Суб'єкти фінансового ринку, їх класифікація та функції

Усіх суб'єктів фінансового ринку можна розглядати за економічною, юридичною та функціональною ознаками.

1. З економічного погляду основними суб'єктами на фінансовому ринку є:

— домашні господарства (населення);

— суб'єкти господарювання різних форм власності;

— держава та місцеві органи влади;

— фінансові посередники.

Через систему фінансових посередників на фінансовому ринку (банки, спеціалізовані небанківські фінансово-кредитні установи: кредитні спілки, ломбарди, страхові компанії, пенсійні фонди, інвестиційні та фінансові фонди, лізингові, трастові компанії та ін.) заощадження населення (домашніх господарств), нагромадження фірм та підприємств перетворюються на кредити й інвестиції для інших суб'єктів господарювання, що дає їм змогу задовольнити потребу в додаткових коштах з метою розширення діяльності.

2. З правової позиції роль суб'єктів фінансового ринку відіграють індивідуальні, інституціональні учасники й органи державного регулювання.

Індивідуальні учасники — це фізичні особи, які мають певні права та зобов'язання на фінансовому ринку згідно з чинним законодавством. Ними можуть бути громадяни певної держави, особи без громадянства та іноземні громадяни.

Інституціональні учасники — юридичні особи, котрі не є органами державного регулювання. До них належать підприємства, організації, товариства, компанії, фонди тощо. Ці учасники мають відокремлене майно, певні права й обов'язки, розрахункові рахунки в банку характеризуються організаційною єдністю" мають змогу виступати від свого імені, та ін.

Особливе місце займають на фінансовому ринку органи державного регулювання, — органи законодавчої, виконавчої та судової влади, а також інші державні органи.

3. Залежно від функцій, які виконують суб'єкти фінансового ринку, їх можна поділити на такі групи:

— основні або прямі учасники фінансового ринку — продавці і покупці фінансових активів (інструментів, послуг);

— інфраструктури — фінансові посередники (фінансові інститути);

— професійні учасники фінансового ринку — суб'єкти, котрі виконують допоміжні функції (функції обслуговування основних учасників або окремих операцій на фінансовому ринку тощо).

Вони відносяться до складу інфраструктури фінансового ринку, але виконують допоміжні, обслуговувальні функції, на відміну від фінансових інституційних посередників.

Головні учасники своїми діями створюють фінансовий ринок, підтримують рух фінансових інструментів та забезпечують безперервність і постійність взаємодії на ньому.

Інфраструктурні та професійні учасники фінансового ринку мають допомагати та прискорювати взаємодії між основними суб'єктами фінансового ринку, сприяти підвищенню ефективності та якості проведення операцій на ньому.

Розглянемо головні види учасників фінансового ринку стосовно основних їх груп.

Основні або прямі учасники фінансового ринку — продавці та покупці фінансових активів (інструментів, послуг), які здійснюють головні функції у проведенні фінансових операцій на фінансовому ринку. Такі учасники мають певні відмінності та особливості залежно від того сегмента фінансового ринку, на якому вони виконують функції.

На ринку позикових капіталів основними видами прямих учасників фінансових операцій е:

— кредитори, котрі характеризують суб'єктів фінансового ринку, що надають позику в тимчасове користування під певний відсоток. Головна функція кредиторів полягає у продажу грошових активів (як власних, так і залучених) для задоволення різноманітних потреб позичальників у фінансових ресурсах. Кредиторами на фінансовому ринку можуть бути: держава (здійснюючи цільове кредитування підприємств за рахунок загальнодержавного та місцевих бюджетів, а також державних цільових позабюджетних фондів); комерційні банки, які здійснюють найбільший обсяг і широкий спектр кредитних операцій; кредитні спілки та інші небанківські кредитно-фінансові установи;

— позичальники. Вони характеризують суб'єктів фінансового ринку, які отримують позики від кредиторів під певні гарантії їх повернення і за певну плату в формі відсотка. Основними позичальниками грошових активів на фінансовому ринку вважаються: держава (отримуючи кредити від міжнародних фінансових організацій і банків (державні позики); комерційні банки (одержуючи кредити на міжбанківському кредитному ринкові); підприємства (для задоволення потреб у грошових активах з метою поповнення оборотних коштів і формування інвестиційних ресурсів); населення (у формі споживчого фінансового кредиту).

На ринку цінних паперів головними видами прямих учасників фінансових операцій є:

— емітенти, котрі залучають необхідні фінансові ресурси за рахунок випуску (емісії) цінних паперів. На фінансовому ринку емітенти відіграють виключно ролі продавців цінних паперів із зобов'язанням виконувати всі вимоги, що випливають з умов їх випуску. Емітентами цінних паперів є держава, органи місцевого самоврядування, а також різні юридичні особи, створені, як правило, у формі акціонерних товариств. Окрім того, на національному фінансовому ринку можуть обертатись цінні папери, емітовані нерезидентами;

— інвестори, що характеризують суб'єктів ринку, які вкладають грошові кошти в різноманітні види цінних паперів з метою отримання доходу. Цей дохід формується за рахунок отримання інвесторами відсотків, дивідендів і приросту курсової вартості цінних паперів. Інвестори, які здійснюють свою діяльність на фінансовому ринку, класифікуються за такими ознаками:

1) за статусом вони поділяються на індивідуальних (окремі підприємства, фізичні особи) й інституціональних інвесторів (представлені різними фінансово-інвестиційними інститутами);

2) залежно від цілі інвестування розрізняють стратегічні (купують контрольний пакет акцій для здійснення стратегічного управління підприємством) і портфельних інвесторів (купують окремі види цінних паперів виключно з метою отримання доходу; основна мета портфельних інвесторів полягає у формуванні диверсифікованого портфеля цінних паперів" оптимального за критеріями дохідності, ліквідності та ризику);

3) за приналежністю до резидентів на національному фінансовому ринку вирізняють вітчизняних та іноземних інвесторів.

На валютному ринку головними учасниками валютних операцій є:

— продавці валюти, до яких належать: держава (реалізує на ринку через уповноважені органи частину валютних резервів); комерційні банки (мають ліцензію на здійснення валютних операцій); підприємства, що ведуть зовнішньоекономічну діяльність (реалізують на ринку свою валютну виручку за експортовану продукцію); фізичні особи (реалізують валюту через мережу обмінних валютних пунктів);

— покупці валюти — ті самі суб'єкти, що й її продавці. На страховому ринку основними безпосередніми учасниками фінансових операцій вважаються:

— страховики, що характеризують суб'єктів фінансового ринку, які реалізують різні види страхових послуг (страхових продуктів). Головна функція страховиків полягає у здійсненні усіх видів і форм страхування шляхом перейняття на себе за певну плату різноманітних видів ризиків із зобов'язанням відшкодувати суб'єктові страхування збитки при настанні страхового випадку. Основними страховиками є: страхові фірми та компанії відкритого зразка, котрі надають страхові послуги усім категоріям суб'єктів страхування; компанії перестрахування ризику (перестраховики), які беруть на себе частину (або всю суму) ризику від інших страхових компаній (головна мета операцій перестрахування — поділення великих ризиків з метою зменшення сум збитку, що відшкодовує первинний страховик при настанні страхового випадку);

— страхувальники, які характеризують суб'єктів страхового ринку, котрі купують страхові послуги у страхових компаній та фірм з метою мінімізації фінансових втрат при настанні страхової події. Страхувальниками є як юридичні, так і фізичні особи.

На ринку золота й інших дорогоцінних металів та дорогоцінного каміння головними безпосередніми учасниками фінансових операцій є:

— продавці дорогоцінних металів та каміння, якими можуть бути: держава (реалізує частину свого золотого запасу); комерційні банки (реалізують частину золотих авуарів); юридичні та фізичні особи (за потреби реінвестування коштів, що раніше були вкладені в цей вид активів (засобів тезаврації);

— покупці дорогоцінних металів і каміння — ті самі суб'єкти, що і продавці (за відповідного нормативно-правового регулювання їх складу).

На ринку нерухомості основні суб'єкти поділяються на учасників первинного і вторинного ринку нерухомості.

Продавцями на первинному ринкові нерухомості є поодинокі будівельні фірми та муніципальна влада; на вторинному — ріелтерські фірми та приватні особи. На вторинному ринку житла виокремлюється орендний сектор. Надання житла в оренду практикують як приватні власники, так і муніципальна влада.

Покупцями житла виступають ріелтерські фірми, юридичні та фізичні особи. Окрім продавців і покупців, інфраструктуру ринку житла утворюють агентства з нерухомості, оцінники житла, банки, що займаються кредитуванням та фінансуванням житлового будівництва, кредитуванням купівлі житла й іпотечними операціями, юристи, котрі спеціалізуються на операціях із нерухомістю, страхові компанії, інформаційні та рекламні структури.

Отже, суб'єкти фінансового ринку, що належать до першої групи — основних або прямих учасників ринку (продавців і покупців фінансових активів), мають певні відмінності й особливості залежно від того сегмента фінансового ринку, на якому вони виконують свої функції. їх класифікацію подано у табл.14.1.

Таблиця 14.1. Класифікація суб'єктів фінансового ринку — прямих учасників, фінансових операцій

Позитивні та негативні сторони ринку.
Позитивні сторони ринку проявляються не тільки у стимулюванні розширеного відтворення на найновішій науково-технічній основі, але й в ефективному розподілі товарів, послуг і ресурсів. Конкурентна ринкова система скеровує ресурси у виробництво тих товарів і послуг, в яких суспільство має нагальну потребу. Вона диктує застосування найефективніших методів комбінування ресурсів для виробництва і сприяє розробці та впровадженню нових, ефективніших технологій виробництва. Тобто "невидима рука" керує особистою вигодою і забезпечує суспільство виробництвом найбільшої кількості необхідних товарів і наявних ресурсів.

Виходить, ринкова економіка забезпечує максимальну економічну ефективність. У чисто ринковій системі ніхто з індивідів або державних органів не займається розв'язанням тріади економічних проблем: Що? Як? Для кого? У системі вільного підприємництва виробники і споживачі просто зустрічаються на ринку і визначають ціни й обсяги виробництва. Це видно на прикладі будь-якого багатомільйонного міста, яке без постійного потоку товарів, що рухається у місто та з міста, було б приречене на голодну смерть. Із багатьох районів країни, а часом і з найвіддаленіших куточків земної кулі не припиняється потік товарів. Таким чином, мільйони жителів цих міст можуть спокійно спати, не остерігаючись можливого краху тих господарських процесів, від яких залежить існування міст. До того ж, уся ця ділова активність не вимагає будь-якого коригування або вказівок згори.

Та якщо уважніше придивитися, то виявиться, що ринкова система — це не система хаосу й анархії. У ній існує певний порядок. Ринкова економіка являє собою відпрацьований механізм для неусвідомленої координації дій людей і фірм через систему цін і ринків. Без централізованого інтелекту він розв'язує проблеми, які сьогодні не можуть розв'язати найпотужніші ЕОМ. Ніхто його не проектує. Він просто розвивається. Як і людське суспільство, він змінюється. Але він розв'язує першорядне завдання будь-якого суспільства — необхідність вижити.

Важливою неекономічною перевагою ринкової системи є та обставина, що вона ґрунтується на ролі особистої свободи. Однією із фундаментальних проблем організації суспільства є координування економічної діяльності багатьох індивідів і підприємств. Вище було показано, що існує декілька способів здійснення такої координації, зокрема централізоване управління і використання заходів примусу або добровільне співробітництво за допомогою ринкової системи.

Досвід показує, що лише ринкова система здатна координувати економічну діяльність без примусу. Ринкова система являє собою свободу підприємництва і вибору. Саме на цьому ґрунті вона і досягає великих успіхів. Підприємців і робітників не переводять із однієї галузі в іншу на підставі урядових директив, щоб забезпечити виконання виробничих завдань, встановлених якимсь всемогутнім урядовим відомством. Навпаки, за ринкової системи вони вільні домагатися збільшення власної вигоди, з урахуванням, звичайно, можливих здобутків і втрат від самої ринкової системи.

Особливістю ринкової організації економічної діяльності є недопущення втручання однієї особи у більшість видів діяльності іншої. Споживач захищений від примусу продавця, оскільки існують інші продавці, у кого він може купити потрібний йому товар. Продавець у свою чергу захищений від примусу з боку споживача, оскільки існують інші споживачі, яким він може продати свій товар. Найманий робітник захищений від примусу з боку роботодавця, оскільки існують інші підприємці, у котрих він може працювати. Ринковий механізм здійснює все це знеособлено, без централізованих органів влади. Таким чином, чисто ринкова економіка сприяє ефективному розподілу ресурсів і особистій свободі.

Конкурентній ринковій економіці притаманні не тільки позитивні сторони, її функціонування має й цілу низку негативних наслідків. Вадою охарактеризованої вище системи цін е те, що насправді конкуренція ніколи не буває досконалою. Фірми не знають, коли зміняться смаки споживачів, тому вони можуть викликати перевиробництво в одній галузі та недовиробництво в іншій. На той час, коли вони дізнаються про це із власного досвіду, становище знову може змінитися. Крім того, у конкурентній системі одні виробники не знають, які методи застосовують інші, і тому витрати виробництва не знижуються до мінімуму. В конкурентній боротьбі, зберігаючи у секреті набуті знання, можна досягти такого ж успіху, як і підтримуючи високий рівень виробництва.

З розвитком ринкової економіки дещо послаблюється конкуренція. Хоча з суспільного погляду конкуренція бажана, вона найбільше докучає індивідуальному виробникові своєю безжалісністю. Вільному, індивідуалістському середовищу в ринковій системі певною мірою властиве те, що підприємці, прагнучи прибутку і поліпшення своїх економічних позицій, намагаються позбутися обмежених пут конкуренції. В умовах ринкової економіки постійно відбувається злиття фірм, мають місце таємні змови компаній, нещадна конкуренція тощо. Усе це сприяє послабленню конкуренції і зменшенню її регулюючого впливу.

На послаблення конкуренції впливає і сам технічний прогрес. Найновіша технологія здебільшого вимагає використання величезної кількості реального капіталу, великих ринків, комплексного централізованого інтегрованого ринку і багатих та надійних джерел сировини. Тобто досягнення максимальної ефективності виробництва на основі застосування нової технології часто вимагає існування невеликого числа порівняно великих фірм, а не великої кількості порівняно малих.

Звуження конкуренції дещо послаблює і ринкову систему як механізм ефективного розподілу ресурсів. Виробники і постачальники ресурсів стають менш залежними від волі споживачів. Суверенітет виробників і власників ресурсів ставить під сумнів і підриває суверенітет споживачів.

Дещо втрачає роль "невидима рука" у поєднанні особистих і суспільних інтересів. До того ж, забезпечений ринковою системою захист від примусу в умовах розвинутої конкуренції ґрунтується на розпорошенні економічної влади. А концентрація економічної влади, якою супроводжується спад конкуренції, дозволяє тим, хто має цю владу, здійснювати заходи примусу.

Не завжди ринкова система забезпечує суспільство тими товарами, які йому найбільше потрібні. З ослабленням конкуренції підривається також і суверенітет споживача, ринкова система втрачає свою здатність розподіляти ресурси відповідно до бажань споживачів.

Ринкова система породжує відчутну соціальну нерівність. Вона дозволяє найздібнішим і найспритнішим підприємцям нагромаджувати величезні багатства; до того ж право спадковості з часом значно посилює цей процес нагромадження. Вказаний процес, крім кількісних і якісних відмінностей у людських ресурсах, які постачаються домогосподарствами, породжує в ринковій економіці надзвичайно нерівний розподіл грошових доходів. У результаті багаті володіють значно більшою кількістю "грошових голосів", ніж бідні. Виходить, що ринкова система виділяє ресурси на виробництво вишуканих предметів розкоші для багатих за рахунок ресурсів на виробництво предметів першої необхідності для бідних.

Ринкова система не завжди може враховувати всі вигоди і витрати, пов'язані з виробництвом і споживанням певних товарів і послуг. Деякі вигоди і витрати виступають стосовно до ринку зовнішніми в тому розумінні, що вони припадають на частку інших економічних агентів, які не є безпосередньо покупцями і продавцями. Такі вигоди і витрати називаються вигодами або витратами переливу.

Іншими словами, не всі види людської діяльності можуть функціонувати на чисто комерційних засадах. Так, попит споживачів, що враховується ринком, виражає лише задоволення, отримане індивідуальними споживачами, які одержують товари і послуги; він не віддзеркалює того факту, що купівля такої послуги, як освіта, приносить вигоду або задоволення всьому суспільству.

Так само і виробники приймають рішення про виготовлення продукції, враховуючи лише ті витрати, які їм диктує ринок, і не зважаючи на зовнішні витрати, тобто витрати, що припадають на частку суспільства в цілому, як, наприклад, різні форми забруднення навколишнього середовища.

Отже, там, де попит і пропозиція не відображають усіх вигод і всіх витрат виробництва, тобто де існують вигоди і витрати переливу, ринкова система не здатна забезпечити такий розподіл ресурсів, який найкращим чином задовольняв би суспільні потреби.

Важливо відзначити, що ринкова система враховує лише індивідуальні потреби. Існує багато потреб у товарах і послугах, виробництво яких не може фінансуватися індивідами через ринкове посередництво. Наприклад, автомагістралі, національна оборона, боротьба з повенями не можуть бути куплені у бажаній кількості сім'ями на індивідуальній основі. Ринковий механізм не здатний враховувати такі суспільні потреби.

Одним із найвідчутніших негативних наслідків функціонування ринку є безробіття. Ринкова система, як показує досвід, не може забезпечити повної зайнятості і стабільного рівня цін. Тому невипадково проблеми безробіття і інфляції, про які детально йтиме мова нижче, постійно турбують не тільки вчених, але й державних діячів.

Хоча в природі чисто ринкової системи не існує, але її аналіз корисний тим, що дає таку картину реальності, яка є нормою, еталоном, з яким можна зіставляти реальну економіку. При цьому важливо відзначити, що між ринковою системою, яка аналізується в теоретичному плані, і дійсною ринковою системою, що нині функціонує в економічно розвинутих країнах, існують істотні відмінності.

У багатьох країнах на ринках продуктів і ресурсів конкуренція ведеться не між безліччю дрібних фірм, які функціонують у системі чисто ринкової економіки, а між декількома великими фірмами. Те саме відбувається і на багатьох ринках робочої сили, де панують великі профспілки. Вступ до ряду високоприбуткових галузей ускладнений патентами, обмеженим доступом до ключових ресурсів, великими перевагами у рівні витрат виробництва, дискримінаційною ціновою стратегією та іншими перепонами.

Виходить, у реальному житті монопольні елементи зумовлюють відхилення від досконалої конкуренції, їхня діяльність може викликати порушення у ціноутворенні, неправильний, марнотратний розподіл ресурсів і виникнення монопольних прибутків, наявності лише декількох суперників ще недостатньо для досконалої конкуренції. Економічне визначення "недосконалого конкурента" таке: це кожний, хто купує або продає будь-який товар у достатній кількості, що впливає на ціну цього товару. Нині все економічне життя являє собою поєднання елементів конкуренції і монополії. Переважаючою формою є не досконала, а недосконала (монопольна) конкуренція. При цьому важливо наблизитись до більш-менш досконалої конкуренції.

Важливою відмінністю між теоретичною моделлю ринкової системи і ринковою системою, що реально функціонує у більшості економічно розвинутих країн, є економічна роль, яку в цих країнах відіграють уряди. На противагу пасивному урядові, що припускалось у теоретичному плані, в реальному житті державний сектор більшості сучасних країн є активним та інтеґральним компонентом економіки. Через свої уряди суспільство вживає, як буде показано у спеціальному розділі, заходи, спрямовані на протидію негативним наслідкам ринку і сприяння повнішому прояву його позитивних сторін.

Підсумки

1. Перед кожною економічною системою виникають такі фундаментальні проблеми: Що? Як? Для кого?

2. У ринковій економіці виробляють лише ті продукти, виробництво і продаж яких забезпечує загальний виторг, достатній для покриття всіх витрат, включаючи і нормальний прибуток. Тому продукти, які не забезпечують нормального прибутку, не виготовляють. Наявність економічного прибутку означає процвітання галузі, є сигналом до її розширення.

3. Незалежність споживача означає, що і підприємства, і постачальники ресурсів скеровують свої зусилля відповідно до потреб споживача.

4. Конкуренція змушує підприємства застосовувати технологію, яка забезпечує найнижчі витрати, а отже, — економічно найефективнішу.

5. Фірми, які прагнуть отримати вищий прибуток, з одного боку, і постачальники факторів виробництва, що домагаються більшої грошової винагороди з них, — з іншого, домовляються між собою про здійснення таких змін у розподілі ресурсів, а отже, і в структурі продукції, яких вимагає суспільство.

6. Ринкова інфраструктура як важливе утворення ринкової економіки містить такі елементи: біржі (товарні, фондові, валютні, праці), брокерські, страхові, аудиторські фірми, торгові доми, торгово-промислові палати, ярмарки, маркетинг, холдингові компанії та ін.

7. Ринок має не тільки позитивні сторони; йому властиві і ціла низка негативних наслідків. З розвитком ринкової системи дещо послаблюється конкуренція, відбувається злиття фірм, таємні змови. Передові технології означають необхідність великомасштабних фірм-виробників. Звуження конкуренції дещо послаблює і ринкову систему як механізм ефективного розподілу ресурсів. Ринкова система породжує відчутну соціальну нерівність. Тому важливу роль в економічно розвинутих країнах з ринковою економікою відіграють уряди.