Загальна характеристика та класифікація витрат на виробництво продукції.

Витрати утворюються в процесі фор­мування та використання ресурсів для досягнення певної мети. Вони мають різне спрямування, але найбільш загальним і принциповим є поділ їх на інвестиційні та поточні (операційні) витрати, зв'язані з безпосереднім вико­нанням підприємством своєї основної функції – ви­готовлення продукції (надання послуг).

Витрати підприємства можна класифікувати за видами діяльності згідно з П(С)БО №16 "Витрати" на такі групи:

1. Витрати від звичайної діяльності.

2. Витрати від надзвичайної діяльності.

Витрати від звичайної діяльності поділяються на операційні витрати та витрати від іншої діяльності (інвестиційні та фінансові).

Операційні витрати включають:

1. собівартість реалізованої продукції;

2. витрати, які не включаються в собівартість реалізованої продукції.

У свою чергу собівартість реалізованої продукції складається з таких груп витрат:

- виробничої собівартості продукції;

- нерозподілених постійних загальновиробничих витрат;

- понаднормативних витрат.

Виробнича собівартість продукції включає:

- прямі матеріальні витрати;

- прямі витрати на оплату праці;

- інші прямі витрати;

- загальновиробничі витрати.

До операційних витрат, які не входять до складу собівартості реалізованої продукції належать: адміністративні витрати, витрати на збут, інші операційні витрати.

Витрати мають натуральну та грошову форми. Пла­нування й облік витрат факторів виробництва в нату­ральній формі (кількість, маса, об'єм, довжина тощо) мають важливе значення для організації діяльності підприємства. Проте для оцінювання результатів цієї діяльності вирішальною є грошова оцінка витрат, ос­кільки вона виражає вартість продукції (послуг).

Собівартість продукції – це грошова форма витрат на підго­товку виробництва, виготовлення та збут продукції. Відображаю­чи рівень витрат на виробництво, собівартість комплексно харак­теризує ступінь використання всіх ресурсів підприємства, а отже, і рівень техніки, технології та організації виробництва. Що ліпше працює підприємство (інтенсивніше використовує виробничі ре­сурси, успішніше вдосконалює техніку, технологію та організацію виробництва), то нижчою є собівартість продукції. Тому со­бівартість є одним із важливих показників ефективності виробниц­тва. Собівартість продукції має тісний зв'язок з її ціною. Це вияв­ляється в тім, що собівартість є базою ціни товару і водночас об­межником для виробництва (ніхто не випускатиме продукції, рин­кова ціна якої є нижчою за її собівартість).

Для обчислення собівартості продукції важливе значення має визначення складу витрат, які в неї включають. Як відомо, витрати підприємства відшкодовуються за рахунок двох власних джерел: собівартості й прибутку. Тому питання про склад витрат, які вклю­чаються в собівартість, є питанням їхнього розподілу між зазначе­ними джерелами відшкодування. Загальний принцип цього розпо­ділу полягає в тім, що через собівартість мають відшкодовуватися ті витрати підприємства, які забезпечують просте відтворення всіх факторів виробництва: предметів, засобів праці, робочої сили та природних ресурсів.

Заведено розрізняти витрати загальні (сукупні) та витрати на одиницю продукції. Загальні витра­ти — це витрати на весь обсяг продукції за певний період, їхня сума залежить від тривалості періоду й кількості виготовленої продукції. Витрати на одиницю продукції обчислю­ються як середні за певний період, якщо продукція виготовляється постійно або серіями. В одиничному виробництві витрати на виріб формуються як індивідуальні.

За планування, обліку та аналізу витрати класифікуються за певними ознаками. Основними з них є ступінь однорідності ви­трат, спосіб обчислення для окремих різновидів продукції, зв'язок з обсягом виробництва .

За ступенем однорідності витрати поділяються на елементні й комплексні. Елементні витрати однорідні за складом, мають єди­ний економічний зміст і є первинними. До них належать матері­альні витрати, оплата праці, відрахування на соціальні потреби, амортизаційні відрахування, інші витрати. Комплексні витрати різнорідні за складом, охоплюють кілька елементів витрат, їх гру­пують за економічним призначенням у процесі калькулювання та організації внутрішнього економічного управління. Наприклад, витрати на утримання й експлуатацію устаткування, загально виробничі, загальногосподарські витрати, утрати від браку та ін.

За способом обчислення на окремі різновиди продукції витрати поділяються на прямі й непрямі. Прямі витрати безпосередньо зв'язані з виготовленням певного різновиду продукції і можуть бути прямо обчислені на її одиницю. Якщо виготовляється один різно­вид продукції, усі витрати — прямі. Непрямі витрати не можна безпосередньо обчислити для окремих різновидів продукції, бо вони зв'язані не з виготовленням конкретних виробів, а з процесом виробництва в цілому: зарплата обслуговуючого й управлінського персоналу, утримання та експлуатація будівель, споруд, машин тощо. Поділ витрат на прямі та непрямі залежить від рівня спеціа­лізації виробництва, його організаційної структури, методів нор­мування й обліку. Зростання частки прямих витрат у загальній сумі витрат підвищує точність обчислення собівартості одиниці про­дукції, зміцнює економічні основи управління.

На підставі зв'язку з обсягом виробництва витрати поділяють на постійні та змінні.

Постійні витрати є функцією часу, а не обсягу продукції, їхня загальна сума не залежить від кількості виготовленої продукції (зро­зуміло, у певних межах). Лише за істотних змін обсягу виробництва, наслідком яких є зміни виробничої та організаційної структури підприємства, стрибкоподібне міняється величина постійних витрат, після чого вона знову залишається постійною. До постійних нале­жать витрати на утримання та експлуатацію будівель і споруд, орга­нізацію виробництва, управління. На практиці до групи постійних відносять також витрати, які хоч і змінюються внаслідок зміни обся­гу виробництва, але не істотно, їх називають умовно-постійними.

Змінні витрати — це витрати, загальна сума яких за певний час залежить від обсягу виготовленої продукції. У свою чергу, їх можна розділити на пропорційні та непропорційні. Пропорційні витрати змінюються прямо пропорційно обсягу виробництва. До про­порційних належать переважно витрати на сировину, основні ма­теріали, комплектуючі вироби, відрядну зарплату робітників. Непропорційні витрати поділяються на прогресуючі та дегресуючі. Прогресуючі витрати зростають у більшій мірі, ніж обсяг виробництва. Вони виника­ють тоді, коли збільшення обсягу виробництва потребує більших ви­трат на одиницю продукції. Це, на­приклад, витрати на відрядно-про­гресивну оплату праці, додаткові рекламні та торгові витрати та ін. Дегресуючі витрати зростають повіль­ніше, ніж обсяг виробництва. До них належить широке коло ви­трат на експлуатацію машин і ус­таткування, на ремонт, на інстру­менти тощо.

Динаміка витрат на одиницю продукції є іншою, її нескладно побудувати, виходячи з наведеної закономірності. Так, змінні пропорційні витрати на оди­ницю продукції залишаються на одному рівні незалежно від обся­гу виробництва. Постійні витрати зменшуються на одиницю продукції зі зростанням її обсягу.

За економічними елементами операційні витрати поділяються на 5 груп:

1. Матеріальні витрати

До їх складу належать:

- сировина й основні матеріали, які є матеріальною субстан­цією продукції;

- вироби, що їх треба купити для укомплектування продукції (двигуни, прилади тощо);

- покупні напівфабрикати (штамповки, відливки, поковки та ін.);

- виробничі послуги сторонніх підприємств і організацій, не­обхідні для виготовлення продукції;

- допоміжні матеріали, які використовуються в технологічному процесі (кріпильні деталі, фарби, інструмент і т.п.) або потрібні для його обслуговування (ремонту, експлуатації устаткування та ін.), на господарські та управлінські потреби (утримування буді­вель, канцелярські товари тощо);

- паливо та енергію зі сторони (електроенергію, пар, газ тощо). Витрати на власне виробництво енергії включаються в кошторис за окремими елементами;

- пошук і використання природної сировини (відрахування на геологорозвідувальні роботи, рекультивацію землі, плата за дере­вину та ін.).

2. Витрати на оплату праці.

Заробітна плата включає всі форми оплати праці штатного й позаштатного виробничого персоналу підприємства, тобто персо­налу, що зайнятий виробництвом продукції, обслуговуванням ви­робничого процесу та управлінням. Не включаються в собівартість виплати працівникам, що фінансуються із прибутку або з інших джерел спеціального призначення.

3. Відрахування на соціальні заходи.

Вони містять відрахування на соці­альне страхування, у Пенсійний фонд та на інші подібні заходи. Величина відрахування обчислюється в установлених нормах від витрат на оплату праці незалежно від джерел її фінансування.

4.Амортизація.

Амортизація у вигляді амортизаційних відра­хувань на повне їхнє відтворення обчислюється за встановленими нормами від балансової вартості. Амортизація нематеріальних ак­тивів здійснюється за рівномірно-лінійним методом, виходячи з терміну функціонування цих активів зазвичай у межах до 10 років.

5. Інші операційні витрати.

До інших витрат включають ті з них, які за змістом не мож­на віднести до щойно перелічених. До них належить широке коло витрат різного призначення, а саме: оплата послуг зв'язку, об­числювальних центрів, охорони, витрати на відрядження, стра­хування майна, винагорода за винаходи й раціоналізаторські пропозиції, оплата робіт із сертифікації продукції, витрати на гарантійний ремонт, орендна плата за окремі об'єкти основних фондів та ін.

Планування витрат підприємства

Метою планування витрат на підприємстві є визначення економічно обгрунтованого розміру витрат, необхідних у плановому періоді для виробництва і збуту кожного виду і усієї продукції підприємства. Для характеристики витрат підприємства використовують як абсолютні, так і відносні показники. До абсолютних показників належать:

- витрати на одиницю продукції,

- собівартість товарної і реалізованої продукції,

- кошторис витрат на виробництво.

Велике значення має відносний показник витрат -- витрати на 1 гривню товарної продукції, або рівень витрат. Його обчислюють за формулою

,грн.

де Qтп – обсяг товарної продукції підприємства.

Чим менш витрат приходиться на одиницю товарної продукції, тим краще працює підприємство, тим більш прибутку має з одиниці товарної продукції.

Чинниками зниження собівартості є підвищення технічного рівня виробництва, вдосконалення організації ви­робництва і праці, зміна структури та обсягу продукції, галузеві та інші фактори.

План по собівартості продукції на підприємстві включає такі елементи:

- планування зниження собівартості товарної продукції;

- складання кошторису витрат на виробництво;

- складання планових калькуляцій окремих виді продукції.

Планування зниження собівартості товарної продукції здійснюють шляхом планування зниження витрат на 1 грн, товарної продукції. Всі чинники, що впливають на зміну цих витрат, можуть бути об'єднані у перелічені вище групи.

Розрахунок зниження собівартості продукції за відповідними чинниками виконують у такій послідовності:

1. Визначають витрати на 1 грн. ТП в базовому році:

2.

, грн.,

де СТПб – собівартість всієї товарної продукції підприємства.

2 Визначають вихідну собівартість ТП в плановому році (Свих.пл)

Свих.пл = В1грн.ТПб QТПпл , грн.,

де QТПпл – плановий обсяг товарної продукції підприємства, грн.

3. Визначають економію затрат за техніко-економ1чними чинниками методом

прямого розрахунку

-- підвищення технічного рівня виробництва може спричинити економію

витрат за рахунок зниження норм витрат матеріалів (Ем)

, грн.,

де Н0, Н1– норма витрат матеріалів до і після здійснення заходу, натур.один.;

Ц -- ціна одиниці матеріального ресурсу, грн.;

Q1 – обсяг випуску продукції після здійснення заходу, натур, один.;

-- удосконалення організації виробництва і праці спричиняє економію витрат за рахунок поглиблення спеціалізації і розширення кооперування виробництва (Е_ск):

, грн.,

де С – собівартість виробів, виробництво яких планують розмістити на спеціалізованих підприємствах, грн.;

Цс– гуртова ціна за виріб, виготовлений на спеціалізоваиому підприємстві, грн.;

Тр– транспортно-заготівельні витрати на одиницю виробу, грн.;

Qк– кількість виробів, що отримують по кооперації зі спеціалізованих підприємств з моменту проведення спеціалізації до кінця року, натур, один.;

- зміна структури і обсягу продукції спричиняє відносне зниження

умовно-постійних витрат (Еу-п)

, грн.,

де ∆Qу-п – приріст обсягу випуску продукції в плановому році,%;

Пу-п– сума умовно-постійних витрат в базовому році, грн.

4. Визначають планову собівартість продукції ( С ТП пл):

, грн.,

де Есум – сума економії витрат з усіх техніко-економічних факторів, грн..

8. Визначають рівень витрат на 1 грн. ТП в плановому
році (В_{1грн ТП пл}):

, грн.,

9. Розраховують процент зниження затрат на 1 грн. ТП в

плановому році порівняно з базовим ( З %):

Індексний метод планування витрат дає можливість врахувати вплив усіх чинників укрупненим способом.

Зниження собівартості продукції за рахунок зміни
норм витрат матеріалів і зміни цін на них (∆См):

, %

де І_н – індекс зміни норм витрат матеріалів на один виріб;

І_ц – індекс зміни цін на одиницю матеріального ресурсу;

П_мз – питома вага матеріальних затрат у собівартості продукції, %.

Зниження собівартості продукції за рахунок
продуктивності праці (∆С_ПП):

, %

де Ізп – індекс росту середньої заробітної плати;

Іпп – індекс росту продуктивності праці;

Пзп – питома вага заробітної плати в собівартості продукції,%.

Зниження собівартості продукції за рахунок зниження умовно-постійних витрат (∆С_у-п):

, %

де Іу-п – індекс росту умовно-постійних витрат;

Іq – індекс росту обсягу виробництва продукції;

– питома вага умовно-постійних витрат у собівартості продукції , %.

Мета складання кошторису витрат на виробництво -- встановлення всієї суми витрат на виробництво в плановому році.

Кошторис виробництва, узагальнюючи поелементні ви­трати підприємства (про склад яких йшлося вище), показує їх ресурсну структуру (витрати на матеріали, персонал, основні фонди). Це надзвичайно важливо для аналізу чинників формування і зниження собівартості продукції.

Порядок розробки кошторису витрат на виробництво залежить від розміру підприємства, інформаційного забезпечення процесу планування та його стадії. На стадії прогнозних оцінок величини витрат кошторис можна складати коригуванням фактичних витрат за минулий період. Елементи фактичних витрат коригуються на прогнозні коефіцієнти зміни обсягу ви­робництва, чисельності персоналу, вартості основних фондів з врахуванням зміни норм витрат ресурсів, цін на них тощо.

Кошторис витрат на виробництво відображає собівартість товарної, валової і реалізованої продукції підприємства.

Собівартість товарної продукції обчислюється на ос­нові елементів витрат, що відображаються в кошторисі, з подальшим їх коригуванням на величину витрат, які не включені у виробничу собівартість продукції (витрати на підготовку та освоєння нової продукції, позавиробничі ви­трати, відшкодування втрат від браку), зміну залишків ви­трат майбутніх періодів. Одержана сума є собівартістю валової продукції. Після її коригування на зміну залишків незавершеного виробництва одержується виробнича собівартість товарної продукції. Саме вона разом із сумою витрат на збут становить повну собівартість товарної продукції. Собівартість реалізованої продукції обчислю­ється коригуванням собівартості товарної продукції на зміну залишків нереалізованої продукції.