Писемність на Русі. Розвиток освіти та знань у княжу добу.
Необхідно зауважити, що в культурному житті наших предків особливе значення мала писемність, яка набула в княжу добу широкого розвитку і поширення.
Раніше було прийнято вважати, що слов`янська писемність була винайдена і введена просвітителем із Візантії Кирилом в середині ІХ ст., а на Русі почала поширюватися в самому кінці Х ст. у зв`язку з прийняттям християнства. Насправді ж писемність ніколи не була результатом винахідницької діяльності окремих осіб: процес її виникнення досить складний і тривалий.
Писемність виникла у зв`язку з практичними потребами тодішнього слов’янського суспільства, яке стояло на порозі державності. Зміцнення економічних і торговельних зв`язків, розвиток політичних відносин, виникнення слов’янської держави Антів у ІV – V ст. н.е. з її складним апаратом управління, - все це зумовлювало настійну потребу в упорядкованому листуванні і було справжньою причиною виникнення писемності.
Писемність у наших землях як свідчать численні писемні джерела і археологічні знахідки, виникла значно раніше запровадження християнства. Про це, зокрема, свідчить повідомлення з “Житія св. Кирила”, за якими Кирило ще до винайдення ним слов`янського алфавіту бачив у Криму книгу, написану руськими письменами.
Цей факт досить цікавий і заслуговує на те, щоб про нього розповісти більш детально. Необхідно відмітити, що діяльності Кирила і Мефодія з найдавніших часів і до наших днів присвячена велика кількість літературних і наукових праць. Докладний опис цих творів зробив П.А.Лавров у своїх працях: ”Кирило та Мефодій у давньослов`янському письменстві” /К., 1928/, ”Материалы по истории возникновения древнейшей славянской письменности. Труды славянской комиссии. Т.І.”/Ленинград, 1930/.
Однак найціннішою публікацією з точки зору вивчення початку старослв`янської мови П.А.Лаврова є оповідання про “Житіє Костянтина”, відоме у більш як 20 варіантах. До речі, Костянтин – це у чернецтві – Кирило. Тому, коли мова йде про Костянтина чи Кирила, то це про одну і ту ж особу.
Костянтин і Мефодій, за переказом, були родом з візантійської провіції, зі слов`янського міста Солуня. Отже, вони походили з македонських болгар. З «Житія Костянтина» відомо, що моравський князь Ростислав звернувся до візантійського імператора Михайла з проханням надіслати в Моравію вчених мужів для поширення християнства й освіти серед моравських слов`ян. Серед таких освічених людей, що були послані в Моравію, був Костянтин Філософ, який давно вже виявив себе як учений місіонер.
Перед цим, у 860 р. Костянтин був відряджений з Константинополя проповідувати християнську віру серед хазар. Так ось подорожуючи в Хазарію через Крим, він зупинився в Херсонесі, де проживало здавна багато слов`янського населення. У переказі про перебування Костянтина Філософа в Криму говориться, що в Херсонесі він вів полеміку з багатьма освіченними особами з іудеїв і мусульман. Тут він познайомився також з освіченим русом і “Обрете же тоу евангеліє и псалтирь роуськими письмены писано, и человека обрете глаголюща тою беседою”, тобто зустрів людину з руського середовища, що вміла добре розмовляти руською мовою і читати “руськими письмены”. Далі йде оповідання про зміст вільної розмови Костянтина з русом.
Мова виявлених Костянтином (Кирилом) у Криму церковних книг у поєднанні з поширеною тоді в письменстві грецькою мовою стала основою для створення поширеної пізніше слов`янської кирилівської азбуки. Саме грецький алфавіт покладено в основу першого докириличного алфавіту слов’ян. Такий алфавіт (23 грецькі букви і 4 слов’янські) виявлено у 70-х роках ХХ ст. на стіні Софії Київської: («софіївська абетка»).
Найдавнішими відомими нам документами східнослов`янської писемності дохристиянської доби є писані грецькою і руською мовами договори князів Олега, Ігоря і Святослава з Візантією, укладені в 907, 911 і 972 рр. Ці договори містять ряд цікавих свідчень про наявність на Русі у Х ст. упорядкованого листування, яке служило потребам молодої Київської держави і торкалося найрізноманітніших сторін громадського життя: майнових відносин, торгівлі, дипломатії, державного управління.
Відомості про наявність східнослов`янської писемності до введення християнства зустрічаються і в деяких творах арабських і західноєвропейських авторів. Наприклад, Ібн-Федлан, який описав похорон знатного руса, між іншим, відзначав, що під час похорону на дереві вирізали ім`я померлого. Інший вчений Ібн–Якубель-Недім повідомляв про руські письмена, вирізані на дереві, і навіть навів один такий напис, який, проте, досі ще нерозшифрований.
Велике значення для з’ясування питання про походження древньоруської писемності мають відкриття українських археологів, зокрема знайдення в одному з курганів Гнездовського могильника, що датується першою половиною Хст., виявлено напис на корчазі слова “гороухша” (гірчиця), виконаного кирилицею. Це відкриття тим більш важливе, що тут ми маємо справу не тільки із свідченням наявності східнослов’янської писемності в Х ст., а й з незаперечним автографом того часу.
На думку деяких вчених, первісний етап розвитку древньослов’янської писемності характеризується застосуванням умовних значків, які ще не являли собою фонетичного письма. Археологам відома велика кількість подібних значків, зроблених на найрізноманітніших предметах, наприклад, на глиняних посудинах, знайдених в районі Рязані і на мідних бляхах з тверських курганів.
Можливо, що саме такі значки мав на увазі чорноризець Храбр – болгарський письменник кінця ІХ- поч. Х ст., який повідомляв у своєму творі про походження слав’янської писемності, що слав’яни спочатку використовували у письмі “черты и резы”. Цей же Храбр пише, що слов’яни ще до Кирила користувалися латинськими і грецькими літерами, пристосовуючи їх до особливостей слов’янської фонетики, але без “устроения”.
Найдавніша, що дійшла до нас, слов’янська писемність знає два алфавіти – кирилицю і глаголицю, причому питання про співвідношення і відносну давність цих алфавітів досі повністю не розв’язане.
Вважають, що кирилиця, загалом схожа з грецьким алфавітом і створена самим Кирилом. Таким чином, Кирило лише пристосував до особливостей слов’янської фонетики грецький алфавіт, ввівши до нього ряд знаків, яких не було в грецькому алфавіті, для позначення таких звуків як б, ж, ц, ч. Походження ж глаголиці досі остаточно не з’ясоване у зв’язку з цілком оригінальним її характером.
На думку болгарського вченого Є.Георгієва, глаголиця є зовсім новим, штучним алфавітом, який винайшов Кирило в середині ІХ ст. Кирилиця ж являє собою слов’янізований грецький алфавіт, що застосовувався слов’янами до Кирила і був створений ними поступово, протягом тривалого часу. Як штучно створений алфавіт, глаголиця не прищепилась і досить скоро вийшла з ужитку, кирилиця ж набула великого поширення і лягла в основу сучасного алфавіту слов’янських народів.
В ХІ – ХІІ ст. писемність на Русі досягла найбільшого розвитку в найрізноманітніших галузях суспільного життя. В цей період у Києві, Новгороді та інших великих містах стали швидко нагромаджуватися зібрання рукописних книг. Згідно з літописом, Ярослав Мудрий “собра пісце многи і перекладаше от грек на словенскоє письмо. І спасаша кніги многи”(“Повість временних літ” ч. І. с.102 ).
Нечисленні рукописи, що дійшли до нас, свідчать про високий рівень книжної справи в тодішній Русі. Найдавнішою руською книгою, що збереглася, є знамените “Остромирове євангеліє”, написане на замовлення новгородського посадника Остромира у 1056 – 1057 рр. Ця книга, писана уставними літерами і багато оздоблена орнаментами та мініатюрами є справжнім шедевром середньовічного книжного мистецтва. Звичайний народ – найдавніша датована рукописна пам’ятка церковнослов’янської мови східнослов’янської редакції. Переписане уставом з болгарського оригіналу дяком Григорієм для новгородського посадника Остромира. За змістом – це вибрані євангельські читання. У мові євангеліє відчуваються незначні впливи києво-руської мови. Рукопис містить 294 аркуші великого формату, виготовлено у 2 стовпці, по-мистецьки оздоблено кольоровими ініціалами, заставками, трьома мініатюрами євангелістів Івана, Луки і Марка.
Рукопис Євангелія належав новгородському Софійському собору, зберігався у московській Воскресенській кремлівській церкві, в 1720 р. був перевезений до Санкт-Петербарга, у 1805 р. виявлений в гардеробі Катерини ІІ і переданий до Петербурзької публічної бібліотеки ( тепер ім. Салтикова-Щедріна ), де знаходиться і нині. Євангеліє вперше було опубліковано О.Востоковим в 1843 р., фототипічно перевидано в 1964 р. у Вісбадені (Німеччина).
Другим блискучим зразком древньоруського книжкового мистецтва є “Ізборник” Святослава, писаний у 1073 р.
Пам’ятками державного і ділового листування є численні вислі печатки, що знайдені при розкопках древньоруських міст. Ці печатки привішували до офіційних документів-грамот, які не дійшли до нас, і свідчать про те, наскільки поширене було політичне листування у стародавній Русі.
Древньоруська писемність глибоко увійшла в побут населення. Про це свідчать численні графіті – написи на речах: шиферних пряслицях, посуді та ін. Ремісники надписували свої імена на готовій продукції або на знаряддях виробництва. Особи, які користувалися тим чи іншим предметом, нерідко мітили його своїм ім’ям. Так, гончар ХІ ст. видряпав на корчазі по ще сирій глині напис “благодатнейша полна корчага сия”.
Пам’ятками, що свідчать про застосування писемності найширшими верствами населення, є написи на стінах громадських будівель, наприклад, Софійського собору у Києві. Серед цих написів, крім звичайної формули “Господи помози рабу своему имя рек”, трапляються і просто продряпані імена прихожан, жартівливі зауваження з того або іншого приводу, вірші та ін. Аналогічні написи виявлено і в інших давньоруських храмах, зокрема у Переяславі-Хмельницькому.
Справжнім переворотом в уявленнях про розвиток древньоруської писемності було відкриття у Новгороді берестяних грамот. Як стало тепер очевидним, береста на Русі до винайдення паперу займала таке саме місце, як папірус у стародавньому Єгипті, навощені таблички у стародавньому Римі тощо. Пергамент, який служив матеріалом для офіційних документів і книг, в силу своєї дорожнечі, не міг набути широкого застосування серед рядового населення. Берестяні грамоти, мабуть, існували і в інших містах. Про це свідчить і знайдена берестяна грамота при розкопках Смоленська.
Більшість виявлених грамот – це листи, писані новгородськими городянами з різного приводу: тут і господарські розпорядження, і торговельні операції, і сімейні справи. Зміст берестяних грамот свідчить про те, наскільки глибоко увійшла писемність в побут навіть середнього міського населення і якого великого поширення набула вона у Київській Русі.
Таким чином, швидкий розвиток писемності був пов’язаний із загальним піднесенням культури та духовними потребами давньоруського населення. У XI – першій пол. XIIIст. писемність вже обслуговувала майже всі сфери життя феодального суспільства княжої доби. Урочистим уставом переписувалися церковні та богословсько-філософські книжки, писалися князівські грамоти, договори та інші офіційні документи. Купці, городяни та ремісники писали берестяні грамоти, робили написи на різних виробах і на стінах будов. Все це свідчить про велике поширення писемності не тільки серед панівної верхівки та служителів церкви, а й серед інших верств населення. Центрами переписування книжок на Русі, крім Києва, можна назвати ще міста: Галич, Чернігів, Володимир-Волинський, Новгород, Ростов, Рязань, Псков та інші.
Хоча повна історія освіти княжої доби ще як слід повністю не вивчена, проте наявні історичні документи, які ми маємо в розпорядженні, свідчать про те, що суспільство того часу питанням освіти приділяло дуже велику увагу. І, як наслідок, рівень розвитку освіти характеризувався значним поширенням грамотності серед населення.
Як і в інших країнах Європи того часу, освіта княжої доби перебувала в руках духовенства і була зосереджена головним чином у монастирях, які стали свого роду культурними центрами, чим і визначилась їх прогресивна роль. Руське духовенство висунуло з свого середовища ряд блискучих письменників, публіцистів і освічених людей.
Глибоко освіченими були багато хто з київських князів. З їх середовища вийшли такі діячі культури як Ярослав Мудрий – видатний державний діяч і глибоко освічена людини, Володимир Мономах – визначний письменник і публіцист, київський князь Рюрик Ростиславич, який захоплювався архітектурою, мав, за виразом літопису, “любовь ненасытную о зданьих”, був особистим другом видатного київського зодчого Петра Милонєга. І цей перелік можна було б продовжити.
Необхідно зауважити, що освіта на Русі з дуже раннього часу стала предметом піклування князівської влади. З літопису відомо, що князь Володимир Святославович відкрив у Києві в 988 р. першу школу для навчання князівських і боярських дітей. Як відмічається в літописі, матері ж дітей плакали за ними, як за померлими. Ці школи називались «школами грамоти».
Про розвиток освіти на Русі піклувалися й інші князі, зокрема син Володимира – Ярослав Мудрий, який наказав священикам вчити людей і організував у Новгороді школу для дітей старост і попів.
У цьому зв’язку слід відзначити дуже цікаву знахідку з Новгорода, яка являє собою невелику дощечку, на верхній частині якої вирізаний староруський алфавіт. Нижній кінець дощечки вільний від літер для того, очевидно, щоб її зручно було тримати в руці. Це найдавніший, що дійшов до нас, древньоруський навчальнийпосібник – буквар. Його датують кінцем ХІІІ або початком ХІV ст., але можна не сумніватися, що такі підручники були в ужитку і значно раніше.
Безумовно, школи були не тільки в Києві, Новгороді, Галичі, а й в інших містах. Перші школи були створені при монастирях і церквах, а вчителями, як і в інших країнах, були священики, ченці, а також дяки, як шкільні вчителі і як церковна обслуга. Вищу освіту здобували тільки багаті, до її програми входило не тільки читання і писання старослов’янського письма, але й знання грецької мови. За свідченням митрополита Климентія, в середині ХІІІ ст. на Русі було близько 400 осіб, які добре знали грецьку мову. Першу вищу школу у всій Європі було створено Ярославом Мудрим у 30-х роках ХІст. при Софії Київській, це так звані школи «книжкоговчення». Шкільними підручниками в школах служили богослужебні книги, зокрема, Псалтир, а також т.з. азбуковники, тобто своєрідні підручники для навчання грамоти. Крім основ грамоти і грецької мови, учні вивчали також іноземні мови, і в першу чергу західноєвропейські, та основи математики. Літописні відомості свідчать про те, що Ганна Всеволодівна (внучка Ярослава Мудрого) відкрила в Києві в 1085 р. спеціальну школу для дівчат, де вчили не тільки грамоти, але й проводили практичні заняття. Це була перша жіноча школа в усій Європі.
Поряд із шкільною освітою існувало й індивідуальне навчання, доступне, головним чином, представникам суспільних верхів. Так, відомо, що дочка чернігівського князя Михайла – Єфросинія – дістала освіту у чернігівського боярина Федора, який навчив її усієї “афінейської”(тобто грецької) премудрості.
З розвитком освіти великого значення набула і книжкова справа, яка перебувала під опікою держави. Найдавніші книги писали на пергаменті і тонкій шкірі (особливо тонкою була осляча, яку завозили з Малої Азії, а згодом почали використовувати телячі шкіри). І тільки в ХІV – ХV ст. для книг стали використовувати папір. Писали гусячим пером, а чорнило робили з дубової або вільхової кори.
Найдавніші рукописи, як вже відмічалося, писалися уставом, який пізніше перейшов у півустав, і значно пізніше розвинувся скоропис, подібний до звичайного способу писання. В уставі й півуставі букви слова були відокремлені, а в скорописі – сполучені.
Старовинні книги були прикрашені різним орнаментом і заставками. Великі букви і заставки писалися червоною фарбою, а нерідко і золотом чи сріблом.
Писанням книг займалися професійні переписувачі – ченці у спеціальних приміщеннях скрипторіях. Праця переписувача була досить важкою і втомлючою і тривала роками. Зберігся ряд гумористичних висловлювань про працю переписувачів. Ось одне з них: “Як радіє жених своїй нареченій, так радіє переписувач, коли побачить останню сторінку”.
Ось чому книги в стародавній Русі цінились дуже дорого. Як читаємо в літописі, князь Володимир Василькович “8 гривень заплатив за один молитовник, а в тому ж часі ціле село купив за 50 гривень”.
Багато часу затрачалося на виготовлення оправи книг, використовувалися для цього спеціальні дошки, покриті шкірою, майстерним орнаментом і навіть сріблом.
Необхідно підкреслити, що щедрими меценатами перших книг і перших бібліотек також були князі. Є відомості, що перша бібліотека на Русі була заснована князем Ярославом Мудрим у 1037 р. при Софійському соборі для потреб вищої школи, т.з. Київської академії Ярослава Мудрого. Велике зібрання книг, яке лягло в основу бібліотеки Печерського монастиря, зібрав князь чернігівський Святослав Давидович, відомий під іменем Миколи Святоші. А волинський князь Володимир Василькович сам переписував книги, виготовляв для них оправу і згодом дарував їх церквам і монастирям. В одному з літописів розповідається, що князь Ярослав Осмомисл заснував бібліотеку у Галичі, а князь Роман Ростиславович навіть розорився від купівлі книг.
Проте бібліотеки збирали не тільки князі. Відомо, що значне зібрання книг було у печерського ченця Григорія. Велику бібліотеку мав курський посадник, про якого згадується в “Житії Феодосія Печерського”, та інші особи.
У багатьох пам’ятках давньоруської літератури є чимало висловлювань про користь книг і книжної мудрості, які свідчать про глибокі розуміння суспільством княжої доби значення освіти. Ось одне з таких висловлювань: ”Хто мудрий, а не знає книг, той подібний до плота без підпор, і як вітер повіє, то впаде”.
Обсяги знань, що були надбанням писемних людей у Київській Русі визначались станом середньовічної науки в цілому. Рівень освіти княжої доби не відрізнявся істотно від рівня освіти у Візантії та Західній Європі. Розвивались головним чином гуманітарні дисципліни, і передусім – богослов’я. У княжу добу була створена значна релігійна література, в т.ч. полемічна. До богослов’я тісно примикали філософія, юридичні та політичні науки.
На Русь проникали уривки творів великих філософів і вчених атичної давнини – Сократа, Платона, Піфагора, Аристотеля, Демокріта, Епікура; істориків – Геродота, Фукідіда, Плутарха, Ксенофонта та інших.
Люди, які володіли багатьма мовами, не були рідкістю не тількі серед духовенства, а й серед князівсько-боярської верхівки. Князь Всеволод Ярославович, наприклад, володів п’ятьма мовами, по кілька мов знали князі Святослав Ярославич, Михайло та Всеволод Юрійовичі.
Богослов’я, філософія, риторика, граматика становили основу комплексу знань, що їх здобували освічені люди на Русі. І древньоруська література дала численні зразки оригінальної філософської, історичної і публіцистичної думки. Це – “Слово о законе и благодати” Іларіона, “Повчання Володимира Мономаха, “Повість временних літ”.
Значно гірше стояла справа з природничими науками. Багато досягнень природознавства античної епохи було забуто. Уявлення про будову світу і про природу черпались з таких популярних у середні віки книг як “Шестоднев”,”Фізіолог”, “Небеса” Іоанна Дамаскіна, твори Єпіфанія Кіпрського та ін., в яких було чимало вигадок і фантастики. Справа в тому, що на розв’язання таких питань, як про місце людини в системі всесвіту, про взаємовідносини людини і природи, сильний вплив справляла церковна ідеологія. В космогонічних уявленнях панувала геоцентрична система будови всесвіту. За цією системою, у центрі всесвіту стояла земля, яку уявляли плоскою, оточеною Океаном. Над Землею було 7 або 9 небес, по яких рухались Сонце, Місяць та інші світила.
Окремо варто згадати про медицину. На Русі медична практика якоюсь мірою була поширена. При князівських дворах були медики – т.з. “лечцы”. Зокрема, відомо, що князь Святослав Давидович мав свого лікаря. Були лікарі у князів Володимира Мономаха, Юрія Довгорукого. Широко відомим був лікар з Печерського монастиря Агапіт. Під 1076 р. літопис згадує про хірургічну операцію, зроблену князю Святославу Ярославичу.
З медичною літературою була добре обізнана княжна Єфросинія з Чернігова. Та найбільше прославилась княжна Євпраксія-Зоя (дочка Мстислава Володимировича і внучка Володимира Мономаха). У 1112 р. вона вийшла заміж за візантійського імператора Іоана Комнена, під час коронації прийняла ім’я Зої. Ще молодою князівною вона цікавилась медициною і свою медичну освіту поглибила в Греції. Вона була автором першого медичного наукового трактату “ Алімма”(масті). Книга мала 5 частин і 29 розділів. Ця праця і сьогодні зберігається у бібліотеці Медічі у Флоренції.
Таким чином, у княжу добу вже існували зачатки практичної медицини, проте поряд з цим були дуже поширені знахарство, віра в замовляння, амулети тощо. Першими лікарями ще довгий час залишались ворожбити і знахарі, “ віщуни і кудесники”.
Кілька слів про розвиток географічних знань. На Русі знали про три материки – Європу (цілком), Азію (головним чином передній Схід і далі - аж до Індії) і Африку (північну).
Інтерес до далеких країн у древньоруському суспільстві завжди був великий. Відбиттям цього інтересу є подорожні замітки руських мандрівників - “Хождения”.
Підводячи підсумок в цілому, необхідно підкреслити, що, незважаючи на певну обмеженість у розвитку наук, які визначались пануванням церковної ідеології, Київська Русь являла собою і щодо розвитку освіти та знань одну з найпередовіших країн середньовічної Європи, а багато оригінальних праць руських письменників увійшло в золотий фонд світової культури.
Дата добавления: 2015-09-18; просмотров: 1289;