Макс Вебер
(1864—1920) — німецький соціолог, який виявив величезний вплив на сучасну соціологію — як в плані методологічному, так і в плані нагромадження соціологічного знання. Серед його основних праць такі, як: "Протестантська етика і дух капіталізму" (1904—1906), "Про категорії розуміючої соціології" (1913), "Історія господарства" (1923), "Місто" (1923).
На відміну від Огюста Конта і Еміля Дюркгейма, Макс Вебер вважав, що закони суспільства є принципово відмінними від законів природи. А тому необхідно розвивати два типи наукового знання — науку про природу (природознавство) і науку про культуру (гуманітарне знання). Соціологія ж — на його думку
перебуває на межі між цими двома сферами і повинна запозичити у природничих дисциплін причинно-наслідкове пояснення дійсності і дотримання точних фактів, а у гуманітарних — метод розуміння і віднесення до цінностей. Розуміння — вживання у внутрішній світ індивідів, розуміння їх думок і переживань. Соціолог ніби подумки ставить себе на місце інших людей і намагається зрозуміти їхні думки і почуття. Вчений вважав особистість основою соціологічного аналізу. Він був переконаний, що такі складні поняття, як: держава, релігія, капіталізм можуть бути осмислені тільки на основі аналізу поведінки індивідів. Але як виділити головне, спільне в індивідуальних переживаннях людей? Таким критерієм, згідно Вебера, стає "віднесення до цінностей". Цінності можуть бути теоретичними — істина, політичними — справедливість; моральними — добро; естетичними краса тощо. Але, якщо вони мають значення для всіх досліджуваних суб'єктів, то вони — над суб'єктні, тобто мають абсолютне значення у межах досліджуваної епохи.
Головним інструментом пізнання у Макса Вебера є "ідеальні типи". Це такі конструкції, схеми соціальної дійсності, які існують в уяві науковців. "Ідеальний" у цьому випадку означає "чистий", "абстрактний", тобто такий, якого в реальному житті не існує.
Тобто ідеальний тип варто розуміти не у морально-етичному сенсі, а в теоретико-методологічному. Під "ідеальним" соціолог має на увазі не той тип, до якого суспільство має прагнути, а той, який містить найбільш істотні, типові риси соціальної дійсності і може служити еталоном для порівняння із соціальною реальністю. Скажімо, якщо ми захочемо описати ідеальний тип сучасного українського пасажира міського транспорту, то, проаналізувавши навколишню дійсність, виявимо, що це зовсім не є чемна особа, яка завжди вчасно оплачує проїзд і поступається місцем старшим, як би нам цього всім хотілося. Ні, ідеальний тип у цьому випадку повинен у себе включати й інші характеристики, які є притаманними сучасним українським пасажирам міського транспорту — це також особа, яка іноді намагається проїхати без квитка, яка часто буває неввічливою.
Макс Вебер оперував такими ідеальними типами, як: "капіталізм", "бюрократія", "релігія", "ринкова економіка" та ін.
Ідеальні типи мають вивчатися соціологією в тій формі, в якій вони стають значимими для окремих індивідів, у якій ті орієнтуються на них у своїх діях. Соціальні дії індивідів — це дії, які співвідносять (беруться до уваги) з діями інших осіб і орієнтовані на них (не вважатимуться соціальними діями у сенсі, запропонованому Вебером, такі дії, як, наприклад, самотня молитва або панічні дії натовпу).
Макс Вебер виділяє чотири види соціальної дії: ціле раціональну, ціннісно-раціональну, афективну й традиційну.
Ціле раціональна дія передбачає і враховує поведінку предметів зовнішнього світу та інших людей (критерієм раціональності є успіх). "Ціле раціонально, — пише Вебер, — діє той, хто орієнтує свою дію відповідно до мети, засобів і побічних наслідків; і при цьому раціонально зважує як співвідношення затрат і цілей, так і цілей щодо побічних наслідків".
Ціннісно-раціональна дія зумовлена свідомою вірою в етичні, естетичні, релігійні цінності, відповідно до яких і відбувається ця дія, незалежно від того, чи принесе ця дія успіх, чи ні. "Чисто ціннісно-раціонально, — читаємо у працях М. Вебера, — діє той, хто, не враховуючи можливі наслідки, діє відповідно до своїх переконань і виконує те, чого, як йому здається, вимагає від нього його обов'язок, його розуміння достоїнства, краси, його релігійні приписи, пієтет або важливість якоїсь... "справи". Ціннісно-раціональна дія... завжди є дією відповідно до "заповідей" або "вимог", які той, що діє вважає обов'язковими для себе".
Зразком ціннісно-раціональної дії може, наприклад, вважатися заява лідера Німецької реформації XVI ст. Мартіна Лютера, який, у відповідь на вимогу папського Риму покаятися і зректися своїх поглядів, відповів: "Не можу і не хочу зрікатися, тому що небезпечно і неможливо йти проти совісті. На тому стою і не можу інакше. Хай поможе мені Бог".
8. Афективна дія — дія під впливом афектів і почуттів. У випадку афективної дії, так само, як і у випадку ціннісно-раціональної, метою дії є власне сама ця дія, а не щось інше (результат, успіх тощо); побічні наслідки як у першому, так і в другому випадку до уваги не беруться.
4. Традиційна дія — це дія під впливом звички, традиції.
Реальна поведінка індивіда, на думку Вебера, визначається, як правило, двома і більшою кількістю видів дії: у ній присутні і ціле раціональні, і ціннісно-раціональні, й афективні, і традиційні моменти. У різних типах суспільств ті або інші види дії можуть домінувати: у традиційних суспільствах переважає традиційний та афективний типи соціальної дії, в індустріальному — ціле і ціннісно-раціональний.
Що означає для суспільства та його структури зростання ролі ціле раціональної дії? Це означає, що раціоналізується спосіб ведення господарства, управління. Причому цей процес стосується не тільки економіки, але й політики, науки, культури — усіх сфер суспільного життя. Раціоналізується також спосіб мислення людей, їх спосіб відчуття і спосіб життя в цілому. Це супроводжується зростанням ролі науки, яка, за Вебером, є чистим втіленням принципу раціональності. Проникнення науки в усі сфери життя — це свідчення універсальної раціоналізації сучасного суспільства.
Порівняно з Карлом Марксом, Макс Вебер приділяв значно менше уваги класовому конфлікту і впливові економіки на суспільне життя. У книзі "Протестантська етика і дух капіталізму" (і904—і906) він дослідив взаємозв'язки між соціальною організацією і релігійними цінностями. Віра спонукала протестантів до самовідданої праці, заощадливості, особистої відповідальності за свій життєвий шлях. Ці якості сприяли розвитку сучасного капіталізму. Капіталізм, на думку вченого, сформувався і поширився у процесі розвитку науки, сучасної технології, бюрократії та раціоналізації суспільства.
| 2. Сучасні соціологічні теорії Сучасна соціологія базується на теоріях, описаних вище. Однак, із розвитком соціологічної науки, зростає її спеціалізація. Соціальна реальність є дуже складною і різноплановою, а тому існує багато різних шляхів для її розуміння і жоден з них не є вичерпним. Тобто вчений не може і не прагне осягнути всі можливі підходи до вирішення певної наукової проблеми. Науковець-соціолог зосереджується на власній теорії і відмовляється від усього, що суперечить його концепції. Концепція (з лат. — розуміння, сприйняття) — система взаємопов'язаних і сумісних поглядів на певні явища і процеси; спосіб їх розуміння і трактування; головна ідея певної теорії. Для того, щоб розмежувати різні наукові підходи до розгляду тих самих явищ, американський вчений Томас Кун запропонував поняття "парадигма". Парадигма — це сукупність переконань, цінностей і методів, які визнаються певним науковим співтовариством. Парадигма — це спільне світорозуміння, поділяючи яке, розмежовані на початках вчені утворюють згуртовану групу — наукове співтовариство. Поява парадигми є завжди результатом певного індивідуального теоретичного досягнення — біля її витоків завжди стоїть конкретний автор з його ідеями, які приваблюють інших вчених настільки, що ті беруть його твори за взірець. Вони не копіюють його творів, але ті настільки їм близькі, що головні ідеї, висловлені у цих творах, стають для них взірцями й орієнтирами. Отже, парадигма є певним науково-теоретичним, концептуальним та методологічним баченням світу, яке скеровує під певним кутом зору науковий підбір проблем та емпіричного матеріалу, що обґрунтовує теорію. Парадигма в соціології — це певний ціннісно-нормативний підхід, який визначає кут зору, крізь призму якого відстежуються, аналізуються та узагальнюються соціальні явища та процеси. Поняття "парадигма" є ширшим за поняття "теорія" чи "концепція". У межах сучасної соціології виділяють різні парадигми. Одним із варіантів є поділ на структурні парадигми, які включають в себе теорії макрорівня та інтерпретативні парадигми, що охоплюють теорії мікрорівня. Теорії макрорівня (макросоціологія). Макросоціологічні теорії вивчають великі соціальні системи, такі як: суспільство, цивілізації, їх внутрішні структури і взаємини між структурними елементами. Цей підхід більше пов'язаний з такими науками — демографія, політологія, економіка. Теорія структурного функціоналізму. Її засновником є американський вчений Толкотт Парсонс (1902—1979). ВІН починав свою кар'єру як економіст у Гарварді. Стажувався у Німеччині, де познайомився з теоріями Вебера, Зіммеля, Тьоніса. Повернувшись до Гарварда, почав викладати на факультеті соціології, щойно організованому Пітірімом Сорокіним. Основні праці: "Структура соціальної дії" (1937), "Соціальна система" (1951), "До загальної теорії дії" (1951). Якщо намагатися знайти якусь "точку відліку" розвитку соціологічної теорії у XX от., то найбільш придатною для цього виявиться саме теорія Толкотта Парсонса. Його всеохоплюючий синтез узагальнив попередні соціологічні знання і позначив шляхи його розвитку. Після Парсонса навіть ті соціологічні школи, які спиралися на інші концепції не могли залишити його теорію поза увагою. Згідно теорії Парсонса, реальність, попри те, що є неосяжною, організована логічно і раціонально, має системний характер і завдання теорії полягає у тому, щоб побудувати несуперечливі схеми, у які вкладається усе накопичене знання, і встановити логічні зв'язки між усіма попередніми теоретичними побудовами соціологів. Тому основна частина робіт Парсонса присвячена пристосуванню інших теорій і результатів чужих досліджень до власної термінологічної системи. Центральне поняття соціальної структури — рівновага. Суспільство в рівновазі — суспільство без конфлікту, в якому кожен виконує свою функцію, знає свою роль. Повної рівноваги досягнути неможливо, але суспільство повинно до цього прагнути. Суспільство, як система, для того, щоб існувати, повинно відповідати чотирьом вимогам. Ці вимоги в теорії Парсонса. позначаються як схема АСИ, — за першими літерами англійських слів, що означають їх назви: adaptation (пристосування), goal (ціль), interpretation (інтеграція), latency (підтримання взірців). Адаптація (А) — кожне суспільство повинне пристосовуватися до свого оточення. Ціль досягнення (G) — кожне суспільство повинне виробляти цілі та засоби для їх досягнення. Інтеграція (І) — кожне суспільство повинне підтримувати свою єдність. Соціальна система є не просто механічною сукупністю індивідів, — вона контролює дії індивіда в системі, забезпечує задоволення його потреб і не допускає можливих відхилень у його поведінці. Підтримання взірців (L) — кожне суспільство має прагнути до підтримання рівноваги. Цю функцію забезпечує культура суспільства. Культура є упорядкованою системою символів, які визначають поведінку індивідів і груп. Вона дає суспільству систему знань і ідей, визначає емоційне ставлення до об'єктів, а також забезпечує систему моральних норм і правил. Задовго до горбачовської "перестройки", ще наприкінці 70-х рр. XX ст., Толкотт Парсонс, аналізуючи перспективи модернізації Радянського Союзу, дійшов висновку, що радянська система неминуче розпадеться. Адже, переконував він, кожна модернізація тягне за собою весь ланцюжок системних змін, а оскільки осучаснення вимагає переходу до системи прийняття самостійних управлінських рішень, то зміни у цьому напрямку неминуче докорінно модифікують обличчя радянської соціальної системи. Систему Парсонса часто критикували за те, що його модель соціального життя утопічна, — це, мовляв, світ рівноваги, без руху, а значить і без історії, без внутрішніх джерел соціальних змін, у його теорії немає місця конфліктам, що так часто трапляються у реальному житті. Розвиток теорії Парсонса було здійснено Робертом Мертоном (нар. 1910), що вдосконалив і модифікував структурний функціоналізм свого попередника. Він вважав, що Парсонсова теорія, по суті, становить філософську систему, яку складно поєднати з емпіричним аналізом. Мертон запропонував альтернативну теорію структурного функціоналізму, що дозволяє аналізувати обмежене і конкретне коло соціальних явищ, але з врахуванням емпіричних даних. Роберту Мертону належить заслуга розробки методологічного інструментарію для так званої теорії середнього рівня. Його суть полягає в тому, щоб забезпечити зв'язок між емпіричним і теоретичним рівнями дослідження. На відміну від всеохоплюючої теоретичної системи Парсонса, теорія Мертона придатна для аналізу певної, конкретної групи фактів, характерних для окремих сфер суспільного життя. її позитивною стороною є легкість перевірки гіпотез за допомогою емпіричних досліджень. До теорій середнього рівня належать, наприклад, теорії соціальної структури, аномії, бюрократії, науки та ін. Роберт Мертон сформулював основну теорему функціонального аналізу: "Так само як одне соціальне явище може мати багато різних функцій, одна функція може по-різному виконуватися різними явищами". Дослідник наголошує, що може існувати низка структур, які можуть виконувати ту чи іншу функцію, а соціолог повинен мати на увазі наявність функціональних альтернатив (функціональних замінників). Скажімо, не всі соціальні структури є функціональними для суспільства, деякі з них можна вилучити без шкоди для суспільної структури, наприклад, Коста-Ріка не має такого елемента суспільної структури, як армія. Мертон показав, що соціальна система та її елементи можуть мати як видимі функції, так і латентні (приховані). Видимі — це ті, які відомі учасникам певного виду суспільної діяльності, латентні — ті, про які учасники не знають. Що дає соціологу подібне розмежування функцій? Це дозволяє зрозуміти стандарти соціальної поведінки, що на перший погляд здаються ірраціональними. Як приклад Мертон наводить "танець дощу" індіанців племені гопі з Нью-Мексико. Гопі вірять, що цей танець примусить пролитися дощ на їхні поля (видима функція). Однак "танець дощу", який притаманний тільки цій суспільній групі і жодній іншій, — згуртовує їх, сприяє усвідомленню своєї єдності, "інакшості" від усіх інших людей (латентна функція). Мертон розрізняє також дисфункції — негативні дії, які загрожують цілісності суспільства. Відтак, згідно з теорією Р. Мертона, структурно-функціональне пояснення конфлікту може бути досягнуте введенням розмежування між видимими і латентними функціями, а також між функціями і дисфункціями. Соціологія, за Мертоном, повинна вивчати ступінь реальної інтегрованості суспільства, видимі і приховані функції соціальних інститутів, пояснювати соціальну організацію і поведінку людей. Йому належить ідея, що суперечності у суспільстві можна подолати шляхом зміни соціальної структури і запровадження нових організацій. Критики структурного функціоналізму звертають увагу також на деякі інші його слабкі сторони, наприклад, неоднозначність такого терміну як суспільна рівновага. Запозичений з біології, у якій ознаки браку рівноваги досить легко виміряти (наприклад зміни температури тіла чи кров'яного тиску), він є дуже неоднозначний щодо суспільства (та сама структура може бути функціональною для однієї частини суспільства і дисфункціональною для іншої, наприклад, різні релігійні конфесії в одному суспільстві). Ще однією критичною думкою щодо структурного функціоналізму є та, що ця теорія, яка трактує стабільність як щось вище і визнає суспільні зміни деструктивними, є внутрішньо консервативною. Структурний функціоналізм підтримує існуючий суспільний лад, а його критики вважають, що зміни є необхідними для суспільного розвитку. |
Дата добавления: 2014-12-24; просмотров: 1046;