ПОЛУДНЕВА ҐРУППА: ПОЛЯНЕ, ЇХ ТЕРИТОРІЯ, РУСЬКЕ ІМЯ, ЛІТОПИСНА ТЕОРІЯ ПРО РУСЬ; СЇВЕРЯНЕ, КОЛЬОНЇЗАЦІЯ ПОДОНЯ, ТЕОРІЯ ВЕЛИКОРОСИЗМА ПОЛЯН І СЇВЕРЯН, ЇЇ НЕСТІЙНІСТЬ.

Переходимо до полудневої ґрупи.

В центрі української кольонїзацїї сидить племя П о л я н. „Повість“ не означає їх території близше, каже тільки, що вони „сЂдоша по Днепру й наркошася Поляне“ 1): очевидно при тім розуміє околицї їх столицї, Київа, де жили „Поляне Кияне“. Вона поясняє ще, що Поляне назвались так тому, бо сидїли на полї, себ то на голій рівнинї 2); але околицї Київа, себто ту країну, що в Х-XI в. головно була полянською територією, трудно назвати „полем“, і сама Повість, оповідаючи на иньшім місцї про Полян, каже, що вони сидїли „по горамъ симъ“ (Днїпровим), „въ лЂсЂ на горах, надъ рЂкою ДнЂпрьскою 3). Дїйсно околиці Київа на північ від Стугни і тепер богаті лїсом, а давнїйше були зовсїм лїсовим краєм 4). Найпростїйше обясненнє сеї суперечности, здаєть ся, буде те, що давнїйше, до натиску степових орд X-XI в., головні осади Полян лежали на полудень від Стугни, де більше було рівнини, „чистого поля“ 5). В противність сїй країнї північна частина Київщини звалась „лїсовою стороною“ 6); відповідно тому полуднева могла зватись полевою, „польською“, а від неї й мешканцї — Полянами. „Польською землею“ Повість справдї зве землю Полян, але в її цїлости 7). Можна-б ще гадати, що імя своє принесли Поляне з якогось иньшого „поля“, яке замешкували давнїйше, або що форма „Поляне“ була тілько етимольоґізацією, для зрозумілости, якогось старшого, відмінного імени 8). Але се вже будуть чисті здогади, тим меньше потрібні, що подібні імена від „поля“ стрічаємо ми і у иньших Словян (польські Поляне, болгарські Поляки, Польчане, Польцї, словянські Поланцї, Поляне в сусїдстві Моравян), зовсїм не залежно одно від одного 9).

В Х-XI в. земля Полян була дуже не велика; з оповідання й натяків лїтописи бачимо, що крайнїми більшими містами її на північнім заходї був Білгород (на Ірпенї) і Вишгород (на Днїпрі) 10). На сходї споконвічною границею був Днїпро: хоч до Київа належала, здаєть ся, вузька полоса за Днїпром, але Днїпро був і уважав ся завсїди властивою границею Київщини й Черниговщини, Полян і Сїверян 11). Що до полудня, то тут в Х в. крайнїм київським пунктом була Родня, „на устю Роси“, але потім всяку думку про оборону Порося від Печенїгів князї покинули й почали боронити побережа Стугни 12). „Польська земля“ була цїлком загнана в лїси.

Сим історичним вказівкам не противлять ся й археольоґічні факти остільки, що могили характеристичного деревлянського типу виступають уже на лївім боцї Ірпени і в области Раставцї, а на лївім березї Днїпра виступають похорони з паленими небіжчиками — характеристичні для Сїверщини 13).

Сей малий трикутник між Днїпром, Ірпенем і Росю — се центр історичного житя нашого народу і вихідна країна його імени — се P у с ь властива. Київщина під іменем Руси, Руської земї, противставляєть ся ще в XI-XII в. не тільки північним та східнїм землям (Новгороду, Полоцьку, Смоленську, Суздалю, Вятичам), а і українським, навіть найблизшій, нерозривно звязаній з полянською в одну полїтичну цїлість Деревлянській землї.

Так напр. Святослав Ольгович з Новгорода тїкає „в Русь к брату“, до Київа. Полоцькі князї не слухають ся Мстислава, коли він їх кликав „в Рускую землю в помощь“ (до Київа). Юрий іде з своєї Ростово-суздальської землї, з Ростовцями і Суздальцями на Київ „в Русь“. Мстиславичі розмінюють ся дарунками: київський Ізяслав дає дари „от Рускых земль й отъ всих царьскихъ земль“ (річи київські і київсько-візантийського привозу), а Ростислав смоленський „что от верхнихъ земль и от Варягъ“ 14). Часом в таких противставленнях може бути сумнїв, чи Руське не означає собою чогось ширшого нїж Київ — всю полудневу Русь (бо і таке уживаннє і противставлюваннє північним і східнїм землям земель полудневих, українських під іменем Руси можна констатувати в XII в.). Але маємо факти, де Київщина під іменем Руси противставляєть ся Волини, Галиччинї: для Галичан київське військо — „руське“ військо, київські бояре — „руські“ бояре, в противставленню Галичанам; Ізяслав, вигнаний з Київа на Волинь з своєю дружиною, з великою вдячністю підносить се, що вона за ним „вийшла з Руської землї“, а при переходах з Волини в Київщину зазначує і він і иньші про нього, що він вступив в „Руську землю“ 15). Тут одначе ще можуть мішати ся понятя Київської землї як полїтичного тїла, себто київських волостей, з старою Київською себто Полянською землею 16). Але от стара Деревська земля, що була київською волостю весь час, противставляєть ся Київщинї тїснїйшій, полянській, як Руси в найтїснїйшім значінню, се вже не лишає сумнїву що до властивого значіння сього терміну. Коли Рюрик пробуває в Овручу, в Деревлянщинї, а Святослав, його соправитель на київськім столї, кличе його „в Русь“, до Київа, то початкове, основне значіннє сього терміну виступає перед нами з цїлою ясністю. Русь — се земля Полян, Русини — се Поляне передо всїм, хоч в ширшім значінню се імя й обіймало в XI-XII в. всю Україну, а і все східнє Словянство, звязане київськими князями в одну державу, під іменем Руси протиставляло ся теж часом всїм иньшим полїтичним органїзмам 17).

Та хоч у Київі і по за Київом в XI-XII в. знали, що Руська земля — то Поляне, одначе в старій київській лїтописи в її пізнїшій редакції (ПовЂсти временннхъ лЂтъ) переводить ся одним з її редакторів той погляд, що руське імя було перейняте Полянами пізнїйше: „Поляне яже нынЂ, зовомая Русь“ 18). На думку сього лїтописця імя Руси було принесене Варягами, се було імя княжої династії й її земляків, варяжської дружини. „Отъ Варягъ бо прозваша ся Русью, а пЂрвЂе бЂша СловЂне; аще і Поляне зваху ся, но словЂньская рЂчь бЂ“ 19). Обясненнє, розумієть ся, мало імовірне. Імя Варягів-Руси, що по сїй теорії були покликані Новгородцями і аж в другім поколїнню перейшли в Київ, а крім Полянської землї розмістили ся заразом, і навіть ще скорше по кількох иньших землях, як могло спеціалїзувати ся на Полянах (навіть не на Київі й його полїтичнім окрузї) і зрости ся так з ними, що стало другим іменем їх землї, противставляючи ся такому варязькому гнїзду як Новгород, що дуже довго не підтягаєть ся під руське імя? Імя Руси зявляєть ся на Українї далеко скорше нїж в другій половинї IX віка, і вже від IX в. у арабських ґеографів воно спеціально привязуєть ся до Київщини: аль Джайгані, дуже авторітетний ґеоґраф, що писав на урядї великаго визира Саманидів, володарів Хорасана (край на півд. схід від Каспийського моря), а черпав свої відомости ще з старшого джерела, середини IX в. як здаєть ся, розріжняє в Руси три ґрупи чи племени, і властива Русь для нього-се Київщина: „Їх володар живе в Київі“ (Куябі) 20). У самого редактора „Повісти“ з-під тих приписок, поправок і пояснень, якими він проводить свою ідею варязького походженя Руського імени, виступають виразно слїди старого, загального погляду, що Русь — се Поляне, що се імя не варязке, північне, а свійське полудневе. Взяти хоч би наведене вище його поясненнє, де він, толкуючи словянське походженнє Руси, зовсїм несподївано, як би здавало ся, приплїтає Полян,-очевидно тому що імя Руси було синонїмом Полян 21); або перехована і в Повісти замітка, що новгородські й варязькі дружини, приведені Олегом на Київ, стали звати ся Русю тільки по переходї до Київа: „бЂша у него СловЂни й Варязи п прочии прозваша ся Русью“ 22).

Очевидно „Русь“ було спеціальне імя київської околицї, Полянської землї, і як всї проби вивести руське імя від иньших, чужих народів, північних і полудневих, не удають ся досї 23), то приходить ся вважати його просто тубильним споконвічним іменем Київської околицї. З тим звертає на себе увагу созвучність сього імени з тутешньою річкою Росею, найбільшою рікою (після Днїпра) Полянської землї 24).

На схід від Полян, на лївім боцї Днїпра сидїли С ї в е р я н е, Сївера, здаєть ся — найбільше з українсько-руських племен. „СЂдоша на ДеснЂ й по Семи й по СулЂ и наркошася СЂвера“ 25), каже про нього Повість. Племя се таким способом мало б займати цїлий басейн Десни-може крім її верхівя, що належало пізнїйше до Смоленської землї і могло бути зайняте Кривичами здавна. Вододїл Сожа й Десни віддїляв його від Радимичів, вододїл Оки-від Вятичів, Днїпро був східньою границею від Полян 26). На полудень лїтопись протягає сїверянську територію на басейн Сули. Коли ті звістки писались, землї по Сулї були вже дуже ослаблені й спустошені Печенїгами й Половцями, так що слова про сїверянську кольонїзацію по Сулї треба скорше уважати згадкою про часи давнїйші, з середини X в. Вже Володимир, при кінцї X в. для оборони від Печенїгів не задовольняєть ся будуваннєм кріпостей по Сулї, але заразом ставить другу лїнїю ззаду її по Трубежу й Сейму, і ще третю — по Остру й Деснї 27): видно, що на Посулє не покладав він великих надїй. При кінцї XI в. Посулє держалось іще кріпостями, але було спустошене до решти — бо й у самім Переяславі Мономах із своєю дружиною бідовав „від рати й від голоду“ 28). В XII в. Посулє кольонїзувало ся на ново, але в головнім, без сумнїву, тою ж старою сїверянською людністю 29).

Далї Сули на полудень, а за Посемєм на схід Повість вже не каже за якісь словянські осади. Але до печенїзького натиску в другій полов. X в. словянське розселеннє йшло далеко за Сулу на схід і полудень. Від Прокопія ми знаємо, що в першій половинї VI в. словянська кольонїзація наближалась, або навіть може й досягала Азовського моря: згадавши про Кутурґурів і Утурґурів, розділених Меотидою, Прокопій каже, що „на північ від них (Утурґурів) сидять несчисленні племена Антів 30). В усякім разї словянська кольонїзація займала басейн Дона. З сим згоджують ся відомости арабських письменників. Два арабські історики аль Баладурі (IX в.) і Табарі (X в.), доповнюючи один одного, оповідають про арабський похід на Хозарію в 1-ій пол. VIII в.: арабський вожд Марван, пройшовши за Кавказькі гори, за місто Семендер, напав на Словян, що жили в землї Хозарів, на Словянській ріцї (так Араби зовуть Дін, а часом і нижню Волгу, що на їх думку сполучала ся з Доном); він вивів з собою 20 т. люду в неволю (у Табарі — зруйновано 20 тис. домів). Третїй арабський письменник, ібн-аль Факіх (поч. Х в.), оповідаючи про кавказькі гори, каже, що вони сусїдують з Грецькими краями при границї Алянській і доходять до сторін Словянських, а навіть згадує в горах якийсь „рід Словян“ (може котресь племя подібне до Словян). Нарешті звістний ґеограф Масуді (1-ій пол. Х в.) каже про Дін, що „береги його залюднює числений нарід словянський і иньші північні народи 31). Супроти сих звісток трудно сумнївати ся в істнованню словянської кольонїзації в донських та азовсько-кавказьких сторонах і вони помагають нам зрозуміти і ту важну ролю, яку Словяне, по словам тогож Масуді, мали в Хозарській державі: з них в значній мірі складалось хозарське військо й служба кагана 32).

До свідоцтв Арабів про словянську кольонїзацію в басейнї Дону в VIII-Х в. можна прилучити деякі посереднї вказівки й факти з пізнїйшої історії. Уже само розширеннє Руської держави над береги Меотиди, де вже в серединї Х в. мусїла істнувати українська Тмутороканська волость, теж промовляє за істнованнєм тодї, в X в., бодай якихось , більших останків словянської кольонїзації в басейнї Дону. Такі останки, в далеко тяжших обставинах, знаємо пізнїйше, в XII — XIII в.: були руські кріпости в басейнї Дону, як Донець XII в., в околиці теперішнього Харкова; в Саркелї (Білій Вежі) була правдоподібно словянська кольонїя, і такі-ж кольонїї мабуть були і в „команських городах“ Подоня; на устю Дона звісний в XII в. „Руський порт“, і вище на Дону „Руське село“ (XIII в.), а в тутешнїх степах руська людність — т. зв. Бродники звістні в XII-XIII в. Подорожник Рюйсброк в серединї XIII в. зве Дін границею Руси 33).

З усього сього стає зовсїм певним, що Словяне десь між V і X в. займали Подонє, і тільки натиск Печенїгів, а потім Половцїв ослабив сю кольонїзацію й примусив переважну частину людности вибрати ся далї на північ 34). Але яке се племя сидїло на Подоню, лїтопись, розумієть ся, не подає. З деяких натяків здогадували ся, що й то були Сїверяне — що вони займали не тільки басейн Десни й Сули, але перед XI в. йшли далї на полудень і схід, в Подонє, навіть і до самого моря 35). Але виразних вказівок на се нема, навпаки є деякі вказівки против того, так що о скільки ся полуднева кольонїзація не належала до Уличів, то належала мабуть до якогось иньшого племени, не звісного нам на імя 36). Взагалї ми мусимо рахувати ся з можливістю, що київські книжники XI в. далеко не всї племінні імена знали, і подані ними племінні назви далеко не покривали всеї східнословянської кольонїзації 37). Тому нема пощо силоміць натягати на Полоннє котресь з сусїднїх звісних нам племен.

Вище, говорячи про Дреговичів, спинивсь я над питаннєм, чи вони належали до північної, по теперішньому — білоруської, чи до полудневої — української групи племен, бо їх територія перерізуєть ся тепер язиковою границею сих двох груп. Для середнього Поднїпровя — території Полян і Сїверян такої непевности нема: вони належать тепер до української території, й нїщо не вказує на те, аби було колись инакше. Одначе в науковій лїтературі висловляли ся відмінні гадки і над ними треба нам застановитись.

Вже пятдесять лїт дебатуєть ся в науцї питаннє: чи стара кольонїзація середнього Поднїпровя була українська чи великоросийська. Не помічаючи в старих київських памятках характеристичних прикмет української мови, декотрі дослїдники здогадувались, що старі Поляне й иньша людність середнього Поднїпровя належала до иньшої східно-словянської ґрупи („великоросийської“, чи „середньо-руської“); ся стара людність, мовляв, виеміґровала на північ від татарських погромів десь в XIII-XIV в., і її місце зайняли в XIV-XV в. насельники з Волини й Галичини, і від них пішли теперешнї поднїпрянські Українці“. Але ся гіпотеза, хоч заступлена й тепер кількома визначними в фільольоґії іменами, зовсїм не стійна 38).

Насамперед, про масову народню кольонїзацію з середнього Поднїпровя на північ в XIII в. нїчого не знаємо, a priori вона зовсїм не правдоподібна і припускати її не можемо: українська людність попереднїми віками занадто була призвичаєна до всяких пополохів, а мала в лїсових краях під боком дуже добрі сховища, щоб від татарського погрому XIII в. мандрувати на Волгу чи в области верхнього Днїпра, куди кажуть їй іти оборонці сих теорій. Рівнож не знаємо нїчого про міґрацію в XIV-XV в. на Поднїпровє й Заднїпровє західньої української людности, і така міґрація також неправдоподібна. Бачимо, що до кінця XVI в., коли починаєть ся з заходу переселеннє, викликане зовсім новими, соціально-економічними причинами, осадники в спустошені поднїпровські простори йшли з Полїся, передовсїм українського, отже припливала назад людність, що відступила була в ліси — як то бувало звичайно при таких лихолїтях. Як побачимо в своїм місцї 39), гадки про радикальне спустїннє Поднїпровя в XIII в. взагалї опирають ся на односторонно вибраних і побільшених, або по просту таки непевних звістках. Таким чином теорія заміни старої поднїпрянської людности якоюсь новою в XIV-XV вв. сама по собі не має підстави.

Нема нїякої підстави й для того, аби відріжняти стару (X- XII вв.) кольонїзацію Поднїпровя від західнїх племен полудневої (української) ґрупи. Полянська земля, як ми бачили, була тільки маленька територія над Днїпром, з півночи й заходу обнята деревлянською кольонїзацією. Припустити, що той полянський куток був чужеплеменним, великоросийським клинцем на правім боцї Дніпра, зовсім неправдоподібно; але не меньш трудно припустити, що Деревляне, бувши Великоросами, теж виеміґровали на північ з своїх пущ, які давали такий добрий захист від кочових орд, і їх місце потім заступила новійша кольонїзація. В деревлянськім Полїсю ми маємо безперечно стару, українську кольонїзацію, і Поляне мусїли разом з нею належати до полудневої, української ґрупи. Слабка діалектольоґічна закраска київських памяток поясняєть ся передо всім тим, що лїтературний київський рух був не льокальним, а загальним: в нїм брали участь і місцеві й прихожі люде, і тут могла виробити ся свого рода загальна мова, як грецька κοινή. Зрештою новійшими дослїдами все таки виказано в київських памятках, почавши від XI в., ряд язикових прикмет, які поруч західньої, галицько-волинської, характеризують сї памятки як осібну східню українську ґрупу.

Супроти того декотрі оборонцї старої теорії про великоросийську кольонїзацію Поднїпровя новійшими часами відступили ся від Полян, признають в них племя полудневої ґрупи, але заднїпрянську кольонїзацію — Сїверян і людність Подоня та Азовського побережа відлучають від полудневої ґрупи, зачисляючи до великоруської чи середноруської ґрупи. Та се не більше як остатня уступка старій теорії. Сїверяне все стоять як в найтїснїйшій культурній і полїтичній звязи з Київом. Похоронні обряди лївого й правого боку Днїпра виказують великі подібности 40). Арґументи иньші, які пробувано, за браком язикових памяток, навести за етноґрафічною осібністю лївобічної кольонїзації від правобічної, не стійні. Припускати, що сїверська людність виеміґрувала і її місце заступила иньша, также трудно майже як з Деревлянами — настільки се був край в своїх північних частях добре захищений природою проти степових нападів. Аж до XVI в. бачимо на сїверській території спеціальну місцеву людність з традицією старого імени — т. зв. Севруків; в лїсових і багнистих краях середнього Подесеня вона мала всї шанси остояти ся, хоч і помішавши ся дещо з сусїднею білоруською людністю в своїх кольонїзаційних хвилюваннях. Теперішня подесенська Сїверщина має північний український діалєкт, з архаічною закраскою, подібною до діалєктів київського Полїся, що виразно відріжняєть ся від говорів посемських і посульських, витворених новійшою кольонїзацією. В говорах подесенських супроти того маємо очевидні останки старого сїверянського діалєкту, що був отже українським. Та обставина, що північна частина старої Сїверщини покрита тепер білоруськими діалєктами 41) не повинна нас бентежити. Рух білоруської людности на полуднє міг зовсім легко покрити сїверське пограниче 42).

Таким чином нема підстави приймати, що старі осадники Заднїпровя не належали до тієї полудневої групи, з котрої сформувавсь сучасний український нарід..








Дата добавления: 2015-07-24; просмотров: 839;


Поиск по сайту:

При помощи поиска вы сможете найти нужную вам информацию.

Поделитесь с друзьями:

Если вам перенёс пользу информационный материал, или помог в учебе – поделитесь этим сайтом с друзьями и знакомыми.
helpiks.org - Хелпикс.Орг - 2014-2024 год. Материал сайта представляется для ознакомительного и учебного использования. | Поддержка
Генерация страницы за: 0.006 сек.