Обговорення головних теоретичних положень. Під час обговорення першого питання важливо привернути увагу студентів до такого аспекту проблеми

Під час обговорення першого питання важливо привернути увагу студентів до такого аспекту проблеми. В сучасній педагогічній літера­турі велику увагу приділяють педагогіці співробітництва. Це призво­дить до певної однобічності у формуванні поглядів студентів, обмежує вибір засобів впливу на учнів, прийомів розв'язання конфліктних ситуа­цій, шляхів їх використання. Потрібно розглянути всі можливі стра­тегії, найтиповіші варіанти поведінки. У психолого-педагогічній літера­турі виокремлюють п'ять таких стратегій взаємодії.

1. Конкуренція, або суперництво, прагнення стати центром ситуації.
При такій стратегії погляди, потреби інших учасників взаємодії не сприй­
маються як значущі. Той, хто діє, наполягає на своїх думках, рішеннях,
поведінці як єдино правильних, ігноруючи решту міркувань. Зрозуміло,
так діяти легше, оскільки знімається проблема залежності від партне­
ра; якщо він не сприймає нав'язаного ходу взаємодії (невдач), завжди
можна звинуватити його («сам винен, що не послухав, не зрозумів, не
підтримав мене»). Проте, знижуючи напруженість ситуації обмежен­
ням дій партнера, можна водночас посилити загрозу виникнення конф­
лікту в майбутньому.

Стратегія конкуренції — це активний, майже агресивний наступ, коли людина прямує до розв'язання конфлікту, не зважаючи на інших. Вона намагається задовольнити свої інтереси іноді на шкоду іншій людині, змушує цю людину діяти тільки так, як вважає за потрібне.

2. Дотримуючись стратегії уникнення, людина відсуває появу кон­
фліктної ситуації якомога далі, сподіваючись, що все розв'яжеться само
собою, або керуючись принципом «де незгода, там часто шкода».

Стратегія уникнення не завжди є спробою ухилитися від розв'язання проблеми. Вона може бути й конструктивною реакцією на конфліктну ситуацію, до розв'язання якої доцільніше повернутися потім. Проте людина, що постійно використовує стратегію уникнення, не відстоює своїх прав.

3. Стратегія пристосування передбачає взаємне або однобічне при­
лаштування партнерів. Людина прагне взаємодіяти з іншою людиною,
не обстоюючи своїх інтересів, погоджується робити те, що вона хоче.

4. Головною ознакою стратегії співробітництва є прагнення разом
із партнером підійти до ефективного розв'язання конфліктної ситуації.

Ця стратегія зумовлює підхід до конфлікту з урахуванням інтересів, потреб обох сторін, пошук взаємовигідних результатів і шляхів досяг­нення їх і є найефективнішою для взаєморозуміння, встановлення доб­рих стосунків. Однак для втілення вона потребує більше часу і зусиль, ніж інші стратегії. Обидві сторони повинні вміти пояснити свої ба­жання, висловити свої потреби, вислухати одна одну, виробити альтер­нативні варіанти дій і розв'язання проблеми.

5. Стратегія компромісу передбачає схильність не загострювати стосунки в конфлікті. Людина, яка реалізує цю стратегію, певною мірою поступається своїми інтересами, щоб задовольнити їх частково, інша людина робить так само, тобто обидві сторони частково задовольняють власні потреби та бажання свого партнера, нібито обмінюючись поступ­ками в пошуках компромісного рішення, якого й досягають з наймен­шими втратами для кожного.

Компроміс подібний до співробітництва, проте досягнення його відбу­вається на більш поверховому рівні стосунків. Партнери не шукають прихованих потреб, інтересів один одного, їх задовольняє зовнішня сто­рона поведінки (2, 4).

Використання тієї чи тієї стратегії зумовлюється реальними переду­мовами взаємодії. Жодна з них не може розглядатися як однозначно ко­рисна чи шкідлива. Тому потрібно уважніше розглянути обмеження й можливості використання окремих стратегій у педагогічній діяльності (4).

Стратегія конкуренції, яку систематично використовує вчитель під час розв'язання складних ситуацій, може призвести до виникнення в оточення почуття відчуженості, втрати тісних емоційних зв'язків, бло­кувати активність учнів, розвиток їхньої самостійності й самоповаги.

Проте стратегія конкуренції може бути ефективною за результата­ми розв'язання конкретного конфлікту (якщо людина має реальну владу, вибирає правильні рішення та має змогу наполягати на них).

Найкориснішою така стратегія виявляється у зазначених нижче си­туаціях:

— результат є дуже важливим для вчителя, який переконаний, що
впровадження його рішення значно поліпшить ситуацію;

— учитель має більші, ніж учень, можливості для прийняття і впро­
вадження рішення;

— рішення потрібно виробити і виконати дуже швидко;

— учитель відчуває, що у нього немає іншого вибору і йому нічого
втрачати;

— учитель перебуває у критичній ситуації, що потребує миттєвого
реагування;

— учитель не може дати зрозуміти іншим людям, що розгубився,
потрапив у безвихідь; хтось інший може стати лідером;

— учитель мусить прийняти нестандартне рішення і почати діяти.
Стратегія уникнення, коли вона стає стилем розв'язання ситуацій

конкретною людиною, не усуває суперечності, що спричинила конфлікт.

Є суперечності, які, тривалий час залишаючись нерозв'язаними, тільки поглиблюються. Тому рано чи пізно конфлікт може спалахнути з но­вою руйнівною силою. Проте ця стратегія може бути корисною в таких ситуаціях:

— порушена проблема не дуже важлива, вчитель не хоче витрачати
сили на її розв'язання;

— учитель відчуває, що не має рації, і розуміє слушність пози­
ції іншої людини, або ця людина має більшу владу і не бажає поступа­
тися;

— учитель змушений спілкуватися з дуже складною людиною і ба­
чить, що подальша взаємодія призведе до ще більшого ускладнення;

— для розв'язання проблеми немає достатньої інформації або вчи­
тель не знає, що можна зараз іще зробити, а приймати рішення поспіхом
немає потреби;

— напруженість ситуації дуже велика, треба зупинити нагнітання
негативних емоцій.

Стратегія пристосування може мати негативні наслідки для розвит­ку особистості вчителя. Звикнувши пристосовуватись до інших, він може втратити почуття самоповаги. Крім того, прагнення однобічно розгля­дати конфлікт може призвести лише до погіршення взаємин. Педагог також втрачає можливість впливати на ситуацію, обстоювати свої по­гляди, цінності, він переживає образу, невдоволення через необхідність поступатися. Цей стиль недоцільний також тоді, коли партнер у взає­модії не бажає поступатися, не цінує зробленого для нього.

Найкориснішою вона може бути за таких умов:

— учителя не дуже хвилює те, що сталося, результат;

— учитель прагне зберегти мир, добрі стосунки з партнером;

— учитель відчуває, що важливіше зберегти добрі стосунки, ніж
розпочинати боротьбу за самоутвердження, за свої права;

— учитель знає, що відповідний результат дуже важливий для іншої
людини;

— учитель знає, що в цьому разі рацію має інша людина;

— учитель вважає, що інша людина дістане гарний урок, якщо їй
зараз поступитися.

Співробітництво як стиль взаємодії у психологічному плані є най­ефективнішим, але звернення до нього, як уже зазначалося, потребує значно більше часу, ніж інші стратегії.

У педагогічній діяльності впровадження стратегії співробітництва ускладнюється тим, що учень не завжди має змогу взаємодіяти як рівний. Тому вчитель мусить не лише сам прагнути до взаємодії, а й створюва­ти умови для залучення до цього процесу учня, подолання його опору або невміння чи небажання взаємодіяти.

Стратегія співробітництва є найдоцільнішою в таких ситуаціях:

— коли розв'язання проблеми є справою дуже важливою для обох
сторін;

— між ними встановлені або повинні встановитися тісні, тривалі,
взаємозалежні стосунки;

— учитель має час на розв'язання проблеми;

— обидві сторони добре обізнані з проблемою, потребами та інтере­
сами партнерів у взаємодії;

— обидві сторони прагнуть досягти найкращого результату;

— особи, втягнуті в конфлікт, мають однакові сили, владу та можли­
вості, тому мусять разом шукати шляхи до розв'язання проблеми.

Компроміс як стиль вирішення життєвих проблем, тобто відмова від досягнення значущих для людини результатів, не минає безслідно; по-ступаючись в усьому, вона не заявляє про себе як про рівноправного партнера у взаємодії, принижує себе в очах іншої сторони, яка не завжди в змозі оцінити цей альтруїзм.

Однак стиль компромісу може бути й корисним, особливо в таких ситуаціях:

— учитель бажає якомога швидше вирішити проблему, але у нього
бракує часу на подолання опору іншої людини;

— обидві сторони мають однакову владу, але протилежні інтереси;

— учителя може задовольнити часткове розв'язання проблеми;

— інші підходи для розв'язання проблеми виявилися неефективними;

— проблема не має великої ваги або вчитель може змінити попе­
редню мету;

— компроміс дає змогу зберегти стосунки;

— інша сторона має більшу владу і йде назустріч лише після певних
поступок.

Майбутньому педагогові важливо зрозуміти, що будь-який стиль ефективний лише у відповідних ситуаціях. Він повинен уміти успішно використовувати кожний з них, враховуючи конкретні обставини. Зага­лом треба і поступатися, і йти на розумний компроміс, і встановлювати партнерські стосунки, і водночас обстоювати власну позицію. Вчитель має розширювати коло своїх стратегій, робити вибір на користь ситуа­ції, а не діяти за єдиним стандартом.

Розглядаючи різні стратегії взаємодії, важливо показати, що між сти­лем ставлення та стратегією взаємодії немає безпосереднього зв'язку. Прихильник активно-позитивного стилю спілкування може використову­вати будь-яку стратегію розв'язання конфлікту (зокрема й конкурен­цію), але він ніколи не порушить головних принципів педагогічного спілку­вання: збереження контакту в педагогічному діалозі, нейтралізації бар'єрів, демонстрування довіри й доброзичливості, відкритості та доступності, готовності змінити взаємодію на краще і т. ін. Вчитель з негативним став­ленням до учнів може твердити, що він впроваджує педагогіку співробіт­ництва, а фактична реалізація цієї стратегії буде лише даниною моді.

Відповіді на питання 1.3 та 1.4 окреслено в останньому параграфі розділу 9 цього підручника й докладно проаналізовано в рекомендо­ваній літературі (1, 3, 5).

¹/₂ ц «« 321

Стосовно з'ясування проблеми етичного захисту педагога доцільно звернутися до книжки Н. Щуркової (7). Автор виокремлює групи прийомів, якими варто скористатися педагогу, якщо учень брутально поводиться, принижує гідність, ображає вчителя. Етичний захист — це дії особистості, виконані з метою захисту від замаху на її гідність. «Спе­цифіка педагогічного етичного захисту полягає в тому, що діти погано усвідомлюють шкоду, якої завдають, тому педагог здійснює захист при­хованим способом, використовуючи тонкі й навіть витончені форми захисту. Призначення педагогічного етичного захисту зрештою зво­диться до ініціювання суб'єктності дитини, тобто її здатності осмислю­вати скоєне щодо іншої людини» (7, с. 73 — 74).

Реалізуючи етичний захист, педагог мусить дбати про: 1) збережен­ня власної гідності; 2) коригування поведінки дитини; 3) збереження гідності дитини, яка порушила етичні норми поведінки. Ці завдання можуть бути реалізовані такими прийомами:

прийом наївного подиву, який виражається за допомогою удаваної розгубленості, подиву з приводу того, що сталося: «Невже це можли­во?», «Чи таке буває?». Може бути реалізований у невербальній формі;

прийом запитання на відтворення, що реалізується за допомогою удаваної неуважності вчителя і прохання повторити вислів або дію. Як правило, вдруге негативна поведінка вже не відтворюється;

прийом підставляння мотиву — піднесення педагогом вихованця, який провокує його на низький рівень спілкування. При цьому слова та дії учня вихователь пояснює прихованими добрими намірами. «Ба­жаєш мені допомогти?» — тлумачить учитель дії учня, який дає з місця відповіді на поставлені запитання;

прийом посилання на особливості характеру, за допомогою якого ображений учнем педагог перекладає на себе тягар етичної відпові­дальності за конфлікт, посилаючись на особливості свого характеру. Внаслідок цього знижується рівень агресивності вихованця: («Я не звик до такого...» «Мені завжди незручно...»);

прийом протиставлення переваг вихованця його вчинкові реалізуєть­ся за допомогою лаконічного висловлювання вчителя, в якому порівню­ються позитивні якості учня з його негативними діями: («Ти ж урів­новажена дівчина...», «Я завжди розгублююся, коли освічена, гарно вихована людина дозволяє собі таке...».

Доцільними у взаємодії із школярем можуть бути і такі прийоми етичного захисту (7, с. 77 — 80): уточнення адресата («Це ви мені?»); окультурене відтворення висловленого («Якщо я правильно вас зро­зумів...»); виправдання поведінки («Звичайно, ви прагнули...»); велико­душне вибачення («Якщо вам так бажається...»); залишення наодинці («Прикро, що ви не усвідомлюєте, що зараз відбулося»).