Присяжні грамоти князїв в. кн. Литовського коронї Польській.

Вичисляю звісні до тепер присяжні грамоти князїв в хронольоґічнім порядку.

1. 1386 23/X, Дмитро Корибут новгородський, в Луцку, латинська — Codex epist. Vitoldi ч. 29, з ориґіналу петерб. Публичн. бібл.

2. 1386 27/X, Василь кн. пиньскнй, в Луцьку, латин. — Cod. ер. Vit. ч. 30, з ориґ. — тамже.

3. 1387 18/IV, Скиргайло, кн. троцький і полоцький, в Лїдї, латин. — Cod. ер. Vit. ч. 33, з ориґ. — тамже.

4. 1388 31/I, Семен-Лугвен, в Садовім (?), латин., — Codex epistol. saec. XV. т. І ч. 13, з копії Нарушевича.

5. 1388 26/ IV, князї й бояре ручать за Дмитра-Корибута, Лучичі, руська — Archiwum Sanguszków І ч. 9, з ориґ. бібл. Чарторийських, факсімілє в Палеографических снимках петерб. археол. института, ч. 6.

6. 1388 3/V, Олександр Віґунт кн. керновський, в Кужельовій, латин. — Cod. Vit. ч. 40, з ориґіналу петерб. Публ. біб.

7. 1388 18/V, Дмитро-Корибут, в Кракові, руська — Arch Sang. І ч. 10, з ориґ. — тамже, факсімілє в Палеограф. сним. ч. 5.

8. 1388 12/VII, Володимир київський, в Луцьку, латинська — Supplementum ad hist. Russiae mon. ч. 211, з ориґіналу (незвістно де він), з хибно розвязаною датою; з пізнїйшої копії в Cod. saec. XV т. І ч. 14 — з кількома помилками.

9. 1388 15/XII, Дмитро Ольгердович, в Молодечнї, руська — Собраніе актовъ изд. Вилен. ком. під ред. Круповича ч. 14, Срезневскій СвЂденія о малоизв. пам. LIII, з фотоґр. копії (ориґінал в Варшаві — де?)

10. 1389 25/IV, Семен-Лугвен яко князь Вел. Новгорода, в Сендомирі, руська — Акты Зап. Россіи І ч. 10, з ориґ. пет. Публ. бібл. факсимиле в Пол. сним. ч. 47.

11. 1389 25/IV, він же — без згадки про Новгород, в Сендомирі, латинська — Cod. ер. Vit. ч. 51, з ориґ. пет. Публ. бібл.

12. 1392 4/VIII ¹⁵), Витовт, кн. троцький і луцький, для Ядвіґи, Острові, латинська — Cod. saec. XV т. III дод. 1, з ориґ. бібл. Чартор. — Мусїла також бути грамота для Ягайла — див. в грамотї кн. Анни Cod. ер. Vit. ч. 92.

13. 1392 4/VIII, Анна, жінка Витовта, ручить за чоловіка перед Ягайлом, тамже, латинська — Cod. saec. XV т. І ч. 18 — з копії Нарушевича.

14. 1388 4/VIII, вона ж ручить за чоловіка Ядвізї, тамже, латин. — Cod. ер. Vit. ч. 92, з ориґ. пет. Публ. бібл.

15. 1393 без дня ¹⁶), Федор Любартович яко князь сїверський, в Вислицї, руська — Arch. Sang. І ч. 15, з ориґ. бібл. Чортор.

16. 1393 23/V, той сам, в Вислицї, латин. — Arch. Sang. І ч. 14, з ориґ. тамже.

Не вказую видань меньше важних, заступлених пізнїйшим виданнєм, зробленим з ориґіналу.

До виказаних вище грамот належать реґести в Scarbiec ч. 535, 536, 545, 553-4 (зам. Witolda чит. Wigunta), 555, 565-567, 617-8, 634. Тільки при тім для декотрих грамот тут приходить і по кілька реґест. Таким самим чином, здаєть ся, повстала й загальна гадка про три присяжні грамоти Володимира київського з рр. 1386 або 1387, 1388 і 1389 — див. Stadnicki Bracia Jag. c. 115-6, Антонович Монографіи c. 232, моя Київщина c. 497, Леонтович Очерки с. 184. Я сам приймав сю гадку, але тепер підозріваю, що у всїх сих звістках іде мова тільки про одну нам звістну грамоту 1388 р. Звістки про грамоти иньших років усї йдуть з описей королївського архиву — Кромера, Варшевіцкого, але порівняй сказане у Даниловича Skarbiec під ч. 536: воно дає розвязку звісткам під роками 1386, 1387, 1388, зводячи їх до одної грамоти. Що найбільше можна б сумнївати ся, чи не про осібну грамоту згадує Кромер під р. 1389 — див. Stadnicki 1. с., але не видячи Кромерової описи, сього не можна рішити на певно.

Що в дїйсности присяжних грамот князїв мусїло бути більше, того я, розумієть ся, не заперечую. Пізнїйші слїди кількох таких грамот вказав я при текстї — c. 134, нотка 2. Крім того, з Витовтової грамоти 1401 р. (Codex Vitoldi c. 72) виходить, що Витовт також дав присяжну грамоту десь в р. 1386-7 р. Грамоту Федора Коріатовича згадує інвентар Кромера (у Стаднїцкого Synowie І c. 178). Дальші архивні студиї можуть принести ще не одну. Тому нпр. д. Любавский (Литовско-русскій Сейм c. 14 і 27), на мій погляд, безпотрібно твердить, що иньших князїв не „притягано до якоїсь участи при укладанню унїї, в тій мабуть гадцї, що вони помирять ся з довершеним фактом”. На тій підставі, що з 1401 р. ми маємо присяжні грамоти від иньших князїв, робить він виводи, що тодї брано грамоти з таких князїв, які були поминені в 1386-8 рр., або пізнїйше виступили на полїтичну арену. Але на повність нашої колєкції грамот ми нїяк не можемо покладати ся.

З 1400-1 рр. маємо тепер тільки сї грамоти:

1. 1400 31/XII, Олександра Патрикиєвича стародубського, руська — Акти Зап. Рос. І ч. 17, в ориґіналу петерб. Публ. бібл., факсімілє в Пал. сним. ч. 48.

2. 1401 5/II, Івана Ольгимунтовича, руська — ibid ч. 18, з ориґіналу тамже.

3. 1401 24/II, Юрия і Андрія Михайловичів, руська — тамже ч. 19, з ориґіналу тамже.

4. 1401 24/II, Юрия Довґовда, руська, ibid. ч. 20, з ориґіналу тамже.

5. 1401 11/V, Семена кн. друцького, руська, Codex epist. saec. XV т. І ч. 30, з копії Нарушевича.

25. Острівська угода і намістництво в в. кн. Литовськім (до с.139-40).

Острівська грамота Витовта (див. про неї й грамоту Витовтової жінки вище c. 467) була видрукована з початку з копії Прохаскою (Codex, ер. Vit. c. 959). В сїй копії Витовт титулує себе magnus dux Lytwanie, так що се тільки свріпило оповіданнє русько-литовського лїтописця, і воно було загально прийнятим до р. 1894, коли пок. Лєвіцкий оголосив свою розвідку Kiedy Witold zostal w. księciem Litwy. В нїй він подав першу звістку про знайдений ним ориґінал острівської грамоти, де в титулї Витовта не було magnus dux, а просто dux в тім же роцї текст сей вийшов в III т. Codex epist. saec. XV). Заразом в сїй статї піддав Левіцкий дуже щасливій критицї дотеперішнїй погляд на Острівську угоду. Його погляд прийняв і самостійно розвинув потім Прохаска в статї Przyczynki krytyczne do dziejów unii (1896), розд. V: Witold w. księciem Litwy w r. 1401. Обидва дослїдники одначе головну увагу звернули на питаннє, коли Витовт став в. князем, а не постарали ся висьвітлити докладнїйше, на яких саме умовах вернув ся він в 1392 р. на Литву й яке його становище було тодї de jure. Свій погляд на се висловив я в текстї, але признаю, що в сїм все ще чимало є неясного. Нпр. чи перейняв Витовт Вильну зараз, і яким титулом? На скільки певне й самостійне оповіданнє Длуґоша? на скільки не залежне воно від русько-литовської лїтописи, котру він знав? Одначе негативне рішеннє справи про великокняже становище Витовта від 1392 р. має також своє значіннє для орієнтовання в орґанїзації управи в. князївства Литовського перед Острівською угодою. Не зовсїм ясний вираз Длуґоша під р. 1388 дав був привід до гадки, що Ягайло, переходячи в Польщу, зробив в. князем литовським Скригайла (III c. 477: constituto fratre germano Skirgallone pro principale duce, ut summae rerum in Lithuania praeesset). Сю помилку потім спостерегли дослїдники (Барбашев, Вольф, Лєвіцкий), але при тім впадали в противну крайність, то заперечуючи зовсїм яку небудь спеціяльну ролю Скригайла, то ставлячи його на одній лїнїї з польськими намістниками Вильна — Москожевским і Олєсніцким. Я думаю, що сї польскі намістники були комендантами виленського замку й намістниками для Виленської волости, тим часом як Скригайло заступав Ягайла хоч без якогось докладно означеного титула й уряду) в загальних справах в. князївства. (Про се деякі цїнні, найновійші спостереження в згаданій статї Прохаски Przyczynki krytyczne, розд. V: Czy Skirgiełło był w. księciem Litwy, хоч не з усїм можна тут згодити ся). На тій підставі пруські рицарі писали в 1416 р., що до унїї 1386 р. з неприсутности Ягайла Скригайло vice sua regebat Litwaniam (Cod. ер. Vitoldi c. 1025). Від 1392 р. Витовт мав заступити своєю особою польських намістників Вильна й Скригайла яко Ягайлового відпоручника в загальнїйших справах.

У Йогана IIосільґе є ще анальоґічна звістка про Віґунта in desin czitin starb Allexander des koniges bruder von Polan, deme her dy Wille unde das land ingegeben hatte — Script. r. pruss II c. 179. Що в дїйсности Віґунт не мав Вильна, на сїм годять ся тепер всї, і толкують, що у Посільґе ся звістка зявила ся тому тільки, бо Віґунт умер у Вильнї (Wolff Ród Gedymina c. 149). Але деякі ідуть посередньою дорогою й припускають, що Ягайло хотїв зробити Віґунта своїм намістником на Литві, та той саме тодї вмер. Так толкував уже Стрийковский (II c. 93), пор. Stadnicki Bracia c. 247. Новійшими часами пробував ширше арґументувати сей здогад Конечний — ор. c. c. 147: він думає, що Ягайло призначав Віґунта на великого князя литовського. Тепер, коли знаємо, що Витовт тільки силою фактів, і то дуже не скоро виборов собі признаннє великокняжого титулу, можна анї гадати, аби Ягайло з власної волї хотїв сотворити на Литві таке становище для котрогось з своїх братів і тим задати удар Кревській унїї.

26. Лист Ядвіги з жаданнєм дани з руських земель(до c. 141).

Сучасник Посільґе оповідає про се так: screib yn erin liben bruder und bat yn, das her ym sulde lassin gedechtig sin, wie der irluchte fürste, ir herre, der koning von Polan, ir dy lant czu Russin und Littowen becheydin hette in der morgingabe und gegebin uff die cziit, als sy yn genomen hette czu eyme herren; und bat yn, das her tete als ir lieber bruder und getruwer — das her ir nemeliche czinse nemelicher landen. beschide, die ir jerlichin wordin gegebin und verguldin (Script. rerum pruss. III c. 219).

Як я сказав в текстї, се переповіданнє виглядає так, мов би Посільґе мав перед собою самий лист і його перекладав. Але зміст його робить трудности. Ядвіґа дістала від Ягайла на віно землю Куявську й Русь. В одинокій донаційній грамотї яку ми маємо з р. 1396, 15/I (Kodex diplom. katedry Krakowskiej II ч. 410 == Codex dipl. Poloniae II ч. 333) наданнє се стилїзоване досить загально: occasione veri et iusti dotalicii dicti vulgariter wyano terras Cuyavie et Russie сum earumdem omnibus castris, fortaliciis, civitatibus, municionibus, districtibus, villis... damus і т. д. Що означає тут Russia? найпростїйше можна-б думати про Русь Галицьку, і правдоподібно, що вона й мала ся на гадцї при наданню. Але недокладний вираз міг давати привід до ширшого толковання — „земель руських” взагалї, і хиба що з тим натягненим толкованнєм зажадала Ядвіґа собі данини з руських земель в. кн. Литовського? А може було якесь иньше, пізнїйше ще наданнє?

У всякім разї толкованнє, дане ще у Каро (Geschichte Polens III c. 169,194) і повторене пізнїйше у Лєвіцкого (Kiedy c. 430) і Любавского (Лит.-рус. сеймъ c. 24), що тут мова йшла про Поділє, не можливе, як справедливо зауважив Прохаска (Przyczynki c. 102), бо Поділє до Витовта не належало. Але відкидати зовсїм оповіданнє Посільґе супроти сеї трудности, як то робить Прохаска (ор. c. c. 101-3), було-б великою малодушністю. Иньший закид зроблений дром Прохаскою правдивости оповідання Посільґе — що він представив салїнську угоду тайною, а вона такою не була, опираєть ся, як минї здаєть ся, на непорозумінню. Посільґе (c. 219) каже про тайність не салїнської угоди, а перемиря, уложеного Витовтом з Нїмцями ще весною 1397 р.

27. Час і обставини переходу Луцька до Витовта (c. 141).

Час надання Луцька Витовтови пробували викомбінувати близше на підставі Витовтового титулу. Конечний (ор. c. c. 114, 120) брав за terminus non ante привилей 20/II 1386, де Витовт титулуєть ся князем городенським тільки (Działyński c. 2). Та Конечний притім не завважив ще пізнїйшої грамоти з того року, де Витовт титулуєть ся тільки князем берестейським і городенським — 11/VIII 1386, Codex Vitoldi ч. 35. На неї як terminus non ante вказав уже Андріяшів (c. 229).

Але сї грамоти взагалї нїчого не значать, бо як сказав я вже в текстї, Витовт і потім не титулуєть ся луцьким князем — див. Соdех Vitoldi ч. 42 і 53. Тільки на жидівськім привилею (Акты. Зап. Рос. с. І ч. 9) називаєть ся він кн. луцьким, але тут титул йото рішучо неправдоподібний і вказує на сфальшованнє грамоти (пор. т. V моєї історії, прим. 8). Грамота датована 1/VII 1388, а Витовт зветь ся великим князем литовським (siс!), дїдичом городенським, берестейським, дорогицьким, луцьким, володимирським (!) і иньших”. Стилїзація дати й сьвідків також недорічна, отже ся грамота в рахунок не піде. Аж у трактатах своїх з рицарями 19/I 1390 титулує себе Витовт „князем луцьким і городенським” (Codex Vit. ч. 53 і 54). Варто уваги притім, що титул луцького князя стоїть у нього тут на першім місцї, отже не можна думати, що він його скорочував в попереднїх грамотах (на сїй точцї знову показуєть ся неправдоподібність титулятури жидівського привилею).

Отже terminum non ante ми не маємо — аж до присяжної грамоти Любартовича з 22/V 1386 р. Terminus non post сучасні джерела дають також тільки досить далекий. Розумію оповіданнє Витовта в його меморіалї, що він на люблинськім зїздї, отже в маю 1389 р., просив собі привилея на дану йому Любартову волость, і не дістав. Але він мусїв уже бути в Луцьку при кінцї 1387 р., коли стрів ся з ним московський княжич Василь, тїкаючи з орди. Вправдї сучасні джерела не кажуть нїчого про обставини, а навіть про саму стрічу з Витовтом. Тільки Ширша рус.-лит. лїтоп. (т. зв. Биховця) каже, що Витовт „будучи на Луцку, змовилъ дочку свою княжну Зофію за в. кн. Василя Дмитровича московського” (c. 29 == 510 II. с. л. т. XVII). Джерело баламутне, а й звістка його, як бачимо, дуже загальна. Але розважаючи обставини утечі Василя, треба признати, що з Витовтом він дїйсно мусїв стрінути ся в Луцьку, й тут між ними стала умова про шлюб, переказана з ріжними похибками Никонівського лїтоп. (III c. 90). Василь тїкав з Орди на Волощину й Поділє (див. Воскр. II c. 51), відти на Берестє або Городно йому їхати не було по що, і стрінути ся з Витовтом він мусїв тільки на Волини; а що прибув він до Москви в сїчнї (19/I) 1388 р. (Воскр. II c. 52), то на Волини був він найдальше десь на різдвяні сьвята 1387 р. Се буде заразом non post і для відібрання Луцька від Любартовича.

Проф. Леонтович пробував представити се відібраннє волости від Любартовича як правний акт: мовляв Любарт володїв Волинею як віном жінки тільки на правах доживотя, а по смерти його Волинь мав забрати в. князь, тому що дїтей від першої жінки не лишилось (Очерки с. 236-7). Та все се, розумієть ся, фантазія, почавши від того, що Любарт міг володїти Волинею не як спадкоємець, а на підставі вибору, й кінчаючи тим, що як раз головний стіл — володимирський зістав ся Любартовичу й далї.

Так само безпідставно твердив Андріяшів, що Ягайло вислав Любартовича на Литву й там затримав його більше як рік, і тільки на жаданнє польського сойма, що жадав приїзду Любартовича як Ягайлового ручителя, пустив його з Литви (ор. c. c. 228). Все се фантастичні виводи з грамоти Любартовича 22/V. 1386 й поруки Бенедикту.

Що Луцьк, відібраний від Любартовича, не передано безпосередно Витовтови, на се, як я вже сказав в текстї, може натякати звістка Длуґоша під р. 1388 — III c. 477: castrum Luczsko et omnem regionem ad illam pertinentem Krzeslao de Kuroszwanky castellano sandomiriensi, quatenus illud suo et regni Poloniae nomine gubernaret, contulit in tenutam. Але в сїм роцї Луцьк мусїв належати уже Витовту, й про наданнє Луцька Кшеславу в сїм роцї не може бути мови. Могло се стати ся хиба скорше — десь в р. 1386-7 припустїм, або пізнїйше, по утечі Витовта, в р. 1390-2, коли, розумієть ся, не припускати, що Длуґош просто помилкою приплутав сюди того Кшеслава. У нього зрештою під сим роком взагалї зведено богато ріжних річей, які сюди не належать; нпр. про повну фантастичність поданого тут у нього маршруту Ягайла див. Balzer Genealogia Piastow c. 475.

Анальоґічну з Длуґошевою відомість дає одна грамота: се запись Федора острозького з тої нагоди, що Ягайло, як він каже, „дал ми намЂстничати у Луцьску” — Arch. Sang. І ч. 7. Грамота ся дати не має. Її звичайно кладуть на час по відібранню Луцька від Любартовича — перед наданнєм його Витовтови (Arch. Sang. l c. 115, Андріяшевъ c. 229, Конечний с. 113), а декотрі, комбінуючи з Длуґошевою звісткою, припускають, що з початку Ягайло дав Луцьк Кшеславу, потім Федору Острозькому, а нарештї Витовту. Але на такі переміни тут трохи за мало лишаєть ся часу. Можливо, що котрийсь — Кшеслав чи Федір держав Луцьк перед наданнєм Витовту, котрийсь в р. 1390-2, а можливо, що обидва — й Кшеслав і Ф. Острозький в тих остатнїх роках. Бо з тим усїм зістаєть ся все ж таки непевним, чи Луцьк не був від разу переданий Витовтови.

До сеї передачі пізнїйше нїмецьке джерело дає такі подробицї, що Витовт випросив собі Луцьк від Ягайла за посередництвом його матери і що обіцяв в такім разї перейти на руську віру — Scr. rеr. pruss. V c. 225. Витовт в своїм мемеріалї одначе каже, що Ягайло змусив його до переходу на руську віру, і то нїби зараз по поворотї Витовта на Литву — так виходить з Витовтових слів.

Що від Любартовича відібрано й Витовтови надано саму тільки Луцьку землю, се не підлягає сумнїву супроти того, що Федір титулуєть ся князем володимирським ще в р. 1393 — Arch. Sang. I ч. 14, а Витовт тільки князем луцьким, і про його Володимирську волость нїде нема згадки. Але згадані мною в текстї слова Давн. русько-лит. лїтописи (c. 34 і 36) і титул Витовта на жидівськім привилею збаламутили дослїдників. Аби погодити сї звістки, вони представляють річ так, що мовляв Ягайло надав Витовту цїлу Волинську землю, але від разу не відважив ся відібрати від Любарта її цїлу, а взяв тільки Луцьк (Стаднїцкий Synowie II c. 164-6, Конечний c. 120, Леонтович с. 240). Але все се зовсїм безпотрібно: жидівський привилей не має тут значіння, а рус.-лит. лїтопись могла й тут помішати володїннє „всею Волинскою землею” по другім помиренню Витовта з Ягайлом з давнїйшим володїннєм самим тільки Луцьком. А головно, що Ягайло, як то знаємо від Витовта, зовсїм і не надав йому анї цїлої Волини анї навіть Луцька грамотою, отже всї здогади про ріжницї між наданнєм і дїйсною передачею Луцька не мають нїякої підстави.