Нові індустріальні країни: їхнє становлення і економічний розвиток 12 страница

та на Азовському морі, де широко використовували найману
працю. Йайнята "тафа" (артіль) рибалок отримувала поло-
вину виловленої риби, яку ділила між собою. Така форма
оплати праці, поширена за тих часів, була вигідна господа-
реві, бо стимулювала рибалок до збільшення вилову. Крім
того, на рибний промисел наймали робітників за почасову
оплату праці, яка становила приблизно 6—7 крб. на рік.

Крім ремісників-одинаків, на Запорожжі були майстерні,
в яких працювало по 10 і більше чоловік. Жвавим реміс-
ничим центром було передмістя Січі, де діяли майстерні,
які виготовляли та ремонтували зброю. До підприємств
ремісничого типу належали також водяні млини, їх кількість
на Запорожжі у 1774 p. становила 41.

Торгівля та фінанси Запорожжя визначалися особливо-
стями його господарства, способу життя і суспільного ладу.

Внутрішня торгівля обмежувалася продуктами харчуван-
ня й предметами побутового вжитку. Попит на ці товари за-
безпечували місцеве виробництво і кустарні ремесла. Для
Запорожжя велике значення мала зовнішня торгівля. На Січ
завозили предмети найпершої необхідності в козацькому
житті: хліб, горілку, тютюн, порох, інші бойові припаси, а та-
кож тканини і готовий одяг, смушки, дорогу зброю і кінську
збрую. Вивозили сіль, рибу, худобу, хутра. На територію За-
порожжя не допускався "царев кабак", тобто російська
державно-монопольна торгівля горілкою. Тут зберігалося ста-
родавнє, що сягало ще часів Київської Русі, право на вільний
продаж спиртних напоїв. Ними на Січі й у Вольностях міг
торгувати кожний, хто заплатив збір у військову скарбницю.

Кіш проводив політику відкритої економіки. У середині
XVIII ст. обсяг зовнішньої торгівлі Запорожжя складав
близько 1 млн крб. з пасивним торговим балансом або
перевищенням імпорту над експортом. Головним торго-
вим партнером та імпортером з території запорозьких
Вольностей була Росія. Широку торгівлю Запорожжя вело
також з Кримом і Польщею. Тримаючи в руках транзитні
шляхи і переправи на Дніпрі та на прикордонних польо-

вих річках, особливо через Буг, Тясмин і Синюху, січові власті
в своїх фіскальних інтересах контролювали експортно-
імпортні операції іноземних купців.

Скарб на Січі був сховищем не тільки грошей, а й різних
цінностей, які надходили в розпорядження кошового ота-
мана і кола (ради). Скарб був також архівом та складом
військових клейнодів і оздоб, виконував роль арсеналу, де
зберігалася вогнепальна зброя та бойові припаси. Крім того,
січовий скарб функціонував як державна скарбниця.

Посада й коло службових обов'язків скарбника січового
скарбу (шафара) походить з магдебурзького права. Під та-
кою назвою з 1536 p. у Вільні (Вільнюс) виборні урядовці
контролювали майно, доходи й витрати міста. І на Січі
шафар і його апарат приймали доходи, видавали гроші й
речі, вели облік касових сум і матеріальних цінностей, звіту-
вали кошовому та козацькій раді. Всього у владних струк-
турах Січі налічувалося більше двадцяти різних посад з
загальною чисельністю адміністративного персоналу 130
осіб. Крім курінних отаманів і полковників, діяльність яких
охоплювала всі сторони життя Запорожжя, статус безпосе-
редньої скарбової старшини мали два шафари, два підша-
фарії та кантаржей (хранитель мір і ваги) з невеликим
штатом канцеляристів. Така (другорядна) роль скарбової
старшини пояснюється устроєм Запорозької Січі, сила якої
не вимірювалась обсягом її бюджету, а грунтувалася на
фактично безплатній особистій службі та праці запорожців,
що не потребувало значного перерозподілу ресурсів.

Ресурси Січі формувалися з комбінації податків, нату-
ральних і особистих повинностей, оренди, регалій. Регалії
як спосіб одержання доходів характеризувалися монополь-
ним правом Коша розподіляти між куренями рибні та
звіриш лови, ліси й сіножаті при виключенні конкуренції з
боку сторонніх, тобто Кіш за прикладом європейських мо-
нархів зосереджував у своїх руках найдоходніші статті гос-
подарювання. По суті запорозькі регалії були приватно-
правовим інститутом.

Податки на Запорожжі стягували через ціни на товари
(непрямі або прямі податки), а також із доходів від про-
мислів. Козаки не сплачували податків на споживчі това-
ри на відміну від некозаків. Кіш тимчасово або постійно
звільняв від податків заслужених або збіднілих козаків.

Безперервні війни і походи вкрай розорили б Запорожжя,
якби тут частково не покривали витрати. Довгий час фіскаль-
на система Запорожжя об'єктивно могла опиратися лише на
зовнішні джерела — військову здобич, царське "жалованье".
Королі, потім царі і гетьмани, періодично посилали на Січ
гроші, провіант, різне спорядження. Наприклад, у 1696 p.
Петро І, котрий згодом так зненавидів запорожців, нагородив
кожного по карбованцю (горілка тоді коштувала 2 копійки
за кварту — майже один літр) і по відрізу сукна за спільну
перемогу над турками під Азовом. Доходи скарбу доповню-
вали торгові податки з товарів у момент їх вивезення на ри-
нок, мито за перевезення й транзитну торгівлю, тобто посе-
реднє оподаткування, а також податки з промислів і оренди.
Фінансовий стан Січі залежав від надходження високолік-
відних активів: золота і срібла, а також дорогого посуду і
зброї, цінних тканин, килимів, коней і худоби.

З часом значення джерел доходів змінювалося. Військо-
ва здобич, що мала надзвичайно важливе значення в XVI і
XVII ст., яку в часи кошового отамана І. Сірка брали в
Криму і Туреччині незліченно, втрачає свою колишню роль.
І причини тут швидше культурно-економічні, ніж воєнно-
політичні. Тривалий приплив дорогоцінних металів і кош-
товностей так й не збагатив Січ, бо імпорт на Запорожжі
завжди переважав експорт. Перехід від епізодичного на-
сильницького здобичництва до мирного господарювання був
економічно вигідним.

Відомо, що при ліквідації Запорозької Січі в 1775 p. від
неї залишилася "військова сума" в 120 тис. крб. У термі-
нах сучасного бюджетного рахівництва ця сума є залиш-
ком січового кошторису на друге півріччя 1775 p. та вільна
касова готівка, яка повинна залишатися на початок 1776 p.

Отже, у річному вирахуванні обсяг бюджету Запорозької
Січі в останній рік її існування можна прийняти в 200 тис.
крб. У валюті початку 90-х років XX ст. січовий бюджет
оцінюється в 10—12 млн американських доларів.

Запорозька Січ не мала власної банківської та грошової
систем. В обігу перебували гроші різних країн. Так, при арешті
останнього кошового отамана Запорозької Січі П. Кальни-
шевського в нього, крім російських паперових асигнацій, була
знайдена велика сума металевих монет: російські золоті
червінці і срібна монета, турецькі леви, австрійські й гол-
ландські талери, єфимки та ін. Через відсутність власної ва-
люти Січ іноді переживала грошовий "голод" — нестачу гот-
івки, що, звичайно, супроводжувалося великим попитом на
гроші як платіжний засіб і погонею за грошима як скарбом.

На Січі здійснювалися досить значні кредитні операції
й продаж цінностей з відстрочкою платежів. При ліквідації
Січі в інвентарних описах конфіскованого майна старши-
ни разом з готівкою зазначені векселі й боргові розписки
на тисячі карбованців.

На Запорожжі існував і державний кредит. Наприклад, у
1770 p. Кіш позичив "із військової суми" різним купцям
більше 1000 крб. Отже, Січ завжди залишалась економічною
структурою, яка значною мірою самозабезпечувалась продук-
цією власних промислів й господарювання на власній тери-
торії (у Вольностях запорозьких козаків). Разом з тим Січ
не була і замкненою державою. Маючи лишки одних благ і
нестачу інших, вона вела активну зовнішню торгівлю.

При відсутності приватної власності на землю на Запо-
рожжі не заборонялась і не обмежувалась рухома приват-
на власність (гроші, речі, худоба, човни). Обидві форми влас-
ності — колективно-військова та індивідуально-приватна
не протистояли одна одній, а співіснували.

Господарський і взагалі державний устрій Запорозької
Січі, що складався в процесі самостійного розвитку україн-
ського суспільства, був, без сумніву, і продуктом міжнарод-
ного впливу. Запорозька господарська система несе в собі

колорит епохи, передає характер життєдіяльного україн-
ського народу — працелюба, промисловця, воіна-колоніза-
тора степової окраїни. Засновуючись на національному
грунті, вона відповідала народним звичаям, способу того-
часного життя.

XVI—XVIII cm. були періодом генезису тдустріаль
ного суспільства, панування мануфактурного вироб
ництва і формування ринку найманої праці, станов-
лення фермерського господарства та світового ринку.
Український народ вступив у цю добу, не маючи мож
ливостей розвивати власне господарство і вільно роз
поряджатися природними багатствами рідної землі.
Українська козацька держава, утворена в ході Визволь-
ної війни середини XVII cm., поступово втратила свою
незалежність. Господарський розвиток українських зе
мель визначався економічними системами Речі Поспо
литої та Московської держави, до яких вони належали.

Тоді як у США та Західній Європі розвивалися вільні
фермерські господарства, грошова рента, оренда землі,
використовувалася наймана праця, в Україні протя
гом XVI—XVIII cm. утвердилася панщинно кріпосни
цька система. Зміцніло землеволодіння магнатів і
шляхти, які були власниками фільварків. Селяни ста
ли кріпаками, опинившись в особистій, земельній, су
дово адміністративній залежності від панів землевлас
ників. Правда, у той період в Україні існувало коза
цьке землеволодіння з вільною працею на власній землі,
тривав процес покозачення селянства і звільнення його
від феодальної юрисдикції. Частина селян, оселившись
на слободах південної України, Черкащини, Лівобереж
жя, визволялися від панщини і позаекономічного при
мусу. Козацька селянські війни кінця XVI — першої
половини XVII cm. були боротьбою за збереження осо
бистоі свободи, за вільну хліборобську працю.

У результаті Визвольної війни українського наро
ду середини XVII cm., що відбувалася одночасно з Анг
лійською буржуазною революцією, на більшій території
України основними формами землеволодіння стали
державна, козацька, селянська власність, було скасо-
вано кріпосне право. Однак збереження напівфеодаль
них землеволодінь, монастирів православної церкви,
дрібної шляхти стало прецедентом для відродження
кріпосницьких відносин, їх реставрації сприяв той
факт, що Українська козацька держава не зуміла збе
регти єдину територіальну цілісність українських
земель і була знищена внаслідок колоніальної політи
ки російського царизму. В Гетьманщині виникли при
ватні та рангові землеволодіння козацької старши-
ни. Після поразки під Полтавою 1709 p. і зруйнування
Запорозької Січі 1775р. з'явилися маєтності росій
ських, німецьких, сербських, грузинських та інших іно-
земних феодалів. Наприкінці XVIII cm. селяни і козаки
були закріпачені. Панщинно кріпосницька система
відновилась і на західних та правобережних україн
ських землях, що залишилися у складі Речі Посполитої.

У промисловості України мануфактурний період
почався в XVI cm. одночасно з країнами Західної Євро-
пи. Великі централізовані мануфактури з'явилися в
другій половині XVIII cm. В умовах панщинно кріпос
ницької системи розвивалися селянські, купецькі ма
нуфактури, засновані на вільнонайманій праці, а та
кож казенні та посесійні мануфактури, де застосову
валася праця кріпосних селян.

В Україні зміцнювалися економічні зв'язки окре
мих районів, йшов процес утворення національного
ринку, що формувався як складовий елемент європей-
ської й світової господарської системи. На ці процеси
негативно впливали Московська держава і Річ Поспо
лита, які спрямовували свої зусилля на ліквідацію са-
мостійної України, перетворення й на колонію.

Запитання і завдання для самоперевірки

1. Охарактеризуйте процес утвердження домініально-
панщинного господарства в XVI — другій половині
XVII cm.

2. Які були соціальне економічні завоювання українського
народу в ході Визвольної війни середини XVII cm.?

3. Проаналізуйте зміни, що відбулися в земельних відно-
синах в Українській гетьманській державі та Слобід-
ській Україні. Як змінилося правове становище селян?

4. Розкажіть про господарство старшини, козаків, селян
в Українській гетьманській державі.

5. Проаналізуйте форми землеволодіння на правобереж
них та західноукраїнських землях. Назвіть особливості
селянського землеволодіння.

6. Як вдосконалювалася агрокультура українського села?
На конкретних прикладах проілюструйте зростання
товаризації сільськогосподарського виробництва.

7. Якою була економічна система Запорозької Січі? Дайте
характеристику торгівлі та фінансам Запорожжя.

Розділ 3. ГОСПОДАРСТВО УКРАЇНИ
в XIX — на початку XX ст.

3.1. Промисловий переворот

Промисловий переворот в Україні в складі Російської
імперії розпочався пізніше, ніж у Великобританії, США,
Франції, майже одночасно з Німеччиною у ЗО—40-х і за-
вершився в 70—80-х роках XIX ст.

Запізнення промислового перевороту пояснювалось еко-
номічною відсталістю Російської імперії. Протягом Пер-
шої половини XIX ст. продовжувала існувати феодально-
кріпосницька система, що гальмувала розвиток сільського
господарства, формування ринку вільнонайманої робочої
сили для промисловості. У першій третині XIX ст. більшість
підприємств становили міські та сільські кустарні промис-
ли (ремісничі майстерні), мануфактури, засновані на ручній
техніці та примусовій праці кріпаків. Негативні наслідки
спостерігалися також через недостатність національних і відсутність зовнішніх інвестицій.

У суспільстві панувала ідея російської "аграрності", хоча

Петро І своїми заходами штучно створював промислову
структуру господарства. Згідно з цією ідеєю Росія мала
залишатися землеробською країною і не була готова до .ска-
сування кріпосного права. Економічна політика Романо-
вих відповідала інтересам дворянства, і допомога промис-
ловому підприємництву була незначною.

Проте в умовах кріпосного господарства в першій тре-
тині XIX ст. мануфактурна промисловість досягла певних
успіхів і підготувала умови для промислового перевороту.
В Україні кількість підприємств (без винокурень) зросла з
200 у 1793 p. до 649 у 1830 p. Головне значення мала оброб-
на промисловість. Розвивалися такі галузі, як харчова
(ґуральництво, борошномелення, виробництво олії), текс-
тильна (суконна, полотняна, канатна), салотопна, миловарна,
шкіряна, виробництво будівельних матеріалів (цегельна,
скляна). У 20-х роках виникла цукрова промисловість. Пер-
шу цукроварню побудував граф І. Понятовський у с. Тро-
щині Канівського повіту на Київщині. Цукробурякові ма-
нуфактури будувались у Лівобережній, Слобідській Украї-
ні, з 30-х років — на Правобережжі. Важка промисловість
була представлена деревовугільною металургією на Поліссі,
розробкою кам'яновугільних копалень в Донбасі. Потребу
України у металі задовольняв Урал.

Мануфактури за становою належністю їхніх власників
поділялися на поміщицькі, купецькі, селянські. Засновни-
ком промислових мануфактур була державна скарбниця.
Важливим явищем було зростання частки підприємств із
вільнонайманою робочою силою. У 1828 p. вони становили
46,2 % усіх підприємств, на них працювало 25,6 % робіт-
ників. Вільнонаймана праця переважала у склоробному,
шкіряному, салотопному виробництвах. Почали викорис-
товуватися ремісничі та механічні робочі машини, закуп-
лені у Великобританії. Однак цей процес не набув послідов-
ного, систематичного характеру.

Промисловий переворот в Україні розпочався у харчовій
промисловості. У цукровиробництві почали застосовувати

машини для подрібнення цукрових буряків, гідравлічні
преси для сокодобування, парову техніку випарювання й
згущення цукробурякового соку. Загальна кількість цук-
роварень збільшилася до 222 у 1858 p., з них "парових"
було 90, або 60 %. Проте цукрове виробництво як галузь
дворянського підприємництва грунтувалося на примусовій
праці кріпосних селян, що переважала у 40—50-х роках.
Панівною тенденцією у розвитку виробництва цукру було
перетворення кріпосної мануфактури (з переходом на
вільнонайману працю) на фабрику.

У 20-х роках XIX ст., з'явилися перші парові ґуральні.
Технічний прогрес позначився і на ґуральництві. Парова
техніка, що почала застосовуватися в цій галузі, не тільки
прискорила виробничий процес, а й збільшила вихід горіл-
ки з одиниці сировини. Великі ґуральні з досконалішою
технікою витіснили невеликі. У 1860 p. в Україні було вже
тільки 2407 ґуралень, але обсяг їхньої продукції невпинно
зростав.

Найбільш розвиненою галуззю текстильного виробниц-
тва була суконна. Кількість мануфактур з 12 у 1797 p.
збільшилася до 92 у 1823 p. Панівне становище займали
поміщицькі підприємства, частка яких у загальному обсязі
виробництва становила 65,5 %. Центром її було Правобе-
режжя. Звільнення у 1816 p. мануфактур від обов'язкових
поставок державній скарбниці та надання права вільної
торгівлі сприяли розвитку приватного підприємництва. У
ЗО—50-х роках зростало значення мануфактур, заснованих
на вільнонайманій праці. У 1860 p. працювало 26 вотчин-
них мануфактур і 22 підприємства на вільнонайманій праці,
обсяг виробництва яких ріс до 53 % загального виробницт-
ва проти 25,3 % у 1823 p. Центр виробництва перемістив-
ся на Лівобережжя у посад Клинці. Перші підприємства
тут виникли в 1812 p., а перші машини на них з'явилися
через 20 років. У 1834 p. на 11 клинцівських мануфакту-
рах налічувалось 132, а в 1845 p. на 10 мануфактурах —
283 машини різних найменувань. Однак з усіх 15—16 опе-

рацій технологічного процесу виготовлення сукна машини
застосовувалися фактично лише у двох — чесанні та

прядінні.

Майже всі машини клинцівських мануфактур являли
собою машиноподібні ремісничі знаряддя, оскільки роль
рушійної сили виконували самі люди або худоба. У 1860 p.
застосовувалося лише 17 парових машин загальною потуж-
ністю 240 к. с.

Технічний прогрес на суконному виробництві у м. Ду-
наївці Подільської губернії не досяг навіть рівня клинців-
ських мануфактур. Перші машини з'явилися тут лише в
середині 40-х років XIX ст.

Зростаючі потреби в машинах змовили розвиток маши-
нобудівної промисловості, яка почала створюватися в Украї-
ні з кінця XVIII ст. Її представляли мідярні, чавуноливарні
та машинобудівні заводи. На початку XIX ст. в губерніях
України налічувалось 10 мідярень, у 1860 p. їх було вже 17.
Незважаючи на те, що основна частина мідярень на час ре-
форми 1861 p. ще не вийшла з мануфактурної стадії, їм
належала важлива роль як у постачанні обладнання вино-
курній і цукровій промисловості, так і в задоволенні різно-
манітних потреб населення.

На час реформи 1861 p. в українських губерніях було
не менше ніж 20 машинобудівних заводів, які виробляли
продукції на 1231 тис. крб. Майже 88 % цієї суми припа-
дало на заводи Київської, Волинської, Катеринославської,
Херсонської губерній. Разом з тим багато машин ввозило-
ся з-за кордону. Лише через Одеський порт імпорт машин
за 1850—1860 pp. зріс більше ніж у 3 рази. Застосування
на практиці нової техніки сприяло підвищенню продук-
тивності праці промислових робітників.

Зростання обсягів машинобудування стимулювало роз-
виток металургійної промисловості. На зміну невеликим
рудням кустарного типу приходили чавуноливарні та за-
лізоробні підприємства на Чернігівщині, Луганщині, Київ-
щині , Одещині, Слобожанщині.

Наприкінці 50-х років XIX ст. в Україні діяло не мен-
ше ніж 11 чавуноливарних і 32 залізоробних заводів. Хоча
потужність цих підприємств була незначною, проте вони
відігравали важливу роль в економічному розвитку країни,
випустивши у 1859 p. продукції на суму понад 68 тис. крб.
Поруч з технічною перебудовою і модернізацією металур-
гійного виробництва йшов процес заміни кріпосницької
праці вільнонайманою.

У дореформений період в Україні існувала й кам'янову-
гільна промисловість. На початку XIX ст. потужність не-
великих копалень у Донбасі, на яких застосовувалась пра-
ця державних і поміщицьких селян, була невисокою. До
1860 p. видобуток вугілля тут набув уже промислового ха-
рактеру і становив майже 6 млн пудів. За кількістю видо-
бутого вугілля Донбас вийшов на друге місце в Російській
імперії, поступаючись лише Сілезькому басейну. Однак
шахти в першій половині XIX ст. засновувалися на відсталій
техніці, а поміщицькі, крім того, і на малопродуктивній,
кріпосній праці.

Основним видом транспорту були гужові засоби.
Більшість ґрунтових шляхів під час осінньої та весняної
негоди зовсім виходили з ладу, і транспортування ними
ставало неможливим. Гужовий транспорт використовував-
ся у двох експлуатаційних режимах — чумацтво і підвод-
на повинність.

У дореформене десятиріччя було розроблено ряд про-
ектів будівництва залізниць в Україні. Однак реалізація їх
загальмувалася через Кримську війну (1853—1856 pp.). В
Україні було лише два стратегічних шосе — від Києва та
від Харкова до Петербурга.

Повільно розвивався річковий транспорт. Наскрізний
рух Дніпром був неможливий у зв'язку з наявністю чис-
ленних порогів. У Дніпровському басейні 1852 p. налічува-
лося 7 пароплавів загальною потужністю 360 к. с. Після
Кримської війни розвиток пароплавства пожвавився. З'яви-
лися пароплавні товариства і компанії. В 1859 p. Дніпром

і його притоками курсувало 17 пароплавів, серед них 3 па-
сажирських, решта — буксири.

Зростав вантажообіг чорноморсько-азовських портів та
суден, які обслуговували їх. У 40—50-х роках основна час-
тина вантажообігу припадала на парусні судна. Пароплави
обслуговували переважно пасажирські та поштові переве-
зення.

Викладене свідчить про певні успіхи в розвитку україн-
ської промисловості наприкінці 50-х років XIX ст. У вироб-
ництві цукру та видобутку вугілля вона почала набувати
загальноімперського значення. Впровадження у виробниц-
тво досконаліших технологій і машин сприяло збільшенню
випуску продукції. Відбулися значні зміни в розміщенні
промислових підприємств в Україні. Якщо до середини 40-х
років майже три чверті їх, що належали переважно поміщи-
кам, були розташовані в містечках і селах, і лише дещо
більше однієї чверті — в містах, то надалі підприємства,
особливо фабрично-заводського типу, власниками яких ста-
вали купці, міщани і багаті селяни, здебільшого будувалися
в містах. З 1825 по 1861 p. кількість їх (без ґуралень, яких
було чимало) зросла в 3,6 раза. Кількісно переважали не-
великі підприємства. Мануфактури фабрично-заводського
типу становили лише 15 %. Проте саме вони разом з вели-
кими мануфактурами виробляли більшу частину товарної
продукції.

На час реформи 1861 p. капіталістичні підприємства
превалювали над поміщицькими. Якщо у 1828 p. в Украї-
ні було 53,8 % поміщицьких і 46,2 % купецьких підпри-
ємств, то на початку 1861 p. поміщицькі становили 5,8 %, а
купецькі — 94,2 %. Протягом останніх дореформених деся-
тиліть частка вільнонайманої праці в українській промис-
ловості зросла з 25 % у 1825 p. до майже 74 % у 1861 p.

Отже, наприкінці дореформеної доби поміщицьке
підприємництво занепадало, що переконливо свідчило про
кризу феодально-кріпосницької системи.

У пореформений період фабрика остаточно витісняє ма-

нуфактуру. Якщо в 1860 p. налічувалося 2330 фабрик і
заводів, то у 1869 p. — 3712 промислових підприємств. У
1879 p. обсяг виробництва 867 українських фабрик і за-
водів з кількістю робітників не менше ніж 16 чол. на кож-
ному підприємстві досяг майже 103,3 тис. крб.

З падінням кріпосного права прискорився процес ство-
рення великої машинної індустрії. Промисловий перево-
рот вступив другий етап, який тривав протягом 60—80
років.

Перше місце у структурі української промисловості зай-
няло цукроваріння. Частка його у всеросійському вироб-
ництві цукру в 1882—1885 pp. досягла 87,8 %. Цукрова
промисловість України стала головним постачальником
цукру для всієї Російської імперії.

Машинна індустрія в цукровій промисловості України
сформувалася в основному з великих вотчинних цукрових
мануфактур ("парових" заводів) заміною на них в усіх ос-
новних операціях ручної техніки системою машин, а при-
мусової праці кріпосних селян —працею вільнонайманих
робітників.

Технічна перебудова цукроварень завершилася на-
прикінці 1870-х років підвищенням концентрації вироб-
ництва, скороченням тривалості щорічних сезонів цукро-
варіння, поліпшенням використання сировини. Прискори-
лися темпи зростання обсягів цукробурякового виробницт-
ва і продуктивності праці.

Значне місце в економіці України посідала винокурна
промисловість. Правда, введення в липні 1861 p. норми вихо-
ду спирту, за яку власник заводу мав сплачувати державі
акциз незалежно від виробничих показників підприємства,
призвело до того, що багато невеликих винокурень припи-
нили своє існування. Для горілчаної промисловості, як і
для цукрової, характерним було застосування нової техні-
ки, концентрація виробництва. У 1862—1863 pp. в Україні
працювало 1485 горілчаних підприємств. Як і в цукровій
промисловості, в горілчаній значно зменшувалась кількість

підприємств. Однак обсяги випуску продукції при цьому
не тільки не зменшувались, а й, навпаки, зростали.

Основними районами виробництва спирту в Україні ста-
ли Київська, Харківська та Подільська губернії. Наприкінці
70-х — на початку 80-х років багато винокурних підпри-
ємств перейшло до промисловців.

Розвивалося борошномельне виробництво. Зростала част-
ка великих підприємств — парових млинів. На зміну при-
мітивним жорнам прийшов вальцювальний верстат.

У пореформений період з інших харчових виробництв
порівняно швидко розвивалось олійне, сировиною для яко-
го було насіння льону, коноплі, соняшнику. Особливо висо-
ких темпів розвитку ця галузь досягла в середині 80-х років.
Великі парові заводи витісняли невеликі підприємства. В
цілому олійна галузь щорічно виробляла продукції на суму
2602 тис. крб.

З вироблених в Україні ще наприкінці б0-х років май-
же 6,5 млн кг вовни (порівняно з більш як 8 млн кг вироб-
ництва її в Російській імперії в цілому) 25 % залишалося
для переробки на українських підприємствах. Решта укра-
їнської вовни надходила на фабрики Москви і Петербурга,
оскільки 88 % усієї вовняної промисловості було сконцен-
тровано в російських губерніях.

У важкій промисловості технічний прогрес поширився
пізніше, ніж у харчовій та легкій. Перехід від мануфакту-
ри до фабрики в металургії був пов'язаний з подоланням
надзвичайно великих труднощів, насамперед технічного
характеру. Він став можливим лише на основі принципо-
во нових технологічних процесів і відповідних механізмів.

Деревовугільна металургійна промисловість України, що
існувала в поліських районах Правобережжя і на Чернігів-
щині, залишалась осторонь технічного прогресу і в кінце-
вому підсумку припинила своє існування.

Поміщицькі металургійні підприємства мануфактурно-
го типу (Волинська губернія), які виникли ще в дореформе-
ний період, проіснували на два десятиріччя довше, ніж рудні.

Прогрес тут зводився лише до того, що з кріпосної (по-
міщицької) мануфактури вони практично перетворилися
на мануфактуру капіталістичну^ Проте через ряд обставин
і ця мануфактура на фабрику не перетворилася.

Невдалими виявилися спроби царського уряду організу-
вати на базі південних казенних заводів-мануфактур зразко-
ве металургійне виробництво фабрично-заводського типу. Че-
рез це уряд Російської імперії наприкінці 60-х — на початку
70-х років остаточно відмовився від казенного будівництва в
металургійній промисловості. Заохочувався розвиток у ній
приватного підприємництва (у формі надання довгострокових
кредитів, виплати премій за готову продукцію, безплатного
надання земель під заводи, шахти тощо). Найближчим ре-
зультатом такого сприяння стало те, що незабаром на півдні
України виникли перші металургійні підприємства типу фаб-
рики: Новоросійський (Юзівський) завод Новоросійського
товариства кам'яновугільного, залізного і рейкового вироб-
ництва (1871 p., Катеринославська губернія) і Сулінський завод
(1872 p.. Область Війська Донського).