Умови розвитку української культури в першій половині XVII ст.

■ Об'єднання більшості українських земель у Речі Посполитій сприяло як полонізації та окатоличенню частини української шляхти, так і культур- , ному зближенню різних регіонів України, ч Утрата православною церквою, яка була важли­вим чинником культурного процесу, свого ііри- і вілейованого становища.

— Активізація впливу на українську культуру захід­ноєвропейської; поширення ідей Відродження.

— Посилення боротьби українців за свою національ­ну самобутність в умовах польсько-литовського панування.

У складі Великого князівства Литовського, яке успадкувало надбання культури Київської Русі, умо­ви для розвитку української культури були досить сприятливими. Проте після Люблінської унії на ук­раїнські землі почався наступ поляків і католицької церкви. Перед українцями в умовах іноземної екс­пансії та відсутності підтримки з боку держави по­стала проблема збереження культури й національної ідентичності. Водночас в Україну потрапляли ідеї Відродження, Реформації і Контрреформації, набу­вала поширення західноєвропейська система освіти. Українці знайшли в собі сили, прилучившись до здобутків західної культури, зберегти й реформувати православну церкву, створити власну систему освіти.

У середині XVII ст. на ук­раїнських землях у різний час діяло 25 друкарень.

Найбільшою серед них була друкарня Києво-Пе­черської лаври, заснована архімандритом Є. Плетенецьким. Тут на початку XVII ст. вийшла друком ціла низка граматик, словників, букварів, різно­манітної полемічної літератури. Побачив світ «Часо­слов», а пізніше — «Лексикон словенороський». Книго­друкування сприяло поширенню освіти, зміцнювало мовну єдність українського народу.

Освіта. Слов'яно-греко-латинські школи організувалися при брат­ствах: Львівському (1585 р.), Київському (1615 р.), Луцькому (1620 р.), Кременецькому (1636 р.). Прикметною рисою цих шкіл було те, що вони мали всестановий характер і забезпечували досить високий рі­вень навчання.

У 1615 р. заможна київська шляхтянка Гальсина Гулевичівна пода­рувала свою спадкову землю на Подолі в Києві Київському Богоявленському братству Тут було засновано Київську братську школу. У ній працювали видатні вчені-просвітителі та педагоги: Йов Борецький, Єлисей Плетепецький, Захарія Копистенський, Мелетій Смотрицький (створив у 1619 р. навчальний посібник — «Граматику слов'янську за яким навчалися майже 150 років), Касіян Сакович.

У 1631 р. архімандрит Києво-Печерської лаври П. Могила засну­вав при ній школу вищого типу, яка за своєю програмою нагадувала єзуїтські колегіуми. Київське братство вбачало в цьому небезпеку для православ'я і, спираючись на підтримку запорозького козацтва, вступи ло в переговори з П. Могилою. Було досягнуто згоди про об'єднання обох шкіл у новий навчальний заклад — колегіум (1632 р.), який пе­реходив під опіку П. Могили. Ця школа, зберігаючи національні тра­диції, прийняла програму і методи західноєвропейських університетів. Курс навчання тривав 12 років і поділявся на сім класів — підготовчий (фора), три нижчих (інфім, граматика, синтаксис), два середніх (по­етика і риторика) і вищий. Студеї (студенти), як називали тих, хто навчався у вищому класі, вивчали філософію, що складалася з логіки, фізики і метафізики, та скорочений курс богослов'я. У колегіумі, кіль­кість учнів якого в окремі роки досягала 2 тис. осіб, могли навчатися представники всіх станів українського суспільства. За організацією на­вчання Київський колегіум практично не відрізнявся від європейських академій, проте, незважаючи на неодноразові прохання П. Могили, польський уряд так і не надав йому цього статусу. Київський колегіум відіграв визначну роль у становленні вищої освіти України, Росії та інших слов'янських народів.

Архітектура. Протягом першої половини XVII ст. змінюється вигляд біль­шості українських міст. Їх забудова починає впорядковуватися згідно з планом. Зростає кількість мурованих споруд: церков, монастирів, світських будівель (будинки міщан і шляхти, магістрати тощо). Проте архітектура цього періоду представлена насамперед оборонними спору­дами: замками, фортецями та іншими укріпленнями. Найбільш відомі споруди, що збереглися на сьогодні, такі' місто-фортеця Кам'янсць- Подільський, замки Луцька, Острога, Меджибожа та іп. Значного успі­ху в будівництві оборонних споруд досягли козаки. Зокрема, укріплен­ня Запорозької Січі було першокласною для свого часу фортецею.

Від початку XVII ст. оборонні споруди, світські будівлі, церкви на­бувають рис, притаманних ренесансному стилю (витонченість, декора­тивне оздоблення, великі вікна, скульптури та ін.). Унікальним зраз ком ренесансного будівництва став ансамбль львівської площі Ринок, будинок Корнякта та Чорна Кам'яниця, а також споруди, пов'язані з Львівським Успенським братством, — Успенська цер­ква, каплиця Трьох Святителів, вежа Корнякта. Авторами цих проектів були Павло Римлянин, Амброджіо Прихильний, Петро Барбон та ін.

Для образотворчого мистецтва цього періоду властиве ху­дожнє використання народних та релігійних традицій. Його головними жанрами були церковний та світський. Українським іконам XVI — першої половини XVII ст. властиве продовження й удосконалення традицій візантійського іконопису. Дедалі часті­ше зображення па образах набували реалістичних рис. Справж­ньою перлиною, створеною українськими майстрами першої половини XVII ст., є іконостас П'ятницької церкви у Львові. До шедеврів українського .мистецтва належать також іконостас Львівської Успенської церкви, ікони для якого малювали відомі львівські художники Федір Сенькович та Микола Петрахнович, іконопис в Успенському соборі Києво-Печерського монастиря, Богородчанський іконостас у Скиті Манявському в Галичині видат­ного маляра й різьбяра Йова Кондзелевича тощо.

Поряд із церковним розвивалися світські жанри. У цей пе­ріод, зокрема, з'явилися портрет, батальне малярство. Показови­ми щодо цього є портрети. К. Острозького та львівського князя К. Корнякта.

Досконалим видом тогочасного мистецтва була книжкова мініатюра. Яскравим прикладом використання українськими майстрами мотивів європейського Відродження є мініатюри Пересопницького Євангелія.

Із появою друкарства набув поширення новий вид мистец­тва — гравюра (зроблений на папері відбиток із зображенням, вирізаним на дошці). Спочатку сюжети для гравюр бралися зі Святого Письма. Високою майстерністю відзначалися гравюри у львівському «Апостолі» та «Острозькій Біблії» Івана Федорова. Славилася своїми гравюрами друкарня Києво-Печерського монастиря. Зокрема, у виданому нею «Євангелії учительному» (1637 р.) вміщено близько 50 гравюр.

На початку 20-х рр. XVII ст. з'явилася світська гравюра. Пер­ші такі гравюри було вміщено як ілюстрації до книги К. Саковича «Вірші на жалосний погреб... Петра Конашевича-Сагайдачного».