Україна в кінці 1940-х – першій половині 1960-х рр.

Вступ до теми. Ключовий напрям повоєнної історії України окреслився низкою заходів, здійснюваних як радянською владою, так і всім українським суспільством, з метою пристосування до нових геополітичних обставин. Адже з війни УРСР вийшла не тільки зруйнованою і спаплюженою, але багато в чому й зміцнілою: розширилися, охопивши майже всі етнічні терени, її кордони, докорінно змінився склад населення, зросла політична й економічна вага в СРСР. Республіка, хоч і не здобула можливості проводити самостійну зовнішню політику, зробилася членом багатьох впливових міжнародних організацій, а її західними сусідами стали держави з такою ж соціалістичною орієнтацією. Крім того, суттєвий вплив на весь розвиток СРСР після Другої світової війни справило наростання міжнародної напруженості, ідеологічне та політичне протистояння США, назване «холодною війною».

Відбудова народного господарства. Останні роки сталінського режиму. Повертаючи в ході жорстоких боїв з німецької окупації власні території, Радянський Союз постав перед проблемою відновлення значною мірою зруйнованої економіки. Відбудовні роботи починалися відразу після відступу ворожих військ. Найбільша увага приділялася вугільно-металургійному комплексу, оскільки воєнні заводи гостро потребували палива й металу, а також відновленню електростанцій.

Протягом 1945–1946 рр. Україна одержала устаткування десятків заводів, демонтованих у радянській зоні окупації Німеччини. Почало прибувати й обладнання деяких підприємств, евакуйованих свого часу з України. До кінця 1945 р. вдалося відновити близько третини довоєнного індустріального потенціалу республіки.

Оскільки демобілізація з армії затягувалася і робочих рук не вистачало, на початковому етапі відбудови широко використовувалася примусова праця як німецьких військовополонених, так і радянських людей. Останні залучалися шляхом трудових мобілізацій, у тому числі через оргнабір сільських трудівників, особливо молоді. З осені 1946 р. почала створюватися мережа ремісничих училищ і шкіл фабрично-за­водсь­ко­го учнівства. Вони також комплектувалися переважно методом мобілізації.

У серпні 1946 р. Верховна Рада УРСР прийняла П’ятирічний план відбудови й розвитку народного господарства. Ставилося завдання довести валовий продукт промисловості в 1950 р. порівняно з 1940 р. до 113%.

Із закінченням війни радянський народ пов’язував сподівання на краще життя. Однак природа тоталітарної держави не змінилася. Керована диктатором країна вступила у воєнне протистояння з колишніми союзниками. Розгорнулася «холодна війна». З ідеологічних міркувань Кремль відмовився одержувати міжнародну фінансову допомогу згідно з американським «планом Маршалла» сам і примусив до цього новопосталі соціалістичні режими Центральної і Східної Європи. Через те промисловий розвиток СРСР відбувався в умовах триваючої ізоляції від зовнішнього світу, при відсутності внутрішнього ринку засобів виробництва, а левова частка капіталовкладень у 1946–1950 рр. пішла на відбудову важкої оборонної індустрії. Щоб позбавити США атомної монополії, значні кошти були витрачені на створення ядерної бомби.

Наприкінці 40-х рр. становище з робочою силою полегшилося. У народне господарство за післявоєнну п’ятирічку влилося 2,2 млн. колишніх воїнів, з них 350 тис. – у промисловість. У 1950 р. чисельність робітників і службовців, зайнятих у народному господарстві, досягла 6,9 млн. чол., тобто на 724 тис. більше, ніж у передвоєнному 1940 р.

Поступово, ціною величезного напруження сил рани війни були в основному загоєні. Стали до ладу шахти Донбасу, підприємства важкої індустрії. Більше, ніж до війни, в Україні почало добуватися залізної руди, вироблятися продукції машинобудування, електроенергії, цементу тощо.

Статистичні дані тих років стверджували, що післявоєнна п’яти­рі­чка була виконана достроково, а промислове виробництво в республіці зросло на 15% порів­няно з 1940 р. Насправді ж довоєнного рівня в промисловості вдалося досягти тільки в наступній, V п’ятирічці, що тривала з 1951 по 1955 рр., а в сільському господарстві – ще пізніше. У 1950 р. валова продукція сільськогосподарського виробництва становила 91% довоєнного рівня.

Найменш розвинутими залишалися західні області. Про необхідність їх індустріалізації говорилося багато, але увагу звернули в основному на Львів.

Успіхи індустріального зростання забезпечувалися низькою часткою заробітної плати робітників та службовців у національному доході, а також нееквівалентним обміном між містом і селом. Оплата праці в громадському господарстві колгоспів була вкрай низькою, а підсобні господарства колгоспників обкладалися надмірними податками і обов’язковими натуральними поставками. Показовий приклад: якщо в 1928 р. на центнер проданого державі жита селянин міг купити в магазині 17 кг цукру, то в 1952 р. – лише 900 грамів.

У сільське господарство України спрямовувалося всього близько 7% капітальних витрат. Тож, витримавши величезне навантаження в роки війни, колгоспи не відчули полегшення. Ситуація ще більше погіршилася у зв’язку з тяжкою посухою 1946 р., що охопила південні області, неврожаєм та голодом. Значно скоротилося поголів’я худоби. Попри це, обов’язкові поставки сільгосппродукції майже не знизилися. Держава відбирала у селян продовольче зерно, кидаючи їх напризволяще. Близько 800 тис. чол. померли від голоду взимку 1946–1947 рр. (У той самий час СРСР надавав широку підтримку європейським країнам, котрі під тиском Москви стали на шлях «соціалістичного будівництва»: в 1946 р. експорт зерна до них склав 1,7 млн. т.)

Тягарем на село лягло будівництво МТС, доріг, шкіл, лікарень, електростанцій, на що держава грошей не виділяла. Багато колгоспних коштів пішло на меліоративні роботи (в 1945–1948 рр. – 150 млн. крб.), які очікуваного ефекту не дали.

Потреби культурного будівництва, як і раніше, фінансувалися за залишковим принципом. Установи культурного профілю, особливо клуби і школи, нерідко споруджувалися методом «народної будови», оскільки централізованих коштів не вистачало.

21 листопада 1949 р. Президія Верховної Ради УРСР схвалила і прийняла атрибути державності – герб, прапор, гімн, які символізували Україну як одну зі складових СРСР. Однак культурне життя республіки загалом було складним і суперечливим. Однією з найхарактерніших рис періоду став русифікаторський наступ на українську культуру. Ідеологічна і політична практика сталінізму набула відкрито великоруських шовіністичних рис. Це завдало значної шкоди всьому суспільству.

Сталін вважав українців найбільш «зіпсованими» буржуазною ідеологією в роки окупації. Тому прояви національної свідомості, критичний підхід до будь-яких явищ суспільного життя, відступ від регламентованих пропагандистських стереотипів – усе це кваліфікувалося, як український буржуазний націоналізм, космополітизм, антирадянська діяльність і, як наслідок, вело до морального чи фізичного знищення діячів культури. Погром місцевої інтеліґенції та керівних кадрів мав на меті зміцнити позиції сталінізму в республіці.

Період «політичних ігор» з Україною та українцями закінчився. Одна ідеологічна кампанія антиукраїнської спрямованості змінювала іншу. Завдання посилення ідеологічного контролю над суспільством старіючий Сталін поклав на одного зі своїх поплічників – А.Жданова. Протягом 1946–1949 рр. «ждановщина» знищила практично всі попередні здобутки української культури.

У серпні 1946 р. постанова пленуму ЦК КПУ про небезпеку українського націоналізму засудила «Нарис історії української літератури». Було змінено склад редакційних колегій журналів «Вітчизна» та «Перець».

Переслідування охопили відомих діячів культури, освіти, науки. З’явилися погромні рецензії на твори Ю.Яновського, А.Малишка, М.Рильсь­кого, О.Довженка. Було засуджено «Історію України», видану у 1943 р., відновлено широкомасштабну кампанію проти «українських буржуазно-націо­на­ліс­тичних істориків». Оперу К.Данькевича «Богдан Хмельницький» розкритикували за те, що росіянам у ній відводилось не досить помітне місце. Українські енциклопедичні видання звинувачувались у зосередженості на вузьконаціональних темах. Зазнав переслідувань і В.Сосюра за вірш «Любіть Україну», котрий у 1944 р. був відзначений Сталінською премією. Поета змусили публічно каятися в своїх «гріхах». Як непатріота було «розвінчано» також письменника-гумориста О.Вишню.

Л.Мельников, який з грудня 1949 р. змінив М.Хру­що­­ва на посаді першого секретаря ЦК Компартії України, ще більше посилив боротьбу з українством, ігноруючи національні традиції українського народу, його історію та культуру.

Репресії та переслідування у сфері культури торкнулися й інших національностей, що проживали в Україні. Це добре відчули на собі, зокрема, представники єврейської культури. З кінця 1948 р. розгорнулась кампанія боротьби з «низькопоклонством перед Заходом». Розвінчуючи досягнення західної культури і цивілізації загалом, сталіністи піддали цькуванню «космополітів» (з грецької це слово перекладається як громадянин світу і означає людей, байдужих до батьківщини, до свого народу). Під цим приводом здійснювалась боротьба проти єврейських митців, критиків, діячів культури, лікарів, звинувачених в антипатріотизмі. Апофеозом такого курсу стало оспівування досягнень російської культури, а русифікація впроваджувалася як патріотична процедура.

Репресії повоєнних років, хоч і не стали такими масовими, як у 30-ті рр., все ж дозволили Сталіну тримати народ в атмосфері страху. Тотальній перевірці було піддано колишніх остарбайтерів, які за своє підневільне перебування за кордоном підозрювалися в ненадійності. Органи внутрішніх справ вважали неблагонадійними й тих, хто, перебуваючи на окупованих територіях, не протидіяв фашистському режиму. Таким чинилися обмеження при прийомі на роботу, в зарахуванні до вищих навчальних закладів, у просуванні по службі тощо.

Радянізація західноукраїнських земель. Боротьба українських націоналістів з СРСР. Вигнання німців за межі республіки не принесло в Західну Україну миру. Якщо індустріалізація регіону здійснювалася в обмежених масштабах, то примусова суцільна колективізація землі і майна місцевого селянства була проведена у стислі строки, в основному за 1948–1949 рр. До середини 1950 р. 7190 колгоспів об’єднали 98% селянських господарств. Потім за кілька місяців власті провели примусове укрупнення колгоспів. До кінця 1950 р. їх залишилося не більше 800.

Методи колективізації західноукраїнського селянства були такими ж брутальними й безжалісними, як і ті, що застосовувалися у східних областях у 30-ті рр. Основними засобами виступали примус, «розкуркулення», депортації. Не дивно, що селяни чинили відчайдушний опір. Намагаючись протистояти державі, яка відбирала власність і перетворювала селян у найману робочу силу, найрішучіші відправлялись у ліси.

Через очолювані Степаном Бандерою партизанські загони ОУН–УПА пройшли сотні тисяч чоловік. Навесні 1945 р., за даними органів держбезпеки УРСР, загальна чисельність ОУН–УПА становила 90 тис. осіб. Гаслом боротьби було: «За самостійну Україну без більшовиків і москалів».

До 1946 р. включно ОУН–УПА намагалася утримувати під своїм контролем великі території, вести бої значними силами із застосуванням мінометів та артилерії. У багатьох селах нелегально діяли національно-державні структури ОУН (станичні, кущові, районні, надрайонні, окружні, обласні й крайові проводи), підтримувані загонами УПА, тобто фактично існувало двовладдя (підпілля й ради).

Найуживанішими тактичними прийомами УПА були: несподівані напади на противника, як правило, із засідки, наскоки на адміністративні центри, нищення комунікацій, диверсії, замахи на представників партійно-радянського апарату, пропаганда ідей ОУН поширенням листівок, гасел, вивішуванням національних прапорів тощо. Використовуючи терор проти партійно-радянських керівників, правоохоронних органів, командного складу радянської армії, ОУН–УПА прагнула показати свою силу і вселити страх у населення розплатою за підтримку радянської влади.

Сталін кинув проти оунівців армійські формування, але швидко придушити опір не вдалося. Збройні удари (понад 9200 оточувально-винищувальних операцій) чергувалися з пропозиціями амністії. Постійні облави, блокади цілих районів призводили до того, що загони УПА зазнавали значних втрат.

Курс ОУН–УПА на масовий опір населення радянській владі дорого обійшовся західноукраїнській людності. Він дав підстави потужній і злагодженій машині беріївських каральних органів на повну силу розгорнути свої безмежні можливості, безпідставно поширивши дії проти ОУН–УПА на значну частину населення. У східні райони СРСР було депортовано більше 203 тис. так званих співучасників і посібників угруповань ОУН–УПА. Про масштаби протистояння в західноукраїнських областях свідчить хоча б той факт, що кожен другий в’язень радянського ГУЛАГу другої половини 40-х рр. був українцем.

Свавілля, беззаконня стали нормою поведінки спецвійськ у Західній Україні. Траплялося, що бандитськими оголошувалися цілі села, нерідко фальсифікувалися карні справи, практикувалися прилюдні демонстрації трупів убитих повстанців, спалення та вирубування значних лісових масивів. Спеціальні загони НКВС, перевдягнені у форму оунівців, здійснювали провокації, вбиваючи вчителів, лікарів тощо.

З 1947 р. головне командування УПА змінило тактику збройної боротьби. Бойові дії вели лише дрібні загони партизанськими методами. 5 березня 1950 р. загинув командувач УПА Р.Шухевич. Ця втрата теж відчутно послабила армію. Однак опір УПА поступово згас тільки у середині 1950-х рр.

Трагічною подією в житті західних українців стала так звана операція «Вісла». Виконуючи польсько-українське рішення 1944 р. про взаємну репатріацію населення, на 1 січня 1945 р. в Україну виїхало менше 40 тис. осіб. Це були переважно члени КПЗУ, «москвофіли», а також люди, вимушені жити у знищених війною селах. Однак більшість українців Закерзоння не мали такого наміру. Тоді польська влада, підтримана Москвою, почала «переконувати» їх виїздити. В хід пішло все – від пропаганди й загроз до підпалів, грабунку і вбивств. Активну участь у спротиві насильницькій депортації взяли формування Української повстанської армії. Бої в польських Карпатах не вщухали кілька років.

На початок серпня 1946 р., коли офіційно оголошувалось закінчення «добровільної репатріації», на територію УРСР переселилося понад 480 тис. осіб.

У березні 1947 р. польська комуністична влада вирішила виселити всіх українців, що мешкали у Південно-Східній Польщі (Люблінське, Ряшівське та Краківське воєводства). Горезвісна операція «Вісла» розпочалася 28 квітня о 4-й годині ночі. В результаті дій 6 польських дивізій, об’єднаних в оперативну групу, та військ держбезпеки 140575 українців було депортовано, 2274 заарештовано, 655 вбито, 1466 вояків ОУН–УПА взято в полон. 3873 особи потрапили до концтаборів. У 1947 р. до смертної кари були засуджені 372 українці (всього в 1944–1956 рр. – 573).

Ця акція не лише підірвала базу ОУН–УПА на Закерзонні. Вона вкрай важко відбилася на соціально-економічному і політико-правовому становищі українців, котрі залишилися в Польщі.

Одним із елементів радянізації західноукраїнських територій і встановлення тотального ідеологічного контролю над місцевим населенням була заборона Української греко-католицької (уніатської) церкви, що мала 4440 приходів і понад 5 млн. віруючих. У квітні 1945 р. в пресі греко-католицьку церкву звинуватили у співробітництві з німецько-фашистськими окупантами та українськими буржуазними націоналістами. Невдовзі органи НКВС заарештували у Львові митрополита Й.Сліпого та багатьох єпископів. Всіх їх засудили до багаторічного ув’язнення. У 1946 р. було проведено неканонічний (у ньому не взяв участі жоден єпископ) церковний собор, який прийняв постанову про приєднання до руської православної церкви. Після цього почався тиск на священнослужителів, щоб вони переходили до руської церкви. Тих, хто не підкорився, було негайно заарештовано органами МВС–МДБ і депортовано до Сибіру. Та греко-католицька церква не зникла – вона пішла у підпілля.

Антирадянських позицій трималася значна частина української еміграції. Її Центральне представництво було засноване 1 листопада 1945 р. у західній зоні окупації Німеччини. За кордоном поновилася діяльність ОУН–М та ОУН–Б, деяких українських партій. Створився Український національно-державний союз. За океаном, у США, було у 1949 р. засновано Панамериканську українську конференцію. Її очолив отець В.Кушнір.

Хрущовська «відлига». 5 березня 1953 р. сталася подія, здатна справити неабиякий вплив не тільки на внутріполітичне життя в СРСР, а й на міжнародну ситуацію загалом: помер Й.Сталін. Здавалося, що створюються умови для змін на краще. Однак почалося, як завжди, з боротьби за «трон». До влади в партії і державі в липні 1953 р. прийшла група найближчих соратників Сталіна на чолі з М.Хрущовим.

Однією з перших акцій так званого «колективного керівництва», здійсненою з метою самозбереження, став арешт, а потім розстріл ключової фігури сталінського режиму – Л.Берії. Одночасно міністр внутрішніх справ УРСР П.Мешик та його перший заступник С.Мільштейн були заарештовані й згодом страчені, а більшість начальників обласних управлінь МВС республіки – замінені.

Вплив Хрущова в партійно-державному керівництві неухильно зростав. Вересневий (1953) пленум ЦК КПРС обрав його Першим секретарем ЦК КПРС. У руках Хрущова почала концентруватися величезна влада. Україна, де він довгий час працював, могла розраховувати на посилення своїх позицій.

Попервах у напрямку оздоровлення суспільства були зроблені вагомі кроки. В УРСР десталінізацію відчули вже в 1953 р., коли замість російського шовініста Л.Мель­никова першим секретарем ЦК КПУ став О.Кириченко (він був першим українцем на цій посаді і займав її до 1957 р.). Припинились ідеологічні кампанії проти інтелігенції, уповільнився процес русифікації, на керівні посади почали висуватися місцеві кадри, в тому числі й у західних областях. За підтримки М.Хрущова серед найвищих партійних і державних керівників у Москві з’явилися вихідці з України – крім О.Кириченка, ними стали Л.Брежнєв, М.Підгорний та інші. Розпочалася реабілітація безневинно репресованих сталінським режимом.

За кілька років сотні тисяч жертв політичних переслідувань з концентраційних таборів і заслання повернулися додому. Зокрема, до 1957 р. були звільнені 65534 оунівці і «бандпосібники», звісно ті, кому пощастило вижити. Наприкінці 50-х рр. органи КДБ і прокуратури республіки переглянули справи майже 5,5 млн. осіб, реабілітувавши 3,2 млн. Поза реабілітацією залишилась більшість жертв репресій 20-х – початку 30-х рр. і всі, хто звинувачувавсь у буржуазному націоналізмі.

Загалом, події, що відбувалися в суспільно-політичному житті мали неоднозначний характер. У 1954 р. була проведена велика пропагандистська кампанія з нагоди 300-річчя «возз’єд­нан­ня» України з Росією, яка по суті перекреслила всю українську історію, роблячи її частиною історії Росії. 19 лютого 1954 р. Президія Верховної Ради СРСР за згодою Президій Верховних Рад Росії та України постановила перевести Крим зі складу РРФСР до складу УРСР. Мотивувалася ця передача тим, що РРФСР не мала спільного кордону з Кримською областю, економічною близькістю господарських зв’язків УРСР та Криму, нагальною потребою у зрошуванні сільськогосподарських угідь цієї області, що передбачало єдине управління господарством півострова, а також тісними культурними зв’язками між Україною і Кримом.

Після 1954 р. на території Криму було збудовано нові промислові підприємства, прокладено велику кількість комунікацій, забезпечено півострів водою, газом, електроенергією. Саме після цього Крим зробився головною всесоюзною здравницею.

Внаслідок здійснених заходів населення півострова почало швидко зростати, особливо російськомовна частина. Якщо перед війною населення Кримської АРСР складалося тільки наполовину з росіян, а серед національних меншин найчисленнішими були татари (19,4%) та українці (13,7%), то після депортації татар, греків та німців склад населення істотно змінився. У середині 50-х рр. питома вага росіян становила приблизно 70%, а українців – понад 20%.

У лютому 1956 р. відбувся ХХ партійний з’їзд, перший після смерті Сталіна. В його резолюціях обґрунтовувалася відсутність фатальної неминучості ІІІ світової війни і можливість співіснування держав з різним соціальним ладом. Зовнішня політика радянського уряду стала гнучкішою, хоч і не втратила агресивного спрямування.

Найважливішим пунктом порядку денного з’їзду стало питання про культ особи Сталіна та його наслідки. При цьому, щоб порятувати престиж системи, більшовицькі злочини було цілком списано на одного Сталіна. Засудження зовнішніх форм тоталітаризму (культу особи) і найбільш вражаючих випадків зловживання владою (масових репресій) сколихнуло суспільство і поклало початок тривалому процесу розкладу радянської політичної системи. Сама ж доповідь М.Хрущова «Про культ особи та його наслідки» залишалася засекреченою в СРСР до 1989 р.

У 1961 р. Хрущов почав нову хвилю десталінізації, кульмінацією якої стало винесення труни диктатора з кремлівського мавзолею.

Критика культу особи для творчої інтеліґенції була ковтком свіжого повітря у задушливій атмосфері тоталітаризму. Почало складатися покоління шестидесятників, людей з антитоталітарним мисленням. Українська культура збагатилася новими творами О.Гончара, М.Стельмаха, Г.Тютюнника, поетичними збірками М.Рильського, В.Сосюри, кіносценаріями О.Довженка. Побачили світ перші збірки поезій Д.Павличка, Л.Костенко, І.Драча, В.Симоненка.

Боротьба з тоталітаризмом почалася і в політичній сфері. Один із виявів останньої – формування наприкінці 50-х рр. українського правозахисного руху. Перші дисиденти (від фр. «незадоволений») розуміли всю ілюзорність здійснюваних Хрущовим косметичних удосконалень існуючого ладу.

Л.Лук’яненко, юрист за фахом, випускник Московського університету, направлений на партійну роботу до Західної України, заснував у 1959 р. «Українську робітничо-селянсь­ку спілку», що ставила метою вихід України зі складу СРСР. Цей акт мав бути здійснений (на відміну від тактики ОУН) мирними засобами, а саме шляхом реалізації відповідної статті Конституції СРСР. Отже, йшлося про законну, легітимну зміну статусу однієї з республік. У 1961 р. лідера групи і п’ятьох його однодумців заарештували. Звинувачений у зраді батьківщини Лук’яненко був засуджений до розстрілу. Пізніше цей вирок замінили 15-річним ув’язненням у таборах та 10-річним засланням. Немалі терміни покарання отримали також В.Луцьків, І.Кандиба та ін.

Тоді ж з публічною критикою нової Програми КПРС виступив ветеран війни генерал П.Григоренко. Чимало сторінок розвитку правозахисного руху пов’язано з Київським університетом ім. Т.Г.Шевченка. Зокрема, в лютому 1963 р. тут відбулася конференція, учасники якої висловили протест проти заборон та обмежень розвитку української мови.

Оскільки М.Хрущов був войовничим атеїстом, з кінця 50-х рр. в СРСР почалася ліквідація церковно-релігійних установ. Тисячі церков та монастирів були закриті, багато їхніх споруд – зруйновані.

У 1963 р. в засобах масової інформації пройшла кампанія підбиття підсумків першого десятиріччя перебування М.Хрущова на чолі партійно-державного керівництва. Сам він не заперечував, коли цей період називали «великим». Чи відповідало це дійсності?

Досягненням Хрущова як політичного діяча стала часткова відмова від використання терористичних методів у політиці. Своїх противників він не знищував фізично, а відправляв на пенсію. Однак у критичних для системи ситуаціях використовувалися сталінські методи. Таким було, наприклад, придушення національної революції у Будапешті в 1956 р. або 7-тисячної демонстрації в Новочеркаську в 1962 р., коли робітники, обурені черговим підвищенням цін за одночасного зниження оплати праці, вийшли на вулиці міста. Влада вдалася до розстрілу демонстрантів, а їх лідерів було страчено або покарано тривалим ув’язненням. Робітничі заворушення меншого масштабу відбулися у Донбасі, Кривому Розі, інших містах республіки. Всі вони нещадно придушувались.

Фактично, ініційовані післясталінським партійно-державним керівництвом численні реорганізації, хоч і створили великий пропагандистський ефект, ілюзію безперервності реформаторської діяльності, все ж основ тоталітаризму не порушили.

Ще вересневий, 1953 р., пленум ЦК КПРС з ініціативи М.Хрущова звернув увагу на катастрофічний стан сільського господарства. На той час Україна виступала одним з основних виробників сільгосппродукції, проте село залишалося напівзруйнованим, а колгоспники – безправними. Ситуація вимагала термінових змін. Деградацію продуктивних сил села спробували зупинити шляхом деяких послаблень, особливо у податковій політиці та ціноутворенні. Пом’якшення системи узаконеного грабунку колгоспів і радгоспів, що стала просто нестерпною в останні роки життя Сталіна, знайшло позитивний відгук у селянства.

Разом з цим значні зусилля спрямовувалися на нарощування кількісних факторів, зокрема розширення територій під зернові культури. Підвищенню ж продуктивності праці та врожайності увага майже не приділялася.

Піднесення виробництва у сільському господарстві, збільшення обсягу сільгосппродукції тривало 5 років, доки держава вкладала в галузь великі кошти. Валовий збір зерна в Україні зріс за 1954–1958 рр. майже на 20%, цукрових буряків – удвічі, виробництво м’яса – більш як у 2 рази, молока – втричі. Однак після ліквідації у 1958 р. МТС і обов’язкового викупу колгоспами їхньої техніки становище змінилося. Слабка колгоспна економіка не витримала величезних витрат на викуп, придбання і експлуатацію техніки. А держава-монополіст продовжила розв’язувати нелегкі проблеми бюджетної рівноваги випробуваним шляхом: підвищенням цін на запчастини, мінеральні добрива, комбікорми при заморожуванні цін на сільськогосподарську продукцію.

Втім попередні успіхи встигли «окрилити» партійне керівництво, і на семирічку (1959–1965) запланували необґрунтовані, нереальні темпи зростання. Закономірно, що вони були зірвані: екстенсивні методи господарювання дедалі більше виявляли свою неспроможність та безперспективність.

Вважаючи себе знавцем сільського господарства, Хрущов робив спроби підвищити віддачу від нього різними методами. Масово запроваджувались використовувані на Заході технології і культури, зокрема небачено збільшилися посівні площі під кукурудзу. Поміж організаційних заходів, які насправді тільки підривали економіку сільгосппідприємств, застосовувались укрупнення колгоспів, перетворення їх у радгоспи, ліквідація «неперспективних» сіл тощо. Відшукувались додаткові резерви збільшення продуктивності сільського господарства: розорювались цілинні землі, ліквідовувалась травопільна система. Знову повернулися до сталінських обмежень присадибного господарства колгоспників, щоб воно не «заважало» тим працювати у громадському виробництві (проте від останнього обсяг продукції, що надходила у ринкову торгівлю, зменшився, в результаті зросли ціни і постраждали інтереси міських споживачів).

Здійснювані заходи не могли дати ефекту у вмонтованих в командну систему колгоспах. Сільське господарство знову перетворилося на найслабшу ланку хронічно хворої радянської економіки. Посуха 1963 р. показала всю гостроту продовольчого становища: почалися труднощі з постачанням населенню хліба. Довелося витратити валюту для його закупівлі за рубежем. Країна потрапила у залежність від імпорту хліба, з якої вже не змогла вирватися.

Під час освоєння цілинних земель Казахстану та Сибіру Україна втратила близько 80 тис. молодих спеціалістів, які за комсомольськими путівками переїхали туди. Значний удар по сільському господарству УРСР нанесла й безповоротна відправка на цілину десятків тисяч тракторів, автомобілів, комбайнів, іншої техніки. Саме ж освоєння цілинних земель бажаних результатів не дало.

Першою важливою реформою «великого десятиріччя» була заміна галузевого управління промисловістю територіальним. У лютому 1957 р. було визнано за необхідне ліквідувати більшість галузевих міністерств і організувати замість них територіальні ради народного господарства – раднаргоспи. В Україні було створено 11 економічних адміністративних районів, очолених раднаргоспами. Реформатори були переконані у тому, що неефективність промисловості, її несприйнятливість до науково-технічного прогресу відпадуть, якщо централізоване керівництво замінити місцевим.

Права національних республік певною мірою були розширені ще раніше. У 1956 р. уряд УРСР здобув у своє підпорядкування понад 10 тис. промислових підприємств. Вага України в загальносоюзному народногосподарському комплексі зростала. Протягом 10 років (1955–1965) виробництво тракторів у республіці збільшилось вдвоє, магістральних тепловозів – у 11 разів, екскаваторів – у 17 разів тощо.

Восени 1961 р. державна партія прийняла третю програму, яка проголошувала перспективу побудови комунізму в СРСР за 20 років, тобто до 1980 р. При цьому вважалося, що стабільні темпи економічного росту цілком можливі в умовах існуючого господарського механізму.

Проте розвиток економіки йшов переважно екстенсивним шляхом. Іншою серйозною вадою було те, що, як і раніше, продукція народного господарства знаходила попит головним чином на внутрішньому ринку, частково в країнах «соціалістичного табору» та деяких слаборозвинених країнах світу. Її якість не відповідала світовим стандартам. Основну частину експорту становила не готова продукція, а сировина, особливо нафта, газ. Відтак зростало варварське ставлення до природних багатств, навколишнього середовища.

Безумовним здобутком правління Хрущова стала реалізація соціальних програм, котрі включали в себе помітне збільшення пенсійного забезпечення, суттєве зростання грошових прибутків населення, розширене житлове будівництво, впровадження 5-денного робочого тижня.

Водночас стиль та методи керівництва М.Хру­що­ва викликали роздратування значної частини партноменклатури, яка за роки сталінського режиму звикла до гарантованості свого панівного становища і не бажала цього втрачати. Останнім серйозним нововведенням керівника СРСР став поділ партійного апарату за ви­ро­бничим принципом. Радянські, профспілкові і комсомольські органи теж бу­ло поділено на промислові й сільські. Ця реформа переповнила чашу терпіння апарату.

В жовтні 1964 р. на пленумі ЦК КПРС Хрущова звільнили від обов’язків першого секретаря ЦК й голови Ради Міністрів СРСР. Члени ЦК дружно відмовилися від лідера, який встиг скомпрометувати себе численними, але безплідними реорганізаціями. Хрущова не підтримали навіть його висуванці в Україні. Так завершилося «велике десятиліття».

***

Ключові терміни та поняття: «бандпосібники»; «велике десятиліття»; «відлига»; греко-католицька (уніатська) церква; дисиденти; дисидентський рух; космополітизм; культ особи; «москвофіли»; «неперспективні села»; операція «Вісла»; Панамериканська українська конференція; «план Маршалла»; раднаргоспи; реформи; «соціалістичний табір»; Український національно-державний союз; «Українська робітничо-селянсь­ка спілка»; «холодна війна»; шовінізм; ядерна зброя.

Основні дати та події: 1946–1950 рр. – «П’ятирічний план відбудови і розвитку народного господарства (IV п’ятирічка); 1948–1949 рр. – примусова колективізація на Західній Україні; квітень 1947 р. – операція «Вісла»; 5 березня 1953 р. – помер Й.Сталін; 19 лютого 1954 р. – включення Криму до складу УРСР; лютий 1956 р. – ХХ з’їзд КПРС.

Імена: Бандера Степан; Берія Лаврентій; Брежнєв Леонід; Вишня Остап; Гончар Олесь, Григоренко Петро; Данькевич Кирило; Довженко Олександр; Драч Іван, Жданов Андрій; Кандиба Іван; Кириченко Олексій; Костенко Ліна, Кушнір Василь; Лук’яненко Левко; Малишко Андрій, Мельников Леонід; Павличко Дмитро, Підгорний Микола; Рильсь­кий Максим, Симоненко Василь; Сліпий Йосип; Сосюра Володимир; Сталін Йосип; Стельмах Михайло, Тютюнник Григор, Хру­що­­в Микита;Шухевич Роман; Яновський Юрій.

Перевірте себе: Які країни увійшли до «соціалістичного табору»? Коли він утворився? Що ви можете сказати про темпи післявоєнної відбудови народного господарства України? Хто став Генеральним секретарем ЦК КПРС після смерті Сталіна? Кого називали космополітами? Хто такі дисиденти? Які реформи провів М.Хрущов? Яким було ставлення Хрущова до релігії? До яких наслідків це призвело? Що таке «холодна війна?» Ким і проти кого проводилась операція «Вісла»?

Поміркуйте: Чи змінилось життя українців із зміною радянських лідерів – Сталіна, Хрущова? Чому хрущовські часи називають «відлигою»? Чому саме в цей час виникає дисидентський рух?

Вивчіть самостійно: Післявоєнна відбудова України і її особливості в західних областях. Посилення сталінської політичної реакції в Україні на рубежі 40–50-х рр. Хрущовські реформи на Україні в 1954–1961 рр.

Рекомендована література:

v Баран В. Україна після Сталіна: нарис історії 1953–1985 рр. – Львів, 1992.

v Баран В. Україна 1950–1960-х рр.: еволюція тоталітарної системи. – К., 1996.

v Баран В., Даниленко В. Україна в умовах системної кризи (1946–1980-ті рр.). – К., 1999.

v Касьянов Г. Незгодні: українська інтеліґенція в русі опору 1960–80-х років. – К., 1995.

v Курносов Ю.О. Інакомислення в Україні (60-ті – перша половина 80-х рр. ХХ ст.). – К., 1994.

v Нагаєвський І. Історія української держави ХХ ст. – К., 1994.

v Нагаєвський І. Українська державність у ХХ столітті. – К., 1996.

v Новітня історія України: 1900–2000. – К., 2000.

v Шаповал Ю. Україна 20–50-х років: сторінки ненаписаної історії. – К., 1993.

v Шаповал Ю.І. Сталінізм і Україна. – К., 1992.

v Шаповал Ю.І. Хрущов М.С. в Україні. – К., 1990.

Допоміжна література:

v Бажан О.Г., Данилюк Ю.В. Український національний рух: основні тенденції та етапи розвитку (кінець 1950-х – 1980–х рр.) – К., 2000.

v Воронов І.О., Пилявець Ю.Г. Голод 1946–1947 рр. – К., 1991.

v Захаров Б. Нарис історії дисидентського руху в Україні (1956–1987). – Харків, 2003.

v Історія України: Документи. Матеріали: Посібник / Уклад., комент. В.Ю.Короля. – К., 2002. – С. 366–399.

v Історія України: запитання і відповіді / Автори: В.І.Горбань, М.М.Поліщук, І.І.Дерев’янко та ін. – Полтава, 1993. – Вип. І. – С. 42- 44.

v Історія України: запитання і відповіді / Автори: В.І.Горбань, Г.М.Аванесян, В.Я.Береза та ін. – Полтава, 1994. – Вип. ІІ. – С. 53–58.

v Кожукало І. Вплив культу особи Сталіна на ідеологічні процеси на Україні в 40-ві – на початку 50-х років // Український історичний журнал. – 1989. – № 2.

v Кульчицький С.В. Новітня історія України: «Відлига» // Український історичний журнал. – 1991. – № 10.

v Кульчицький С.В. Спроби реформ (1956–1964) // Український історичний журнал. – 1998. – № 2.

v Курносов Ю.О. Соціально-політичний розвиток УРСР у 50-ті – першій половині 60-х рр. // Український історичний журнал. – 1990. – № 5.

v Лисяк-Рудницький І. Політична думка радянських дисидентів: Нариси історії нової України. – Львів, 1991.

v Маковійчук І., Пилявець Ю. Голод на Україні у 1946–1947 рр. // Український історичний журнал. – 1990. – № 8.

v Місило Є. Операція «Вісла». – Львів, 1994.

v Пащенко В.О. Російська православна церква наприкінці хрущовської «відлиги» // Український історичний журнал. – 2001. – № 5.

v Сторінки історії Компартії України: запитання і відповіді. – К., 1990.

v Сторінки політичної історії України. – К., 1990.

v Цепенда І.Є. Операція «Вісла» в польський історіографії // Український історичний журнал. – 2002. – № 3.

v Шевченко А. Культурно-ідеологічні процеси в Україні у 40–50-х роках // Український історичний журнал. – 1992. – №№ 7–8.