СУЧАСНОЇ ЦИВІЛІЗАЦІЇ

1. Поняття глобальних проблем, їх класифікація і динаміка. Сучасне людство, що увійшло у ХХІ ст., відчуває на собі весь тягар проблем попередньої Історії. Століття, що настало, пов'язане з великими надіями і перспективами по їх подоланню, але разом з тим, воно обіцяє бути століттям нових і несподіваних ризиків і невдач. Небезпеки, що таїть у собі попередній етап, тісно пов'язані з минулим і теперішнім.

Говорячи про сучасність, філософи найчастіше мислять її через категорію кризи. Про можливу кризу нашої епохи заговорили ще у ХIХ ст., передбачаючи її дивовижні лики і небувалий масштаб. Тому перед науковою і філософською думкою стоїть завжди актуальне завдання по осмисленню регресивних тенденцій соціального розвитку, які виявилися в столітті, що відійшло, і продовжують тяжіти над людством нині. Характерною рисою ситуації, що склалася у світі, є сутнісне виявлена у різних аспектах соціального буття загальносвітова (глобальна) криза. Для осмислення останньої філософія оперує поняттям «глобальні проблеми сучасності».

Поняттям «глобальний» (від лат. globus – куля) користуються, коли хочуть вказати на міру важливості та масштабності проблем, що стоять перед людством. Якісними критеріями глобальності вважаються:

а) критерій, який вказує на те, що глобальні проблеми, по суті, торкаються інтересів і долі всього людства;

б) положення про погоджені зусилля всіх землян у їхньому вирішенні (подоланні);

в) факт об'єктивного їх розгортання і впливу на хід загальносвітового розвитку (з чим не можна сперечатися, чи заперечувати, чи ігнорувати його);

г) висока мобільність глобальних проблем сучасності.

Крім того, глобальні проблеми, породжені попереднім етапом розвитку людства, носять комплексний характер, тобто вони взаємозалежні і взаємообумовлені.

Для того, щоб встановити це, знадобилося об'єднати зусилля багатьох учених, філософів, аналітиків і експертів, людей, зайнятих соціальною прогностикою. Так склалася міждисциплінарна область досліджень – глобалістика, у рамках якої здійснюється опис, фіксація, концептуалізація, пояснення глобальних проблем і їхньої динаміки. В царині глобалістики виділилися самостійні напрямки пошуків: технократичний, постіндустріальна глобалістика, екзистенціально-культурна глобалістика, еволюційно-детерміністська глобалістика; філософсько-методологіч-ний, соціо-культурологічний та інтерсоціальний підходи. Усі ці напрямки, незважаючи на методологічні відмінності в плані освоєння предмета, сходяться на списку глобальних проблем. Найчастіше в цей список заносять: запобігання загальносвітової війни (із застосуванням зброї масової поразки), припинення гонки (стратегічних і звичайних) озброєнь, збереження і зміцнення миру; мінімізацію екологічних наслідків діяльності людини на Землі, головний з який – руйнування Природи; усунення економічної відсталості та її наслідків – голоду, злиденності і неграмотності; подолання розбалансованості тенденцій у сфері демографії; забезпечення необхідними ресурсами стрімко зростаючого населення планети; нарешті, утвердження рівноправних і справедливих умов для соціального, економічного і культурного розвитку країн і народів.

Всі існуючі проблеми можна диференціювати на власне глобальні, локальні (регіональні) і часткові. Перші виникають і розвиваються в масштабі континентів, великих соціально-економічних районів світу, у всій соціальній системі. Другі – відносяться до розвитку окремих держав або «внутрішніх» територіальних утворень, регіонів. У числі останніх – часткових чи місцевих – виявляються проблеми окремих районів держави (напр., Донбасу), великих міст (мегаполісів). Проте, саме глобальні проблеми проецируються на весь соціально значущий масштаб життєдіяльності людей плюс їх найближче природне оточення. Звідси і виростає основа класифікації загальносвітових проблем.

Згідно варіанту, розробленому І.Т.Фроловим і В.В.Загладіним, а потім уточненому А.Н.Чумаковим, усі глобальні проблеми можна підрозділити на три великі групи.

У першу групу входять проблеми, пов'язані з відносинами між державами чи групами держав, «Сходом» і «Заходом», «Північчю» і «Півднем», що живуть своїми інтересами і нерідко конфліктуючих. Ці проблеми називають інтерсоціальними. До них відносяться такі проблеми: запобігання великомасштабних воєн і конфліктів, збереження миру, подолання відсталості та забезпечення економічного зростання.

У другу групу віднесені проблеми, що виникли в системі «людина – суспільство». У цій системі виділяються наступні проблеми:народонаселення, освіти, охорони здоров'я, адаптації людини до сучасних умов, що стрімко змінюються, розвиток різних культур і їх взаємодія, забезпечення соціальної стабільності і боротьба з антисуспільними явищами.

Нарешті, третю групу складають проблеми, що виникають при взаємодії суспільства і природи. Цю групу іноді розбивають на три підгрупи: 1) проблеми взаємодії суспільства з навколишнім середовищем (екологічні проблеми); 2) проблеми освоєння суспільством природи; 3) так звані «нові» глобальні об'єкти природи. У першу підгрупу входять: запобігання забруднення навколишнього середовища; збереження фауни і флори, збереження генофонду. У другу – проблема природних ресурсів і енергетична проблема. У третю – освоєння космічного простору і Світового океану.

Однак класифікація буде не повною, якщо не вказати на особливий статус «наскрізних» для цих груп проблем: продовольчої, науково-технічного прогресу, забезпечення і захисту основних прав людини у сучасному світі.

Знайомлячись з цією класифікацією, студенту потрібно врахувати ту обставину, що проблема забезпечення прогресивно зростаючого населення Землі продовольством «входить» в усі три групи проблем, що надає їй найскладніший структурний характер. Частково вона вирішується на шляху науково-технічного прогресу, що постає у вигляді самостійної проблеми і потрапляє в першу і другу групи одночасно. Сюди ж відноситься проблема правових гарантій життя людей у різних регіонах планети. Ці метапроблеми поки що далекі від свого вирішення, хоча вони складають основний соціальний каркас.

Глобалістика конкретизує джерело глобальних проблем і характер їх динаміки. У теперішній момент під джерелом глобальних проблем (куди входять їх причини і передумови) прийнято розуміти кількісні і якісні зміни самого соціуму і тих відносин (зокрема: між соціумом і природою, «всередині» – і інтерсоціальних), що кристалізувалися в єдиний масив у ХХ ст.. Це джерело криється в основі самої цивілізації західного типу і породжуваних нею стратегічних і тактичних методах і засобах діяльності. Саме західна цивілізація зробила ряд географічних відкриттів (що дозволило розгорнути експансію на ці території і створити колоніальну систему); саме західна цивілізація зробила ряд науково-технічних нововведень (кінець ХVIII – поч. ХIХ ст.), які дали їй величезні переваги в плані дії на природу і задоволенні зростаючих потреб; саме вона своїми політичними, військовими й економічними інструментами сприяла інтернаціоналізації буття народів і держав; саме її культурні символи і цінності стали привабливими для більшості землян; нарешті, саме їй ми зобов'язані глобальними засобами зв'язку і комунікації. Інакше кажучи, об'єднання людства в одне ціле може розглядатися як важлива передумова виникнення глобальних проблем.

Роздумуючи про причини кризового становища справ, що склалося, філософи найчастіше звертаються до поняття «модерн», яким маркується епоха (з ХVII – по першу половину ХХ ст.) у становленні суспільства західного типу та його основних інститутів: капіталістичного способу виробництва, ліберальної держави і громадянського суспільства. Відмітними рисами епохи модерну є формальна раціональність і культ техніки. Ці риси пов'язує в одне ціле технологічне відношення до світу: як до природного середовища (природи), так і соціального середовища (суспільства). Вважається, що технологічне відношення до світу ґрунтується на почутті незадоволеності світом у сполученні з відчуттям своєї свободи від традиційних обмежень. У такому світовідчуванні, по-перше, знижений статус природи до рівня конгломерату сил, енергій, ресурсів. По-друге, раціонально обґрунтований спосіб виробництва стверджує свою повну незалежність від природних циклів і оголошується системою, що самодетермінується. Процеси, що відбуваються в суспільстві, стають єдиним мірилом того, що суспільству не належить – біосфера і космос. Західний шлях розвитку породив і новий тип людини: піонером «модерну» стала «фаустівська» людина – підкорювач природи, а його вінцем – «людина споживаюча» чи «ненаситна тварина».

Для багатьох наших сучасників очевидним є факт дефектності проекту модерну, що розгорнувся в масштабах майже всієї планети, підсумком якого і можна визнати глобальні проблеми. У світового співтовариства, що обрало саме цю стратегію розвитку, залишається все менше і менше шансів уникнути глобальної катастрофи, оскільки стратегія технологічного росту передбачає як інтенсивний, так і екстенсивний вектори своєї реалізації. Про небезпеки, що таїть у собі ця стратегія, в свій час заговорили експерти Римського клубу (доповідь «Межі росту» 1972, «За межами росту» 1987), її постійно обговорюють на міжнародному рівні (напр., 1-а спеціальна сесія Генеральної Асамблеї ООН у 1992 р. в Ріо-де-Жанейро, 2-а спеціальна сесія Генеральної Асамблеї у Нью-Йорку в 1997 р., самміт Землі в 2002 р. в Йоганнесбурзі та ін.), з метою надання їй більш зваженого характеру.

У цьому зв'язку доречно сказати про те, що модель західної людини, як людини споживаючої, прийшла у противагу з імперативом виживання всього людства. Та й сама західна цивілізація практично вичерпала свій виробничий потенціал, а її подальший розвиток більше не укладається в звичні експоненціальні залежності. Як попереджали ті ж експерти Римського клубу, при збереженні експансіоністських тенденцій і тенденцій споживання, людство ризикує викликати до життя небувалу глобальну екологічну кризу. Відповідно до прогнозу теорії катастроф вона буде носити характер екологічного вибуху. Для того щоб її запобігти, необхідні певні спільні зусилля усього світового співтовариства.

2. Передумови і шляхи вирішення глобальних проблем. Необхідність єдиної планетарної свідомості. При розгляді другого питання важливо усвідомити, що гострота і масштабність глобальних проблем плюс тривога за майбутнє спонукують наукову і філософську громадськість шукати адекватні засоби по їх вирішенню.

Перше, на що слід звернути увагу у цьому питанні, так це на певні надії, що пов'язуються із самою людиною як суб'єктом глобальних дій. Така позиція заявлена, наприклад, засновником і першим президентом Римського клубу А.Печчеї. Свої помисли в справі запобігання навислої над нами загрози він пов'язував з людиною і її якостями. У своїй книзі «Людські якості» А.Печчеї вказував на те, що «не можна без кінця покладатися на суспільні механізми, на відновлення й удосконалення соціальної організації суспільства, коли на карту поставлена доля людини як виду». Ані соціальна організація, ані інститути, ані законодавство і договори не визначають долю людства. «Не буде йому порятунку, поки воно само не змінить своїх звичок, вдач і поведінки» – такий діагноз. Тому що виникла проблема знаходиться «усередині», а не поза людською істотою, її вирішення в «підсумку зводиться до людських якостей і шляхів їх удосконалення». А.Печчеї мріяв, як і багато великих мислителів минулого, «про революцію в самій людині». Його «новий гуманізм» має три аспекти: 1) почуття глобальності; 2) любов до справедливості; 3) нетерпимість до насильства. Культивуючи і розвиваючи їх, сучасне людство має шанс справитися з тією складною ситуацією, що дісталася йому від попередніх поколінь.

Подібний антрополого-аксіологічний погляд розвивав Е.Фромм. Він вважав, що ще можливі кроки по гуманізації технологічного суспільства, наданню вектору його розвитку так необхідних духовних координат. Гуманістичному плануванню і управлінню у цьому суспільстві приділяється ведуча роль, а людина у ньому повинна, насамперед, реалізовувати свою енергію через продуктивну настанову. Самоздійснюючи себе, людина розкривається як справжній суб'єкт історичної творчості і допомагає іншим у цьому самоздійсненні. Скріплена любов'ю людська цивілізація має шанс вирватися з полону власних технократичних ілюзій.

Друга особливість у розумінні драматичності ситуації полягає в апеляції до Розуму як до тієї інстанції, що здатна забезпечити узгодження зусиль землян по спільному подоланню цивілізаційного тупика. Саме так думав В.І.Вернадський, коли розвивав свою тезу про етап ноосфери в житті людства і природи. Розум, що виявляє себе у науковому, художньому, релігійному і філософському інтервалах, зобов'язаний вивести людство на шлях загальнозначущої планетарної логіки. Він же є вищим мірилом усіх вітальних і соціальних процесів з погляду вічної цінності Життя і Смислу.

Зрозуміло, у плані його ефективності, доречно говорити про інституціоналізацію Розуму, тобто створенні глобального мозкового центра (уряду, групи вчених і експертів), чиє основне завдання – координувати і направляти зусилля людства в бік координат, що задаються Розумом. Однак решта людства не повинна стояти осторонь від такої тенденції. Тому в сучасних умовах вирішальне значення набуває вироблення єдиного планетарного мислення і свідомості, здатної забезпечити не тільки відображення (моніторинг) глобальних процесів, але й служити їх конституючим началом. Визначальними характеристиками цієї свідомості можна вважати: інтегральне знання про світ і про себе, орієнтацію на духовно-моральні цінності і норми, наявність ідеалу, який поділяють всі жителі Землі плюс ті покоління, що йдуть на зміну, пріоритет живого над неживим (технічним). У своєму функціонуванні загальнопланетарна свідомість покликана здійснювати регуляцію відносин між народами і державами, створювати оптимальні умови для плідного співробітництва в справі приборкання негативних глобальних тенденцій, мінімізації конфліктів і криз усіх рівнів.

Розвиток планетарної свідомості неминуче повинен привести до рівня глобальної самосвідомості як рівня, на якому реалізуються функції самоконтролю, осмислення, самокритики, самоідентифікації, санкціонування. Завдяки їй, усе більша кількість людей відчуває себе громадянами світу, космополітами, причетними до загальнолюдського життя і долі. І якщо довіряти інтуїції П.Тейяра де Шардена про те, що людство рухається до «диференційованої єдності», то потрібно визнати: ні особистість, ні окремі народи чи цивілізації не губляться в асоційованому суб'єкті – людстві, а виконують роль носіїв глобальної свідомості і самосвідомості на рівнях одиничного й особливого.

Завершуючи розгляд даного питання, укажемо на основні передумови в подоланні кризових колізій глобального масштабу. Перша – розгортання інформаційної революції, що покликана забезпечити світове співтовариство достовірною інформацією про те, що відбувається в усіх куточках планети. Друга – інтеграція людства на основі духовності як релігійного, так і світського характеру. Третя – кодификація принципу ненасильства у внутрішній політиці держав, а також у системі міжнародних відносин. Четверта – інтеграція в одне ціле економік із соціально орієнтованим і ринковим статусом. П'ята – міжкультурна і міжетнічна інтеграція людства за умови збереження унікальності етно-культурних комплексів. Далі звернемося до більш детального їх аналізу.

3. Людство в пошуках алгоритму діалогу і згоди. Розглядаючи третє питання теми, слід зорієнтувати студента на положення про те, що людство до початку III тисячоліття в принципі випробувало більшість із можливих ідей, проектів, утопій для досягнення соціального щастя і переконалося в їх слабкій реалізуємості.

У світовій соціально-філософській і філолофсько-історичній літературі все частіше зустрічається думка про те, що звичні форми організації суспільного життя – держава (правова і соціальна моделі) і громадянське суспільство, – вимагають свого перегляду під кутом зору соціальних інновацій і супроводжуючої їх кризи. Такого ж перегляду вимагають самі ідеологічні програми, що їх забезпечують. Більше того, у перегляді має потребу вся система норм міжнародного права, настільки безцеремонно порушуваного державами Заходу, і, зокрема, його лідером – США (напр., розв'язані ними війни в Югославії та Іраку). Слід розуміти, що міжнародне право саме і створювалось для запобігання насильства сильного над слабким, забезпечення принципу поваги суб'єктів права до суверенітету, самого народу і територіальної цілісності держав.

Вище йшла мова про тезу Ф.Фукуями «про кінець історії» як завершення ідеологічних «хитань» людства і настання повної й остаточної перемоги західної версії соціальної історії з втіленими в ній інститутами ліберальної демократії, капіталістичного (ринкового) способу виробництва і саморегулювання. Ця теза у своїй демонстрації наполягає на тому, що в єдиній ойкумені, що займає одну екологічну нішу, узяла гору єдино ефективна і гнучка модель соціального устрою і розвитку. Насправді, це положення суперечить еволюційної теорії, що бачить у цивілізаційному розмаїтті (а значить розмаїтті культурних укладів, мов, традицій, типів духовності і конституції людини) необхідний позитивний чинник, що благотворно впливає на всю природно-соціальну систему. По суті справи сучасний етап історії – це етап боротьби незахідних цивілізацій за право бути повноцінними учасниками глобального соціального процесу, за право мати свою частку участі в загальносвітових справах (ООН, ЮНЕСКО, ВТО, НАФТА і т.п.). Інакше кажучи: сучасність – це час пошуку алгоритму погодженого розвитку.

Пасьянс політичних сил, що склався в світі після розпаду СРСР і соцтабору, говорить про автономізацію (обгородження) західного співтовариства від решти світу, і більше того – про небажання «золотого мільярду» (країн т.зв. сімки) допускати до прийняття рішень тих, хто «відстав» у своєму історичному розвитку. Цей ракурс зветься «однополярний світ», де головує один суб'єкт (політичної, економічної і культурно-інформаційний) влади. Студенту потрібно звернути особливу увагу на те, що в контексті «однополярного світу» ніякий діалог і згода між народами неможлива, адже інший (незахідний) світ розглядається як об'єкт прикладання волі суб'єкта, він послідовно уніфікується під шаблон західної техноцивілізації.

У варіанті багатополярного світу відновлюється сам принцип діалогу як особливого рівня і способу комунікації, що забезпечує взаємопроникнення, а, отже, взаємозбагачення суб'єктів, що беруть у ній участь. Діалог культур і цивілізацій передбачає онтологічну рівноправність сторін плюс загальне – інтерсуб'єктивна підстава діалогу. Причому, ця підстава повинна бути такою, щоб ціннісно задовольняти сторони, що вступають у нього. У противному випадку, суб'єктів діалогу очікує нерозуміння і відчуження.

Говорячи про можливість діалогу між країнами «золотого мільярда» і рештою світу, «Північчю» і «Півднем», «Сходом» і «Заходом» у ХХІ ст., слід зазначити: цей діалог можливий на основі цінностей і норм, що поділяються і підтримуються всім людством. Вважається, що вони – результат духовної і предметної творчості багатоманіття цивілізацій. Але якщо предметні цінності (у вигляді матеріальних благ) близькі всім людям, то з духовними справа виявляється складнішою. Схід і Захід запропонували свою ієрархію цінностей, у яких є момент спільності і відмінності. Наприклад, універсальна ціннісна перспектива, відкрита християнством, прижилася як на Сході, так і на Заході; те ж можна сказати про перспективу Просвітництва і деяких інших варіантів світських, діяльнісних ідеологій. На Сході пріоритет був відданий споглядальним поглядам і цінностям. В ідеалі – споглядальний і діяльний аспекти – у глобальній культурі – повинні бути урівноважені, адже сама культура – це діалектична єдність традиції і новації. У силу цього, нормальний алгоритм діалогу повинен будуватися на взаємній повазі культур і цивілізацій, принципах толерантності і ненасильства, на світоглядно-етичному принципі гуманізму.

Підводячи підсумок у розгляді цього питання, вкажемо на те, що сам принцип діалогу поширюється не тільки на людське співтовариство (що має внутрішню культурно-цивілізаційну, державно-політичну, економічну диференціацію), але й на комплекс відношень між суспільством і природою. Сучасна соціальна філософія сформулювала його у вигляді принципу коеволюції природної і соціальної систем, інтегрованих у систему більш загального порядку.

4. Майбутнє як філософська проблема. Сучасна футурологія про моделі майбутнього. Людство завжди прагнуло заглянути за той історичний обрій, що йому відкривається із теперішнього. Майбутнє манить, але воно ж вселяє страх, почуття тривоги і невпевненості, оскільки покрите завісою таємниці. Раніше це бажання «заглянути за обрій» реалізовувалося в пророцтвах, сьогодні воно пов'язується з науковим і соціально-філософським передбаченням і прогнозуванням. Вивчаючим це питання повинна бути зрозуміла різниця між релігійною, утопічною, раціонально-філософською і науковою версіями майбутнього. Якщо в першій закладено принцип божественної напередвизначенності всього ходу історії з позитивним фіналом, то друга (утопія) абсолютизує майбутнє як якісну величину (ідеал), нерівноцінну сьогоденню. Філософія ж і наука виходять з того, що майбутнє – продукт закономірних соціоприродних процесів, що розуміються раціонально, а, значить, доступних передбаченню.

Тому саме наука і філософія, як форми раціонального знання, зробили предметом свого розгляду майбутнє не як обітницю, ідеал, а як проблему, що вимагає свого вирішення. Так склалася одна із самих нових областей міждисциплінарних досліджень – футурологія (від лат. futurum – майбутнє; і грець. lόgoς – вчення). Один з її засновників американський соціолог О.Тоффлер вважав, що одне з завдань, що стоїть перед футурологією – це допомогти сформулювати (прийнятні й адекватні) цілі майбутнього. Виникає питання: як же футурологія вирішує це завдання?

Всякий прогноз чи передбачення спирається на знання реальних взаємозв'язків, що існують у рамках соціальної системи, між системою і її оточенням. Саме це знання імовірнісне, оскільки його вірогідність не абсолютна, а відносна. Адже сама людина це не «малюсінька грудочка суміші вуглецю і води» (Б.Рассел), детермінована винятково «ззовні», а наділений свідомістю і волею, емоціями і пристрастями соціальний суб'єкт. Тому і соціальні процеси, як місце реалізації волі і спонтанності людей, не можуть бути покладені в прокрустове ложе однозначних схем.

Міра вірогідності подібного знання залежить від ряду чинників: 1) від того, який часовий інтервал майбутнього береться як предмет прогнозу (найближче, доступне для огляду чи віддалене); 2) від того, чи обґрунтований сам прогноз знанням сутності предмета; 3) від того, наскільки знання системне, всебічне і конкретне. Звідси випливає необхідність у винесенні гіпотетичних суджень про майбутнє, суджень, що будуються на принципі випереджального відображення, але вкорінені у вже відомих законах і практиці.

Під прогнозом розуміють передбачення, імовірнісну модель, що являє собою теоретично й емпірично обґрунтоване судження про «поведінку» об'єкта у майбутньому, в його можливих якісних станах, альтернативах і хронологічних рамках реалізації. Соціальний прогноз природно охоплює – як свій об'єкт – ті можливі взаємодії між людьми, що складаються на основі суспільних відносин, що розвиваються, які породжують значимі результати чи продукти. Поряд зі звичними процедурами – плануванням, проектуванням, управлінням і програмуванням – соціальний прогноз забезпечує комплексність знань, формалізованих у проектах, програмах, планах.

У теперішній момент соціальна філософія має у своєму розпорядженні такі види прогнозів:

– пошуковий, пов'язаний з екстраполяцією ведучих тенденцій дійсного етапу розвитку в майбутнє;

– нормативний, що спирається на принцип реалізації (затребуваності) норм, ідеалів і цінностей сучасного суспільства майбутніми поколіннями людей;

– реактивний, при якому майбутнє мислиться через можливу реакцію – як позитивну, так і негативну – на ведучі тенденції теперішнього;

– аналітичний, який пов'язаний з вирішенням аналітичних завдань і виробленням комплексної, перспективний моделі майбутнього;

– комплексний, що сполучує у собі елементи пошукового і нормативного прогнозування;

– системне передбачення, у рамках якого знаходить свою реалізацію системна інтерпретація природи і соціуму в коеволюційній перспективі.

Зрозуміло, використовуючи ці та деякі інші засоби освоєння майбутнього, людство може адекватно зорієнтуватися в історичному моменті і побудувати стратегію свого шляху «за обрій». Адекватність самої орієнтації багато у чому визначається тим історичним багажем, який воно має, і який не розгубило на своєму звивистому шляху. Іншими словами, образ майбутнього – це зліпок тих дій, які зробила і робить людина у своєму історичному бутті.

Сучасна соціальна прогностика, крім сценаріїв майбутнього, зайнята створенням моделі майбутнього. У цьому філософам на допомогу приходять математики, економісти, екологи, вчені-природники. Глобальне моделювання ставить своїм завданням вироблення і віртуальну перевірку тієї глобальної ситуації, що може кристалізуватися у недалекому майбутньому. Яскравим прикладом глобального моделювання є робота, пророблена М.М.Моїсеєвим і групою його співробітників на початку 80-х рр. ХХ ст. Своєю комплексною математичною моделлю вчені підтвердили гіпотезу американського дослідника К.Сагана про те, що у випадку повномасштабної ядерної війни на Землі настала б «ядерна ніч», а потім і «ядерна зима». У результаті цих робіт люди стали інакше ставитись до гонки озброєнь, що відбувається у світі.

У нинішній момент вчені зайняті моделюванням негативної екологічної динаміки, з урахуванням аналізу розташування сил у біосфері, що склалася, регресивних чинників і тенденцій «всередині» самого співтовариства, наростаючого протистояння багатої «Півночі» і бідного «Півдня», прихильників глобалізму та антиглобалізму. Таким чином, проведені в рамках футурології роботи є серйозним застереженням людству, а її висновки орієнтують і мобілізують усіх землян на оптимізацію життєдіяльності в системі «людина – світ».

[1] Спиркин А.Г. Философия. Учебник. – 2-е изд. – М.: Гардарики, 2002. – C.13.

[2] Философия: Учебник /Отв. ред. В.П.Кохановский. – Ростов н/Д: Феникс, 1995. – С.15-16.

[3] Философия: Учеб. пособие /Отв. ред. В.П.Кохоновский. – 14-е изд. – Ростов н/Д: Феникс, 2006. – С.518.

[4] История русской философии: Учеб. пособие /И.И.Евлампиев. – М.: Высш. шк., 2002. – С.3.

[5] Там же. – С.4-5.

[6] Климент Смолятич. Послание Фоме // Златоструй. Древняя Русь Х-ХШ вв. – М., 1990. – С. 184.

[7] Златоструй. Древняя Русь Х-ХІІІ вв. – М., 1990. – С.166.

[8] Юркевич П.Д. Сердце и его значение в духовной жизни человека, согласно учению слова Божьего… // Юркевич П.Д. Философские произведения. – М., 1990. – С.85.

[9] Грицанов А.А., Галкин Д.В., Карпенко И.Д. Виртуальная реальность // Всемирная энциклопедия: Философия ХХ века / Главн. научн. ред. и сост. А.А.Грицанов. – М.: АСТ, Мн.: Харвест, Современный литератор, 2002. – С.141-143.

[10] Філософія. Навч. посібник / Надольний І.Ф., Андрущенко В.П., Бойченко І.В. та ін. – К.: Вікар, 1997. – С.194-199; Воловик В.И. Введение в философию. Учеб. пособие. – Запорожье: Просвіта, 1999. – С.60.

[11] Доброхотов А.Л. Дух // Новая философская энциклопедия. В 4-х т. – Т.1. – М.: Мысль, 2000. – С.706-708.

[12] Социальная философия. Учебник // Под общ. ред. Андрущенко В.П., Горлача Н.И. – К.-Х.: Изд. центр «Единорог», 2002. – С.405.

[13] Маркс К., Энгельс Ф. Немецкая идеология // Маркс К., Энгельс Ф. Соч. 2-е изд. – Т.3. – С.25.

[14] Социальная философия. Учебник // Под общ. ред. Андрущенко В.П., Горлача Н.И. – К.-Х.: Изд. центр «Единорог», 2002. – С.406.

[15] Гельвеций К.А. Соч. В 2-х т., Т.1. – М., 1974. – С.186.

[16] Барулин В.С. Социальная философия: Учебник. – 2-е изд. – М.: ФАИР-ПРЕСС, 1999. – С.194.

[17] Вернадский В.И. Размышления натуралиста. Кн.2. - М., 1977. – С.61, 73.

[18] Див.: Соколов В.В. Философия в исторической перспективе // Вопросы философии, 1995. – №2. – С.137.

[19] Кант И. Трактаты и письма. – М., 1980. – С.393.

[20] Левчук Л.Т. та ін. Естетика: Підручник. – К.: Вища шк., 2000. – С.56.

[21] Протоирей Александр Мень. История религии в семи томах. Том 1. Истоки религии. – М.: Издательство советско-британского совместного предприятия СЛОВО/SLOVO, 1991. – 287с.

[22] Лобовик Б. Релігійна свідомість // Філософський енциклопедичний словник. – К.: Абрис, 2002. – С.544.

[23] Апресян Р.Г. Мораль // Этика: Энциклопедический словарь. – М.: Гардарики, 2001. – С.275.

[24] Крапивенский С.Э. Социальная философия: Учебник для студентов вузов. – М.: ВЛАДОС, 1998. – С.229–235.

[25] Алексеев П.В. Социальная философия: Учеб. пособие. – М.: ООО «ТС Велби», 2003. – С.98.

[26] Лазарев Ф.В., Трифонова М.К. Философия. Учеб. пособие. – Симферополь: СОНАТ, 1999. – С.214.

[27] Гуревич П.С. Философия человека. – Ч.1. – М: ИФРАН, 1999. – С.45-46.

[28] Человеческая жизнь в социокультурном контексте // Сборник материалов по философским проблемам современной медицины. – М., 1997. – C.24.