Метод системно-діагностичного аналізу регіонального, територіального і внутрішньогосподарського розвитку землекористування

Методи землевпорядного проектування

Системно-діагностичний аналіз розвитку регіону і окремих територій дає змогу обґрунтувати оптимальну стратегію управлінської діяльності в галузі використання і охорони земель.

Для ефективного управління потрібно провести комплексну і глибоку оцінку стану використання та охорони земель конкретної території, яка підлягає землевпорядкуванню. Потрібно провести точний економічний, соціальний та екологічний аналіз, щоб не порушити наявного балансу стабільності. Важливо з'ясувати сильні і слабкі місця не лише економіки, а й соціальної структури.

На першому етапі дослідження виявляються основні характеристики об'єкта, чинники впливу та взаємодії в розвитку конкретних процесів. На другому етапі з'ясовуються тенденції розвитку та ви­значаються умови, за яких він буде оптимальним.

В межах реалізації цього методу здійснюється експертне оцінювання стану вузло­вих проблем в межах соціально-економічного розвитку територій регіону, району або ради за основними напрямами:

- морфологічний аналіз територій (географічне положення, економіко-інфраструктурна мережа регіону);

- аналіз виробничого потенціалу регіону (розвиток промислово­сті та сільського господарства, транспорту, зв'язку, торгівлі та об­слуговування, міжгалузевих та міжгосподарських зовнішньоекономічних зв'язків);

- розроблення макромоделі економіки землекори­стування регіону або району (зведення в систему наявних даних економічного моніторингу, створення систем моделювання розвитку господарського комплексу, системи землекористування та економіки регіону);

- комплексний аналіз населення: соціально-демографічні харак­теристики, зайнятість, рівень жит­тя, якість розвитку соціальної сфери, стан суспільної думки (оцінка, цінності та очікування населення);

- аналіз інформаційних процесів (харак­тер зв'язків державних структур управління і населення регіону, якість інформування населення про діяльність регіональних і міс­цевих адміністрацій, способи та ефективність поширення інформа­ції про стан перерозподілу земель та їх використання в структурах самої адміністрації, роль преси у формуванні громадської думки щодо регіональної земельної політики та забезпечення взаємодії громадян і політичної влади).

Перед експертам-аналітиками ставляться певні завдання по кожному з основних напрямів аналізу, а саме:

- оцінити фактичні дані щодо основних показників землекористуван­ня;

- визначити чинники, що впливають на розвиток процесів;

- виявити тенденції розвитку землекористування, ґрунтуючись на виділенні домінантних чинників;

- розглянути зв'язок досліджуваних явищ з іншими соціальними та економічними процесами;

- сформулювати висновки щодо можливостей та механізму управлінського регулювання земельних відносин та землекористування.

Під час дослідження може використовуватись підхід виявлення суперечностей, потенційно проблемних чинників, або навпаки, визначення сильних сто­рін, джерел стабільності, позитивних започаткувань.

Відповідно до результатів досліджень та встановлених приорітетних цілей розробляють стратегію землеустрою. На основі отриманих результатів проектують структур­ні, інвестиційні, правові умови для забезпечення режимів сприяння розвитку ефективного землекористування.

2. Методи економічного районування (зонування)

2.1. Інтегральне економічне районування (зонування)

Економічне районування - поділ території за природними умовами та умовами формування територіально-виробничих комплексів, що проводиться з метою забезпечення збереження екологічної рівноваги та гармонійного розвитку економіки адміністративно-територіальних утворень.

Економічний район (зона) — це частина території країни, ре­гіону або району, що характеризується комплексністю системи виробництва і спе­ціалізацією інфраструктури. Характерними для економічного району (зони) є спільність умов і процесів розвитку структури землекористування та його вза­ємодія з навколишнім природним середовищем.

Виділення економічних районів забезпечується в результаті глибокого аналізу всієї сукупності природно-ресурсних, економічних, історичних, транспортних та інших умов розвитку і розміщення господарства.

Райони (зони) територіальної організації використання та охорони земель можуть виділятися за такими чинниками:

- спільність ресурсного потенціалу території;

- подібність соціально-економічних умов, в т.ч. сформо­вані локальні системи розселення та елементи інфраструктури (ме­режа шляхів, система енергоспоживання, мережа ринків збуту про­дукції, мережа рекреаційних або оздоровчих об'єктів і територій тощо);

- подібність природних умов;

- адміністративний поділ (умови управління).

Основні принципи комплексного підходу до районування:

- врахування відмінностей у спеціалізації господарства або ти­пах землекористування всередині адміністративно-територіальної одиниці та виявлення їх сталості і доцільності господарського вико­ристання земель;

- виявлення районоутворювального значення міст, промислових вузлів та інших центрів, що визначають місце в ієрархії районів вищого рангу;

- аналіз транспортно-економічних зв'язків, їх інтенсивності й конфігурації, що впливають на формування функціональної струк­тури землекористування і відображають характер територіальної організації використання земель навколо промислових вузлів і центрів;

- врахування ймовірності будь-яких великих новобудов у райо­ні, експлуатації відкритих джерел природних ресурсів та форму­вання різних локальних територіально-виробничих комплексів з оцінюванням можливого їх впливу на економіку землекористування району (зони);

- врахування особливостей окремих частин територіально-адмі­ністративних утворень з надмірною заселеністю, заболоченістю, го­ристістю та іншими компонентами природного середовища, які по­мітно впливають на спеціалізацію землекористування.

З розвитком земельних відносин та істотними змінами в структурно-територіальному поділі земельних ресурсів межі і склад районів іноді зміню­ються. Проте в цілому контури економіч­них районів залишаються достатньо стійкими протягом тривалого часу, що дає змогу ставити конкретні завдання розвитку системи землекористування.

2.2. Галузеве економічне районування (зонування)

Галузевий економічний район — це територія з певним поєднанням галузей і виробництв, яка має специфічні умови, струк­туру, проблеми і перспективи розвитку, територіальну організацію і географічне положення.

Завданнями галузевого районування (зонування) є:

- виявлення сучасної ролі і потенційних можливостей різних територій у розвитку виробництва;

- вивчення умов розвитку виробництва у кожному районі, особливостей способів і методів господарювання, що забезпечують найефективніше використання земельних ресурсів і дохідності виробництва;

- визначення шляхів удосконалення взаємодії певної галузі з іншими видами виробництва в районі,

- виявлення су­перечностей та регіональних проблем, розв'язання яких сприяє підвищенню продуктивності виробництва;

- передбачення змін.

В економічному аналізі галузевого районування важливо дати правильну економічну оцінку розміщення галузей, визначити чинники позитивного чи негативного впливу землекористу­вання на економічну ефективність виробництва, а також можливі перспективи раціонального розміщення виробництв кожної із галузей.

Головні ознаки, за якими здійснюється галузеве району­вання:

- спеціалізація,

- концентрація,

- структура виробництва,

- сис­тема галузевих центрів,

- стійкість зв'язків виробництва з ін­шими галузями у межах певної території.

В результаті галузеві спеціалізовані райони відрізняються один від од­ного природними й економічними умовами, специфікою форму­вання земельних відносин, відстанню до ринків збуту продукції, виробничою спеціалізацією і структурою землекористування.

Під час галузевого спеціалізованого районування проводиться вивчення та обґрунтування наступних факторів:

- структури землекористування і пропорційності поєднання ви­робництв щодо сталого землекористування;

- раціонального рівня використання земель і територіальної концентрації виробництв;

- територіально-виробничих зв'язків галузей АПК та інших;

- економічно виправданих зон збуту і споживання готової про­дукції сільського господарства;

- перспектив розвитку і напрямів ефективного використання землекористування.