Загальнонаукові методи

Загальнонаукові методи є опосередковуючою ланкою між філософськи­ми методами та фундаментальними теоретичними складовими юридичних наукових дисциплін, конкретно-науковими методами. Найбільшого розвит­ку та застосування вони набули саме в науці XX століття.

Поділ загальнонаукових методів за змістовим критерієм. На підставі змістовного критерію до них належать порівняльний, системний, структур­ний, функціональний, синергетичний, поведінковий, інституціональний, історичний, логічний та інші методи цього рівня.

Порівняльний метод. За допомогою порівняльного методу виявляють загальне й особливе в історичних явищах, пізнають різноманітні історичні щаблі розвитку певного явища або різних співіснуючих явищ, визначають тенденції їх розвитку. До форм порівняльного методу належать: порівняль­но-логічний, порівняльно-історичний, порівняльно-генетичний. В юриспру­денції він як порівняльно-правовий метод:

• спрямований на виявлення подібних і відмінних ознак між правови­ми, державними системами різних країн, їх елементів (галузей, інститутів і норм права або органів держави, інших державних інститутів), а також загальних і відмінних закономірностей виникнення, розвитку, функціону­вання їх;

• застосовується при проведенні класифікацій і систематизацій держав­но-правових явищ, дає можливість досліджувати їх у широкому соціально­му контексті, єдності економічних, соціальних, етнічних та інших чинників правового розвитку.

Системний метод. Використання цього методу припускає розгляд дер­жавних і правових явищ як цілісних сукупностей різноманітних елементів (складових), що взаємодіють між собою і навколишнім середовищем. До його основних положень належать такі:

• державно-правові явища як предмети пізнання мають цілісний харак­тер, що зумовлює наявність у них властивостей, які не зводяться до суми вла­стивостей їх частин;

• елементи будь-якого державного-правового явища, яке є системою, взає­мопов´язані один з одним, так само як і кожне явище — з множиною інших систем, причому інтерпретація (визначення) властивостей елементів чи си­стем залежить від властивостей системного цілого, частиною якого вони є;

• будь-яке державно-правове явище має динамічну природу, тобто йому властиві процеси виникнення, становлення, розвитку, зміни та припинення існування;

• функціонування та розвиток цих явищ відбуваються в результаті взає­модії з зовнішнім середовищем при приматі (домінуванні) внутрішніх за­кономірностей (його саморозвитку) над зовнішніми чинниками та законо­мірностями.

При використанні системного методу досліджують статичні, структурні, динамічні компоненти та властивості, їх внутрішні та зовнішні прояви, ге­нетичні та функціональні зв´язки, взаємодії з середовищем тощо. Основни­ми категоріями, використовуваними в системному дослідженні, є: елемент, частина, ціле; внутрішнє — зовнішнє; аналіз — синтез; статика — динаміка; склад — структура; зв´язки — відносини; властивості тощо. Відповід­но, в поняттях юриспруденції: правова система, система органів держави, система права.

Синергетичний метод. За допомогою синергетичного методу державно-правові явища досліджують як системи, що самоорганізуються, виникнення і зміна яких ґрунтуються на випадкових процесах, особливо в їх кризових, нестабільних станах. Понятійний апарат цього методу утворюють поняття нерівноваги, кризи, еволюції, відхилення, ймовірності випадку, самоорга­нізації, непередбачуваності, фактора порядку.

Поведінковий (біхевіористський) метод акцентує увагу на дослідженні й інтерпретації державних і правових явищ з позицій домінуючого значення їх поведінкових характеристик, тобто процесів взаємодії з навколишнім се­редовищем, зокрема зміни станів залежно від зовнішніх впливів і, навпаки, зміни зовнішнього середовища відповідно до закономірностей свого розвит­ку. Результатом і предметом юридичних досліджень у межах цього методу є правомірна і протиправна поведінка, правова активність, правова діяльність, судова діяльність, юридична діяльність, правове спілкування.

Інституціональний метод орієнтований на вивчення сталих форм організації і регулювання життя суспільства. Соціальну поведінку людей вивчають у тісному зв´язку з існуючою системою соціальних нормативів і інститутів, що забезпечують свідоме регулювання й організацію діяльності соціальних суб´єктів, відтворення повторюваних і найбільше стійких зразків поведінки, навичок, традицій. Кожний соціальний інститут входить до певної соціальної структури, організується для виконання тих або інших суспільно значущих цілей і функцій. Тим самим юридичне дослідження припускає вивчення правових і державних інститутів: органів держави, форм правління, державного устрою, державних режимів, правових ре­жимів, форм права, інститутів права тощо (інституціональна теорія держа­ви і права).

Структурний метод властивий різноманітним теоріям і дослідженням, головним об´єктом яких є структура соціальних, правових і державних си­стем, а також їх елементів. За допомогою структурного методу досліджують залежності поведінки суб´єктів, виходячи з їх становища, місця і ролі в дер­жавно-правових організаціях. Зокрема, проблеми правового статусу і право­вого становища, структури державного апарата, структури правової систе­ми, структури компетенції посадових осіб.

Функціональний метод — один із базових в юриспруденції. Його сутність відображається у виділенні форм взаємодій різноманітних суб´єктів або еле­ментів і визначенні їх місця і значення (функції). У тому або іншому ви­гляді функціональний метод використовувався у всіх концепціях, де су­спільство розглядалося системно. Основу функціонального методу (Р. Мер-тон), становлять три головних постулати:

1) функціональної єдності цілого (узгоджене функціонування всіх його частин);

2) універсального функціоналізму (функціональність відображає ко­рисність усіх соціальних явищ);

3) функціональної необхідності.

Загальнонаукові методи емпіричних та теоретичних наукових дослі­джень.Загальнонаукові методи також поділяють на методи емпіричних та теоретичних наукових досліджень.

Метод емпіричних досліджень.До методів емпіричних досліджень нале­жать методи спостереження, вимірювання, порівняння, експериментальний метод описання тощо.

Метод спостереження,на відміну від простого споглядання, має зміст, прийоми і засоби, опосередковані науковою ідеєю, наявним знанням, яке показує де, що і як спостерігати. Під спостереженням мають на увазі ці­леспрямоване сприйняття явищ об´єктивної дійсності, у ході якого набу­вають знань про зовнішні сторони, властивості та відношення об´єктів. Про­цес використання методу наукового спостереження є не пасивним спо­гляданням світу, а особливим видом наукової діяльності, що включає як елементи:

• спостерігача, тобто дослідника, ученого;

• об´єкт спостереження — явища об´єктивної дійсності;

• засоби спостереження — прилади і матеріальні носії передачі інфор­мації від об´єкта до спостерігача.

У реальній науковій практиці спостереження становить активний пізна­вальний процес, який спирається не лише на роботу органів чуття, а й на здатність тлумачити ці чуття. Найважливішою особливістю спостереження є цілеспрямований характер. Це цілеспрямування зумовлене наявністю по­передніх ідей, гіпотез, що визначають завдання спостереження.

До наукового спостереження ставлять такі вимоги:

• чітка постановка мети спостереження;

• вибір методики і розробка плану;

• систематичність;

• контроль за коректністю і надійністю результатів спостереження;

• обробка, осмислення і тлумачення одержаного масиву даних.

Метод вимірювання — це форма методу спостереження, при застосуванні якого фіксують кількісні аспекти якісних характеристик об´єктів за допо­могою певного масштабу (одиниці вимірювання) та алгоритму (правил) про­цесу вимірювання. Вимірювання є процедурою встановлення однієї величи­ни за допомогою іншої, взятої за еталон. Перша з названих величин вимі­рюється, а друга є одиницею вимірювання, тобто вимірювання є процедурою порівняння двох величин, у результаті якої експериментально встановлю­ють кількісне відношення між величиною, що вимірюється, і величиною, взятою за одиницю. Метод вимірювання включає три головних моменти:

• вибір одиниці вимірювання й одержання набору відповідних мір;

• встановлення правил порівняння вимірюваної величини з мірою і пра­вил складання мір;

• описання процедури вимірювання як експериментальної дії та її ре­зультатів.

Метод порівняння. В основі цього методу лежить порівняння чи зіставлен­ня об´єктів за якими-небудь подібними властивостями, у результаті якого вияв­ляють спільне і відмінне між цими об´єктами. Як науковий метод він остаточ­но сформувався в XIX столітті у порівняльному мовознавстві, етнографії, пси­хології, педагогіці, біології тощо. Метод порівняння має науковий характер лише тоді, коли якщо порівнюють не випадкові, а закономірні та типові фак­ти правової діяльності, які мають достатній ступінь достовірності. Порівнян­ня відіграє значну роль в умовиводах щодо узагальнення інформації, при зас­тосуванні методу аналогії. Порівняння можна розглядати і як складову мето­ду спостереження. Для здійснення порівняння необхідно визначити одиниці або критерії вимірювання об´єктів, виміряти останні, а потім зіставити і виз­начити досліджувані властивості з боку їх наявності або відсутності, кількісних характеристик. Шляхом порівняння юридичного матеріалу, здійснюваного за єдиними критеріями (за часом, за суб´єктами, за обсягом), виявляють їхні за­гальні, особливі або унікальні риси та зв´язки правових явищ. Метод порівнян­ня є основним методом дослідження в порівняльному правознавстві.

Порівняння може бути:

• якісним, коли виявляється наявність або відсутність властивостей об´єктів;

• кількісним, у процесі якого виявляють кількісні розходження або то­тожність;

• динамічним, в основі якого лежить порівняння різноманітних станів одного об´єкта.

Експериментальний метод. При проведенні експерименту дослідник активно втручається в перебіг досліджуваного процесу з метою здобуття пев­ного знання про нього. Явище спостерігається у спеціально створюваних і контрольованих умовах, що дає змогу відновлювати щоразу стан явища при повторенні умов. Значення експериментального методу полягає в тому, що його використання дає змогу дати відповіді на раніше поставлені питання, виявити нові проблеми, вирішення яких потребує проведення нових дослідів і нових експериментів. Його використовують у науці у зв´язку з пізнаваль­ними завданнями, для вирішення яких необхідно звертатися до певної фор­ми практичної дії, до створення організованого, штучного середовища і ви­користання спостережної матеріальної взаємодії з метою набуття наукової інформації. Дослідник вдається до постановки експерименту тоді, коли ви­никає потреба вивчити певний стан предмета спостереження природним шля­хом. Діючи на предмет у спеціально створених умовах, дослідник викликає до життя потрібний йому стан предмета. Щоб здійснити експеримент, потрібні операції, які дають змогу перетворити логіку поведінки на логіку пізнання, матеріальну залежність на логічну. Для цього необхідні:

• принципи теорії і логічно похідні від них наслідки;

• ідеалізована картина поведінки об´єктів;

• практика ототожнення в заданому інтервалі абстракції та певної мате­ріальної конструкції.

Є два типи експериментів — дослідницький експеримент, пов´язаний з пошуком невідомих залежностей між кількома параметрами об´єкта, та кон­трольний експеримент, що застосовується у випадках, коли потрібно підтвер­дити або скасувати ті чи інші наслідки теорії.

Метод описання спрямований на закріплення і передачу результатів дослідження за допомогою визначених знакових засобів. Емпіричне описан­ня — це фіксація засобами природної або штучної мови зведень про об´єкти, даних у спостереженні, а також знаходження емпіричних залежностей між результатами вимірювань. За допомогою опису почуттєва інформація пере­кладається на мову понять, знаків, схем, малюнків, графіків і цифр, набуваю­чи тим самим форми, зручної для подальшого раціонального опрацювання (систематизації, класифікації й узагальнення). Описання поділяється на два основних види — якісне і кількісне. Якісне здійснюється із застосуванням мови відповідної науки, а кількісне — мови математики, і припускає прове­дення різноманітних вимірювальних процедур. Описання як метод емпірич­ного дослідження безпосередньо пов´язане зі спостереженням, вимірюван­ням, порівнянням, експериментом та ін.

Методи теоретичних досліджень. Групу методів теоретичних досліджень становлять методи формалізації, аксіоматичний, гіпотетико-дедуктивний, сходження від абстрактного до конкретного та ін.

Метод формалізації. Формалізація — це побудова абстрактних моделей, що розкривають сутність досліджуваних процесів дійсності. При формалі­зації міркування про об´єкти переносять у площину оперування зі знаками (формулами). Відношення знаків заміняють собою висловлення про власти­вості й відношення предметів. Таким шляхом створюють узагальнену знако­ву модель певної предметної галузі, що дає можливість виявити структуру різноманітних явищ і процесів при абстрагуванні від якісних характеристик останніх. Виведення одних формул з інших за правилами логіки і математи­ки дає формальне знання головних характеристик структури різноманітних, часом дуже далеких за природою, явищ. Формалізацію застосовують у мате­матиці, логіці, сучасній лінгвістиці тощо.

Аксіоматичний метод. За аксіоматичного методу побудови розвинутої теорії спочатку задається набір вихідних положень (аксіом або постулатів), що не потребують доказу (принаймні у межах цієї системи знання), а потім із них за визначеними правилами будується система вивідних висновків. Логі­чне мислення дає змогу переносити істинність аксіом на виведені з них ви­сновки. Сукупність вихідних аксіом і похідних від них висновків утворює аксіоматичну побудову теорії. Дотримання визначених, чітко зафіксованих правил висновку дає можливість упорядкувати процес мислення при розгор­танні аксіоматичної системи, зробити це міркування більш точним і корект­ним. Отже, аксіоматизація будь-якої теорії потребує вибору аксіом, визна­чення сукупності правил логіки, які використовуватимуться надалі, виве­дення з аксіом за допомогою правил висновку всіх інших істинних тверджень цієї теорії. За змістовно-аксіоматичного методу аксіоми вводять на основі вже набутого досвіду і вибирають як інтуїтивно очевидні положення. Правила висновку при цьому також розглядають як інтуїтивно очевидні й спеціально не фіксують. За формально-аксіоматичного методу не ставиться вимога ви­бирати тільки інтуїтивно очевидні аксіоми, для яких заздалегідь задано сфе­ру об´єктів. Аксіоми вводять формально, як опис деякої системи відношень (не пов´язаних тільки з одним конкретним видом об´єктів). Тим самим аксіо­ми у формальній системі розглядають як своєрідні визначення вихідних по­нять (термінів). Формальний розгляд аксіом може доповнюватися в цьому методі використанням математичної логіки як засобу, що забезпечує точне виведення з них висновків. У результаті аксіоматична система починає бу­дуватись як особлива формалізована мова (числення), тобто:

• вводять вихідні знаки-терміни;

• вказують правила їх поєднання у формули;

• задають перелік вихідних, прийнятих без доказу формул;

• визначають правила висновку з головних формул похідних формул.

Створену абстрактну знакову модель потім інтерпретують на найрізно­манітніших системах об´єктів.

Гіпотетико-дедуктивний метод. Цей метод як різновид аксіоматично­го методу використовують для побудови теорій в емпіричних науках. Його особливість — створення системи дедуктивно пов´язаних між собою гіпотез, із яких виводять твердження про емпіричні факти. Таким чином, система теоретичних знань будується не "знизу" за рахунок індуктивних узагальнень наукових фактів, а розгортається ніби "зверху" емпіричних даних, тобто:

• створюється гіпотетична конструкція;

• потім вона дедуктивно розгортається, створюючи систему гіпотез;

• ця система гіпотез піддається дослідній перевірці, у ході якої уточ­нюється і конкретизується.

Дедуктивна система гіпотез має ієрархічну будову. Насамперед у ній є гіпотеза (або гіпотези) верхнього ярусу і гіпотези нижніх ярусів, що є на­слідками перших гіпотез. Теорія, утворювана гіпотетико-дедуктивним ме­тодом, може поповнюватися гіпотезами до тих меж, поки не виникнуть ускладнення в її подальшому розвитку, що зумовлює необхідність перебудо­ви первинної гіпотетичної конструкції цієї теоретичної системи або висунен­ня, як правило, кількох нових, які конкурують одна з одною, вихідних гіпо­тетичних конструкцій, що пояснюють досліджувані факти і пророкують нові факти без уведення додаткових гіпотез.

Загальна характеристика юридичної наукової діяльності система реалізує особливу програму дослідження, сутність якої виражає вихідна гіпотеза верхнього ярусу. Тому конкуренція гіпотетико-дедуктив-них систем є боротьбою різноманітних дослідницьких програм. У боротьбі конкуруючих дослідницьких програм перемагає та, яка щонайкраще вбирає емпіричні дані й дає передбачення, несподівані з погляду інших програм.

Метод сходження від абстрактного до конкретного. Завдання теоретич­ного пізнання полягає в тому, щоб дати цілісний образ досліджуваного явища. Будь-яке явище дійсності можна уявити як конкретне переплетення найріз­номанітніших зв´язків. Теоретичне дослідження виділяє ці зв´язки і відобра­жає їх за допомогою певних наукових абстракцій. Але простий набір таких абстракцій не може дати необхідного уявлення про природу явища, тому необ­хідно осмислено відтворити об´єкт у всій повноті та складності його зв´язків і відношень. Такий метод дослідження називають методом сходження від аб­страктного до конкретного. Застосовуючи його, дослідник спочатку знаходить основний зв´язок (відношення) досліджуваного об´єкта, а потім, крок за кро­ком, простежує, як він змінюється в різноманітних умовах, відкриває нові зв´язки, встановлює взаємодії їх, таким чином відображаючи у всій повноті сутність досліджуваного об´єкта. Метод сходження від абстрактного до кон­кретного застосовується при побудові різноманітних наукових теорій і може використовуватись як у теоретичних, так і в прикладних науках.