Г.С. Сковорода Рукопис твору Г.С. Сковороди
Книгодрукування. Бурхливого розвитку друкарська справа набула на початку XVII ст. Друкарні поділялись на стаціонарні, пересувні, братські, церковні, приватні, а з кінця ХУШ ст. – громадські.
Найпотужнішою в Україні залишалась Києво-Печерська друкарня, заснована архімандритом Єлисеєм Плетенецьким у 1615 р. Вона сприяла поширенню друкарської справи не лише в Україні, а й у Росії та Білорусії. Крім молитовників і богослужбових текстів, з друкарні виходили твори тогочасних українських письменників. Найпопулярнішою друкованою книжкою в Україні став збірник проповідей И. Галятовського «Ключ разуменія». До найцікавіших київських видань належать такі фундаментальні праці, як «Житія святих» Д. Туптала, «Іфіка ієрополітико» – ілюстроване гравюрами видання з поясненням етичних принципів та норм поведінки, «Вірші на нажалосний погреб... Петра Конашевича-Сагайдачного» К. Саковича, полемічна «Книга о вірі», авторство якої приписують З. Копистенському, церковносло´янсько-український словник П. Беринди тощо. Лаврська друкарня відзначалася розмаїттям тематики і високим художньо-технічним рівнем друків. На Київщині функціонували друкарні у Фастові та Бердичеві. На Поділлі їх було сім. Велику друкарню створено в Чернігові. Ця друкарня публікувала проповіді та вірші Л. Барановича, випустила ряд творів І. Максимовича.
В Україні діяли також приватні друкарні: Т. Вербицького, С. Соболя, М. Сльозки, А. Желіборського, К. Транквіліона-Ставровецького, Т. Вербицького та ін. Зокрема, заслугою Тимофія Вербицького стало видання першого київського «Букваря» і двох Часословів, що містили піснеспіви на честь старокиївських святих – князів Володимира, Бориса і Гліба, Антонія і Феодосія Печерських.
З XVIII ст. з´являються друкарні губернського підпорядкування: Лисаветградська, Кременчузька, Київська, Бендерська, Катеринославська, Харківська, Чернігівська, Кам´янецька, Миколаївська. Крім церковної літератури, друкувалися книжки для шкіл, твори літературного та ужиткового змісту, науково-богословські видання.
Втрата української державності призвела до занепаду книгодрукування. Після підпорядкування Київської митрополії Московській патріархії (1686) українське друкарство зазнало переслідувань. Московська влада почала уніфікувати мову на московський зразок у виданнях, призначених для України. 5 жовтня 1720 р. Петро І видав законодавчий акт, за яким започатковувалась цензура і фактично заборонялась українська мова. З цього часу багато українських друкарень поступово занепадають.
6.4 Особливості літературної діяльності в українській культурі.У XVII – XVIII ст. українська література, що також розвивалася в контексті європейського бароко, набула своєрідності та оригінальності. Насамперед це виявилось у різномовності літературних творів. Поряд із староукраїнською літературною або церковнослов´янською мовою застосовувалась латина та польська мови. Література цього періоду була різножанровою і різноманітною за тематикою. Сюжети для творів письменники брали із сучасного їм життя, а героями ставали вихідці з усіх станів суспільства.
В українській літературі XVII – XVIII ст. риси барокового стилю з´явилися в полемічних творах, ораторсько-проповідницькій прозі, паломницькій прозі, мемуарно-історичних творах, прозовій новелі, драмі, поезії.
У XVII – XVIII ст. продовжує розвиватись полемічна література. Книги письменників-полемістів поширювалися по Україні в друкованих варіантах та в рукописних копіях. Їх читали, обговорювали і передавали далі. Роль полемічної літератури в розвитку духовної культури велика. Вона активізувала національно-культурне життя, стимулювала нові художні пошуки.
Особливих успіхів у літературному бароковому процесі досягла українська віршована поезія, народні думитапісні про «козацьку славу». Авторами поетичних творів були церковні ієрархи, рядові священики та ченці, вчителі, студенти, урядовці, мандрівні дяки, письменні селяни. Поезія відзначалася значним жанровим та змістовним розмаїттям.
Виділялась релігійно-філософська, елітарно-міфологічна, шляхетська, панегірична (поезія хвалебного змісту), міщанська, громадсько-політична, історична, лірична, гумористично-сатирична поезія, що тісно перепліталася з народною пісенністю. Вміння складати вірші за всіма правилами книжкової верифікації свідчило про рівень інтелекту та освіченості. У бароковому стилі писали – С. Полоцький, Д. Туптало, С. Яворський К. Транквіліон-Ставровецький.
Характерним жанром барокової поезії є епіграма. У цьому жанрі працював І. Величковський. Поезія бароко майже ніколи не втрачала зв´язку з реальним життям.
У XVII ст. великого поширення набули панегіричні вірші, писані на честь високопоставлених осіб та з нагоди якоїсь урочистої події. Досить популярними для тієї доби були вірші та пісні на громадсько-політичні теми, що відображали найголовніші події того часу.
У другій половині XVII ст. з´явилисядумийісторичні пісніпро участь козаків у війні 1648 – 1657 pp., про Б. Хмельницького та його сподвижників. Саме в той час створені відомі народні пісні «За світ встали козаченьки», «Не дивуйтеся, добрії люди» та багато інших. Значний внесок у розвиток віршованої літератури зробили студенти тогочасних середніх і вищих шкіл. У народі їх називали мандрівними дяками. Саме їм належить більшість творів сатирично-гумористичного жанру. Автори цих віршованих оповідань розвінчували духівництво, дворянство, збагатілу козацьку старшину.
Жартівливі твори, в яких героїчна тема та величний сюжет передаються в пародійному плані, мають назву бурлескних. Основна ознака бурлеску – контраст між темою й сюжетом твору та його словесною формою: про поважні події розповідається розмовно-побутовою мовою зі значною домішкою грубих слів і висловів, жартівливим тоном. Бурлескно-травестійні твори були різних жанрів: гумористичні й сатиричні вірші, пародіїна церковні псалмитабіблійні легенди,інтермедії, вертепні драми.
Традиції бурлеску й травестії (від франц. travesty – переодягати, парадіювати; вид гумористичної поезії, близької до пародії) знайшли своє продовження в новій українській літературі, основоположником якої був Іван Котляревський. У славнозвісній «Енеїді» (1798) він талановито відтворив та синтезував у травестійно-бурлескному жанрі народнопоетичну стихію.
Значного поширення набула, популярна в західноєвропейській літературі, громадянська та любовна лірика: романси та сентиментальні пісні. Образи героїв були запозичені з народної поезії. Багато таких пісень і поезій приписують Марусі Чурай – легендарній українській народній співачці і поетесі, яка нібито жила в Полтаві.
Світська лірика першої половини XVIII ст. мала переважно елегійний характер. Її автори скаржаться на гірку сирітську долю, убоге життя, на соціальну несправедливість, злих людей тощо. Любовна лірика також перебувала під впливом народнопісенної традиції, побутуючи анонімно, в репертуарі кобзарів та лірників. Загалом ліричній бароковій літературі притаманні амбіційність, авторська оцінка власних творів, прагнення осмислити творчий та суспільний процес.
Мемуарно-історична проза української літератури XVII – XVIII ст. представлена козацькими літописами та хроніками. Писалися вони освіченими людьми, вихідцями із старшинської верхівки. Основними джерелами були спогади самих авторів, свідчення сучасників подій, давньоруські літописи, праці чужоземних авторів, літературні пам´ятки, народні думи, перекази, легенди. Історичні відомості в козацьких літописах викладено в різних жанрових формах: публіцистичних нарисів, переказів та художніх оповідань, розміщених у хронологічному порядку без зазначення дат.Кращими літописами XVII – початку XVIII ст. стали козацькі літописи: Самовидця, Григорія Граб’янки, Самійла Величка.
Наприкінці XVIII ст. виникла ще одна пам´ятка мемуарно-історичної прози – «Історія Русів», у якій відображено події від давніх часів до 1769 р.
Дата добавления: 2015-09-18; просмотров: 1011;