Г. Сковорода – фундатор філософського кордо центризму

Григорій Савич Сковорода (1722 —1794 рр .) — видатний філософ , поет , просвітитель -гуманіст , який здобув освіту в Києво -Могилянській академії . Його філософські твори можна поділити на чотири цикли . До першого належить праця « Наркіс . Розглагол о том : Узнай себе » та інші , де мислитель стверджує , що людина не віддільна від природи , спільна з нею за своєю натурою , а тому пізнання людини є водночас і пізнанням природи . Другий цикл , до якого входить декілька праць , зокрема « Дружня розмова про душевний світ », дає вчення про людину , щастя і мораль . У центрі циклу стоїть принцип так званої « спорідненої » (« сродної ») праці , найповнішого розкриття здібностей людини . У третьому циклі (« Ікона Алківіадська » та ін .») Сковорода узагальнює думки про духовний світ (світ символів ), загальний ідеал життя . Четвертий цикл (« Сварка архістратига Михайла з Сатаною про те , чи легко бути благим ») визначає те , з чим повинна боротися справжня людина . Останній твір Сковороди — «Діалог . Ім 'я йому — Потоп зміїний » формулює основну доктрину про три світи : « макрокосм » — Всесвіт , «мікрокосм » — людину та світ символів — Біблію , а також вчення про дві натури . Кожен світ складається з двох натур : « видимої » і « невидимої ». «Видимая натура называется тварь , а невидимая — Бог ». За Сковородою , Бог і природа — єдине ціле . Це дві натури одного Всесвіту . Матеріальне змінюється , людина сприймає його органами відчуттів . Сама по собі фізична натура — «мертва стихія », вона піддається руйнуванню і переходить з одного стану в інший . Таким чином , Сковорода близько підходить до поняття про незнищуваність матерії , неперервність її руху . Незважаючи на суттєві матеріалістичні та діалектичні моменти світогляду мислителя , його філософію не можна тлумачити однозначно як матеріалістичну . Пантеїзм доповнюється своєрідним поглядом на реальність навколишнього світу , його предмети і явища . Явища — це видима тлінь , «одяг », який постійно змінюється і оновлюється , за ним ніби ховається сутність , яку він називає вічністю . Визнаючи мінливість зовнішньої природи , мислитель утверджував ідею вічності внутрішньої натури , яку ототожнював з Богом як початком і причиною , що визначає закономірність розвитку всього сущого . Тут в дусі неоплатонізму розкрито співвідношення духовного і матеріального . Вивчення праць Сковороди дає розуміння того , що в центрі його світогляду перебуває людина , її духовний світ , її щастя . Багато наук вивчає природу і приносить користь людям для задоволення їхніх тілесних потреб , але не тілесне , не матеріальне є головним у світі і в людині . Тому науки про матеріальний світ навчають головному — як бути щасливим . Хто хоче бути щасливим , той насамперед повинен пізнати самого себе , тобто внутрішню сутність , свою духовність , своє серце . Людина , яка не пізнала себе , не може обрати відповідно до своєї природи сферу діяльності , отже не може бути щасливою . Власна ж природа людини не вибирається , вона — від Бога . Отже , в кожної людини своя природа , яку не можна змінити , її можна лише пізнати і обрати такий життєвий шлях , який співзвучний її серцю , тобто внутрішньому духовному світу . Звідси вчення Сковороди про « сродну » працю , його інтерес до вчення тих філософів , у яких етика має велике значення . «Філософія серця », вчення про « сродну » працю , безумовно , мали дещо утопічний характер у період поневолення українського козацтва , приниження гідності людини , яка перебувала в повній залежності від пана . Годі й думати про те , що проста людина вільно обирала вид професійних занять , які приносили б їй радість , задоволення і натхнення . Кріпацтво і «сродна » праця не сумісні . Сковорода бачив , що у суспільстві панують гноблення людини , несправедливість , що керівною , рушійною силою людських вчинків є матеріальний інтерес , гонитва за наживою . Цінять не того , хто живе за правдою і совістю , а того , хто обдурює , займається шахрайством , як кажуть , « вміє жити ». Але саме ці ідеї Сковороди розкривають гуманізм його поглядів , їх непересічний характер , їх життєву силу і значення для сьогодення . Треба звернути увагу на ставлення Сковороди до Біблії , так званого світу символів . Вивчення цього аспекту творчої спадщини великого українського мислителя додає нових елементів в оцінку його життєвого шляху і поглядів .