ГЛАВА 5. ІНФОРМАЦІЙНА БЕЗПЕКА

Історія формування категорій «національна безпека» і «національні інтереси». Поняття і кранові основи інформаційної безпеки України. Напрями державної політики у галузі інформаційної безпеки. І нетитуціопальний механізм інформаційної безпеки. іжнароОнонтові основи інформаційної безпеки.

5. І. Історія формування категорії! «національна безпека» та «національні інтереси».

Інформаційна безпека останнім часом стала одним Із найважливіших напрямів інформаційної діяльності. Важливість цього напряму зумовлена низкою чинників. Передусім це ключова організаційно-управлінська та регулятивно-контрольна функція інформаційного чинника в сучасному суспільстві. Але пропорційно до збільшення ролі цього чинника зростають і можливі суспільно-небезпечні наслідки від протиправного втручання в інформаційні відносини і процеси Крім того, в умовах сучасних глобалізаційних тенденцій Україна мас бути спроможною адекватно відповідати на всі виклики та небезпеки, пов’язані з розбудовою глобального інформаційного суспільства.

У загальному вигляді інформаційна безпека віїсту нас складовою або підсистемою такої категорії, як «національна безпека». Це поняття має велику кількість вимірів та аспектів, різниця між якими зумовлена і за відповідними позиціями, з яких розглядається це питання Навіть за наявності певних принципових узгоджень щодо методології та системи світогляду відразу помітні розбіжності в баченні сутності та змісту національної безпеки у фахівців-правників на відміну від військових, економістів, політологів та ін. Оскільки мстою цього розділу є аналіз різних аспектів інформаційної складової національної безпеки саме з позицій юридичної науки, причому під адміністративно-управлінським кутом зору, то і підхід до цієї проблеми буде певною мірою обмежений наявними організаційно-правовими засадами.

Навіть у межах окресленого організаційно-правового підходу можна виділити дві самостійні галузі Існування понять національної безпеки та її інформаційного компонента. По-перше, це теоретична галузь національної безпеки, яка розглядає окреслену проблему що до розуміння її змісту й сутності, визначення її місця в системі державної діяльності тощо

По-друге, це практична галузь національної безпеки, що розглядає нормативно-правові основи діяльності держави, спрямовані на захист національної безпеки та на створення відповідних дієвих механізмів цього захисту.

Категорія «національна безпека» виникла як зовнішньополітична і є цілком американським винаходом. Вперше на державному рівні це поняття було використано в р. в посланні тодішнього президента США Теодора Рузвельта конгресу США. в якому він обґрунтовував приєднання зони Панамського каналу інтересами національної безпеки.

Відтоді національна безпека стала об’єктом досліджень у галузі спочатку політичної науки, а згодом, коли цей термін із політичного лексикону перейшов у нормативно-правові акти - і юридичної науки. Ще одним певною мірою відокремленим напрямом розроблення проблем національної безпеки можна вважати так звані «стратегічні дослідження», тобто відповідний аналіз зовнішньо- та внутрішньополітичної ситуації з урахуванням широкого спектра об’єктивних суб’єктивних чинників, які здійснюють спеціальні установи на замовлення нейтральних органів державної влади і результати якого використовуються, останніми дія прийняття політичних рішень.

Щодо «чистої» американської концепції національної безпеки зазначимо, що вона ґрунтується на теорії «національних інтересів», і саме звідси бере початок відповідна модель співвідношення, в якій національна безпека розглядається як частина національних інтересів. Така модель нині набула широкого визнання Вперше іі запропонував американець У. Лнппман. Дослідниками цієї проблеми були також Б. Броуді, М. Гальпсрін. Г. Кан. Г. Кіссінджер. Г. Ласвсл. Г. Моргентау. Дж. Шлсссінджер.

Однією іі особливостей американської школи слід назвати розроблення двох принципових підходів, один із яких пов’язує національну безпеку з могутністю держави, що і створює ресурс захисту безпеки, а другий ставить на перше місце міжнародну співпрацю як створення у. мов гарантування національної безпеки

Розглядаючи Історію введення в політичний і правовий обіг категорій «національна безпека» та «національні інтереси’. зазначимо певний негативний аспект їх застосування. Від початку ці поняття стали використовувати для обґрунтування принципово протиправних і антидемократичних дій. Тобто йдеться про певні неузгодженості правотворчого і право застосовною аспектів цих категорій. Вони несуть певний відбиток харизматичності, перетворилися на зручний Інструмент спочатку міжнародної, а згодом і внутрішньої політики Виникнення їх саме в міжнародній галузі також має своє пояснення. На початку XX ст. міжнародне право вже склалося в чітку систему, яка значною мірою обмежувала дії держав, і. отже, потрібно було знайти виправдання порушенню цих обмежень. А обґрунтування зневаги до норм міжнародного права необхідністю захисту національної безпеки виявилося цілком дієздатним. На жаль, така сама доля спіткала іі застосування категорії національної безпеки у внутрішній галузі, яка. також, почали використовувати в США як привід дія обмеження громадянських свобод. Прикладом став Соттипш І’ітігої Асі. або Закон про контроль за комуністами 1950 р.. згідно з яким кожна організація, визнана комуністичною, відразу оголошувалася незаконною і втрачала будь-які права.

В СРСР подібна термінологія не використовувалася, а перші розробки в пні галузі з’явилися в 1990 р. зі створенням Фонду національної та міжнародної безпеки. Можливо, це можна пояснити тим. Що СРСР мав власні, що ґрунтувалися на комуністичній ідеології, методи пояснення своїх, часто протиправних, дій.

Процес захисту державою своїх інтересів та безпеки безпосередньо пов’язаний із проведенням державної політики, в межах якої і здійснюються конкретні заходи їх реалізації. Зокрема, існує думка про те. що «національна безпека - це державна політика, скерована на створення внутрішніх і міжнародних умов, сприятливих для збереження чи зміцнення життєво важливих національних цінностей: це стан, що забезпечує захищеність інтересів народу й держави, суспільства та кожного його члена».

Проте будь-якій інтерпретації поняття «безпека та «небезпека» пов’язані з умовами існування певного об’єкта, що характеризується, відповідно, відсутністю або наявністю реальної чи потенційної загрози. А політика, яка є певною системою заходів відповідної спрямованості, виступає як інструмент, що змінює або намагається змінити в той чи інший бік умови існування об’єкта, повертаючи вектори розвитку в бік зменшення чи збільшення загрози.

Складовими сучасної системи безпеки є такі:

- доктрина і правова основа, якими визначаються основні завдання і принципи державної діяльності що до захисту безпеки:

- інституціональний механізм, тобто сукупність міжнародних і національних державних і громадських органів, які в своїй діяльності вирішують певні завдання щодо підтримання стану безпеки різних рівнів:

- методологічна база, тобто способи, засоби й ресурси. що використовуються для реалізації конкретних завдань у межах політики безпеки.

Безпосередній зв’язок поняття «безпека» з конкретним об’єктом та ііого у мовами існування робить неп об’єкт головним критерієм класифікації видів безпеки.

За об’єктним складом (особа, суспільство або держава, що є об’єктом загрози) розрізняють безпеку: міжнародну (безпеку багатьох держав), окремої держави, особисту (безпеку конкретної особи) та суспільну (безпеку невизначеного кола осіб). За галуззю суспільних відносин, що є об’єктом загрози, виокремлюють безпеку: інформаційну, військову, економічну, політичну, екологічну, санітарно-епідеміологічну. культурну, технологічну. ядерну, пожежну, безпеку дорожнього, залізничного та повітряного руху, безпеку мореплавства та ін. Хоча буває досить важко розрізнити види безпеки, або безпеку одного суб’єкта та безпеку інших суб’єктів.

Загалом сучасні процеси глобалізації призводять до певного стирання меж між внутрішньодержавними і міжнародними проблемами Будь-які критичні ситуації в одній державі (порушення прав людини, екологічна або економічна криза, соціальні, національні або військові конфлікти) миттєво позначаються на стабільності й розвитку цілих регіонів і можуть перетворитися на міжнародні.

Реалії сьогодення не оминули і таку досить консервативну галузь, як національна безпека. Причому йдеться не про загальні цілі, які є певного роду догмою для будь-якої держави, а насамперед про засоби, якими досягають цих цілей.

Домінуючими в ціп трансформації стали два чинники По перше, внаслідок розподілу СРСР та закінчення «холодної війни» зникла або значно зменшилася загроза глобального військового конфлікту. По-друге, нинішній світ, принаймні його розвинена частина, охопленим процесами глобалізації та інтеграції. Все це зумовило певний зсув векторів у національних системах, зокрема включення в них елементів глобалізації. За деякими концепціями «національна безпека» певною мірою втрачає свій державний або блоковий характер, перетворюючись на глобальне явище, що частково залежить не від потужності держави, блоку чи угруповання держав, а від процесів міждержавної та міжнародної співпраці

Подібними міркуваннями зумовлена і поява специфічного терміна «кооперативна безпека». На думку Д. Дьюіта. основами цієї нової системи кооперативної безпеки стають три елементи:

- спрямованість не на залякування агресора, а на створення твердих гарантій запобігання агресії:

- альтернативність політиці союзів або принаймні співіснування поряд з ними:

- просування в галузі не лише військової, а й невійськової безпеки».

Характерними її рисами стає зменшення військових зовнішніх загроз на тлі розвитку низки процесів як глобального, так і регіонального характеру. що негативно впливають на внутрішню безпеку. Такими негативними процесами є: нові громадянські та міжнаціональні, міжконфесійні конфлікти, масові пору шепни прав людини, зростання насильства, поширення наркотиків, тероризму, епідемії
та екологічні проблеми. Саме просування векторів небезпеки від військових до невійськових і зумовлює потребу кожної держави приділяти увагу поліпшенню своєї внутрішньої безпеки.

ЗІ зсувом основних загроз у невійськову площину безпосередньо пов’язане деяке протиставлення індивідуальної безпеки та безпеки держави. Цікавою щодо цього думка колишньою міністра закордонних справ Канади Ллойда Ексвордсі. який вважає, що . попри посилення міжнародної безпеки, безпека людей стає менш гарантованою через зростаючу кількість внутрішніх конфліктів. Він вважає, що саме ці внутрішні конфлікти та зазначені вище негативні чинники, і якими держава або не може, або не бажає боротися, спростовують гіпотезу, що безпека особи залежить від безпеки держави Л. Єксвордсі пов’язує зміцнення безпеки, особливо безпеки людини, в сучасному світі із впровадженням принципово нової наднаціональної стратегії кооперативної безпеки, яка має шість складових, саме:

- система індивідуальної безпеки потребує енергійного втручання для захисту людського життя. зокрема, застосування примусових заходів серед яких санкції та військове втручання:

- важливо оцінити людські «витрати» стратегій безпеки – як міжнародних, так і пов’язаних із безпекою окремої держави:

- політика безпеки маг бути тісно інтегрована у стратегію підтримання прав особистості, демократії та розвитку:

- зважаючи на складний характер сучасних викликів безпеці індивідів. Ініціативи в цій галузі мають бути спрямовані до суб’єктів світової спільноти, включаючи держави, багатосторонні організації та групи громадянського суспільства, а оскільки проблеми безпеки особистості мають транснаціональну природу, лише багатостороння співпраця дасть знайти ефективні рішення.

- результативність цих рішень залежатиме від посилення операційної координації, тобто чітко погоджених дій різних суб’єктів, зокрема учасників політичних переговорів, «блакитні що ломи», спостерігачів за правами особи та відповідальних за гуманітарну допомогу;

зростаючу роль у концепції безпеки відіграють неурядові організації - органи громадянського суспільства, які в багатьох випадках були у найбільш ефективними партнерами в зусиллях щодо захисту безпеки людей. Загалом політика національної безпеки держави спрямована на зменшення 11 уникнення наявних та можливих загроз нормальному розвиткові держави відповідно до її цілей і є частиною національних інтересів країни

Характеризуючи поняття національних інтересів, потрібно усвідомлювати, що інтерес взагалі - це «об’єктивно зумовлений мотив діяльності окремої людини, соціальної спільноти, суспільства в цілому. спрямований на досягнення мети. Він мастаку структуру: конкретні об’єктивні у мови існування суб’єкта цього інтересу, суб’єктивна система цінностей, яка зумовлює конкретні завдання та необхідність їх досягнення і. нарешті, конкретна мста (завдання), що стоїть перед суб’єктом. Отже, якщо поняття національної безпеки виражає стан захищеності держави. її громадян від різних загроз, то поняття національних інтересів - зміст головних цінностей, цілей і прагнень суспільства й держави на конкретно-історичному стані розвитку Національні інтереси - це «інтегральний вираз інтересів усіх членів суспільства, що реалізуються через політичну систему відповідної держави, як компроміс у поєднанні запитів кожної людини і суспільства в цілому».

Державна політика завжди виражає і представляє певний суспільний інтерес. У формуванні державної політики виражаються Інтереси держави та суспільства загалом (національні інтереси) та інтереси окремих фізичних і юридичних осіб.

Категорія національних інтересів має системний характер у розумінні, що. з одного боку, вона є основою для визначення цілей і напрямів державної політики та діяльності органів публічної влади і політичної системи в цілому, а. з другого в тому, що зміст національних інтересів формується у процесі розвитку держави й суспільства під впливом зовнішніх і внутрішніх об’єктивних чинників: у формуванні змісту національних інтересів беруть участь усі інститути держави, суспільства, окремі громадяни. Подібна ситуація потребує комплексного підходу до формування національних інтересів і характеризує його як досить складний процес, оскільки при визначенні єдиної загальнонаціональної системи потреб (інтересів) варто враховувати інтереси і потреби різних за характером суб’єктів (держави, її органів та інститутів, суспільства, суспільних гру п. індивідів). Не зрідка подібні інтереси можуть бути радикально протилежними і вступати в конфлікт. Для уникнення таких конфліктів і погрібні базові національні та державні цінності, які зазвичай формалізуються в нормах основних законодавчих актів держави

Національна безпека співвідноситься з національними інтересами як частина й ціле і є важливою складовою національного інтересу держави, поряд із внутрішньою стабільністю, економічною успішністю, моральним здоров’ям суспільства, сприятливим зовнішнім оточенням, позитивним міжнародним іміджем «‘. Безпечні умови існування – це одна з базових потреб як окремого індивіда, так і суспільства цілому, а отже, держави як територіальної організації суспільства.

Місце і роль такого чинника як безпека в житті особи та суспільства, та його впливу на легітимність державної влади добро пояснює ієрархічна теорія потреб американського психолога А. Маслоу. У межах цієї теорії виділено два типи потреб - базисні (постійні) та похідні (ціль потреби). Базисні потреби мають чітку ієрархію від нижчих до вищих, що складається із п’яти рівнів; фізіологічний, безпека, любов, самоствердження та самоактуалізація (творчість). Похідні (цілі-потреби) є рівнозначними, наприклад, потребам у справедливості, добробуті, порядку тощо.

Отже, на потребі в безпеці ґрунтується система потреб людини. Задоволення цієї потреби є основою подальшого розвитку й задоволення потреб більш високого рівня. Так само і в життєдіяльності держави за певних умов (наявність істотних зовнішніх або внутрішніх загрозу безпека може бути на першому плані, але у повсякденному бутті держави це дише один із багатьох напрямів її діяльності.

Як уже зазначалося, категорії національної безпеки та національних інтересів мають політичне походження і. набуваючи конкретного суспільного І державно-політичного змісту та значення, виражаються у нормах законодавства Існує кілька сучасних концептуальних підходів до співвідношення функцій захисту національної безпеки та інших функцій держави.

Одним з найбільш широких є трактування питання національної безпеки законодавством Російської Федерації, з якого, до речі. Україна зробили низку запозичень

Так. ч. 1 ст. І Закону Російської Федерації «Про безпеку» визначає що «Безпека - стан захищеності життєво важливих інтересів особи, суспільства та держави від внутрішніх та зовнішніх загроз». а згідно з ч. 2 цієї статті, основними об’єктами безпеки є «особа - її права і свободи: суспільство - його матеріальні та духовні цінності; держава - її конституційний лад. суверенітет і територіальна цілісність».

У цьому нормативно-правовому акті чітко простежується тенденція до створення всеохопної системи безпеки, адже така категорія, як інтереси особи, суспільства та держави, не має чітких меж і будь-яка більш-менш значуща проблема може бути оголошена життєво важливим національним інтересом. Необхідність захисту подібного інтересу, в свою чергу, зумовлює узгоджену діяльність органів публічної влади дія досягнення поставленого завдання. Так ч. І ст. 4 названого Закону встановлює, що : «Безпека досягається проведенням єдиної державної політики в галу зі забезпечення безпеки системою заходів економічного, політичного, організаційного та іншого характеру . адекватних загрозам життєво важливим інтересам особи, суспільства та держави». Фактично ця концепція забезпечує максимальне і практично необмежене втручання держави в усі практично всі аспекти життя людини і суспільства.

Дещо інший підхід до законодавчого визначення обсягів поняття «національна безпека» використано на батьківщині цього терміна – у США Правовою основою забезпечення національної безпеки США є закон про національну безпеку 1947 р. - 1947. На жаль, він безпосередньо не визначає терміна «національна безпека». Але. згідно з указом президента США «Про класифіковану інформацію з національної безпеки» — СІаззфеа’N0110110!Зесигіїу Іп/агтаїїоп (частина 1. секція І. І. ). «національна безпека означає національну оборону або зовнішні відносини Сполучених Штатів». Подібний підхід простежується практично в усіх нормативно-правових актах США з питань національної безпеки. Зовнішня спрямованість національної безпеки в її американському розу мінні підкреслюється існуванням двох специфічних нормативно-правових актів - закону «Про національну безпеку» 1947 р. та закону «Про внутрішню безпеку» 1951 р. Ріс шістаї зесигіїу асі о/1951.

Відомі події 11 вересня 2001 р. справили величезний вплив на формування концепції національної безпеки в Сполучених Штатах і сприяли розширенню кола питань, які віднесено до цієї галузі. Це виявилося і у виникненні нового терміна Іютекіміхесипіу, який фактично є варіацією на тему внутрішньої безпеки і стосується насамперед запобігання терористичним атакам на території США. Цей термін запроваджено Законом «Про внутрішньодержавну безпеку» 2002 р. - отеїаіиіХесигііу Асі о/2002, який трактує терміни Атепсап Нотеїмиіта Иотеїаті як Сполучені Штати або територія Сполучених Штатів. Проте навіть у цьому разі такі питання, як. наприклад, екологія та соціальна галузь, до питань національної безпеки не включаються, на відміну від російської та української концепцій.

Зазначимо також, що обидві ці концепції належать державам, які мають загальновизнаний статус «наддержав» з виключно широкими геополітичними інтересами Хоча відомі приклади ще більш прагматичного й обмеженого підходу до питань національної безпеки. Наприклад, це стосується досвіду Канади, яку об’єднує з Україною такий чинник як близьке сусідство з наддержавою (в її випадку із США. в нашому - із Росією). Так. за законом «Про розвідувальну службу безпеки Канади» (Сапаа’іап Несигіїу ІіиеИі£спсе Неіуісе Асі) 1984 р. «питаннями, що стосуються безпеки Канади, є:

а) шпигунство або саботаж, спрямовані проти Канади або такі, що є шкідливими для інтересів Канади, чи діяльність, спрямована на підтримку такого шпигунства або саботажу:

Ь) діяльність, що чиниться під зовнішнім впливом усередині або щодо Канади, яка є шкідливою для інтересів Канади, таємною або оманною або містить загрозу для будь-якої особи;

с) діяльність усередині або щодо Канали, спрямована на підтримку загрози чи використання актів серйозного насильства проти осіб або манна з мстою досягнення політичних цілей у середині Канади або іноземної держави:

і/) діяльність, спрямована на підрив за допомогою таємних протиправних дій чи така, що має намір призвести врешті до руйнації чи повалення шляхом насильства конституційно заснованої системи державного управління в Канаді, але не включає законні адвокатський захист, протест або незгоду, якщо це не здійснюється у поєднанні з діяльністю, віднесеною до частин від (а) ДО (і/)ш.

Як бачимо, порівняно з уже зазначеними трактуваннями національної безпеки, в канадському варіанті коло її питань значно звужене і охоплює лише питання, критично необхідні для забезпечення нормальних умов існування держави.

Проте, як широке, так І вузьке трактування терміна «національна безпека» має переваги і вади. «За своєю суттю вибір між цими двома трактуваннями можна розглядати в контексті дискусії що до кількості та обсягу функцій, які має викот вати держава, інакше кажучи - питання про межі втручання держави в життя суспільства. Крім того, важливими є не тільки формальні межі державного втручання в інтересах національної безпеки, а і його зміст і методи. Тобто важливо не те. що робиться дія захисту національної безпеки, а як робиться. Причому обидві концепції є актуальними і адекватними для відповідної держави, але ці актуальність і адекватність зумовлені передусім відповідністю цих концепцій геополітичним. економічним та соціальним реаліям, основним цілям і завданням держав, яким вони належать Тому, аналізуючи проблеми національної безпеки конкретної держави, слід дуже обережно підходити до використання зарубіжного досвіду з огляду на індивідуальний зміст і характер безпеки кожної держави. Маючи однакові функціональні завдання захисту власно) безпеки, різні держави, залежно передусім від геополітичних реалій, ставлять перед собою принципово різні цілі та обирають різні способи й методи їх досягнення.

Слід також зважати на те. що політичне походження зумовило перетворення національних інтересів та національної безпеки на такі собі «гумові» категорії, якими можна пояснити будь-які дії держави, що саме і створює потенційну небезпеку. Така ситуація надає важливого значення розвиткові правового регулювання галузі національної безпеки Основним завданням права щодо цього є чітке визначення галузі застосування таких категорії) як національні інтереси та національна безпека, та визначення дієвих і контрольованих механізмів їх захисту, аби. з одного боку, забезпечити демократичний розвиток держави та суспільства, а з другого, створити справді безпечні умови цього розвитку

5. 2. Поняття і правові основи інформаційної безпеки України,

Уперше в законодавчій практиці України питанню національної безпеки було приділено увагу в Декларації про державний суверенітет України від [(> липня 1990 р.і; Ця декларація містить) собі розділ VII «Екологічна безпека» та Розділ IX «Зовнішня і внутрішня безпека».

Акт проголошення незалежності України від 24 серпня 1991 р. 150 також оперує такими поняттями, як безпека та інтереси українського народу.

Спеціального нормативно-правового акту питань національної безпеки Україні довелося чекати ще цілих сім років, протягом яких відбулися докорінні трансформаційні процеси практично в усіх галузьх су спільного життя. Ним стала ухвалена Верховною Радою 16 січня 1997 р. Постанова «Про концепцію (основи державної політики) національної безпеки України», яку було розроблено вже на основі нової Конституції України.

Цим документом уперше в законодавчій практиці України дано визначення понять «національна безпека» та «національні інтереси», а також окреслено основні галузі, завдання, напрями та механізми їх захисту. Характерною с сама назва цього документу – Концепція (основи державної політики) національної безпеки. Тобто від початку питання національної безпеки безпосередньо пов’язано з державною політикою, з певними політичними процесами, що відбуваються в державі.

Конституція України« містить норми, які визначають ОСНОВНІ принципи регулювання галузі інформаційної безпеки. По-перше, це норма ч. І. ст. 17 Конституції України, яка визначає статус відповідного напряму державної діяльності, встановлюючи, що захист інформаційної безпеки є однією з найважливіших функцій держави, справою всього Українського народу.

У такий спосіб захист інформаційної безпеки виступає як самостійне функція, що е видом діяльності держави в інформаційній галузі і полягає як у захисті інформації з обмеженим доступом та інформаційних норм і відносин, так і в захисті особи, суспільства, держави від інформації, обмеженої Конституцією і законами.

По-друге, це група конституційних норм, якими визначаються ключові права людини у галузі інформації, забезпечення яких гарантує її інформаційну безпеку. Такими є норми ст. ЗІ Конституції України, що гарантують таємницю кореспонденції: норми ст. 32 Конституції України, які забороняють втручання в особисте та сімейне життя, збирання конфіденційної інформації про особу, гарантують право на с просту ванн я недостовірної інформації та відшкодування збитків від поширення такої інформації: норми ст. 34 Конституції України, які гарантують право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань

По-третє; слід виділити вкрай важливу конституційну норму, якою визначаються основні принципи забезпечення балансу - між інтересами держави та правами іі інтересами людини і громадянина у галузі інформаційної безпеки. Означена норма міститься в ч. З ст. 34 Конституції і передбачає обмеження свободи Інформації в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам: для охорони здоров’я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або дія підтримання авторитету і неупередженості правосуддя тощо.

Проблема балансу між інформаційними свободами людини і необхідністю державного втручання в інформаційні відносний с ключовою для ефективного захисту інформаційної безпеки. її вирішення полягає у створенні дієвих механізмів захисту громадянами своїх прав та механізмів контролю з боку інститутів громадянського суспільства. Тому в демократичному суспільстві державне регулювання інформаційної галузі можливо лише через встановлення правових норм, що не суперечать змістові прав людини і забезпечують оптимальну взаємодію державних і недержавних інституцій.

Тривалий час у вітчизняному законодавстві не було визначення інформаційної безпеки. Зокрема, в Законі «Про основи національної безпеки України» вживається лише загальний термін «національна безпека» (ст. І). яка визначена як «захищеність життєво важливих інтересів людини і громадянина, суспільства і держави, за якої забезпечуються стадій розвиток суспільства, своєчасне виявлення, запобігання і нейтралізація реальних та потенційних загроз національним інтересам». А питання інформаційної безпеки розглядається в цьому Законі як певні аспекти національних інтересів та національної безпеки в інформаційній галузі.

Цим же Законом виділено три об’єкти національної та. відповідно, інформаційної безпеки (ст. 3). до яких належать:

- людина І громадянин - їхні конституційні права і свободи;

- суспільство - його духовні, морально-етичні, культурні, історичні. Інтелектуальні та матеріальні цінності. Інформаційне і навколишнє природне середовище і природні ресурси:

- держава - її конституційний лад. суверенітет, територіальна цілісність і недоторканість.

У законодавстві України визначено також багато аспектів інформаційної безпеки з питань інформатизації та розвитку інформаційного суспільства. Так. поняття інформаційної безпеки міститься в Законі України «Про Концепцію національної програми інформатизації». Згідно п. З розділу VI Концепції. «Інформаційна безпека є невід’ємною частиною політичної, економічної, оборонної та інших складових національної безпеки». Проте цей Закон дещо інакше, ніж Закон «Про основи національної безпеки України». визначає класифікацію об’єктів інформаційної безпеки. Так. уже в п. З розділу VI визначається об’єктами інформаційної безпеки названо:

інформаційні ресурси;

канали інформаційного обміну і телекомунікації;

- механізми забезпечення функціонування телекомунікаційних систем і мереж.

- інші елементи інформаційної інфраструктури країни

Закон «Про Основні засади розвитку інформаційного суспільства в Україні на 2007 - 2015 роки» (ст. ІЗ) зазначено, що проблеми інформаційної безпеки набувають особливого значення за швидкого розвитку глобального інформаційного суспільства, широкого використання ІКТ в усіх галузьх життя.

Ця стаття Закону дає нове визначення інформаційної безпеки, яке є узгодженим із встановленою законодавством дефініцією національної безпеки. За цією нормою: інформаційна безпека це стан захищеності життєво важливих Інтересів людини, суспільства і держави, при якому запобігається нанесення шкоди через: неповноту, невчасність та невірогідність інформації, що використовується; негативний інформаційний вплив; негативні наслідки застосування інформаційних технологій; несанкціоноване поширення, використання і порушення цілісності, конфіденційності та доступності інформації.

У цін дефініції сутність інформаційної безпеки розкривається через визначення певних ключових елементів (об’єктів) цієї безпеки, щодо яких потрібно вжити заходів забезпечення безпеки з метою унеможливлення шкоди. Такими елементами є:

- якість інформації, котру використовують (забезпечення її повноти, вчасності та вірогідності):

- правила інформаційної діяльності (запобігання негативному інформаційному впливу та негативним наслідкам застосування Інформаційних технологій)

правові режими інформаційних ресурсів та доступу до інформації (забезпечення виконання визначених законодавством правил поширення та використання інформації, а також її цілісності, конфіденційності та доступності інформації.

Як уже зазначалося, характерною ознакою українського законодавства в галузі безпеки є наявність значних запозичень із законодавства Російської Федерації. Це зокрема, стосується концептуальних положень про формування системи напрямів державної діяльності для захисту інформаційної безпеки на основі класифікації можливих загроз національним інтересам в інформаційній галузі. Наприктал. багато норм Закону «Про основи національної безпеки України» та Концепції (основ державної політики) національної безпеки України, що передувала йому, запозичено Із закону Російської Федерації «Про безпеку».

Доцільність подібних запозичень може викликати сумніви. Адже в нинішній редакції Закон України «Про основи національної безпеки України» має переважно декларативний характер. Зокрема, він не визначає конкретних механізмів захисту національної безпеки, залишаючи реалізацію цих завдань у галузі проведення державної політики загалом, по-друге, не створює чітких критеріїв оцінювання стану національної безпеки та ефективності діяльності з її захисту.

Недоцільним, зокрема, є формування системи напрямів державної діяльності із захисту інформаційної безпеки на основі класифікації можливих загроз національним інтересам в інформаційній галузі, як це зроблено у більшості національних нормативно-правових актів та концепцій із цих питань. Адже такі категорії як «інтереси» і «загрози», є міиіппіімі та суб’єктивними, ступінь їх захищеності важко оцінювати. А правове регулювання вимагає стабільності та наявності чітких критеріїв оцінювання відповідності закону, ефективності захисту тощо.

Крім того, побудова правового регулювання на основі емпіричної концепції «можливих загроз» створює ризик перетворення питань інформаційної безпеки на певну «гумову категорію», яка може використовуватися не для реального захисту держави, суспільства та окремої людини, а для обґрунтування гаслами захисту цієї безпеки таких дій. як порушення законодавства з боку державних органів, утиски свободи слова і прав людини тощо

Загалом же захисту інформаційної безпеки можна визначити як складну систему, що складається з комплексу векторів державної політики і зумовлена специфікою об’єктів інформаційної безпеки.

В інформаційній безпеці слід виділити три комплекси питань, які диференціюються відповідно до природи правових норм, що становлять їх нормативно-правову базу:

1) інформаційна безпека людини і суспільства, яка ґрунтується, передусім на нормах природного права і вимірюється ступенем свободи від втручання держави та Інших осіб, можливостями самореалізації та самовизначення:

2) інформаційна безпека держави, що ґрунтується на позитивному праві і пов’язана Із застосуванням обмежень, заборон, жорсткою регламентацією Невід’ємним елементом її є сила державного примусу;

3) інформаційна безпека суб’єктів підприємницької діяльності, яка насамперед має бути визначена законодавством з питань захисту конкуренції, регулювання економіки тощо.

Комплекс питань інформаційної безпеки людини й суспільства має такі вектори:

- забезпечення інформаційних прав і свобод людини і громадянина:

- захист людини від неправомірного Інформаційного втручання:

- забезпечення національної, культурної і духовної ідентичності від неправомірного втручання.

- забезпечення дієздатних правових та організаційних механізмів захисту відповідних прав та ш.

Комплекс питань інформаційної безпеки держави охоплює такі вектори державної діяльності:

- захист та обмеження обігу інформації з метою безпеки:

- захист інформаційної інфраструктури держави;

- безпека розвитку інформаційної галузі держави:

- захист національного інформаційного ринку:

- запобігання інформаційному тероризму та інформаційній війні, використання інформаційної зброї:

Комплекс питань інформаційної безпеки суб’єктів підприємницької діяльності включає такі вектори:

- захист комерційної таємниці;

- забезпечення захисту комерційної інформації органами державної влади:

- державний контроль за засобами захисту власної інформаційної безпеки, які використовуються комерційними підприємствами:

- дотримання безпечних параметрів інформаційних послуг та їх продуктів.

Отже, державно-правовий механізм інформаційної безпеки с системою органів державної влади загальної спеціальної компетенції, задіяних у процесі формування та реалізації політики інформаційної безпеки, внутрішні й зовнішні ролі та відносини якої регулюються системою правових норм і принципів.

У складі цього державно-правового механізму є три взаємопов’язаних елементи:

І сукупність державних інституцій, задіяних у процесі формування й реалізації політики інформаційної безпеки, тобто інституціональний механізм інформаційної безпеки:

2) сукупність ролей і відносин, передусім правових, що виникають у процесі проведення політики інформаційної безпеки, та специфічні форми і методи діяльності суб’єктів політики інформаційної безпеки:

3) ієрархічна сукупність правових норм і принципів, що регулює зміст і процес проведення політики інформаційної безпеки, тобто правова база політики інформаційної безпеки.

Основні способи реалізації державної політики у галузі інформаційної безпеки такі:

- розроблення нормативно-правових актів, що регулюють відповідні суспільні відносини в інформаційній галузі, встановлюють правила поведінки та відповідальність суб’єктів Інформаційних правовідносин;

- створення нових державних інституцій і розширення компетенції існуючих у вирішенні завдань підтримання інформаційної безпеки:

- застосування у процесі діяльності державних інституцій конкретних, установлених правовими нормами засобів і напрямів державного впливу на інформаційну галузь.

5. 3. Основні напрями державної політики інформаційної безпеки

Закон України «Про основи національної безпеки» (ч. 2 ст. 5) визначає, що «національна безпека України забезпечується шляхом проведення виваженої державної політики». Отже, саме політика називається головним «інструментом» досягнення необхідних безпечних у мов суспільного і державного життя. До того ж. акцент зроблено саме на державній політиці, тобто такій, що проводиться від імені держави її владними органами. І це не дивно, адже саме в арсеналі державних засобів проведення політики є всім відомий інструмент державного примусу, який здебільшого іі асоціюється Із такими термінами, як «захист», «безпека» тощо.

Ця сама норма визначає, що державна політика щодо забезпечення національної безпеки проводиться «відповідно до прийнятих в установленому порядку доктрин, концепцій, стратегій і програм у політичній, економічній, соціальній, воєнній, екологічній, науково-технологічній, інформаційній та інших галузьх».

Серед таких програмних документів найважливішими є Стратегія національної безпеки України і Воєнна доктрина України, які є обов’язковими для виконання і основою для розроблення конкретних програм за складовими державної політики національної безпеки. Ці документи розробляються на основі Закону «Про основи національної безпеки України» і затверджуються Президентом України

Безпосередньо ж вибір конкретних засобів і шляхів забезпечення національної безпеки України зумовлений необхідністю своєчасного вжиття заходів, адекватних характеру і масштабам загроз національним інтересам.

Крім того, політику національної, відповідно, Інформаційної безпеки потрібно проводити лише в тих формах і тими методами її засобами, які притаманні і прийнятні демократичній правовій державі, тобто ґрунтуються на принципах демократії і верховенства права

Це підтверджується нормами ч. 1. ст. 5 зазначеного Закону. які виділяють основоположні такі принципи державної діяльності в ціп галузі:

- пріоритет прав і свобод людини і громадянина:

- верховенство права:

- пріоритет договірних (мирних) засобів у розв’язанні конфліктів;

- своєчасність і адекватність заходів захисту національних інтересів реальним і потенційним загрозам:

- чітке розмежування повноважень та взаємодія органів державної влади у забезпеченні національної безпеки:

- демократичний цивільний контроль над воєнною організацією держави та іншими структурами в системі національної безпеки:

використання в інтересах України міждержавних систем та механізмів міжнародної колективної безпеки. Як уже зазначалося, офіційна українська концепція безпеки побудована на позиціях визначення можливих загроз національним інтересам та встановлення адекватних відповідних заходів. Базові положення щодо визначення таких загроз і заходів містяться безпосередньо в Законі України «Про основи національної безпеки», на основі якого розробляються інші, більш деталізовані програмні документи щодо захисту окремих напрямків національної безпеки. Слід зазначити. Що норми цього Закону мають переважно декларативний характер, проте можуть давати уявлення про конкретні галузі і напрями реалізації державної політики в цій галузі.

Закон «Про основи національної безпеки України» розрізняє дві ключові категорії, які зумовлюють зміст і спрямованість державної політики у галузі інформаційної безпеки:

І загрози національним інтересам І національній безпеці України в інформаційній галузі (ст. 7), до яких належать:

- прояви обмеження свободи слова ті доступу громадян до інформації:

- поширення засобами масової інформації культу насильства, жорстокості, порнографії;

- комп’ютерна злочинність та комп’ютерний тероризм;

- розголошення інформації, яка становить державну та іншу, передбачену законом, таємницю, а також конфіденційної Інформації, що є власністю держави або спрямована на забезпечення потреб та національних інтересів суспільства і держави:

- намагання маніпулювати суспільною свідомістю, зокрема, шляхом поширення недостовірної, неповної або упередженої інформації:

2) основні напрями державної політики з питань національної безпеки в інформаційній галузі (ст. 8):

- забезпечення інформаційного суверенітету України:

- удосконалення державного регулювання розвитку інформаційної галузі шляхом створення нормативно-правових та економічних передумов для розвитку національної інформаційної інфраструктури та ресурсів, впровадження новітніх технологій у цій галузі, наповнення внутрішнього та світового інформаційного простору достовірною інформацією про Україну: активне залучення засобів масової інформації до боротьби з корупцією, зловживаннями службовим становищем, іншими явищами, які загрожують національній безпеці України:

- забезпечення неухильного дотримання конституційного права громадян на свободу слова, доступу до інформації, недопущення неправомірного втручання органів державної влади, органів місцевого самоврядування. їх посадових осіб у діяльність засобів масової інформації, дискримінації в інформаційній галузі і переслідування журналістів за політичні позиції:

- вжиття комплексних заходів що до захисту національного інформаційного простору та протидії монополізації інформаційної галузі України.

Розглядаючи напрями державної політики у галузі інформаційної безпеки, варто назвати ще один законодавчий акт. який хоч і не стосується загальних питань інформаційної політики держави, проте визначає перспективні завдання в галузі інформаційної безпеки. Це Закон «Про Основні засади розвитку інформаційного суспільства в Україні на 21107- 2015 роки», норми якого дають найбільш повне визначення інформаційної безпеки.

У п. 13 цього Закону визначено основні шляхи вирішення проблеми інформаційної безпеки:

— створення повнофункціональної інформаційної інфраструктури держави та забезпечення захисту її критичних елементів;

- підвищення рівня координації діяльності державних органів щодо виявлення, оцінки і прогнозування загроз інформаційній безпеці, запобігання таким загрозам та забезпечення ліквідації їх наслідків, здійснення міжнародного співробітництва
з цих питань:

- вдосконалення нормативно-правової бази що до забезпечення інформаційної безпеки, зокрема захисту Інформаційних ресурсів, протидії комп’ютерній злочинності, захисту персональних даних, а також правоохоронної діяльності в інформаційній галузі.

— розгортання та розвиток Національної системи конфіденційного зв’язку як сучасної захищеної транспортної основи, здатної інтегрувати територіально розподілені інформаційні системи, в яких обробляється конфіденційна інформація.

Як уже зазначалося. Закон «Про основи національної безпеки України» передбачає розроблення декількох програмних документів, які мають визначати конкрентий напрями проведення державної політики що до безпеки у різних галузьх. Одним із таких ключових документів у галузі інформаційної безпеки є затверджена Указом Президента України Стратегія національної безпеки України». Вона визначає принципи, пріоритетні цілі, завдання й механізми забезпечення життєво важливих інтересів особи, суспільства і держави від зовнішніх і внутрішніх загроз. Ця Стратегія є базою для розроблення конкретних програм, проектів і планів заходів за складовими державної політики національної безпеки та механізмів їх реалізації І розрахована на період досягнення визначених нею цілей.

Головною метою Стратегія визначає забезпечення такого рівня національної безпеки, який би гарантував поступальний розвиток України, її конкурентоспроможність, забезпечення прав і свобод людини і громадянина, подальше зміцнення міжнародних позицій та авторитету Української держави в сучасному світі. Однією із складових цього завдання є і забезпечення інформаційної безпеки.

Окремо визначено, що державна політика національної безпеки України формується та реалізується за умов, коли в сучасному світі нівелюється різниця між внутрішніми і зовнішніми аспектами безпеки, зростає вага кесилових (політичних, економічних, соціальних, енергетичних, екологічних, інформаційних) (виділено нами) складових її забезпечення.

Характеризуючи основні негативні чинники, що впливають на стан захищеності національних інтересів України в інформаційній галузі. Стратегія визначає (п. 2. 8). що :

- посилюється негативний зовнішній вплив на інформаційний простір України, що загрожує розмиванням суспільних цінностей і національної ідентичності.

- недостатніми залишаються обсяги вироблення конкурентоспроможного національного інформаційного продукту:

- наближається до критичного стан безпеки інформаційно-комп’ютерних систем в галузі державного управління, фінансової і банківської галузі, енергетики, транспорту. Внутрішніх та міжнародних комунікацій тощо.

Серед стратегічних пріоритетів політики національної безпеки (п. 3) зазначено низку таких, що стосуються галузі інформаційної безпеки, а саме:

- активізація інноваційних процесів в інформаційно-комунікаційній галузі, яка є елементом формування інфраструктури економіки знань - основу майбутньої конкурентоспроможності України у глобалізованому світі;

- запобігання поширенню в засобах масової інформації проявів насильства, расової, етнічної та релігійної нетерпимості, моральної розбещеності тощо:

- забезпечення інформаційної безпеки при інтеграції до структур глобального інформаційного суспільства.

Механізм реалізації державної політики інформаційної безпеки, відповідно до положень Стратегії національної безпеки, має складатися з трьох елементів: системи управління інформаційною безпекою, ресурсного забезпечення інформаційної безпеки та механізмів державного і громадського контролю за реалізацією цієї Стратегії.

Визначено також конкретні заходи, яких потрібно вжити в межах удосконалення механізму захисту інформаційної безпеки, зокрема:

- розвиток правових засад інформаційної безпеки, у т. ч. шляхом розробки та прийняття Національної стратегії формування інформаційного суспільства:

- розробка та впровадження національних стандартів та технічних регламентів застосування інформаційно-комунікаційних технологій, гармонізованих з відповідними європейськими стандартами, у т. ч. згідно з вимогами ратифікованої Верховною Радою України Конвенції про кіберзлочинність:

- підвищення ефективності діяльності суб’єктів забезпечення національної безпеки з упереджу вального отримання інформації для своєчасного виявлення існуючих і нових типів внутрішніх і зовнішніх загроз, розробка дієвих заходів щодо їх запобігання та нейтралізації:

- інформаційно-аналітична підтримка діяльності органів державної влади, насамперед в умовах кризових і надзвичайних ситуацій, в т. ч. особливого періоду;

- впровадження захищених інформаційно-телекомунікаційних мереж в органах державної влади;

- розвиток інформаційно-телекомунікаційної інфраструктури Основним програмним документом, що визначає напрями діяльності держави щодо захисту національної безпеки у військовій галузі та прийняття якого прямо передбачене законодавством, є Воєнна доктрина України». Це сукупність керівних принципів, воєнно-політичних, воєнно-стратегічних. воєнно-економічних та військово-технічних поглядів на забезпечення воєнної безпеки держави. У ній значну увагу приділено і питанням інформаційної безпеки та інформаційного забезпечення оборонної діяльності. Так. згідно з п. 1 Воєнної доктрини зазначено що воєнно-політична обстановка навколо України характеризується динамічністю й нестабільністю подій і процесів, які виникають внаслідок низки чинників, одним із яких є поява новітніх вплів і систем зброї. інформаційних технологій, що змінюють традиційні уявлення про характер збройної боротьби.

Зростанням ролі інформаційних технологій зумовлені такі ознаки сучасної збройної боротьби:

- широке застосування новітніх систем озброєння та військової техніки, зокрема, розвідки та радіоелектронної боротьби;

- зростання ролі і значущості протиборства в інформаційній галузі, використання новітніх інформаційних технологій (п. 20).

З огляду на такі обставини основні завдання Збройних Сил України в мирний час визначено:

- здійснення розвідувальної та інформаційно-аналітичної діяльності в інтересах оборони держави;

- здійснення заходів щодо забезпечення інформаційної безпеки (п. 23);

У п. 42 Воєнної доктрини України інформаційні ресурси названо одним із важливих джерел забезпечення діяльності Збройних Сил України, інших військових формувань та правоохоронних органів, створення умов їх ефективного функціонування.

Як бачимо, у вітчизняному законодавстві с багато нормативно-правових актів, які містять норми з визначення цілей та принципів забезпечення інформаційної безпеки. Проте деякі положення незрідка є неузгодженими й виражені в нормах-деклараціях або нормах-цілях, що не передбачають конкретних механізмів реалізації.

Зазначимо, що негативні думки щодо доцільності створення різних програм і стратегій безпеки, які так «полюбляють» в Україні, висловлювалися вже неодноразово і є досить обґрунтованими з огляду як теорії, так і практики багатьох розвинених країн На думку одного з представників Королівської Військової Академії Великобританії, в період після холодної війни Великобританія не мас стратегії національної безпеки Те. що ми маємо, є бачення того, яку Європу ми хочемо побачити, і погляди щодо певної політики, яка може допомогти реалізувати це бачення. Але ми часто повертаємось із враженням, що в Україні переважаюче бачення безпеки є перевернутим з ніг на голову: що безпека бачиться продуктом «програм», «стратегій», членства у міжнародних органах та. врешті, аналізів міжурядових договорів» Фактично за подібними стратегіями немає ніяких конкретних практичних заходів.

У світовій практиці питання формування поглядів та підходів на вирішення актуальних питань державного життя, в т. ч. й інформаційної безпеки, традиційно вирішуються у форматі так званих Зелених та Білих книг, які створюються як державними, так і недержавними інституціями. «Зелена книга» с зібранням конкретних проблемних питань, які потребують вирішення і виносяться на обговорення чи то в органах державної влади чи то в суспільстві. У свою чергу, за
результатами такого обговорення формується «Біла книга», яка містить конкретні рекомендації що до напрямів і способів розв’язання зазначених проблем.

У цьому аспекті цікавим с досвід Державної служби спеціального зв’язку та захисту інформації України, яка підготувала аналогічний проект під назвою «Біда книга з питань інформаційної безпеки». Умнім висвітлюються стан і перспективи вирішення всього комплексу питань, пов’язаних з інформаційною безпекою України.

Зокрема, в Біліії книзі подано класифікацію основних складових інформаційної безпеки та конкретних завдань що до їх захисту. Основними об’єктами захисту в межах інформаційної безпеки в цій класифікації є інформації)ний простір, інформація з обмеженим доступом та інформаційні ресурси. Відокремлено такі основні системо утворювальні складові інформаційної безпеки:

1) захист інформаційного простору:

- забезпечення безпеки діяльності, пов’язаної із забезпеченням свободи слова та доступу громадян до інформації:

- протидія поширенню засобами масової інформації культу насильства, жорстокості, порнографії;

- протидія намаганню маніпулювати суспільною свідомістю, зокрема шляхом поширення недостовірної, неповної або упередженої інформації:

- протидія комп’ютерній злочинності та комп’ютерному тероризму;

2) захист інформації з обмеженим доступом:

- захист інформації, що становить державну та іншу передбачену законом таємницю, конфіденційної інформації, що є власністю держави або спрямована на забезпечення потреб та національних інтересів суспільства та держави;

- захист інформації з обмеженим доступом, що циркулює в інформаційно-телекомунікаційних системах.

З) захист інформаційних ресурсів:

- забезпечення безпеки інформаційно-телекомунікаційних систем загального призначення:

- захист національних інформаційних ресурсів, у т. ч. тих. доступ до яких здійснюється з використанням Інтернет;

- забезпечення безпеки інформаційно-телекомунікаційних систем органів державної влади та місцевого самоврядування, інформаційно-телекомунікаційних систем, які функціонують в інтересах управління державою, забезпечують потреби оборони та безпеки держави, кредитно-банківських та інших сфер економіки держави, систем управління життя забезпеченням;

Модуль ІІ. Окремі правові акти, що регулюють правовідносини в процесі документно-інформаційної діяльності

Тема 9. Закон України «Про інформацію» в процесі регулювання правовідносин, що виникають в інформаційній галузі

Базовим законом в галузі захисту інформації є прийнятий у 1992 році Закон «Про інформацію», який регламентує відносини, що виникають при формуванні і використанні інформаційних ресурсів України на основі збирання, накопичення, зберігання, поширення і надання користувачам документованої інформації, а також при створенні і використанні інформаційних технологій, при захисті інформації і прав суб’єктів, що беруть участь в інформаційних процесах і інформатизації.

Закон свідчить:

Ø інформаційні ресурси діляться на державні і недержавні;

Ø державні інформаційні ресурси України формуються відповідно до сфер ведення як: державні інформаційні ресурси; інформаційні ресурси, що знаходяться в сумісному веденні держави і суб’єктів держави; інформаційні ресурси суб’єктів України;

Ø державні інформаційні ресурси є відкритими і загальнодоступними. Виняток становить документована інформація, віднесена законом до категорії обмеженого доступу;

Ø документована інформація з обмеженого доступу за умов її правового режиму поділяється на інформацію, віднесену до державної таємниці, і конфіденційну.

Ø конфіденційна інформація – документована інформація, доступ до якої обмежується відповідно до законодавства України;

Ø персональні дані про громадян, що включаються до складу державних інформаційних ресурсів, інформаційних ресурсів сумісного ведення, інформаційних ресурсів суб’єктів держави, інформаційних ресурсів місцевого самоврядування, а також отримані і зібрані недержавними організаціями, віднесені до категорії конфіденційної інформації.

З цього Закону випливає:

Ø інформація з будь-якої галузі знань і діяльності у принципі є відкритою і загальнодоступною, якщо законодавством не передбачено обмеження доступу до неї в установленому порядку;

Ø категорія "конфіденційна інформація" об’єднує всі види інформації, що захищається (таємниць). Це відноситься і до державних і до недержавних інформаційних ресурсів. При цьому, виняток становить інформація, віднесена до державної таємниці: вона до конфіденційної інформації не відноситься, а є складовою частиною інформації з обмеженим доступом.

Відповідно до «Закону про інформацію» режим захисту інформації встановлюється:

Ø відносно відомостей, віднесених до державної таємниці, – уповноваженими органами на підставі Закону України «Про державну таємницю»;

Ø відносно конфіденційної інформації – власником інформаційних ресурсів або уповноваженою особою на підставі Закону «Про інформацію»;

Ø відносно персональних даних – окремим державним законом.

Принциповим тут є положення, що режим захисту конфіденційної інформації визначає її власник, тобто відповідний орган державної влади або управління, організація, установа, підприємство.

Слід також звернути увагу і на закон «Про інформацію». Закон складається з 6 розділів і містить 54 статті. Закон дає визначення інформації – документовані або публічно оголошені відомості про події та явища, що відбуваються у суспільстві, державі та навколишньому природному середовищі. Закон визначає інформаційну діяльність, основні її напрями, галузі, види і джерела інформації, поняття та критерії доступу до інформації, учасників інформаційних відносин, основи міжнародної інформаційної діяльності.

Основним інформаційним законом є закон України «Про інфор­мацію», прийнятий 2 листопада 1992 року. Він містить 54 статті в шести розділах. Цей Закон закріплює право громадян України на інформацію, закладає правові основи інформаційної діяльності.

Насамперед слід зазначити, що у статті 1 Закону дається офіційне визначення інформації. Під інформацією цей Закон розуміє докумен­товані чи привселюдно оголошені відомості про події і явища, що відбуваються в суспільстві, державі і навколишньому природному середовищі. Далі визначаються мета Закону, галузь його дії, основні принципи інформаційних відносин, а саме:

Ø відкритість;

Ø доступність інформації і свобода обміну;

Ø об’єктивність і правдивість інформації;

Ø повнота і точність інформації;

Ø законність отримання, використання, поширення і збереження інформації.

У статті 6 формулюється поняття державної інформаційної політики – це сукупність основних напрямків і способів діяльності держави з отримання, використання, поширення і збереження інформації. Головними напрямками і способами державної інформаційної політики є:

Ø забезпечення доступу громадян до інформації;

Ø створення національних систем і мереж інформації;

Ø посилення технічних, фінансових, організаційних, правових і наукових основ інформаційної діяльності;

Ø забезпечення ефективного використання інформації;

Ø сприяння постійному відновленню, збільшенню і збереженню національних інформаційних ресурсів;

Ø створення загальної системи охорони інформації;

Ø сприяння міжнародній співпраці в галузі інформації і гарантування інформаційного суверенітету України.

У статті 12 дається визначення інформаційної діяльності як сукуп­ності дій, спрямованих на задоволення інформаційних потреб громадян, юридичних осіб і держави. Визначено також основні напрямки інфор­маційної діяльності (стаття 13), основні види інформаційної діяльно­сті (стаття 14). У статті 18 подано класифікацію основних видів інфор­мації, у статтях 19 – 25 даються визначення видів інформації.

Нарешті, у статті 27 визначено поняття документа в інформаційних відносинах. Документ – це передбачена законом матеріальна форма отримання, збереження, використання і поширення інформації шля­хом її фіксації на папері, магнітній, кіно-, відео-, фотоплівці чи на іншому носії. За режимом доступу до інформації вона поділяється на відкриту інформацію та інформацію з обмеженим доступом (стаття 28). У свою чергу, інформація з обмеженим доступом поділяється на кон­фіденційну і таємну.

Тема 9. Закон України «Про наукову та науково-технічну інформацію» в правовому забезпеченні документно-інформаційної діяльності

Закон «Про науково-технічну інформацію» - визначає основи державної політики у галузі НТІ, порядок її формування і реалізації в інтересах науково-технічного, економічного і соціального прогресу країни, а також правові форми міжнародної співпраці в цій галузі;

Природно, йдучи по шляху конкретизації, ми приходимо до Зако­ну України «Про науково-технічну інформацію», що був прийнятий ще 25 червня 1993 року.

Цей Закон визначає основи державної політики в галузі науково-технічної інформації, порядок її формування і реалізації в інтересах науково-технічного, економічного і соціального прогресу країни. Метою Закону є створення в Україні правової бази для отримання та використання науково-технічної інформації.

Законом регулюються правові й економічні відносини громадян, юридичних осіб, держави, що виникають при створенні, отриманні, ви­користанні та поширенні науково-технічної інформації, а також визна­чаються правові форми міжнародної співпраці в цій галузі.

Тема 10. Закон України «Про доступ до публічної інформації» в правовому забезпеченні документно-інформаційної діяльності