Законодавча основа Євросоюзу з питань охорони праці

Європейський Союз - це об'єднання демократичних європейських країн, що об'єдналися заради миру і розвитку.

Питання охорони безпеки праці прямо торкнулося в Європейському договорі з 1987 р. Згідно з розширеним тлумаченням охорони безпеки праці законодавчі основи охорони безпеки праці базуються на трьох стовпах:

1. Охорона безпеки праці працівників як передбачено Статтею 137 Договору.

2. Вільне пересування товарів, як передбачено Статтею 95 Договору.

3. Захист довкілля, що побічно має на увазі охорону безпеки праці працівників, залучених у виробничу діяльність, як передбачено Статтею 175 Договору.

Законодавство Євросоюзу у сфері охорони праці можна умовно розділити на дві групи:

- Директиви ЄС по захисту працівників;

- Директиви ЄС по випуску товарів на ринок (включаючи устаткування, машини, засоби колективного і індивідуального захисту, які використовують працівники на робочому місці).

Законодавство Євросоюзу про охорону праці згруповане таким чином:

ü Загальні принципи профілактики і основи охорони праці.

ü Вимоги охорони праці для робочого місця.

ü Вимоги охорони праці при використанні устаткування.

ü Вимоги охорони праці при роботі з хімічними, фізичними і біологічними речовинами.

ü Захист на робочому місці певних груп працівників.

ü Положення про робочий час.

ü Вимоги до устаткування, машин, судин під високим тиском і так далі.

Окрім нормативно-правових актів, в Євросоюзі широко застосовуються заходи не законодавчого характеру (наприклад, кожні п'ять років приймаються програми дій з охорони праці на робочому місці).

Директива ЄС – тип законодавчого акту Європейського союзу. На відміну від постанови або регламенту, інструментів прямої дії, директива вводиться через національне законодавство. Вона зобов'язує державу-члена в зазначений термін прийняти заходи, направлені на досягнення певної в ній мети. Директиви — підлеглий інструмент, вони повинні відображувати положення договорів, але вони так само, як і договори, мають верховенство над національним правом. Отже, якщо яка-небудь країна вчасно не ввела відповідну директиву в національне законодавство, вона проте має силу закону в цій країні — учасниці Євросоюзу, і її порушення може бути оскаржено в Суді Європейського союзу.

Директива отримує пряму дію в наступних випадках:

1. Витік граничний термін трансформації директиви в національне законодавство;

2. Положення директиви досить точні і безумовні (прямої дії не набувають норми-цілі і норми-завдання);

3. Директива містить права приватних осіб відносно держави, які повинні захищатися судами держав-членів ЄС;

4. Директива регулює "вертикальні" правовідносини (між приватними особами і публічною владою), а не "горизонтальні" (приватних осіб між собою).

Директиви ЄС з питань охорони праці є юридичними інструментами, прийнятими Європейською Радою і Європейським Парламентом. Вони мають бути перенесені до національних юридичних законодавчих основ і, таким чином, залишається можливість необхідного маневру, як можливості використання різних засобів і форм впровадження. Таким чином, реалізація Директиви може відрізнятися в деяких деталях в різних Країнах-членах ЄС.

Найцікавіший нормативний матеріал містить Директива від 12 червня 1989 р. № 89/391 "Про заходи по поліпшенню безпеки і здоров'я працівників", що включає рамкові норми ЄС по техніці безпеки і виробничої санітарії.

У преамбулі до Директиви міститься важливе принципове положення про те, що безпечні і здорові умови праці – це мета, яка не має бути підпорядкована чисто економічним умовам і інтересам. Іншими словами, дана сфера розглядається як переважно соціальна, де не повинні превалювати міркування економічної рентабельності, прибутковості, безпосередньої вигоди.

Сфера дії норм, закріплених в Директиві, майже універсальна: всі галузі економіки, всі приватні і державні підприємства, установи, організації (окрім армії і поліції), всі найняті робітники (включаючи осіб, які проходять виробниче навчання) і тимчасові працівники. Єдине виключення — домашні працівники.

У Директиві два головні розділи: обов'язки підприємців і обов'язки працівників.

У першому розділі підкреслюється, що головний обов'язок по забезпеченню здорових і безпечних умов праці покладається на підприємців. Останні не мають права перекласти цей обов'язок і відповідно відповідальність на зовнішні організації і експертів, яких вони залучають на підприємства, і на самих працівників. Обов'язки працівників по охороні праці не знімають з підприємців головну відповідальність в цієї області.

Підприємці зобов'язані забезпечити здорові і безпечні умови праці; приймати організаційні і інші заходи по запобіганню виробничим рискам і інформуванню про них працівників, по навчанню їх безпечним прийомам праці; постійно удосконалювати охорону праці, пристосовувати її до обставин, що змінюються, виходячи з таких загальних принципів:

• запобігання максимально великому числу ризиків;

• оцінки і аналізу ризиків, яким неможливо запобігти;

• ліквідації джерел виникнення ризиків;

• пристосування машин і роботи до людини, особливо відносно облаштування робочих місць, вибору виробничого устаткування, виробничих методів, прийомів праці відповідно до вимог ергономіки з метою уникнути монотонної роботи і роботи в примусовому ритмі, що завдають шкоди здоров'ю працівника;

• пристосування до вимог технічного прогресу;

• заміни небезпечного устаткування безпечним або менш небезпечним;

• проведення політики запобігання виробничому травматизму і професійним захворюванням, у тому числі вживання заходів в області технології, організації виробництва і праці, соціальних стосунків на виробництві і інших заходів, що впливають на виробниче середовище в цілому;

• пріоритету колективних заходів над засобами індивідуального захисту;

• обов'язкового проведення інструктажу працівників по техніці безпеки і запобігання виробничим ризикам.

Директива спеціально виділяє обов'язки підприємців по наданню першої допомоги працівникам, що стали жертвами нещасних випадків на виробництві, по запобіганню пожежам, евакуації працівників з небезпечних місць, вживанню заходів у випадку, якщо працівникові, його життю і здоров'ю загрожує серйозна небезпека; інформуванню, вченню і інструктажу працівників, проведенню консультацій з представниками працівників.