Додаткова. Культура Київської Русі та Галицько-Волинського князівства

Лекція 4

Культура Київської Русі та Галицько-Волинського князівства

План

1. Вплив християнства на духовну культуру Київської Русі.

2. Матеріальна та духовна культура Київської Русі (книжна культура, архітектура та образотворче мистецтво тощо).

3. Особливості та характеристика культури Галицько-Волинської Русі.

Список рекомендованої літератури

Основна

1. Історія української культури : у 5 т. Т. 1. Історія культури давнього населення України. – К., 2001.
2. Історія української культури / за заг. ред. І. Крип’якевича. – К., 1994.
3. Кордон М. В. Українська та зарубіжна культура : курс лекцій / М. В. Кордон. – К., 2002.
4. Культурологія : українська та зарубіжна культура : навч. посіб. / М. М. Закович, І. А. Зязюн, О. М. Семашко та ін. – К., 2007.
5. Лекції з історії світової та вітчизняної культури : навч. посіб. / за ред. А. Яртися та В. Мельника. – Львів, 2005.
6. Попович М. В. Нарис історії культури України / М. В. Попович. – К., 2001.
7. Українська культура : історія і сучасність : навч. посіб. / за ред. С. О. Черепанової. – Львів, 1994.
8. Шейко В. М. Історія української культури : навч. посіб. / В. М. Шейко, В. Я. Білоцерківський. – К., 2010.

Додаткова

1. Бєлонович М. В. Українська культура часів Київської Русі : словник-довідник / М. В. Бєлонович, В. Г. Рибалко. – Х., 1998.
2. Булашев Г. О. Український народ у своїх легендах, релігійних поглядах та віруваннях / Г. О. Булашев. – К., 1992.
3. Горський В. С. Нариси з історії філософської культури Київської Русі (середина ХІІ – середина ХІІІ ст.) / В. С. Горський. – К., 1993.
4. Грушевський М. С. Ілюстрована історія України / М. С. Грушевський. – К., 1992.
5. Грушевський М. С. Історія української літератури : в 6 т. / М. С. Грушевський. – К., 1993. – Т. 2–3.
6. Дюбі Ж. Доба соборів : мистецтво та суспільство 980–1420 років / Ж. Дюбі. – К., 2003.
7. Історія української культури / за заг. ред. І. Крип’якевича. – К., 1994.
8. Огородник І. В. Українська філософія в іменах / І. В. Огородник, М. Ю. Русин. – К., 1997.
9. Повість временних літ. – К., 1990.
10. Українська минувщина :ілюстрований етнографічний довідник / А. П. Пономарьов, Л. Ф. Артюх, Т. В. Косміна. – К., 1993.
11. Рыбаков Б. А. Из истории культуры Древней Руси / Б. А. Рыбаков. – М., 1984.
12. Степовик Д. В. Скарби України / Д. В. Степовик. – К., 1990.

21. Розвиток народної освіти і педагогічної думки на Україні (Х – поч. ХХ ст.) : нариси. – К., 1991.

1. Історія української архітектури / ред. В. І. Тимофієнко. – К., 2003.
2. Історія української культури : зб. матеріалів і документів / упоряд. Б. І. Білик та ін. – К., 2000.
3. Огієнко І.Українська культура :коротка історія культурного життя українського народу / І. Огієнко. – К., 1992.

25. Брайчевський М. Походження слов’янської писемності / М. Брайчевський. – К., 2007.

1. Історія української музики : у 6 т. – К., 1990.
2. Історія української літератури :в 6 т. / упоряд. В. В. Яременко; приміт. С. К. Росовецького. – К., 1993.
3. Культура і побут населення України : навч. посіб. / В. І. Наулко, Л. Ф. Артюх, В. Ф. Горленко та ін. – К., 1993.
4. Сліпушко О. Софія Київська. Українська література середньовіччя : доба Київської Русі (Х–ХШ століття) / О. Сліпушко. – К., 2002.

Основні поняття і терміни теми:кирилиця, софійська абетка, диглосія, школа книжного вчення, монастирська школа, житія, патерики, апокрифи, літописи, билини, культова архітектура, оборонна архітектура, мозаїки, фрески.

1.Культура доби Київської Русі – це другий період формування культури України.

Русь – держава східних слов’ян, що утворилася на території Східної Європи в ІХ ст. Центром зародження східнослов’янської державності було середнє Подніпров’я. Через те що центром нової східнослов’янської держави впродовж багатьох століть був Київ, в історичній літературі вона одержує назву Київська Русь.

Київська Русь успадкувала культуру тих східнослов’янських та неслов’янських племен, які складали етнічне ядро цього державного утворення (в першу чергу полян і древлян). Культура збагачувалась та ускладнювалась за рахунок розширення території дер­жави, включення до її складу інших народів і племен та за рахунок між­державних конфліктів із сусідами.

Русь була історично важливою контактною зоною між Арабським Сходом і Західною Європою, Візантією і Скандинавією, що спричинило її швидке входження до загальноєвропейської культурної спільності.

Хронологічно Київська Русь охоплює ІХ – середину ХІІІ століття. Вирішальне значення в історичному розвитку держави мала реформа князя Володимира – запровадження християнства.

Саме з початком хрещення Русі починається трансформація східнослов’янської язичницької культури. За часів князювання Володимира Святославича на київських землях було введене християнство за грецьким зразком, що відповідало тодішнім інтересам держави. Процес переходу Русі в християнську віру був складним і тривалим. Він розтягнувся на декілька століть і призвів врешті до формування у певному сенсі «змішаної» культури, що поєднала в собі риси традиційного язичництва (демонологію, народну магію, календарну, трудову, родинну обрядовість) і православного християнства (культ Христа, Богоматері, християнських святих, що часто брали на себе й функції язичницьких божеств: Ілля-Пророк – Перуна, Святий Микола – Велеса тощо). У науці цей специфічний світогляд одержав назву «двовір’я».

Разом із християнством на Русі утверджується новий світогляд. Людина почала усвідомлювати свою особливу роль у світі, розуміти свою відмінність від іншої природи. Віднині вона є образом і подобою Божою і звідси випливає її нова роль у світі. Вчорашній язичник-слов’янин усвідомив свою виокремленість із природи. Природа віднині розглядається як така, що слугує людині, допомагає їй матеріальними благами.

У процесі поширення й утвердження християнство на Русі поступово втрачало візантійську форму, вбираючи в себе елементи місцевих слов’янських звичаїв, ритуалів, естетичних запитів східних слов’ян.

Під його впливом розвивалися живопис, кам’яна архітектура, музичне мистецтво, розширювалися і зміцнювалися культурні зв’язки Русі з Візантією, Болгарією, країнами Західної Європи. Разом із християнством на східнослов’янських землях були запроваджені церковний візантійський календар, культ «чудотворних» ікон, культ святих.

Отже, запровадження християнства на Русі сприяло зміцненню державності, поширенню писемності, створенню визначних пам’яток літератури. Через християнську літературу на Русь прийшла вся мудрість, раніше накопичена європейським світом.

2.Прийняття християнства, торгівля, війна, дипломатичні контакти сприяли пожвавленню культурного життя русинів. Але культурний поступ Київської Русі зумовлювався, в першу чергу, власними потребами й силами, що їх задовольняли. Ось чому сторонні впливи, навіть із найбільш передової в тогочасному світі держави – Візантії, могли лише прискорити ті тенденції, потреба в яких уже відчувалася на вітчизняному ґрунті. Київська держава у цей час вбирала в себе все найкраще що виробили великі сусіди, не забуваючи про національні риси культури.

Особливістю давньоруської культури було також і те, що фактично церквою визначалися напрями розвитку культури. Храми і монастирі стали головними осередками розвитку освіти, науки, мистецтва.

Специфіка релігійного змісту, можливості доступу до досягнень світової культури сприяли тому, що першими руськими письменниками були переважно священнослужителі: київський митрополит Іларіон, митрополит Климент Смолятич, монах-літописець Нестор, єпископи Кирило Туровський та ін.

Найдавнішою пам’яткою писемності Київської Русі вважається «Ізборник Святослава», укладений 1073 та 1076 pp. для київського князя Святослава Ярославича.

Першим відомим письменником з місцевого населення був у Київській Русі митрополит Іларіон, автор визначної пам’ятки вітчизняної писемності – церковно-богословського твору «Слово про закон і благодать», написаного між 1037 і 1050 pp., в якому наголошено на величі руського народу, руської землі, руської церкви.

У Київській Русі достатньо швидко виник свій жанр літератури – літописання («Повість временних літ», 1113 р.).

Цінною пам’яткою староукраїнського письменства є «Повчання Володимира Мономаха своїм дітям», написане на початку XII ст.

Після запровадження на Русі християнства з’явився новий вид літератури – житія святих (агіографія). У цих релігійно-біографічних творах розповідалося про життя мучеників, аскетів, церковних і державних діячів, оголошених церквою святими: Іоанна Златоуста, Афанасія Александрійського, князів Бориса і Гліба, вбитих братом Святополком, засновника Києво-Печерського монастиря Антонія Печерського. На початку XIII ст. склався «Києво-Печерський патерик» – збірник розповідей про життя ченців Києво-Печерського монастиря, заснованого у середині XI ст. Антонієм.

Справжнім шедевром, своєрідною перлиною давньоруської літератури є «Слово о полку Ігоревім» (1187 р.)

Розвиток культури на Русі вимагав підготовки освічених людей, відкриття шкіл, створення певної системи освіти.

Після офіційного запровадження християнства на Русі князь Володимир розпорядився збудувати на Старокиївській горі, поряд із Десятинною церквою, школу для дітей «нарочитої чаді», тобто знаті. Школи відкрилися також у Чернігові, Переяславлі-Залеському, Луцьку, Холмі, Овручі. У них вивчали письмо, читання, арифметику, іноземні мови, риторику, навчали співу, давали певні відомості про поетику, а також географію, історію. Навчання велося церковно-слов’янською мовою, яка «прийшла» разом із церковними книгами з Болгарії. Цією мовою перекладалася й іноземна література.

Ярослав Мудрий відкрив у Новгороді школу для підготовки освіченого духівництва.

У 1086 р. на Русі була заснована перша школа для дівчат. Її фундатором стала дочка Всеволода Ярославовича Янка.

Головними поширеними на той час науками були богослов’я, філософія, історія. Відомості з природознавства та космології черпалися з перекладних книг: «Фізіолог», «Шестоднев», «Християнська топографія» Козьми Індикоплава. Знання з історії подавали візантійські хроніки Іоанна Малали й Георгія Амартола. Як правові джерела широко використовувалися «Статут Володимира Мономаха» та збірка норм давньоруського права – «Руська правда».

При княжих дворах, Печерському та Видубицькому монастирях створювалися книгосховища, в яких відкривали скрипторії – книгописні майстерні, де переписували книги Св. Письма, псалтирі, писання отців церкви та іншу богослужбову літературу.

Найдавнішою і найвідомішою пам’яткою книжкового мистецтва Київської Русі є «Остромирове євангеліє», написане дияконом Григорієм у 1056–1057 рр. на замовлення новгородського посадника Остромира.

До наших днів дійшло близько 400 пам’яток києво-руської книжної культури, і ця кількість дає уявлення про розмах київської книжної культури до навали монголо-татар, що спалили чи не все, що могло горіти.

Окремо варто згадати про медицину. Першими лікарями на Русі були ворожбити, знахарі, віщуни. Лікували за допомогою замовлянь і закликань. Існувала своя фармацевтична наука, яка опиралась на знання флори України. Згодом з’явилися вчені лікарі, що проживали при князівських дворах та монастирях. Так, Печерський Патерик згадує вже про відомих київських лікарів Агапія, Пімена, Алімпія. У XII столітті відомим лікарем був Петро Сірянин. Значними були і лікарські таланти серед жінок на Русі: княжни Єфросинії з Чернігова, а також княжни Євпраксії-Зої. Остання у 1112 р. вийшла заміж за візантійського імператора Йоанна Комнена. Ще в Києві княжна цікавилася медициною, а в Греції поглибила свої знання і була авторкою першого медичного трактату «Алімма». Книга має п’ять частин і 29 розділів і до сьогодні зберігається в бібліотеці Медичі у Флоренції.

Знали на Русі й хірургічне лікування. Про це ми дізнаємося з археологічних знахідок медичних інструментів, зокрема, пінцетів і скальпелів.

Конкретні наукові знання не мали такої ваги у суспільній свідомості, як загальнотеоретичні міркування, які називалися філософією. Саме в епоху Київської держави закладалися підвалини філософського мислення. Київські книжники пропагували мир між народами, обстоюючи ідею спільності людства, рівності народів, духовного вдосконалення людства.

Математика мала прикладний ужитковий характер. Знання з математики (чотири математичні дії, дроби та обчислювання процентів) використовувалися під час будівництва та у торгівлі.

З розвитком освіти Київська Русь ставала однією з найбагатших і найосвіченіших країн Європи.

Звертаючи увагу на архітектуру, слід зауважити, що Стародавня Русь була споконвіку дерев’яною, а русичі були народом-теслею. Із установленням ранньо­феодальної держави – Київської Русі формується певний тип забудови міст, що мав тричастинну систему: «дитинець», де містилися князівські та боярські двори; «окольний град», у якому жила переважна частина міського населення; та «посад», заселений ремісниками і торгівцями.

Після прийняття християнства розпочалося кам’яне храмобудівництво, у якому використовувалася розроблена візантійськими майстрами хрестово-купольна система (основа – квадрат, розчленований чотирма стовпами, що примикають до підкупольного простору; прямокутні осередки утворюють «архітектурний хрест»).

Перший православний храм на честь пророка Іллі, збудований Аскольдом і Діром, не зберігся.

Першою кам’яною церквою на Русі вважається Десятинна церква на честь Богородиці, побудована у Києві 989 – 996 pp.

Перлина давньоруської архітектури – церква Святої Софії (1037 – 1044 рр.), прикрашені фресковим і мозаїчним живописом. Знаменита «Київська Оранта» («Нерушима стіна») – мозаїчне зображення Богоматері – є одним із найдосконаліших творів усього середньовічного мистецтва. Модернізовано при Мазепі в стилі козацького бароко.

У ХІІ ст. набули значного розвитку місцеві архітектурні школи – київська, чернігівська, переяславська.

Характерними пам’ятками цього періоду є храми Богородиці Пирогощі (1132 р.), Кирилівський (1146 р.), Василівський (1183 р.), Борисо-Глібський (1128 р.) і Успенський в Чернігові (40-ві роки ХІІ ст.).

З-поміж світських кам’яних будівель Києва найзнаменитішою пам’яткою є збудовані зодчими за Ярослава Мудрого Золоті ворота, які, однак, теж завершувалися так званою домовою церквою. Першою світською спорудою з каменю в Києві є палац князя Володимира, зведений наприкінці X – початку XI ст. Палац збудовано з поєднанням візантійських і ранньороманських традицій зодчества.

Основною прикрасою храмів були ікони. Наприкінці XI ст. склалася київська школа іконопису. Із художників того часу відоме ім’я Алімпія Печерського, який навчався у візантійських майстрів, що оздоблювали Києво-Печерську лавру. Також відоме ім’я Григорія-іконописця.

У ІХ – Х ст. швидкими темпами розвиваються фресковий і мозаїчний живопис.

Мозаїка – зображення і орнамент із кусочків різнокольорового натурального каміння, скла (смальти), кераміки. У Київську Русь мозаїка з натурального каменю прийшла в Х столітті після прийняття християнства, але через відсутність потрібного матеріалу особливого поширення не набула. І лише з появою в Києві виробництва скляної смальти в церквах з’являються мозаїчні панно. Софійський собор став першим руським храмом, прикрашеним мозаїкою.

Фреска – живопис на сирій штукатурці.

Отже, на церковні розписи, фрески, мозаїки, мініатюри, ікони, архітектурні будівлі того часу великий вплив мала візантійська культура. Поступово складається і самобутня архітектура та живопис Київської Русі.

3. Монголо-татарська експансія перервала яскравий період культурного розвитку, були знищені головні культурні центри, втрачена культурна еліта. На деякий час був затриманий духовний розвиток України.

Зі спустошених ордою країв, де загарбники знищили ґрунт для по­дальшого повноцінного розвитку культури, києво-руські традиції відрод­жуються у Галицько-Волинській Русі, що встояла в зіткненні з ворогом. Центром давньоруської культури стає давній Галич. Але й на теренах Русі Київської залишилися, нехай ї нечисленні, пам’ятки культури й куль­турна традиція, носієм якої було місцеве населення. Монголо-татари були в цілому відносно віротерпимі й дивилися на завойовані землі лише як на постійне джерело данини, що утримувало завойовників від повного спустошення підкорених земель.

Галицько-Волинська Русь після послаблення й спустошення Київської держави золотоординцями стала її політичною і культурною наступницею. Впродовж кількох століть вона, за словами М. Грушевською, залишалася головним резервуаром української державності та культури, виробленої київською добою.

У ХІІ–ХІІІ ст. у Галицько-Волинській землі розвивається влас­на архітектурна школа. Давню історію мають архітектурні традиції західноукраїнських земель. Вони складались упродовж віків на основі національної культури давніх слов’ян, культурного спілкування з іншими народами Східної та Західної Європи, а також мусульманського Сходу.

За часів Данила та його наступників розви­валися архітектура і живопис. Відбувалося активне містобудів­ництво, будувалися старі та зводилися нові фортеці. Друга половина XIII ст. позначена будівництвом кам’яних замків у Хотині, Луцьку, Кременці. Споруджувалися храми, зведення яких спиралося на використання елементів візантійського(романського) стилю у поєднанні з західно- та південноєвропейськими тенденціями у архітектурі. Із архітектурних пам’яток галицької школи у перебудованому вигляді до наших часів збереглася церква Пантелеймона у Галичі (близько 1200 р.).

Вплив київської традиції позначився на архітектурі Володимира. Найзначнішою його архітектурною пам’яткою є Мстиславів, або Успенський собор (1160 р.), який, за твердженням дослідників, нагадує Кирилівську церкву в Києві. Собор зберігся до нашого часу, хоча його первісний вигляд змінили численні перебудови.

Яскраву сторінку у розвитку мистецтва західноукраїнських земель становить історія малярства, яке також сягає корінням найдавніших часів. Воно розвивалось у традиційних для Середньовіччя формах станкового (мініатюра, іконопис) і монументального (фрески) живопису. До відомих пам'яток давньоруського живопису належить зобра­ження Волинської Богоматері (XIII ст.) ( польська святиня, Матка Бозка Ченстохова). Майстерними зразками книжкової мініатюри прикрашене Галицьке Євангеліє (1283 р.)

Галицько-Волинська Русь зберегла і розвинула ті традиції освіти і письменства, які склались у період розквіту Київської Русі.

Високий рівень освіти на західноукраїнських землях засвідчує те, що тут було поширене знання іноземних мов. Деякі листи князі та міщани писали латиною. Значна частина вищого духовенства походила з Греції, що також відбилося на мовній багатобарвності Галицько-Волинського князівства. Водночас мовою політики, міжнародної дипломатії була руська мова.

Покровителем освіти і письменства був волинський князь Володимир Василькович, «книжник великий і філософ».

Визначною пам’яткою писемності Галицько-Волинської Русі є Галицько-Волинський літопис, який, на думку дослідників, укладений за князя Володимира, сина Василька Романовича. Він охоплює майже 90 років – від 1201 р. (або 1205) до 1292 р. і композиційно складається з двох частин. У першій описані роки життя Данила від його дитинства до 1255 р. (або 1261), у другій – події 1262 (?) – 1291 pp.

Численні літературні та історичні джерела, матеріали археологічних розкопок, етнографічних експедицій засвідчують про високий рівень розвитку ремесел у Галицько-Волинській Русі, існування самобутнього декоративного та ужиткового мистецтва, яке формувалось упродовж віків на західноукраїнських землях. Традиційне ремесло й ужиткове мистецтво збагачувалося досвідченими майстрами, які приходили на ці землі з розгромлених татарами східних князівств. На нових місцях вони розвивали ті художні традиції, які склались у Київській Русі. Значну роль у цьому процесі відігравали й іноземні майстри, зокрема німці, поляки, вірмени.

Свої традиції у Галицько-Волинській Русі мали художня обробка дерева, ливарництво, ювелірне мистецтво, ткацтво, килимарство.

Похід польського короля Казимира із уграми на західні українські землі у 1349 р. призвів до занепаду Галицько-Волинського князівст­ва. Внаслідок політики обмеження прав місцевого українського населення, до якої вдалися король і його наступники, у 1387 р. Галичину було віднесено до складу Польської держави.

Отже, культура Галицько-Волинської Русі мала великий вплив на подальший культурний розвиток України. Їй належала істотна роль у збереженні національних традицій у роки, коли Україна, втративши державність, опинилася в становищі колонії, коли щодо України проводилася політика національної асиміляції як польської держави, так і Російської імперії.

Давньоруська культура – одна з найяскравіших сторінок історії культури середньовіччя. Давньоруські майстри внесли у скарбницю світової культури багато нового і цінного. Культура Київської Русі створила ті традиції, що використовува­лися всіма поколіннями давньоруської й української народностей. Культурна спадщина ІХ – ХІІІ ст. стала основою національної культури доби Пізнього Середньовіччя.