Основні форми власності

Виділяють два основні типи власності: приватну і суспільну. Приватна власність може бути:

— індивідуальною або сімейною;

— пайовою: це колективна приватна власність, де кожному співвласникові належить певна частка об'єкта власності у формі паю. Пайовики домовляються між собою про управління об'єктом;

— акціонерною: акціонер володіє акціями, які засвідчують його пай і дають право на одержання доходу в формі дивіденду;

— власністю громадських організацій (політичних партій, профспілок, релігійних, спортивних, молодіжних та інших);

— кооперативною власністю: це колективна власність кооперативів, що виникають унаслідок добровільного об'єднання членами кооперативу всіх або частини належних їм засобів виробництва, а також грошових внесків.

Деякі економісти розрізняють трудову й нетрудову приватну власність, а відповідно і трудові й нетрудові доходи. Нетрудовими вважають доходи, що одержуються від власності. Вони, на їхню думку, не відповідають принципам соціальної справедливості. В умовах командно-адміністративної системи такі доходи отримувати не дозволялось.

Можна погодитися, що в умовах рабовласництва і феодалізму доходи рабовласників і феодалів мали нетрудовий характер і були соціально несправедливими. Але в цивілізованому суспільстві, де переважає високоорганізоване та автоматизоване виробництво, такі доходи не завжди мають соціально несправедливий характер. Річ у тому, що ті, кого вважають одержувачами нетрудових доходів, вкладають у виробництво свій капітал. Його застосування підвищує продуктивну силу працівників, забезпечує підвищення продуктивності праці і збільшення виробництва продукції. Як зазначає П. Самуельсон, капітал має "власну продуктивність". Тому той дохід, що походить від капіталу, логічно має привласнюватися власником капіталу. Якщо, наприклад, за рахунок коштів акціонерів здійснено технічну реконструкцію підприємства і завдяки

цьому зросли доходи, то ці доходи мають виплачуватись у формі дивідендів власникам акцій. Приватна власність має певні переваги (рис. 1.8).

Рис. 1.8. Переваги приватної власності

Суспільна власність у нашій країні та в багатьох інших існує у двох формах: державній і колективній (рис. 1.9). Володарем державних об'єктів є держава в особі центральних державних органів — Верховної Ради, Кабінету міністрів, міністерств та в особі місцевих органів влади. У федеративних державах суб'єктами власності можуть виступати суб'єкти федерації — провінції, штати та інші адміністративні одиниці.

Державною власністю можуть бути виробничі підприємства, підприємства інфраструктури, рухоме і нерухоме майно, необхідне для функціонування адміністрації, армії, поліції; фонди соціальної інфраструктури — освіти, охорони здоров'я, соціального забезпечення; майно державної кредитної системи та інше. У свою чергу, державну власність поділяють на загальнодержавну і муніципальну або комунальну. Структуру суспільної власності можна показати схематично.

Рис. 1.9. Структура суспільної власності

Досвід капіталістичних держав показує, що є дві основні причини, які викликають необхідність державного підприємництва:

по-перше, необхідність ліквідувати слабкі ланки в структурі економіки. Наприклад, створювати додаткові робочі місця для підвищення рівня зайнятості; виробляти продукцію, яку в недостатній кількості створюють приватні підприємства; виробляти продукцію, яку не дозволяється виготовляти приватним підприємствам з метою недопущення зловживань і заподіяння шкоди суспільству. Це стосується добування стратегічної сировини, виробництва зброї, медичних препаратів, хімічних реактивів тощо;

по-друге, необхідність прискорення науково-технічного прогресу. Проведення наукових досліджень, створення дослідних зразків машин і технологічних ліній — річ дорога і ризикована. Тому приватні фірми не завжди наважуються вкладати кошти в ті напрями наукових досліджень, успіх і вигідність яких не гарантовані. Держава бере на себе величезні затрати, пов'язані з ризиком втратити вкладені капітали. Так, наприклад, було створено атомну промисловість у США, Великобританії, Франції.

У розвинутих країнах на державний сектор економіки припадає переважна частина добувної промисловості, виробництва електроенергії, авіаційних і залізничних перевезень та інше.

У командно-адміністративній економіці приватна і суспільна власність вважалися антиподами, тобто такими, що заперечують одна одну і не можуть разом співіснувати. Таке протиставлення не можна вважати правомірним. Досвід країн з розвинутою ринковою економікою переконливо доводить, що в цивілізованому суспільстві поруч існують різні типи і форми власності, доповнюючи одна одну й урізноманітнюючи та збагачуючи економічне життя. У кожному суспільстві є галузі, які можуть успішно розвиватися переважно на основі приватної власності — це здебільшого сфера обслуговування населення. Сучасна індивідуалізація виробництва також значною мірою зорієнтована на приватну власність. Одночасно технологічний процес деяких галузей вимагає усуспільнення їх у межах держави або окремого колективу. Прикладом тут можуть бути залізничний транспорт, зв'язок, електроенергетика та інше. Протиставлення в минулому в нашій країні приватної і суспільної власності, високий рівень одержавлення дуже негативно позначилися на господарській практиці. Пряме насильне усуспільнення приватних форм господарювання стало відчутним гальмом економічного розвитку.

Отже, приватну і суспільну власність не варто протиставляти, не можна вважати, що одна з них прогресивна, а друга — регресивна. Прогресивний економічний розвиток вимагає взаємодії приватної та державної власності. Водночас одна з них може переважати в окремі періоди розвитку суспільства.

Відносини власності виникають також у зв'язку з використанням чужого майна. Зокрема, це має місце тоді, коли власник засобів виробництва сам не веде господарської діяльності. Він дає можливість іншим особам користуватися його майном на договірних умовах. Тоді між власником і підприємцем (орендарем) складаються відносини з приводу використання майна. Прикладом цього може бути оренда — договір про надання за певну плату майна якогось власника для тимчасового користування іншим особам.

Власність економічно реалізується, коли приносить дохід Хі власникові. Такий дохід може виступати у формі прибутку, ренти, процента та інших платежів. Наприклад, в умовах оренди сплачується орендна плата, при концесії — сплачуються платежі або встановлюється частка прибутку, яку виплачують господарі власнику майна. Держава реалізує свою власність через систему податків та інших платежів.

Власність — це ядро системи економічних відносин, серцевина кожного способу виробництва. її називають ще основним, визначальним виробничим відношенням. При цьому виходять із таких положень:

1) власність визначає характер функціонування не лише організаційно-економічних, а й соціально-економічних відносин. Наприклад, при суцільному одержавленні власності не було умов для розвитку підприємництва, маркетингової організації господарства тощо;

2) власність визначає цілі й мотиви розвитку виробництва;

3) будь-які докорінні зміни в економічних відносинах мають починатися з відповідних перетворень у відносинах власності. Без цього не можна досягти якихось істотних зрушень у господарському житті.

Зламати командно-адміністративну систему управління можна було лише шляхом зміни форм власності.