МЕХАНІЗМ ДІЇ КІОТСЬКОГО ПРОТОКОЛУ

Передумови зростання значення відповідального ставлення підприємств до довкілля. (або Передумови зростання уваги до екологічної складової КСВ). Міжнародні документи щодо захисту навколишнього середовища.

Насамперед пригадаємо про те, що соціальна відповідальність бізнесу включає етичний, правовий, екологічний та соціальний контексти діяльності підприємств. Серед яких, зважаючи на можливі наслідки, одним із домінуючих є екологічний. Слід відмітити, що екологічний контекст діяльності передбачає, перш за все, оптимальне використання невідновлюваних чи вкрай обмежених ресурсів, зменшення техногенного навантаження на природне середовище та поліпшення його екологічного стану, розробку програм рециклінгу та утилізації відходів з залученням інноваційних технологій тощо.

Саме погіршення екологічного стану довкілля, що стало однією із найбільш важливих глобальних проблем соціально-економічного розвитку, визначило один із найважливіших стратегічних пріоритетів КСВ – ведення бізнесу з урахуванням впливу на навколишнє середовище. Тобто, екологічної складової КСВ бізнесу.

Відтак, з початку 90-х років ХХ ст. авторитетні міжнародні організації ведуть активну кампанію, спрямовану на розроблення й впровадження міжнародних стандартів КСВ, загальноприйнятих правил та норм поведінки у сфері екологічної складової КСВ. Ми акцентуємо увагу на діяльності таких організацій як ООН, ОЕСР, ЄС. Саме даними організаціями були розроблені та затверджені основні міжнародні документи, що регулюють питання в сфері вирішення екологічних проблем. Зокрема такі як, Цілі розвитку тисячоліття, Декларації Ріо-де-Жанейро, Кіотський протокол, стандарти екологічного менеджменту (серія ISO 14000), які розглянемо в даній лекції. Також слід зазначити про діяльність в даній сфері різноманітних світових неприбуткових організацій та бізнес-асоціацій. Щодо наукового обґрунтування проблем раціонального природокористування основою більшості міжнародних документів та стратегій економічного розвитку країн в сучасних умовах є концепція «сталого розвитку», ключові положення якої також розглянемо в даній лекції.

Зростання масштабів екологічних проблем на глобальному рівні призвело до активізації уваги міжнародних організацій до питань їх вирішення та забезпечення гармонізації розвитку економіки та стану навколишнього природнього середовища. Насамперед ключову роль у вирішенні даного питання відігравала ООН. На Всесвітній конференції ООН «Людина і навколишнє середовище», яка проходила в Стокгольмі в 1972 р., вперше було введено поняття «екорозвиток» − це екологічно зорієнтований соціально-економічний розвиток, коли зростання добробуту людей не супроводжується погіршенням довкілля та руйнуванням природних систем.

Також в прийнятій Декларації Стокгольмської конференції ООН 1972 р. вперше були сформульовані принципи міжнародного права щодо розв’язання глобальних проблем, а саме проблем навколишнього середовища:

− держава може використовувати власні ресурси відповідно до власної національної політики у підході до проблем навколишнього середовища, але відповідає за те, щоб діяльність у межах її юрисдикції або контролю не заподіювала збитків навколишньому середовищу інших держав або районів, що знаходяться за межами національної юрисдикції;

− природні ресурси Землі, у тому числі повітря, вода, земля, флора, фауна й особливо репрезентативні зразки природних екосистем, повинні бути збережені на благо нинішнього та майбутнього поколінь шляхом ретельного планування діяльності людини й управління нею в міру необхідності;

− невідновлювальні ресурси повинні розроблятися таким чином, щоб забезпечувався їхній захист від вичерпання в майбутньому, й щоб вигоди від їх розробки одержувало все людство.

Також з ініціативи Стокгольмської конференції ООН по навколишньому середовищу (1972 р.) і рішенню Генеральної Асамблеї ООН (1973 р.) було створено міжурядову програму − Програма ООН по навколишньому середовищу ( ЮНЕП). Головною метою ініціативи є допомога країнам у визначенні та розв’язанні проблем стабільності та безпеки, які виникають у зв’язку з питаннями навколишнього середовища, а також поліпшення загального взаєморозуміння шляхом зміцнення діалогу і співробітництва з екологічних питань. У § 26 Декларації ООН про навколишнє середовище записано, що держави відповідають за те, щоб діяльність на їх територіях не завдавала шкоди довкіллю в інших державах.

Програма спрямована на вирішення найгостріших проблем сучасної екологічної кризи (опустелювання, деградації ґрунтів, погіршення якості і зменшення кількості прісних вод, забруднення Світового океану).

Діяльність ЮНЕП охоплює широке коло питань і проблем, пов’язаних з навколишнім середовищем та сталим розвитком.

В наш час робочі програми ЮНЕП зосереджені на наступних основним напрямах:

− інформація, оцінка та вивчення стану навколишнього середовища, включаючи потенціал реагування на надзвичайні ситуації, а також посилення функцій завчасного оповіщення і оцінки;

− покращення координації діяльності конвенцій з питань охорони навколишнього природного середовища та розробка документів з екологічної політики;

− прісноводні ресурси;

− передача технологій та промисловість.

Серед джерел фінансування ЮНЕП можна виділити Регулярний бюджет ООН, Фонд з навколишнього середовища, цільові фонди та паралельні внески.

Під егідою ЮНЕП також перебувають секретаріати декількох природоохоронних конвенцій, зокрема секретаріат та фонд Монреальського протоколу, секретаріати Конвенції про міжнародну торгівлю видами дикої фауни і флори, що перебувають під загрозою зникнення, Конвенції про охорону біологічного різноманіття, Конвенції про збереження мігруючих видів диких тварин, Базельської конвенції про контроль за транскордонним перевезенням небезпечних відходів та їх видаленням та Стокгольмської конвенції про стійкі органічні забруднювачі. Співробітництво з ЮНЕП відбувається також в рамках «Ініціативи з довкілля та безпеки». Ініціатива з довкілля та безпеки (ENVSEC) була створена на основі Меморандуму про взаєморозуміння між ЮНЕП, ПРООН та ОБСЄ від 14 листопада 2003 р. У 2006 р. членами ENVSEC також стали ЄЕК ООН та Регіональний центр з питань довкілля для Центральної та Східної Європи (РЦПД). НАТО є асоційованим членом Ініціативи з 2004 року.

Пізніше, після Стокгольмської конференції ООН по навколишньому середовищу (1972 р.) і рішення Генеральної Асамблеї ООН (1973 р.), формулювання принципів міжнародного права щодо розв’язання глобальних проблем продовжила Всесвітня хартія природи Генеральної Асамблеї ООН 1988 р.:

1) біологічні ресурси можуть використовуватися лише в межах їхньої періодичної здатності до відновлення;

2) продуктивність ґрунтів підтримується або поліпшується шляхом заходів щодо збереження їх довгострокової родючості й процесу розкладання органічних речовин та заходами із запобігання ерозії й будь-яких інших форм саморуйнування;

3) ресурси багаторазового користування, у тому числі вода, використовуються повторно;

4) невідновлювальні ресурси одноразового користування експлуатуються з урахуванням їх запасів, раціональної можливості їх переробки для споживання й сумісності їх експлуатації з функціонуванням природних систем;

5) необхідна реалізація особливих заходів з метою недопущення радіоактивних і токсичних відходів виробництва;

6) необхідно втримуватися від діяльності, здатної нанести непоправний збиток природі;

7) райони, що прийшли у результаті діяльності людини в занепад, підлягають відновленню відповідно до їхнього природного потенціалу і вимог добробуту місцевого населення.

У 1978 році на Міжнародній конференції в Женеві обрано напрям технічного переозброєння на основі ресурсозберігаючих і маловідходних технологій. Це вимагає вкладення великої кількості фінансових коштів. Пошук методів зниження витрат на впровадження таких технологій сприяв появі інвестиційного екологічного менеджменту.

В 1983 році ООН створила Всесвітню комісію з довкілля і розвитку, в звіті якої за 1987 рік відзначено, що якщо людство не змінить виробничу діяльність і спосіб життя, його чекають надзвичайно важкі випробування і різке погіршення довкілля.

Кінець ХХ – початок ХХІ ст. ознаменований помітною активізацією уваги міжнародних інституцій, ділового співтовариства та наукової спільноти до аналізу проблеми сталого розвитку (англ. – sustainable development), який передбачає збалансованість економічних, соціальних та екологічних цілей суспільства. Поява парадигми сталого розвитку стала відповіддю на виклики глобалізації та альтернативою концепції економічного зростання, що ґрунтується на моделі екстенсивного відтворення та є індиферентною до таких важливих складових суспільного розвитку як соціальний захист, якість продуктів та збереження навколишнього середовища. Глобалізація світу та об’єднання Європи зробили сталий розвиток однією з головних цілей багатонаціональних компаній та урядів багатьох країн. Ця ціль постала у відповідь на критику та звинувачення компаній у тому, що вони шкодять суспільствам і довкіллю, і як реакція на зростаючий тиск, який здійснювався на компанії з метою примусити їх усувати негативні наслідки своєї діяльності. Враховуючи все більші масштаби глобалізації бізнесу, групи активістів і навіть деякі уряди скаржилися, що національні природоохоронні правила, стандарти охорони здоров’я та норми безпеки, а також закони про захист споживачів є недостатніми для регулювання діяльності великих глобальних фірм або багатонаціональних підприємств, які ведуть транскордонну торговельну та інвестиційну діяльність – особливо у бідніших країнах з нижчим рівнем захисту довкілля й охорони праці.

Термін «сталий розвиток» вперше було вжито 1987 р. у звіті Міжнародної комісії ООН з навколишнього середовища і розвитку «Наше спільне майбутнє», в якому поняття визначалося як розвиток суспільства, що дозволяє задовольняти потреби сьогодення, не ставлячи під загрозу можливості майбутніх поколінь задовольняти власні потреби. За підсумками роботи комісії Генеральна Асамблея ООН прийняла резолюцію «Екологічна перспектива до 2000 року і далі» (1987 р.), згідно з якою сталий розвиток визначався керівним принципом діяльності ООН, урядів, приватних та неурядових організацій. У широкому сенсі термін «сталий розвиток» означає збалансований, самодостатній розвиток, що покращує якість життя і підтримує ефективне відтворення навколишнього середовища.

На всесвітньому саміті «Планета Земля» в Ріо-де-Жанейро (1992 р.) концепція сталого розвитку була проголошена стратегією виживання цивілізації у ХХІ ст. В саміті брали участь керівники 178 країн світу, представники 1600 неурядових організацій. Було визнано, що проблеми навколишнього середовища та економічного розвитку більше не можуть розглядатися окремо. Було затверджено Програму дій «Порядок денний на ХХІ століття», що засвідчує встановлення глобального партнерства країн світу задля досягнення сталого розвитку суспільства. Цей документ складається з 4 розділів та 40 глав.

Також було прийнято Декларацію Ріо «Про екологічний та економічний розвиток», де визначено права й обов’язки держав світу у межах концепції сталого розвитку. Проте основні положення стійкого розвитку, запропоновані конференцією в Ріо, складалися із протиріч, для подолання яких пропонувалися різноманітні рецепти, в основному декларативного характеру. Це призвело до того, що реалізація цих проектів не досягла поставлених цілей.

Наступні саміти Ріо+5 та Ріо+10 не тільки актуалізували потребу у розробленні практичних рекомендацій щодо реалізації даної стратегії, а й виявили необхідність у науковому аналізі та теоретичному обґрунтуванні проблеми. «Програма Ріо+5» − програма дій з подальшого впровадження «Порядку денного на ХХІ століття», була схвалена на 19 спеціальній сесії Генеральної Асамблеї ООН у червні 1997 р. (узагальнено набутий за 5 років досвід реалізації даної програми та поставлено нові завдання).

Наступним етапом стала зустріч керівників країн та урядів світу на найвижчому рівні «Ріо+10» в Йоганнесбурзі з 26 серпня по 4 вересня 2002 р. Було розглянуто результати, досягнуті країнами відповідно до зобов’язань, взятих в 1992 та 1997 рр. На цій зустрічі уряди прийняли два основних документа: Йоганнесбурзьку декларацію зі сталого розвитку та План виконання рішень. Для зміни несталих моделей споживання та виробництва були визначені такі задачі:

− підвищення якості послуг із послабленням впливу на природне середовище;

− заохочення впровадження сталих моделей виробництва та споживання, коли фінансову відповідальність несе забруднювач;

− збільшення інвестицій в чистіше виробництво на основі розробки системи стимулів;

− здійснення програм підготовки малих та середніх підприємств з питань використання інформаційно-комунікаційних технологій

Стосовно наукової розробки проблематики сталого розвитку, слід відмітити, що остання розпочалася із моменту проголошення 1995 р. спільної заяви 11 вчених-економістів та екологів під назвою «Економічне зростання, екологічний потенціал та довкілля», в якій істотними характеристиками сучасного стану розвитку світового господарства, що обмежують можливості економічного зростання було названо обмеженість ресурсної бази та екологічного потенціалу планети. Разом з тим, була проголошена ідея про необхідність формування нової парадигми суспільного розвитку, оскільки економічне зростання саме по собі не забезпечує покращення якості життя та довкілля. Подальша концептуалізація проблеми знайшла відображення у роботі Ґ.Дейлі «Поза зростанням. Економічна теорія сталого розвитку». Спираючись на визначення Комісії ООН Ґ. Дейлі трактує сталий розвиток як гармонійний, збалансований, безконфліктний прогрес всієї цивілізації, в ході якого одночасно оптимально вирішується комплекс питань щодо збереження довкілля, ліквідації бідності та дискримінації як кожної окремо взятої людини, так і цілих народів чи груп населення. Як базові для побудови такої стратегії було названо концепції корпоративного громадянства (англ. – corporate citizenship), екологічної ефективності (англ. – eco-efficiency) та корпоративної соціальної відповідальності (англ. – corporate social responsibility).

Одним із ключових документів, в яких підіймаються питання вирішення екологічних проблем є Цілі розвитку тисячоліття.

Цілі розвитку тисячоліття (ЦРТ) - це глобально визнані цілі, визначені світовою спільнотою для усунення найбільш кричущих нерівностей у глобальному розвитку людства. Прийняття 189 країнами Декларації тисячоліття ООН під час сесії Глобальної асамблеї Організації Об’єднаних Націй у 2000 р. поклало початок руху до досягнення до 2015 року восьми ЦРТ: Ціль 1. Подолання крайньої бідності та голоду; Ціль 2. Забезпечення загального доступу до освіти Ціль 3. Забезпечення гендерної рівності та прав і можливостей жінок; Ціль 4. Зменшення дитячої смертності; Ціль 5.Поліпшення системи охорони здоров’я матерів; Ціль 6.Обмеження поширення ВІЛ-інфекції/СНІДу та туберкульозу і започаткування тенденції до скорочення їх масштабів; Ціль 7.Забезпечення сталого розвитку довкілля; Ціль 8.Розвиток глобальної співпраці задля розвитку.

В межах 8 цілей, які є орієнтирами розвитку країн на глобальну перспективу, узагальнено також 18 завдань та більше 40 показників, яких слід досягти.

Зазначимо, що стосовно цілі 7 в Україні передбачено:

Завдання 7.A: Збільшити до 2015 року частку населення, що має доступ до централізованого водопостачання, зокрема до 90% міського населення та до 30% сільського населення.

Завдання 7.B: Стабілізувати до 2020 року викиди парникових газів на рівні нижчому на 20% за рівень 1990 року.

Завдання 7.C: Стабілізувати до 2015 року забруднення водних об’єктів. Стабілізувати на рівні 8500 млн. куб. м./ рік обсяг скидів стічних вод у поверхневі водні об’єкти.

Завдання 7.D: Збільшити до 2015 року лісистість території України до 16,1% та площу природоохоронних територій. Розширити мережу природних заповідників, біосферних заповідників та національних природних парків до 3,5% від загальної площі території України і до 9,0% – загальну площу територій та об’єктів природно-заповідного фонду.

Підписання Україною Декларації тисячоліття ООН є не тільки визнанням першочерговості розв’язання проблем людського розвитку і їх важливості для подальшого процвітання нації, але й ознакою прийняття державою відповідальності за стан і перспективи розвитку людського потенціалу.

Ідея соціально та екологічно відповідального бізнесу лежить в основі Глобального пакту ООН – висунутої у 2000 році ініціативи, яка спрямована на заохочення суб’єктів бізнесу до поліпшення свого корпоративної соціальної та екологічної поведінки згідно з десятьма принципами, які відображають певні стандарти: праці, прав людини, охорони довкілля, боротьби з корупцією.

Глобальний договір – це добровільна міжнародна мережа корпоративного громадянства, ініційована з метою підтримки участі як приватного сектора, так і інших соціальних дійових осіб у заохоченні відповідального корпоративного громадянства та сприянні загальним соціальним і екологічним принципам для вирішення проблем глобалізації.

Фазу ініціалізації Глобального договору було запущено Головним офісом ООН 26 липня 2000 року. На сьогоднішній день до Глобального договору залучено сотні компаній, організацій охорони праці та громадських організацій з усіх регіонів світу, які працюють над розширенням десяти універсальних принципів в сферах захисту прав людини, навколишнього середовища, охорони праці та антикорупційних заходів.

Серед десяти принципів Глобального договору до екологічної складової соціальної відповідальності відносяться наступні:

Принцип 7: Бізнес має підтримувати обережний підхід стосовно захисту навколишнього середовища.

Принцип 8: Бізнес повинен вживати заходів на підтримку посилення екологічної відповідальності.

Принцип 9: Бізнес повинен заохочувати розвиток та поширення екологічно безпечних технологій.

Глобальний договір не є регуляторним інструментом – він не керує поведінкою та діяльністю компаній, не оцінює їх та не тисне на компанії з цього приводу. Глобальний договір скоріше покладається на громадську відповідальність, прозорість та визначену зацікавленість компаній, робочої сили та громадськості щодо запровадження та спільного використання суттєвих заходів по забезпеченню виконання базових принципів Глобального договору.

Мережа Глобального договору складається з Офісу Глобального договору та шести агенцій ООН: Управління Верховного комісара по правах людини; Програма ООН із захисту навколишнього середовища; Міжнародна Організація Праці; Програма Розвитку ООН; Організація Промислового Розвитку ООН; Управління ООН з боротьби з розповсюдженням наркотиків та злочинністю.

З моменту свого заснування у 2000 році Глобальний договір ООН розвинувся у найбільшу ініціативу у сфері корпоративного громадянства. Глобальний договір, налічуючи уже більше 7 700 учасників із 130 країн світу, успішно продовжує заохочувати компанії та організації у всьому світі підтримувати та інтегрувати в дію 10 універсальних принципів у сфері прав людини, навколишнього середовища, трудових відносин та протидії корупції.

Для інтеграції цінностей Глобального договору у національний контекст, ініціатива оперує за допомогою місцевих мереж. Мережа Глобального договору України була заснована за підтримки Представництва ООН в Україні в 2006 році та охопила понад 140 організацій, при цьому 13 компаній зі 100 публікують звіти по СВБ. З того моменту Мережа сприяє реалізації українськими компаніями та іншими зацікавленими сторонами принципів Глобального договору, виступаючи найбільшою платформою розвитку корпоративної соціальної відповідальності (КСВ) в Україні та підтримує український бізнес в пошуку інноваційних рішень для вирішення екологічних та соціальних проблем.

У 2008 р. Програмою ООН з навколишнього середовища (ЮНЕП) було проголошено Глобальний зелений новий курс (ГЗНК), спрямований на сприяння оздоровленню фінансової системи, подолання рецесії в економіці, переведення після кризового розвитку на шлях екологічно чистого і стабільного розвитку, збільшення кількості робочих місць[1]. З цією метою пропонується пакет державних інвестицій, фіскальних стимулів, політичних реформ і реформ ціноутворення у напрямі переходу до екологічно-орієнтованої «зеленої» економіки, створення відповідної інфраструктури та підвищення зайнятості у трансформованих секторах економіки. Серед особливо важливих видів діяльності в плані сумарних вигод для економіки, екології та працевлаштування – підвищення енергоефективності будівель, впровадження відновлювальних джерел енергії, стабільний енергоефективний транспорт, сільське господарство та прісна вода. Ці сектори економіки можуть принести швидкі результати вже у середньостроковій перспективі. Крім того до «зеленої економіки» ГЗНК відносить ефективне використання матеріалів у виробничих процесах та утилізацію відходів.

Розвиваючи положення Глобального зеленого нового курсу, ЮНЕП присвятив свою нову доповідь 2011 року «Назустріч «зеленій економіці»: шлях до сталого розвитку та викоріненню бідності» аргументації на користь інвестування 2 % світового ВВП в «озеленення» десяти найважливіших секторів економіки з метою істотної зміни характеру розвитку та спрямування потоків державних і приватних інвестицій на ефективне використання ресурсів та зменшення викидів парникових газів. Десять ключових секторів включають сільське господарство, житлово-комунальне господарство, енергетику, рибальство, лісництво, промисловість, туризм, транспорт, утилізацію та перероблення відходів, управління водними ресурсами.

Прийняття країнами зобов’язань щодо інвестування 2% від ВВП у розвиток зелених технологій, ресурсну ефективність, відновлювані джерела енергії, сталий транспорт, енергоефективні будівлі, збереження екосистем забезпечить зміну фундаментальних засад моделі економічного розвитку: від кількісного зростання за будь-яку ціну до якісного зростання, підпорядкованого довгостроковим цілям збереження ресурсів планети.

Така зміна моделі розвитку підтримана Організацією економічного співробітництва та розвитку (ОЕСР), яка у Декларації Зеленого зростання, прийнятій країнами-членами ОЕСР на Конференції Міністрів країн ОЕСР 25 червня 2009 року, визнала, що економічне відновлення та екологічно і соціально орієнтоване стале зростання є ключовою проблемою сьогодення, і закликала країни впроваджувати стратегії зеленого зростання та відповідні інструменти політики, спрямовані на збільшення інвестицій у розвиток і використання екологічно чистих технологій, підвищення енергоефективності, а також розвиток інструментарію планування і впровадження зеленого зростання[2].

Загалом країни-учасники груп ОЕСР поділяють зобов’язання щодо демократичного управління та ринкової економіки, що сприяє виробленню узгоджених на міжнародному рівні інструментів, рішень та рекомендацій задля встановлення правил гри в сферах, де країнам необхідні багатосторонні домовленості, щоб досягти прогресу в глобалізованій економіці.

Керівні принципи ОЕСР для транснаціональних компаній (це рекомендації для транснаціональних компаній, спільно видані урядами країн учасниць) містять принципи і стандарти, узгодженні з відповідним законодавством, для виконання відповідальними компаніями на добровільній основі в таких сферах діяльності як права людини, розкриття інформації, антикорупційні дії, взаємовідносини з приводу оподаткування праці, охорона навколишнього середовища та захист інтересів споживачів.

ЄС, як спільнота демократичних країн Європи, нещодавно віднесла СВБ до пріоритетних завдань своєї діяльності. Європейська Комісія у 2001 р. видала Зелену Книгу «Просування європейського підходу до соціальної відповідальності бізнесу», що являє собою стратегію збільшення вкладу бізнесу у соціальний прогрес та розвиток захисту навколишнього середовища понад базові зобов’язання, визначені законодавством. Існує думка, що принципи ЄС стосовно СВБ (коли будуть розроблені) мають сформувати систему Загальних Принципів, котрі зливатимуться з ОЕСР директивами щодо СВБ. Це дозволить отримати міжнародний стандарт ширшої юрисдикції, ніж саме ЄС.

Європейська стратегія «Європа 2020: стратегія розумного, сталого та всеохоплюючого зростання», прийнята Європейською Комісією у 2010 році [3], передбачає реалізацію трьох пріоритетів:

– розумне зростання економіки, що базується на знаннях та інноваціях;

– стале зростання: сприяння більш ресурсноефективній, зеленій та конкурентній економіці;

– всеохоплююче зростання, що забезпечує високу зайнятість в умовах соціальної та територіальної єдності.

У 2011 році в Європі була прийнята нова стратегія Європейської комісії щодо корпоративної соціальної відповідальності (КСО) 2011-2014. Відтак, даний документ розглядається в якості органічної складової загальної стратегії розвитку «Європа-2020». Прийняття Стратегії КСО стало додатковим стимулом для розроблення урядами країн членів ЄС власних національних політик КСО. Сьогодні 15 із 27 країн-членів ЄС мають національні політики КСВ.

Також пошуком шляхів вирішення екологічних проблем займаються різноманітні світові неприбуткові організації та бізнес-асоціації. Наприклад:

− Всесвітня ділова рада за сталий розвиток (WBCSD) – це спілка 175 міжнародних компаній з 35 країн та 20 основних промислових секторів, об’єднаних спільним вкладом у сталий розвиток через три стовпи: економічний розвиток, екологічний баланс та соціальний прогрес. Це є всесвітня мережа 50 національних та регіональних рад і партнерських організацій, що залучають близько 1000 бізнес лідерів з усього світу.

− Об’єднання економік відповідальних щодо охорони навколишнього Середовища (CERES) – це неприбуткове об’єднання понад 50 інвесторів, екологічних, релігійних, робітничих груп та груп соціальної справедливості і включають громадські організації, корпорації, консультаційних та бухгалтерських фірм, бізнес асоціацій, наукових організацій та інших установ.

− Бізнес задля соціальної відповідальності (BSR) – це всесвітня організація, яка допомагає компаніям-учасникам досягти успіху шляхом поваги до етичних цінностей, людей, спільнот та навколишнього середовища. Організація забезпечує бажаючих інформацією, інструментарієм, тренінгами та дорадчими послугами для перетворення соціальної відповідальності бізнесу невід’ємною складовою ділових операцій та стратегій ведення бізнесу.

− Міжнародний форум лідерів бізнесу (International Business Leaders Forum) – це міжнародна неприбуткова організація утворена 1990 р. Принцом Уельським та групою президентів міжнародних компаній у відповідь на виникаючі виклики економічному росту та зміни в світовій економіці. Її місією є просувати на лідируючі позиції відповідального бізнесу та партнерства заради соціального, економічного та екологічно сталого міжнародного розвитку, особливо у нових ринкових економіках та ринкових економіках, що розвиваються. Форум при заснуванні був призначений для роботи в посткомуністичних країнах східної Європи, але з того часу поширив свою діяльність на Росію, Азію, а також країни тихоокеанського регіону, Африку, Америки та Середній Схід.

− СВБ Європа (CSR Europe) – це лідируюча європейська бізнес мережа соціальної відповідальності бізнесу, яка складається з понад 60 провідних мультинаціональних компаній-членів. З часу виникнення в 1995 році, місія компанії залишається незмінною – надання допомоги компаніям з приводу інтеграції соціальної відповідальності бізнесу у їх щоденні методи ведення бізнесу.

МЕХАНІЗМ ДІЇ КІОТСЬКОГО ПРОТОКОЛУ

Підписання представниками 161 країни Рамкової Конвенції ООН про зміну клімату (РКЗК, Конвенція) в 1992 р. в Ріо-де-Жанейро на конференції ООН з навколишнього середовища і розвитку підтвердило факт визнання світовим співтовариством глобальних масштабів небезпеки, пов’язаної з постійним збільшенням обсягів викидів парникових газів. Зазначений документ набрав чинності в березні 1994 р., а після ратифікації Верховною Радою України (29.10.1996 р.) наша держава стала офіційною стороною РКЗК ООН (11.08.1997 р.).

Спробою об’єднання зусиль усіх країн світу у боротьбі зі змінами клімату саме за допомогою ринково-орієнтованих економічних механізмів є Кіотський протокол, який було ухвалено, як механізм реалізації Конвенції в грудні 1997 р. на Третій конференції сторін. У документі зафіксовано обмеження за викидами основних парникових газів прямої дії, що здійснюють найбільш негативний вплив на властивості атмосфери – вуглекислий газ, метан, закис азоту, гідрофторуглеводні, перфторвуглеводні, гексафторид сірки (SF6).

Відповідно до положень Кіотського протоколу країни-учасниці повинні виконувати свої зобов’язання шляхом удосконалення внутрішньої політики, спрямованої на зниження викидів та/або збільшення поглинання парникових газів. Заходи, спрямовані на зменшення обсягів викидів (збільшення абсорбції) парникових газів, розвиток міжнародного співробітництва з питань зміни клімату, включають, зокрема, підвищення енергоефективності, розвиток відновлювальних джерел енергії, перехід на альтернативні види палива.

З метою економічного стимулювання зменшення обсягів антропогенних викидів (збільшення абсорбції) парникових газів в атмосферу положення Кіотського протоколу передбачають використання так званих «гнучких» механізмів, які є інструментом для спрощення виконання зобов’язань щодо скорочення викидів парникових газів розвиненими країнами і отримання можливостей для залучення коштів на модернізацію економіки країн з перехідною економікою (у тому числі України) та країн, що розвиваються. У документі зафіксовано три механізми: проект спільного впровадження, механізм чистого розвитку та міжнародної торгівлі квотами.

Відповідно до ст. 6 Кіотського протоколу проекти спільного впровадження (далі – ПСВ) реалізуються між країнами, внесеними до додатка 1. Суть механізму полягає у тому, що «будь-яка Сторона протоколу, зазначена у додатку 1 (до РКЗК ООН), може передавати іншій такій Стороні або отримувати від неї одиниці величин скорочення викидів, визначені внаслідок проектів, спрямованих на скорочення антропогенних викидів із джерел або на збільшення абсорбції поглиначами парникових газів у будь-якому секторі економіки». Дозволом на викиди однієї тонни СО2екв., розрахованого з використанням потенціалу глобального потепління, стає одиниця скорочення викидів (ОСВ), утворена внаслідок проекту спільного впровадження. Країна, в якій реалізується такий проект, виступає продавцем одиниць скорочення викидів, а решта партнерів фінансують проект і отримують натомість додаткові дозволи на викиди. Зазначений механізм передбачає, що внаслідок реалізації проекту повинні відбутися довготривалі позитивні зміни стану навколишнього природного середовища та зменшення антропогенного впливу на зміну клімату.

Мета механізму чистого розвитку (стаття 12 Кіотського протоколу) «полягає у наданні допомоги Сторонам, не зазначеним у додатку 1, у досягненні ними сталого розвитку і у сприянні досягненню кінцевої мети Конвенції, а також наданні допомоги Сторонам, зазначеним у додатку 1, у забезпеченні дотримання ними визначених зобов’язань щодо кількісного обмеження та скорочення викидів». Реалізація таких проектів дозволяє розвиненим країнам надавати допомогу країнам, що розвиваються, за рахунок можливості одержання фінансової підтримки шляхом продажу дозволів на викиди та здійснення інвестицій у проекти, спрямовані на забезпечення сталого розвитку в цих країнах. Зазначена схема аналогічна проекту спільного впровадження, відмінність полягає лише в тому, що проект за механізмом чистого розвитку реалізується на території країни, яка не має кількісних зобов’язань у межах Кіотського протоколу (тобто не входить до додатка 1). Відповідно до механізму міжнародної торгівлі викидами (стаття 17 Протоколу) країни, зазначені у додатку 1, можуть здійснювати взаємну торгівлю кредитами, результатом якої є зменшення викидів. Оскільки продавцями є ті держави, що не використовують встановлений для них ліміт на викиди парникових газів і викидають значно менше ніж їм дозволено, то прийнято вважати, що вони здійснюють продаж таких невикористаних квот на викиди парникових газів державам, які здійснюють викиди парникових газів понад встановлені обмеження. Еколого-економічна доцільність у реалізації такого механізму з’являється на стадії витрачання коштів, які переходять продавцеві від покупця квот, оскільки дані кошти повинні використовуватися для екологічних цілей, зокрема скорочення викидів парникових газів.

Кіотським протоколом (ст. 17) встановлено загальні норми щодо реалізації міжнародної торгівлі викидами парникових газів. Принципи, правила та контроль за міжнародною торгівлею викидами визначаються конференцією Сторін Рамкової конвенції ООН про зміну клімату.

Умови торгівлі викидами встановлено рішенням Наради Сторін Кіотського протоколу від 30.03.2006 р. Цим документом врегульовано передумови для можливості торгівлі викидами (одиницями установленої кількості). Для здійснення міжнародної торгівлі викидами в державах мають функціонувати реєстри антропогенних викидів. Рамковою конвенцією ООН про зміну клімату встановлено вимоги до ведення таких реєстрів, передбачено інформацію, яка повинна бути відображена в такому реєстрі й має бути загальнодоступною для громадськості. В Україні створений та функціонує Національний електронний реєстр антропогенних викидів та абсорбції парникових газів України.

З 26 листопада по 7 грудня у м.Доха (Катар) проходила 18-та Конференція Сторін Рамкової Конвенції ООН та 8-ма зустріч Сторін Кіотського Протоколу. Переговори завершилися прийняттям пакету рішень, який називається Doha Climate Gateway (Дохійський кліматичний коридор).

В результаті діяльності Спеціальної робочої групи по Кіотському протоколу була видана поправка. Другий період Кіотського протоколу діятиме з 1 січня 2013 року по 31 грудня 2020 року, а промислово розвинені країни, тепер їх залишилося 37, й надалі скорочуватимуть викиди парникових газів. Країнами, що відмовилися взяти на себе зобов’язання по скороченню викидів стали Росія, Японія та Нова Зеландія, а Канада вийшла з Кіотського протоколу.

Заявлені країнами Додатку Б сумарні зобов’язання по скороченню викидів на другий період дії протоколу становлять лише 18 % від рівня 1990 р. викидів цих країн або ж всього лише 3 % скорочення глобальних викидів. За останнім звітом Міжнародної групи вчених з питань зміни клімату, таких зобов’язань недостатньо, щоб утримати глобальне потепління в межах 2°С. Перевищення цієї температурної межі може призвести до незворотних природних наслідків. Дослідження Потсдамського інституту кліматичних досліджень говорять про те, що сьогодні світ знаходиться на шляху підвищення глобальної температури на 4°С. Тому країни Додатку 1 вже зараз мають збільшити амбіційність своїх зобов’язань на другий період Кіотського протоколу і знизити викиди на 40 % від рівня 1990 року. За текстом поправки, це необхідно зробити до 30 квітня 2014 р.

Гнучкі механізми Кіотського протоколу.Існуючі гнучкі механізми Кіотського протоколу – міжнародна торгівля викидами, спільне впровадження та механізм чистого розвитку, у другому періоді дії − зберігаються, але використовувати їх можуть лише ті розвинуті країни, що взяли на себе зобов’язання по скороченню викидів на другий період дії зобов’язань. Ця поправка, зокрема, робить неможливим впровадження проектів спільного впровадження у Росії.

Проекти спільного впровадження.Відтепер, в результаті генерації одиниць скорочення викидів від реалізації проектів спільного впровадження, 2 % отриманих коштів будуть поповнювати ресурси Адаптаційного фонду та виділятися країнам, що розвиваються та особливо вразливі до негативного впливу зміни клімату.

Країни зможуть перенести одиниці скорочення викидів, які були отримані від проектів спільного впровадження та проектів механізму чистого розвитку до 31 грудня 2012 року на наступний період, але за умов:

1) не більше, ніж 2,5% від встановленої кількості другого періоду зобов’язань Кіотського протоколу; 2) якщо одиниці скорочення викидів не були анульовані ще в першому періоді.

Торгувати квотами на викиди парникових газів з першого або з другого періоду Кіотського протоколу країни зможуть. Однак, поправкою до Кіотського протоколу вводяться обмеження для країн-покупців. В разі потреби, країни зможуть купити не більше 2% від власної кількості установлених одиниць (ОВК) першого періоду. Квоти в результаті транзакцій будуть переміщені з резерву надлишку одиниць попереднього періоду (РНОПП) країнипродавця до РНОПП країни-покупця. Однак, не зважаючи на це, Австралія, Монако, Ліхтенштейн, Європейський Союз, Норвегія, Швейцарія, Японія задекларували свою позицію про відмову від покупки невикористаних дозволів на викиди парникових газів з першого періоду Кіотського протоколу.

Перенесення надлишку квот з першого періоду дії Кіотського протоколу.Польща, Росія, Україна, Казахстан та Білорусія принципово наполягали на повному перенесенні невикористаних квот у кількості 13,6 млрд. т з першого періоду Кіотського протоколу на другий. Прийняте Конференцією Сторін рішення дозволяє перенесення невикористаних квот у повному обсязі. Однак Сторони протоколу вирішили проблему, встановивши обмеження на використання перенесених квот − поправкою до Кіотського протоколу 3.7-тер унеможливили накопичення «гарячого повітря» у другому періоді протоколу 2 .

Прийняті рішення Doha Climate Gateway (Дохійський кліматичний коридор) не охопили питання поводження з надлишком дозволів на викиди парникових газів Кіотського протоколу після 2020 р. Тому, в процесі підготовки нової пост-Кіотської угоди, знову постане питання про перенесення та використання одиниць на викиди.

Наразі, для повноцінної участі в другому періоді дії зобов’язань Кіотського протоколу, країни мають обрахувати нові одиниці встановленої кількості, оцінити можливі наслідки від дії поправок до Кіотського протоколу та скорегувати відповідним чином зобов’язання по зменшенню викидів до 2020 р.

На 18-тій Конференції Сторін РК ООН ЗК в м. Доха відбулося закінчення мандату Балійського плану дій, в результаті чого було прийнято рішення про закриття Спеціальної робочої групи з Довгострокових мір співробітництва в рамках Конвенції (AWGLCA).

Завданням Спеціальної робочої групи з Довгострокових мір співробітництва на кліматичних переговорах ООН було розподілити основні напрямки роботи серед допоміжних органів Секретаріату Конвенції: Допоміжним органом по впровадженню та Допоміжним органом з консультування по наукових та технічних питаннях, для того щоб діяльність по напрямках була продовжена робочою групою з підготовки нової кліматичної угоди. В результаті, кінцевий текст не передбачає чітких правил до впровадження, а містить лише рекомендації з продовження діяльності по робочих напрямках: фінанси, ринкові механізми та диференційований підхід.

Також було погоджено ряд моментів: пік викидів парникових газів має статися «якомога скоріше»; країни повинні досягти такого скорочення викидів, щоб утримати глобальне потепління в межах 2°С; у запобіганні глобальним змінам клімату й надалі повинні зберігатися принципи рівності та спільної, але диференційної відповідальності; розвинуті країни мають надати фінансування і доступ до технологій країнам, що розвиваються та забезпечити розвиток їх потенціалу.

Окрім цього рішення робочої групи по Довгостроковим мірам співробітництва закликають промислово розвинені країни збільшити кількісні зобов’язання по скороченню викидів парникових газів у відповідності до наукових висновків Міжнародної групи експертів з питань зміни клімату, та заохочують до реалізації низьковуглецевого розвитку економіки.

За текстом рішень передбачається розробка та впровадження нових механізмів скорочення викидів парникових газів, окрім вже існуючих гнучких механізмів Кіотського протоколу. Однак всі новорозроблені підходи повинні відповідати вимогам, які забезпечують справжні, постійні, додаткові зменшення чи попередження викидів парникових газів та унеможливлюють подвійний облік скорочень. Впровадження такого підходу має сприяти збільшенню амбіцій, зокрема розвиненими країнами. Шляхи надання фінансової допомоги на адаптацію до змін клімату країнам, що розвиваються, не вказані, хоча визнано необхідність виділення коштів. Наразі, розвинуті країни в змозі виділити лише 30 млрд. доларів на період 2013-2015 років, хоча зазначено про необхідність збільшити суму до 100 млрд. дол. США щорічно у період до 2020 року.

Поки що для деяких розвинених держав, зокрема Росії, Білорусії, Казахстану та України, зберігається статус «країни з перехідною економікою». Це означає, що до таких країн буде «проявлятися гнучкість» в питаннях надання фінансової допомоги, передачі технологій та розвитку потенціалу країн, що розвиваються. Тим не менш не виключається можливість для країн з перехідною економікою добровільно надавати допомогу країнам, що розвиваються.

Робоча група з Дурбанської платформи та підготовки пост-Кіотської угоди

Фінальний текст робочої групи з Дурбанської платформи короткий та чіткий. Він затверджує мандат, наданий в Дурбані, для розробки пост-Кіотської угоди. Підготовка переговорного тексту нової міжнародної домовленості щодо запобігання глобальним змінам клімату повинна бути завершена не пізніше травня 2015 року. Щоб нові юридичні зобов’язання в рамках Конвенції ООН про зміни клімату почали діяти, їх необхідно прийняти на XXI сесії Конференції Сторін Конвенції.

Переговори робочої групи з Дурбанської платформи будуть відбуватися по двох робочих напрямках: 1) підготовка нової угоди, що має почати діяти з 2020 року, після завершення дії Кіотського протоколу; 2) посилення фінансових зобов’язань та збільшення цілей з запобігання глобальним змінам клімату в період до 2020 року.

Нажаль, цій робочій групі, на 18-тій Конференції Сторін РК ООН ЗК не вдалося міцно закріпити важливі аспект того, як швидко, істотно та зі справедливим підходом збільшити цілі по скороченню викидів для всіх (!) країн.

Загалом екологічна складова поправки до Кіотського протоколу є не настільки вагомою, як цього вимагали громадські організації: у другому періоді Кіотського протоколу країни Додатку Б з поточними зобов’язаннями зможуть скоротити викиди парникових газів лише на 3% від глобальних викидів – з такими темпами утримувати глобальне потепління в межах 2°С стає все складнішим; а невикористані квоти з першого періоду все ж таки були перенесені на другий період дії зобов’язань. Однак, текст поправки вимагає від розвинутих більш значної стабілізації викидів парникових газів, ніж можна було цього очікувати: всі країни-учасники в обов’язковому порядку до 2014 р. мають підвищити свої зобов’язання6, а використання та торгівля квотами з першого періоду є обмеженою. До того ж збереження Кіотського протоколу є надзвичайно важливим для перенесення його основних принципів до нової кліматичної угоди після 2020 р. та уникнення перерви у напрацьованій системі обліку та обмеженні викидів парникових газів.

Мета України по скороченню викидів у -20% на справі означає ріст викидів від поточного рівня на 95% (зараз викиди становлять 41% від рівня 1990 року). Це може стати справжньою проблемою для держави, завдяки умовам пункту 25, що пояснений вище. Тому, в незалежності від встановленої цілі по скороченню викидів, Україна отримає АА (ліміт на викиди) не вище ніж середній рівень викидів за 2008-2010 рр., тобто 3120 млн. тон або -58% скорочення від рівня 1990 року[4].