пролетіла чата,

і кінь із балки вимчався на шлях.

Вже в небі й місяць вистромить рогульку,

і на порозі намерзає лід.

А дід запалить корінькову люльку

і довго ще дивитиметься вслід.

І довго-довго буде наслухати

оту раптову тишу хуторів.

Жар вигребе із печі, щоб до хати

на цей димок чужий хто не забрів.

Залив той жар. І виніс головешки.

А ти в кутку постоїш, кочерго.

Та так ото повештався, повештався,

то так воно ще й наче не того...