У Великій Британії виконавчу владу не відділено від законодавчої, оскільки члени Кабінету одночасно є членами парламенту.

Прем'єр-міністр як Президент

У дійсний час дехто критикує Кабінет, тому що Прем'єр-міністри керують країною у стилі «президента». Наприклад, Тоні Блер був звинувачений в тому, що не використовує Кабінет як орган колективного прийняття рішень. Те саме відноситься й до Маргарет Тетчер, яка нав'язувала урядові свою точку зору.

Уряд Японії.

Так само, як і в інших буржуазних країнах, в Японії уряд називається Кабінетом міністрів. До нього входять прем'єр-міністр, 12 міністрів, що очолюють відповідні міністерства і 8 державних міністрів (міністрів без портфеля, що є, головним чином, радниками прем'єр-міністра, їм можуть доручатися й інші функції). За Конституцією не менш як 50 % міністрів повинні бути членами парламенту. Фактично до складу Кабінету дуже рідко включаються особи, що не є депутатами.

Уряд формується парламентом. Спочатку зі своїх членів палати обирають прем'єр-міністра. Це обрання має передувати всім іншим справам парламенту. У разі виникнення розбіжностей між палатами щодо кандидатури прем'єр-міністра або якщо палата радників протягом 10 днів не ухвалила рішення про висунення, рішення нижньої палати вважається рішенням парламенту. Обраний кандидат призначається імператором на посаду прем'єр-міністра, за його вказівкою імператор призначає інших міністрів.

Кабінет, відповідно до Конституції, здійснює виконавчу владу. Рааом з іншими загальними функціями управління Кабінет наділений повноваженнями щодо виконання законів і ведення державних справ, керівництва зовнішньою політикою, укладення міжнародних договорів, керівництва цивільною службою, складання бюджету і внесення його на розгляд парламенту, видання урядових указів. Кабінет здійснює свої функції на основі звичаю: процедура засідань і прийняття рішень не регулюється писаними нормами прав а. Обговорення питань і підготовка рішень відбуваються в умовах секретності, рішення приймаються Кабінетом шляхом одноголосності, а не голосуванням. Прийняття рішень консенсусом багато в чому сприяє більш зваженому і продуманому підходу, вимагає ретельнішої підготовки і узгодження проектів документів.

Прем'єр-міністр як глава Кабінету має право призначати і зміщувати міністрів, має можливість підтримувати єдність у Кабінеті, спрямовувати і контролювати його діяльність. Усі законопроекти, бюджет та інші питання подаються через нього від імені Кабінету до парламенту. При цьому глава японського Кабінету може суміщувати пост прем'єр-міністра і глави якого-небудь міністерства. Залежно від того, скільки постів одночасно займає прем'єр, він або підписує закони й укази одноособово як відповідний міністр, або після відповідного міністра як прем'єр-міністр, тобто контрасигнує підпис міністра. Він також регулює вирішення розбіжностей між членами Кабінету. Кожне міністерство очолюють міністр і два заступники – парламентський (є членом парламенту і йде у відставку разом із міністром) і адміністративний. Останній є представником вищого чиновництва і зберігає свій пост, незважаючи на часті зміни міністрів, саме він зберігає спадкоємність політики і керівництва. Внутрішня організація міністерств включає бюро, що складаються із секцій. При найважливіших міністерствах створюються адміністративні, а також консультативні комісії, які відіграють важливу роль, обмежуючи всевладдя чиновницького апарату.

Японські міністри, як правило, не є фахівцями і тому повністю залежать від компетентності своїх підлеглих. Реальним керівником апарату міністерства є адміністративний заступник міністра – професійний урядовець зі спеціальною освітою. Міністр – це перш за все представник правлячої партії, який у своїй діяльності керується найчастіше партійними інтересами, тісно пов'язаний з однією з парламентських фракцій і вимушений багато часу приділяти не справам міністерства, а вирішенню партійних питань. Міністри несуть колективну відповідальність. Тому в разі відставки прем'єр-міністра або вакансії поста прем'єр-міністра вони повинні піти у відставку. У разі висловлення урядові вотуму недовір'я або ухвалення резолюції осуду прем'єр-міністр ухвалює рішення про відставку уряду або протягом 10 днів розпускає палату представників.

Поняття судової влади в зарубіжних країнах і її місце в системі розподілу влади.

Судова влада відповідно до теорії розподілу влад є самостійною і незалежною сферою публічної влади і являє собою сукупність повноважень із здійснення правосуддя, тлумачення норм права з відповідними контрольними повноваженнями спеціально уповноважених органів – судів.

Кожній гілці влади притаманні специфічні форми діяльності. Основною специфічною формою діяльності суду є правосуддя, тобто мова йде про діяльність судів по розгляду та вирішенню конфліктів, спорів, які виникають між людьми, між людиною і державою, між різними структурами держав.

Отже, судовій владі належить роль арбітра у спорах про право.

Схематично можна виділити такі напрямки здійснення судової влади:

§ охорона прав і законних інтересів громадян;

§ охорона правопорядку від злочинних та інших правопорушень;

§ контроль за тим, щоб діяльність державних органів не виходила за правові межі.

Основа судової влади – це передусім сукупність судових органів, які можуть бути наділені різною компетенцією.

Слід зауважити, що судова влада належить не судовій установі будь-якого, навіть найвищого рангу, а судовій колегії (3-5 професійним суддям) або «одноособовому» судді, які розглядають справу.

В конституціях різних держав перераховуються принципи, на основі яких здійснюється судова влада (правосуддя), але більшість з них зводиться до наступних: незалежність суду (забезпечується рядом гарантій, в тому числі незмінністю суду); колегіальність при розгляді більшості справ; професіоналізм суддів; право на оскарження рішень; гласність при розгляді абсолютної більшості справ; рівноправність сторін в процесі і змагальність при розгляді справи.

Повноваження суду, (судова юрисдикція) ділиться на 2 напрями:

1) загальна юрисдикція (сфера кримінального і цивільного права);

2) спеціальна юрисдикція (сфера адміністративного і конституційного права).

Суд не створює загальні правила поведінки (деяким винятком є судовий прецедент) і не займається виконавчо-розпорядчою діяльністю, хоча в судових установах є посади судових виконавців.

Суд розглядає спори в ході судового процесу, тобто в особливій процесуальній формі, встановленій законом, дотримання якої має принципове значення.

Якщо порушена форма процесу, то рішення суду, навіть правильне по суті, відміняється вищестоящим судом і справа направляється на новий розгляд в інший чи той самий суд, але обов’язково в іншому складі судової колегії.

Діяльність суду покликана забезпечити домінування права, в тому числі по відношенню до держави. Ніхто крім суду не може здійснювати правосуддя від імені держави. Тому він володіє такими повноваженнями, яких немає ні законодавча, ні виконавча влада. Приймаючи рішення суд може на основі закону позбавити людину свободи чи навіть життя, власності, розпустити політичну партію, заставити державний орган відмінити своє рішення та відшкодувати шкоду, якої завдано особі таким незаконним рішенням, позбавити недостойних батьків їх батьківських прав і т.д. Закони багатьох країн передбачають особливі склади злочинів – неповага до суду, за які застосовуються строгі покарання.

Суд при прийнятті рішення не може керуватися політичними та іншими незаконними мотивами, (що на практиці не завжди так). Незважаючи на відносну самостійність судової влади, її діяльність багато в чому залежить від інших гілок влади, наприклад, законодавча влада визначає структуру судової влади, статус суддів. Роль виконавчої влади щодо судової полягає у матеріально-технічному її забезпеченні.

Судовій владі, як незалежній гілці влади, притаманне суддівське самоуправління – наявність загальнодержавних рад суддів, вищих кваліфікаційних судових колегій, які можуть вирішувати питання, про усунення суддів від роботи, накладення на них стягнень, підвищення у посаді чи переводі на інше місце роботи.

Органи законодавчої та виконавчої влади не можуть здійснювати таких повноважень, хоча вони можуть призначати на посаду суддів. Статус судової влади досить неоднозначний, оскільки, з одного боку – це сильна влада, і тільки вона може здійснювати заходи та приймати рішення, про які йшлося вище, але з іншою боку її слабкість проявляється в тому, що вона не опирається на підтримку виборців. Хоча в деяких країнах народні засідателі обираються громадянами. Судова влада не має силових механізмів, а судові виконавчі служби часто є досить слабкими структурами.

Сила судової влади полягає в неухильному виконанні законів, в повазі до судового рішення.

Конституційні основи організації судової влади.

Судові системи зарубіжних країн, їх структура. Конституції зарубіжних країн, як правило, містять досить лаконічні положення щодо організації судової системи, її ієрархічної структури, інстанційності тощо.
Здебільшого у нормах основного закону згадуються верховні суди як вищі суди системи, при цьому може йтися про те, що нижчі суди створюються законом (Конституція США). Така лаконічність пов'язана, насамперед, із тим, що хоча у сучасних демократичних країнах склалися та існують усталені, традиційні моделі судової організації, може виникати об'єктивна потреба вносити зміни у судові структури, не змінюючи при цьому конституційні тексти.
У зарубіжних країнах виділяють дві основні моделі судових систем: англо-американську (англосаксонську), романо-германську (європейську континентальну).

Для англосаксонської моделі характерною є наявність системи судів, які розглядають усі основні види загальних судових справ. Вони здійснюють кримінальне, цивільне, адміністративне судочинство, а в деяких країнах ще й судовий конституційний контроль (Японія, США, Нідерланди). Хоча ця модель має загальний, всеохоплюючий характер, вона не виключає створення у країні окремих спеціалізованих органів, наприклад, ювенільних судів (судів у справах неповнолітніх), патентних, митних, податкових та інших судів. Проте ці суди лише доповнюють основну загальну судову систему, деякі з них мають квазісудовий характер. До так званих квазісудових органів належать передбачені деякими конституціями особливі органи, які вирішують питання про відповідальність глави держави, міністрів та інших посадових осіб. Наприклад, Висока палата правосуддя та Суд республіки у Франції (перша вирішує питання про відповідальність Президента, другий — членів уряду). Ці органи обираються палатами парламенту із кола депутатів, тому їх називають особливими парламентськими квазісудовими органами. Різновид англосаксонської судової системи існує у деяких державах із федеративним устроєм, наприклад, у США, Мексиці. Тут паралельно функціонують федеральна судова система і система судів кожного штату. Однак в обох випадках суди здійснюють усі види судочинства. Компетенція федеральних судів і судів штатів відрізняється, головним чином, тим, яка норма застосовується у конкретній справі: федерального законодавства або законодавства штату. Для англосаксонської моделі характерним є широке використання судового прецеденту, що дещо ілімінує роль законодавця.
Друга модель організації судової системи передбачає існування поряд із системою судів загальної юрисдикції інших самостійних спеціалізованих систем судів. Ця модель називається полісистемною. Судова система країни складається із кількох автономних, незалежних одна від одної, систем загальних і спеціалізованих судів на чолі зі своїми вищими судами.

У більшості країн, де існує романо-германська модель судової системи, найбільш значною із систем, що співіснують із системою загальних судів (які розглядають головним чином цивільні та кримінальні справи), і найбільш схожою на неї, є система адміністративної юстиції, основним завданням якої є вирішення скарг приватних осіб на рішення і дії органів державного управління та посадових осіб. Крім того, до кола повноважень адміністративних судів можуть належати й інші “управлінські” спори, наприклад між територіальними одиницями.
Систему адміністративної юстиції очолює орган, який зазвичай називають або Державною радою (Франція, Італія), яка виконує також і деякі інші функції (наприклад, у Франції Державна рада дає висновки щодо законопроектів та інших важливих нормативних актів); або верховним адміністративним судом (Швеція). У Польщі Вищий адміністративний суд входить до єдиної судової системи, яку очолює Верховний суд Романо-германська модель судової системи характеризується також тим, що діяльність судів визначається розвинутим законодавством, судовий прецедент використовується досить рідко, судова система має багатоступінчастий, інстанційний характер (про що йтиметься нижче).
Соціалістична модель судової системи, яку також інколи виділяють, має деякі свої особливості, зумовлені, передусім, специфікою формування суддівського корпусу - виборність усіх суддів а також народних засідателів; їх особливим правом статусом -рівність прав суддів, і народних засідателів. Обраний місцевою радою суд діє на одній з нею території, тобто межі адміністративно-територіальних одиниць та судових округів співпадають.

Мусульманська модель судової системи, яка існує у деяких мусульманських країнах, характеризується тим, що поряд із державними судами діють суди шаріату. Зазначена модель має персональний характер: мусульманському суду підлягають лише єдиновірці, або особи, що погодилися на такий суд; народні засідателі, асизи, присяжні тут відсутні, судочинство здійснюється за канонами шаріату із специфічними формами відповідальності і у цивільному, і у кримінальному праві. В деяких країнах відсутня процедура оскарження рішень суду, звертатися можна лише до імама - вищої духовної особи, яким за сумісництвом може бути монарх. У деяких країнах існують вищі мусульманські суди.

У деяких країнах існують церковні суди, які, передусім, розглядають справи священиків, однак можуть накладати стягнення і на прихожан (покаяння, відлучення від церкви).
Деякі завдання правосуддя можуть здійснювати і так звані органи досудового розгляду - медіатори, консиліатори (посередники, примирителі) - що діють у Франції, Італії. їх розглядають як мирових суддів у незначних справах, їх, як правило, призначають органи місцевого самоврядування (муніципалітети) із кола державних службовців у відставці, які знайомі із основами права.
В Індії існують народні суди, які розглядають справи про транспортні порушення; у країнах тоталітарного соціалізму і деяких постсоціалістичних країнах існують товариські суди, які розглядають дрібні спори, незначні правопорушення. У Італії також існують народні примирителі (у общинах) і комісії примирителів. При незгоді сторін рішення посередників, громадських судів набувають сили лише після затвердження державним судом першої інстанції. Функції досудового розгляду можуть виконувати суди старійшин (аксакалів) та суди звичаєвого права (Казахстан, Киргизстан).
Громадськими судами з досить широкими повноваженнями є адміністративні суди, що створюються при установах (США). Це, по суті, адміністративні суди, але вони не утворюють єдину систему, як, наприклад, у Німеччині. У Великобританії адміністративні трибунали розглядають не лише суто адміністративні справи, а й трудові, податкові спори, спори про оплату житла тощо. Члени трибуналів не є державними службовцями, а громадськими діячами.

Система судових органів: види, структура та порядок формування.

Конституції зарубіжних країн як правило містять досить лаконічні положення щодо організації судової системи, її ієрархічної структури, інстанційності тощо.

Здебільшого у нормах основного закону згадується про верховні суди як вищі суди системи, при цьому може йтися про те, що нижчі суди створюються законом (Конституція США). Така лаконічність пов’язана з тим, що може виникати об’єктивна потреба вносити зміни у судові структури, не змінюючи при цьому конституційні тексти.

Виділяють дві основні моделі судових систем:

1. англо-американську (англосаксонську) наявність системи судів, які розглядають основні види загальних судових справ (кримінальне, адміністративне, цивільне судочинство); ця модель має загальний всеохоплюючий характер, але не виключається створення окремих спеціалізованих органів, наприклад, ювенільних судів (судів у справах неповнолітніх), патентних, митних, податкових та інших судів. Як правило система загальних судів має багаторівневу, ієрархічну структуру, покликану гарантувати судову діяльність від помилок, забезпечувати всебічне дослідження як фактичних, так і правових аспектів у справах, що розглядаються судом, і однакове застосування правових норм на всій території держави. Характерним є широке використання судового прецеденту. Різновид цієї судової системи існує у деяких федеративних державах (США, Мексика), де паралельно функціонують федеральна судова система та система судів кожного штату. В обох випадках суди здійснюють усі види судочинства, компетенція цих судів відрізняється в основному тим, яке законодавство застосовується (федеральне чи штату). Такий дуалізм судової системи притаманний США, оскільки на території кожного штату діють і федеральні суди і суди кожного штату, цей територіальний паралелізм виник історично, оскільки на момент створення США у кожному штаті існувала своя судова система. Кожна з цих систем зберігає відносну автономію у юрисдикції, багато в чому їх компетенція перехрещується, при цьому в окремих справах Верховний Суд США визнаний вищим органом всієї національної системи.

2. романо-германську (європейську континентальну) існування поряд із системою судів загальної юрисдикції інших самостійних спеціалізованих систем судів на чолі зі своїми вищими судами. Ці системи є незалежними, автономними. Особливе місце належить конституційним судам. Особливу гілку можуть створювати військові суди. Судовий прецедент в цій системі використовується досить рідко. Судова система має інстанційний характер.

3. Інколи виділяють соціалістичну модель (судова влада майже повністю підконтрольна партійній владі, а члени суддівського корпусу входять до складу партійної номенклатури, не реалізується принцип розподілу влад, специфіка формування суддівського корпусу: виборність усіх суддів та народних засідателів) та мусульманську модель (поряд із державними судами діють суди шаріату, мусульманському суду підлягають лише єдиновірці або особи, що погодилися на такий суд, народні засідателі, присяжні тут відсутні, судочинство здійснюється за канонами шаріату; в деяких мусульманських країнах відсутня процедура оскарження рішень суду, звертатися можна лише до імама – вищої духовної особи в державі).

Залежно від кількості елементів судової системи виділяють дворівневу, трьохрівневу та чотирьохрівневу судові системи, залежно від чого суди називаються судами першої інстанції, другої інстанції третьої та четвертої інстанції.

Дворівнева судова система: зустрічається рідко у невеликих державах з простим адміністративно-територіальним поділом та невеликою чисельністю населення. Суд першої інстанції розглядає більшість справ, а суд другої інстанції розглядає скарги на його рішення.

Існує два варіанти оскарження судових рішень і відповідно два типи судових інстанцій: 1) касація – Італія, Німеччина (суд другої інстанції розглядає матеріали справи і перевіряє їх з формальної точки зору, такий суд відміняє рішення нищестоящого суду та відправляє справу на новий розгляд); 2) апеляція – країни англосаксонської системи права (суд заново розглядає справу, залучаючи сторони, свідків, тобто судові засідання проводяться повторно, але суддями з більшим досвідом, такий суд може винести нове рішення).

В деяких країнах можливі два вищевказані варіанти оскарження.

В країнах трьохрівневої судової системи (Болгарія, Венгрія, Польща) перша інстанція як правило розглядає малозначні справи, друга інстанція – більш складні, які передбачають більш складні покарання та в яких йдеться про значні суми позовів. Суди другої інстанції можуть служити касаційним та апеляційним судом для судів першої інстанції. Суди третьої інстанції в якості звичайних судів розглядають лише найбільш незвичайні справи і є касаційною та апеляційною інстанцією для судів першої та другої інстанції.

Найбільш складана система чотирьохрівнева (Франція, Італія). Вона будується так само, як і трьохрівнева, але суд четвертої інстанції – це вищий суд, який як правило не розглядає справи в якості суду першої інстанції, а є вищою касаційною та апеляційною інстанцією.

Конституційний статус суддів в зарубіжних країнах.

Статусу суддів у конституціях зарубіжних країн приділяється велика увага. Крім того їх статус регулюють також і спеціальні закони.

До суддів як правило ставляться високі вимоги як професійного плану (наявність вищої юридичної освіти, певний таж роботи на юридичних посадах), так і моральні вимоги (відсутність судимості, бездоганна незаплямована репутація), а також вимоги щодо певного життєвого досвіду (підвищений вік для обіймання посади судді).

У конституціях як правило сформульовані загальні принципи правового статусу суддів, до яких належать: призначення суддів; незмінність суддів; незалежність суддів; суддівська несумісність.

У більшості країн суддівський корпус формується шляхом призначення (хоча й існують винятки, наприклад, виборність суддів у деяких штатах США; в країнах тоталітарного соціалізму судді нижчих судів обираються громадянами або представницькими органами, як правило на термін переобрання 5 років). Суддівське самоврядування одним із своїх завдань має представництво та захист інтересів суддів, вирішення кадрових питань та питань дисциплінарної відповідальності. Такі органи можуть здійснювати інспектування суддів, пропонувати кандидатури для призначення на суддівські посади чи навіть самі призначати суддів (Іспанія).

Моделі судових систем в зарубіжних країн, їх структура та характеристика.

Поняття місцевого управління і самоврядування в зарубіжних країнах.

У більшості сучасних держав управління всіма справами на місцях здійснюють спеціальні органи місцевого самоврядування, що формуються на основі загального, рівного й прямого виборчого права при таємному голосуванні, а також спеціально призначеними з центру органами місцевого управління.

Місцеве, або муніципальне, самоврядування – це система управління місцевими органами, що здійснюється спеціальними виборними органами, які безпосередньо представляють населення тієї або іншої адміністративно-територіальної одиниці певної країни. Головними ознаками органів місцевого самоврядування є їхня виборність зі значною самостійністю у вирішенні місцевих питань. Ця самостійність ґрунтується на муніципальній власності, праві стягнення й розпорядження місцевими податними, можливості прийняття широкого кола нормативних актів з питань місцевого управління, розпорядженні місцевою поліцією і т. ін. Концепція місцевого самоврядування виходить насамперед із того, що місцеві співтовариства населення є одним з основних елементів будь-якого демократичного режиму, а право громадян на участь в управлінні суспільними справами є складовою демократичних принципів побудови більшості сучасних держав. Сила й вплив органів місцевого самоврядування в різних країнах відображають ступінь демократизму існуючого політичного режиму. Ці органи виникли й розвивалися як пряма противага абсолютній владі центру. Вага органів місцевого самоврядування визначається також тим, що в повсякденному житті громадяни зіштовхуються саме з діяльністю цих органів, оскільки впливають на створення у відповідній територіальній одиниці умов для життєзабезпечення населення, хоча загальне спрямування соціально-економічної й політичної діяльності визначається центральними органами державної влади та управління. Органи місцевого самоврядування спираються зазвичай на розгалужений чиновницький апарат, від якого прямо залежить ефективність роботи цих органів.

Місцеве управління – це управлінська діяльність у місцевій територіальній одиниці, здійснювана центральною владою або адміністрацією вищестоящого територіального рівня управління. Здійснюється місцеве управління, як правило, через призначувані вищестоящою владою адміністративні органи. У деяких країнах, наприклад у Великобританії, питання місцевого самоврядування та управління регулюються нормами адміністративного, а не конституційного права. У більшості країн основні положення про управління на місцях містяться в конституціях і традиційно розглядаються в науці конституційного права, хоча в деяких постсоціалістичних країнах та інших державах виокремлюється особлива галузь і наука муніципального права.

Основні системи здійснення публічної влади на місцях.

Адміністративно-територіальний устрій країни є важливим елементом її державної організації. Цей інститут складався історично під впливом природно-географічних, соціально-економічних і демографічних факторів, потреб державного управління. Цей устрій у більшості випадків має суто консервативний характер. Він зазвичай рідко піддається докорінному ламанню, не зазнає серйозних змін навіть в умовах прийняття нових конституцій і конституційних законів, що зачіпають інші аспекти в організації держави.

В унітарних державах питання адміністративно-територіального устрою належать до відання центральної влади, а у федеративних – це компетенція суб'єктів федерації, хоча загальні принципи організації адміністративно-територіального поділу в таких державах мають будуватися на основі принципів загальнофедеральної конституції.

Детальне регулювання місцевого адміністративно-територіального поділу здійснюється спеціальними законами. У державній організації країн адміністративно-територіальний устрій відіграє двояку роль.

По-перше, відповідно до нього будується система місцевих органів загальнодержавної адміністрації, що представляють уряд, різні міністерства й департаменти. По-друге, адміністративно-територіальний поділ визначає систему виборних органів місцевого управління. Треба, однак, зазначити, що в цілій низці країн деякі ланки адміністративно-територіальної організації взагалі не мають виборного управління (наприклад, кантони й округи у Франції, округи у ФРН).

Основна мета поділу держави на відповідні адміністративні одиниці – допомогти знайти найзручнішу й найефективнішу систему державного управління, що найбільшою мірою відповідала б потребам населення певного регіону.

Відповідно до прийнятої в багатьох країнах доктринальної концепції розрізняються "природні" і "штучні" адміністративно-територіальні одиниці. Перші – це різного роду поселення, села, міста, де люди історично й "природно" групувалися для спільного життя. Вони обирали для керування певних осіб (старійшин), створювали свої колегіальні органи керування (сходи, збори, ради). Ця форма одержала в сучасному праві назву общинного (комунального) самоврядування. Районування території країни актами державних органів покликало до життя "штучні" адміністративно-територіальні одиниці – губернії, області, райони, воєводства і т. ін. У цих одиницях можуть бути створені виборні органи самоврядування або діють тільки призначені зверху чиновники (у Польщі – воєводи, у Таїланді – губернатори, у Болгарії – управителі областей). Якщо є виборні органи, то це – регіональне самоврядування, якщо є призначені чиновники, то це регіональне державне управління.

У демократичних країнах призначені органи державного управління бувають тільки на регіональному рівні, але в країнах з напівдемократичними, авторитарними й тоталітарними режимами представники держави – чиновники призначаються (хоча й рідко) також у громади.

Особливими територіальними одиницями є великі міста з агломераціями й столиці держав. Вони не вважаються адміністративно-територіальними одиницями, не мають органів самоврядування й управління, хоча для вирішення своїх питань створюють комітети й ради (іноді виборні).

Системи місцевого самоврядування в сучасних зарубіжних державах будуються на основі адміністративно-територіального поділу країн. Система місцевого самоврядування в сучасних державах може містити в собі по вертикалі від двох до п'яти ланок.

За характером відносин між місцевими органами влади розрізняються системи, побудовані на принципі підпорядкованості вищестоящих і нижчестоящих муніципальних органів (наприклад, у Франції, Італії, ФРН), і системи, в яких така підпорядкованість юридично не зафіксована або має досить обмежений характер (США, Великобританія).

У державному праві розрізняють такі основні демократичні системи здійснення публічної влади на місцях – англосаксонську, романо-германську, іноді виокремлюють іберійську и систему рад. Англосаксонська система характеризується тим, що для вирішення місцевих питань в адміністративно-територіальних одиницях створюються органи місцевого самоврядування на всіх рівнях нижчих за державу, суб'єкт федерації або державно-автономний регіон. При цьому така система не передбачає призначення з центру чиновників на місця для контролю за діями виборних рад. За цієї системи місцеві ради в межах закону, звичаю, самостійно вирішують питання, що не входять до компетенції центральних державних органів. Контроль центру за їхньою діяльністю здійснюється шляхом фінансових ревізій, центральні органи можуть також звертатися в суд з позовами проти органів місцевого самоврядування. Романо-германська (континентальна) система місцевого самоврядування характеризується тим, що місцеве самоврядування поєднується з місцевим управлінням. За цієї системи в громадах (у селищах, містах вони зазвичай називаються комунами) існують тільки виборні органи місцевого самоврядування – рада, мер з одним або декількома заступниками, при цьому рада й мер обираються населенням роздільно одне від одного. Ніяких адміністраторів – представників державної влади в комуні немає. Однак управління "штучними" адміністративно-територіальними одиницями істотно відрізняються, при цьому можна виокремити два варіанти: – за першого варіанта в деяких адміністративно-територіальних одиницях обласної або районної ланки, які не розглядаються як територіальні колективи, діють тільки призначені центром чиновники – органи державної влади (губернатор у Фінляндії); – відповідно до другого варіанта в адміністративно-територіальних одиницях, що розглядаються як територіальні колективи, одночасно діють виборні ради – органи місцевого самоврядування й призначені з центру чиновники, які є представниками президента, уряду, міністра внутрішніх справ. Ці чиновники за уповноваженням центру здійснюють на місцях державну владу, контролюючи законність дій органів місцевого самоврядування. За такого варіанта рада обирає свій виконавчий орган, що керує адміністрацією підлеглої раді. Чиновник – представник держави має свою адміністрацію.

Іберійська система управління на місцях існує в Бразилії, у багатьох країнах Латинської Америки. У певних країнах вона має істотні особливості – так, у Мексиці вона трохи інша, ніж у Нікарагуа. У деяких країнах ця система близька до охарактеризованої вище романо-германської, хоча в країнах Латинської Америки роль представників центра завжди значніша внаслідок широких повноважень президента. За іберійської системи місцевого самоврядування й управління населення адміністративно-територіальних одиниць (у тому числі громад, муніципій) обирає раду й головну посадову особу певної адміністративної одиниці (префект і т. ін.), іноді обирається колегія посадових осіб. У деяких країнах головна посадова особа обирається не населенням, а радою. Префект одночасно є головою ради, її виконавчим органом і затверджується урядом як його представник у цій адміністративно-територіальній одиниці. Він має право контролю за діяльністю ради. Таким чином, префект зосереджує у своїх руках основні важелі місцевого керівництва й має велику владу. Правда, опіка майже не застосовується, префектові як голові ради надаються широкі можливості не приймати в раді рішення, які він буде змушений пізніше відхилити.

Система рад принципово відрізняється від розглянутих вище. Вона застосовується в країнах тоталітарного соціалізму. Рада розглядається як орган державної влади й у свою чергу обирає інший державний орган – виконавчий комітет, колегіальний орган державного керування в певній адміністративно-територіальній одиниці. Члени виконкому є керівниками відділів і управлінь і керують окремими сферами місцевого життя (освітою, охороною здоров'я, торгівлею, місцевою промисловістю) . Така система створюється у всіх адміністративно-територіальних одиницях. Лише в дрібних населених пунктах рада може обрати не виконком, а голову й секретаря ради, які й відають виконавчою діяльністю. Іноді, поряд з виконавчим комітетом рада обирає постійний комітет, що між сесіями ради здійснює його повноваження (Китай). Чиновники для контролю за діяльністю рад зверху не призначаються, але ради як органи державної влади підлеглі по вертикалі вищестоящим представницьким органам. Ради можуть вирішувати не тільки місцеві, а й загальнодержавні питання, але за керівної ролі комуністичної партії.

Особливі форми місцевого управління існують в умовах військових режимів. В адміністративно-територіальних одиницях, особливо великих, призначаються військові губернатори й коменданти, які у свою чергу призначають офіцерів у нижчестоящі адміністративно-територіальні одиниці. Призначені посадові особи здійснюють управління на основі єдиноначальності. Переважна більшість держав світу мають дво- або трипланковий адміністративно-територіальний устрій (наприклад, Японія двопланковий, а Великобританія – трипланковий).

Територія Японії поділяється на 47 префектур, причому префектури розрізняються за чисельністю населення – від 0,5 млн до 20 млн. Префектури включають міста, селища й села. Найбільші міста з населенням понад півмільйона осіб мають особливий правовий статус. Територія Великобританія поділяється на графства, а графства – на округи, що охоплюють як міські, так і сільські поселення. Низовими територіальними підрозділами в Англії є приходи, а в Уельсі й Шотландії – громади.

Структура і порядок формування органів місцевого самоврядування.

Органи місцевого самоврядування складаються з виборних муніципальних рад (або зборів) і виконавчого апарату. Порядок виборів у муніципальні ради регулюється спеціальними виборчими законами, у федеративних державах їхнє видання, як правило, належить до відання законодавчих органів суб'єктів федерації.

У більшості демократичних країн вибори в органи місцевого самоврядування здійснюються на основі загального, рівного й прямого виборчого права при таємному голосуванні. Пасивне виборче право зазвичай встановлюється в рамках 18– 25 років. Одночасно встановлюється й ціла низка цензових вимог – ценз осілості, несумісність заняття інших постів на державній службі або у виборних органах, у суді тощо.

Необхідно відзначити таку особливість: низка зарубіжних країн надають право участі у виборах органів місцевого самоврядування іноземцям, що постійно проживають на території даного муніципалітету (Перу). Порядок висування кандидатів у виборні органи місцевого самоврядування, формування виборчих округів і визначення результатів голосування в різних країнах і навіть у межах однієї країни, наприклад у США, відрізняються більшою розмаїтістю.

Поширеним способом висування кандидатів є подання петиції, підписаної певною кількістю виборців, на підтримку кандидата на посаду члена муніципальної ради. Кандидати в муніципальні органи можуть балотуватися за партійними списками, спираючись на підтримку певної політичної партії, або виступати як незалежні кандидати.

Є три види виборчих округів з виборів у муніципальні ради: одномандатні, багатомандатні й, нарешті, територія муніципалітету може становити один багатомандатний виборчий округ. Для визначення результатів голосування використовуються як пропорційна, так і мажоритарна виборчі системи. Мажоритарна система може допускати й проведення виборів У два тури. На виборах у муніципальні органи заборонене введення імперативного мандата. Депутати муніципальних органів не зв'язані жодними наказами виборців і не повинні перед ними звітувати, однак у низці країн передбачений порядок дострокового відкликання депутатів місцевих представницьких органів за допомогою голосування виборців.

Особи, обрані до складу муніципальних рад, працюють безкоштовно (ФРН), або одержують щорічні виплати чи плату за відвідування засідань ради (передбачені в Японії, США, Великобританії). У Франції муніципальна рада може (але не зобов'язана) установлювати своїм членам певну плату.

Виборні муніципальні ради юридично очолюють муніципальний апарат управління, що здійснює оперативну роботу з керівництва всією діяльністю муніципалітету.

До їхнього відання належать: – прийняття місцевого бюджету;– видання нормативних рішень із питань, віднесених до їхньої компетенції; – установлення місцевих податків, вирішення питань про одержання позик і їх витрачання; – питання про використання муніципальної власності; – у більшості країн – формування керівних виконавчих органів муніципалітету й контроль, за ними; – призначення місцевих референдумів і т. ін.

Найчастіше функції муніципальних рад присвоюють виконавчі органи. Наприклад, у ФРН ради правочинні делегувати свої повноваження виконавчим органам. За структурою органи місцевого самоврядування, як правило, однопалатні. Двопалатна побудова цих органів трапляється вкрай рідко (муніципальна рада Нью-Йорка). Основною формою роботи муніципальних рад є засідання в сесійному порядку, проведення яких регулюється місцевим законодавством.

Місцеве управління та самоврядування у зарубіжних країнах

Ініціатива скликання позачергових засідань муніципальних рад, як правило, належить мерові, а в країнах, де нагляд за муніципалітетами здійснюють агенти центрального уряду, – префектам, губернаторам та ін. Засідання рад зазвичай мають відкритий характер, але муніципалітет може ухвалити рішення про проведення закритого засідання. За загальним правилом муніципальні ради утворюють різні комісії або комітети – постійні й тимчасові. В обов'язковому порядку утворюються комітети з питань освіти, соціальних справ і фінансів, які мають головним чином дорадчий або підготовчо-дорадчий характер. Однак у США муніципальні ради можуть і не мати комісій. Важливу роль у муніципальному управлінні відіграє виконавчий апарат. Він складається з адміністративних органів загальної компетенції (колегіальні виконавчі органи, мери, керуючі) і органів галузевої та спеціальної компетенції (департаменти, комітети, бюро, інспектури і т. ін.).

Адміністративні органи загальної компетенції займають керівне становище стосовно інших ланок виконавчого апарату. Особливо великий вплив у справах місцевого самоврядування мають мери. Нерідко вони одноосібно вирішують питання наймання й звільнення муніципальних службовців, користуються правом накладати вето на рішення муніципальних рад, мають повноваження у фінансово-економічній сфері. Так, наприкінці бюджетного року мер повинен подати звіт представницькому органу про виконання щорічного бюджету, оскільки він відповідає за надходження доходів, а також за витрачання бюджетних засобів. Основні повноваження мера закріплено в законах про муніципалітети.

Обсяг повноважень мера нерідко ставить його над муніципальною радою. У певних країнах, наприклад, у Франції, ФРН, Японії, мери офіційно розглядаються не тільки як вищі посадові особи муніципальних органів, а і як представники центрального уряду, відповідальні за виконання доручених їм державних справ.В органах місцевого самоврядування низки закордонних країн обираються або призначаються спеціальні категорії посадових осіб зі своєю чітко визначеною компетенцією.

Так, в американських графствах, наприклад, є велика кількість виборних посадових осіб, таких як скарбник, асесор, реєстратор, клерк, прокурор, шериф та ін., повноваження, яких визначаються законодавством штату. Скарбник організує збирання податків, зберігання коштів графства, асесор займається виявленням і оцінкою всіх видів власності, що підлягають оподаткуванню, реєстратор реєструє купівлю, продаж, поділ, заставу та інші дії стосовно майна, клерк відповідає за належне збереження й оформлення документів графства тощо.

Невід'ємною частиною структур органів місцевого самоврядування є різні відділи й організації, що акумулюють у собі різні сфери діяльності. Найпоширеніші – відділи охорони здоров'я, поліції, фінансів, пожежної охорони, комунальних послуг, соціальних служб, суспільних робіт, робочої сили, транспорту і т. ін. Наприклад, питаннями працевлаштування й зайнятості населення відають відділ робочої сили й відділ суспільних робіт і т. ін.Однак варто зазначити, що структура виконавчого апарату місцевих органів влади характеризується значною розмаїтістю.

Компетенція і фінансова база місцевого самоврядування.

Повноваження органів місцевого самоврядування зазвичай встановлюються спеціальними законами про місцеве самоврядування й законами, що регулюють окремі галузі державного керування (освіти, охорони здоров'я тощо).Межі повноважень місцевих органів у США, Англії й у більшості інших держав установлюються шляхом детального перелічування їхніх прав, обов'язків і предметів відання. У цих країнах муніципалітети можуть чинити лише такі дії, які прямо запропоновані законодавством, інакше акти місцевої влади визнаються протиправними.

Законодавство нерідко поділяє повноваження муніципальних органів на обов'язкові й необов'язкові.

До обов'язкових належать повноваження з питань, яким надається загальнодержавне значення (підтримання доріг У належному стані, протипожежна служба, утримання шкіл). Коло обов'язків муніципалітетів може бути розширене за рахунок повноважень, делегованих вищестоящою владою, як, наприклад, у СІЛА, Великобританії, ФРН і т. ін. До необов'язкових належать повноваження, що реалізуються на власний розсуд муніципальною владою (житлове будівництво, організація муніципального транспорту, будівництво муніципальних лікарень, театрів і т. ін).

Основними методами муніципальної діяльності є регулювання, контроль і безпосереднє управління муніципальним майном, підприємствами й установами.

Компетенція органів місцевого самоврядування поширюється насамперед на керівництво й розвиток комунального господарства, охорону навколишнього середовища, планування, розміщення й будівництво населених пунктів, загальний нагляд за містобудуванням, розвиток системи місцевого транспорту й установлення порядку регулювання його руху, місцеве дорожнє будівництво, водо- і газопостачання, енергозабезпечення тощо. Значні повноваження органів місцевого самоврядування в соціальній сфері. Це повноваження з надання соціальної допомоги незаможним за рахунок муніципальних доходів (будівництво й утримання будинків для людей похилого віку, будівництво дешевого житла, муніципальних шкіл, лікарень і т. ін).

Органи місцевого самоврядування управляють муніципальною власністю. Вони здійснюють діяльність у сфері місцевого господарства (видача дозволів на право відкриття магазинів, установлення правил забудови міст тощо). До повноважень у галузі охорони громадського порядку, захисту прав і свобод громадян належать: встановлення правил проведення в громадських місцях яких-небудь заходів, видача дозволів або заборони на організацію мітингів, зборів, ходів тощо, видача приписів санітарного нагляду, медичного обслуговування населення і т. ін. Найважливіші повноваження органів місцевого самоврядування в бюджетно-фінансовій сфері. Сюди належать розробка й затвердження місцевого бюджету, введення місцевих податків і зборів і т. ін. У певних країнах муніципалітети відають установами охорони здоров'я, виплатою пенсій і допомог з безробіття.В окремих випадках муніципалітети володіють промисловими підприємствами, у тому числі на паях із приватними компаніями (Австрія, Німеччина).

<4 5 6 7 8 910>

Дата добавления: 2014-12-04; просмотров: 1250;