Глава22. Право приватної власності фізичних осіб
ла Закон «Про економічну самостійність Української РСР»1, у ст. 4 якого передбачалися три форми власності: державна, колективна та індивідуальна (особиста і приватна трудова). Детальну правову регламентацію власність громадян дістала в Законі України «Про власність». При цьому індивідуальна (особиста і приватна трудова) власність за своїм розміщенням передувала іншим формам власності2.
Індивідуальна власність громадян, як одна із форм власності в Україні, проіснувала недовго. 7 липня 1992 р. Верховна Рада України прийняла Закон України «Про внесення змін і доповнень до деяких законодавчих актів України»3, яким замість права індивідуальної власності було запроваджено нову форму власності «право приватної власності», що знаменувало перемогу прихильників ринкових реформ. Введення приватної власності, однак, не призвело до істотних змін у переліку об'єктів права власності, визначеного Законом України «Про власність» (у першій редакції) щодо права індивідуальної власності, що засвідчило притаманність останній усіх ознак приватної власності.
Отже, у 1992 р. остаточно завершилося юридичне визнання приватної власності в Україні. Проте це не зняло гостроту проблеми подальшого врегулювання відносин власності громадян, оскільки відповідні норми ЦК України не зазнавали змін, адекватних суспільно-економічним відносинам. Переважна частина норм цього Кодексу фактично суперечила новому законодавству про власність, що породжувало небажаний правовий вакуум у регулюванні важливої сфери цивільних правовідносин. Лише 16 грудня 1993 р. Верховна Рада України прийняла закон про внесення змін до ЦК Української РСР та деяких законодавчих актів4. Зокрема, з ЦК Української РСР були виключені глави 7, 8, 9, статті 87, 87і, 88, 100-104, 106, 108, 111, 117, 120-127. Стаття 86 була викладена в редакції ст. 2 Закону України «Про власність» із введенням до неї нової ч. 6, у якій зазначалося, що відносини власності регулюють Закон України «Про власність», ЦК Української РСР 1964 р. та інші законодавчі акти. Цілком зрозуміло, що головним джерелом правового регулювання відносин власності громадян став Закон України «Про власність», а інші законодавчі акти набули значення субсидіарних, їх аналіз дає певне уявлення про поняття права приватної власності у сучасний період.
1 ВВР. — 1990. — № 34. — С. 499.
2 Порівняно із Законом СРСР «Про власність в СРСР» від 6 березня 1990 р., в якому
передбачалася «власність громадян СРСР» безвідносно до її внутрішнього змісту,
такий підхід до вирішення проблеми визначення правової форми індивідуального
привласнення матеріальних благ був значно прогресивнішим.
3 ВВР. — 1992. — № 38. — Ст. 562.
4 Голос України. — 1994. — 6 січня.
16 січня 2003 р. був прийнятий новий ЦК України, у ст. 325 якого йдеться про право приватної власності. Згідно з цієї статтею суб'єктами права приватної власності є фізичні та юридичні особи, які можуть бути власниками будь-якого майна, за винятком окремих видів, які відповідно до закону не можуть їм належати.
Склад, кількість та вартість майна, яке може бути у власності фізичних та юридичних осіб, не є обмеженими. Законом може бути встановлено обмеження розміру земельної ділянки, яка може бути у власності фізичної та юридичної особи.
Новий ЦК України набуває чинності з 1 січня 2004 р. У даний час здійснюється правове регулювання права приватної власності на підставі ЗК України, Закону України «Про власність» та інших законів.
Необхідними економіко-правовими ознаками для визначення сутності приватної власності, як і будь-якої іншої існуючої форми власності, насамперед можуть бути: її об'єктний та суб'єктний склад; обсяг правомочностей власника; характер співіснування приватної власності з іншими її формами.
Відповідно до п. 1 ст. 13 Закону України «Про власність» об'єктами права приватної власності є житлові будинки, квартири, предмети особистого користування, дачі, садові будинки, предмети домашнього господарства, продуктивна і робоча худоба, насадження на земельній ділянці, засоби виробництва, вироблена продукція, транспортні засоби, грошові кошти, акції, інші цінні папери, а також інше майно споживчого і виробничого призначення.
Закон про власність дещо розкриває поняття суб'єктів права приватної власності — фізичних осіб.
Відповідно до Закону України «Про власність» суб'єктами права приватної власності фізичних осіб в Україні є громадяни України, громадяни інших республік, іноземні громадяни та особи без громадянства. Громадяни інших республік, іноземні громадяни та особи без громадянства мають права і несуть обов'язки щодо належного їм на території України майна нарівні з громадянами України, якщо інше не передбачено законодавчими актами України (ст. 11). За новим ЦК України (ст. 325) ними можуть бути фізичні та юридичні особи.
Важливе значення має встановлення в законодавстві про власність принципу рівності всіх суб'єктів права приватної власності. Це, однак, не виключає встановлення можливих обмежень у придбанні іноземними громадянами або особами без громадянства деяких видів майна чи його використання (наприклад, щодо земельних ділянок). Іншою ознакою, яка характеризує сутність права власності у будь-якому суспільстві, є ступінь свободи власника у здійсненні
ГЗ-2К5
Розділ III. РЕЧОВІ ПРАВА І ПРАВО ВЛАСНОСТІ
Глава 22. Право приватної власності фізичних осіб
правомочностеи щодо належного йому майна. У соціалістичному суспільстві, як уже зазначалося, власник здійснював правомочності володіння, користування і розпоряджання майном у межах, встановлених законом. При цьому особиста власність підпорядковувалась соціалістичній власності з наданням відповідних переваг останній, встановленням численних обмежень для першої. Звичайно, подібне надання «свободи» власникові неприйнятне для суспільства з ринковою економікою і приватною власністю. Тому в Законі України «Про власність» було закладено принципово нові, визначальні підходи, відповідно до яких власник на свій розсуд володіє, користується, розпоряджається належним йому майном і має право вчиняти щодо нього будь-які дії, що не суперечать закону, використовувати його для господарської та іншої, не забороненої законом діяльності. Такі права мають усі власники, у тому числі й громадяни, що додатково підтверджено у ст. 19 Закону України «Про власність», в якій прямо обумовлено право громадян використовувати належне їм майно для ведення господарської та іншої, не забороненої законом діяльності. Цю лінію законодавства продовжив новий ЦК України, у ст. 319 якого зазначено, що власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд і має право вчиняти щодо нього будь-які дії, які не суперечать закону.
Так, в об'єктивному значенні право приватної власності громадян — це сукупність правових норм, що встановлюють і охороняють належність громадянам майна споживчого і фінансово-виробничого призначення та забезпечують власникам-громадянам здійснення права володіти, користуватися і розпоряджатися цим майном на свій розсуд, використовувати його для будь-яких цілей, якщо інше не передбачено законом.
Право приватної власності громадян у суб'єктивному значенні — це передбачене і гарантоване законом право власника-громадянина здійснювати володіння, користування і розпоряджання належним йому майном на свій розсуд і з будь-якою метою, якщо інше не передбачено законом.
Як випливає зі змісту ст. 13 Конституції України та ст. 9 Закону України «Про власність», не можуть перебувати у власності окремих громадян об'єкти права виключної власності народу України, до яких належать земля (за винятком земельних ділянок певного розміру), її надра, повітряний простір, водні та інші природні ресурси її континентального шельфу та виключної (морської) економічної зони.
Кожна держава має право визначити об'єкти, які з міркувань державної безпеки або з інших підстав не повинні перебувати у
власності тих чи інших суб'єктів правовідносин або мають набува-тися з додержанням спеціальних правил. Тому постановою Верховної Ради України «Про право власності на окремі види майна» від 17 червня 1991 р.1 (з наступними змінами і доповненнями від 22 квітня 1993 р., 15 липня 1994 р., 24 січня 1995 р.) було затверджено Перелік видів майна, що не може перебувати у власності громадян, громадських об'єднань, міжнародних організацій та юридичних осіб інших держав на території України, та Спеціальний порядок набуття права власності громадянами на окремі види майна, викладені відповідно в додатках № 1 і № 2. До такого Переліку входять:
1) зброя, боєприпаси (крім мисливської і пневматичної зброї, зазначеної в додатку № 2, і боєприпасів до неї, а також спортивної зброї і боєприпасів до неї, які набуваються громадськими об'єднаннями з дозволу органів внутрішніх справ), бойова і спеціальна військова техніка, ракетно-космічні комплекси;
2) вибухові речовини і засоби вибуху, всі види ракетного палива, а також спеціальні матеріали і обладнання для його виробництва;
3)бойові отруйні речовини;
4) наркотичні, психотропні, сильнодіючі отруйні лікувальні засоби (за винятком отримуваних громадянами за призначенням лікаря);
5) протиградові установки;
6) державні еталони одиниць фізичних величин;
7) спеціальні технічні засоби негласного отримання інформації (зазначені засоби не можуть також перебувати у власності юридичних осіб недержавних форм власності);
8) електрошокові пристрої та спеціальні засоби, що їх застосовують правоохоронні органи, крім газових пістолетів і револьверів та патронів до них, заряджених речовинами сльозоточивої та дратівної дії.
Щодо видів майна, для яких встановлюється спеціальний порядок набуття громадянами права власності, то в додатку № 2, зокрема, зазначаються: вогнепальна мисливська зброя, газові пістолети і револьвери та деякі види пневматичної зброї; пам'ятки історії і культури; радіоактивні речовини. Такі види майна можуть бути придбані лише за наявності відповідного дозволу (органів внутрішніх справ, Міністерства культури, державних органів з ядерної та радіаційної безпеки тощо).
Вилучення перелічених видів майна з числа об'єктів права приватної власності громадян не можна розглядати як обмеження прав власника, оскільки перебування такого майна у власності
1 ВВР. — 1992. — № 35. — Ст. 517.
Дата добавления: 2016-08-07; просмотров: 636;