КОНФЛІКТИ ПОЛЬСЬКОГО ВІЙСЬКА З ЛЮДНІСТЮ ЗА ДНІПРОМ, РІЗНЯ В ЛИПОВІМ, ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ ВИБИРАЄТЬСЯ ДО ПОЛТАВИ, МАСОВА ЕМІҐРАЦІЯ ЗА МОСКОВСЬКУ ГРАНИЦЮ.

Таким чином Білоцерківський тратат не був затверджений соймом; більш того-резолюцією 18 лютого посольська палата досить рішучо його опротестувала і призвала неправосильним (через переступленнє інструкції даної соймовим комісарам). Король, що правда, видав привилеї на потвердженнє козацьких вільностей; але супроти такої сильної й рішучої опозиції, що зазначилася в отсій соймовій сесії, його привилеї значили менше ніж коли небудь. Козацьке військо не тільки мало розвязані руки,-воно мусіло подбати про те, щоб забезпечити себе супроти можливих несподіванок; воно не мало ніяких ґарантій свого нинішнього становища.

Одночасно перехід польських військ на Задніпровє і розложеннє його на території Чернигівського воєводства-правосильне за буквою Білоцерківського трактату, але дуже сумнівне що до своєї правосильности, коли трактат був опротестований,- викликало страшенне обуреннє серед української людности, гострі нарікання на гетьмана і правлящу старшину, і масову утечу людности за кордон. Попередні більш спорадичні переселення почали прибирати характер масовий, захоплювати людність як психольоґічна епідемія, так що супроти неї ніяк не можна було далі зіставатися в пасивности.

“Самовидець” дає такий ретроспективний образ сього що діялось тоді:

Тоєїж зими з тим позволеннєм гетьмана Хмельницького войска коронніє росположил гетьман коронний Калиновский, которий зостав по Потоцкому Миколаю. Бо Потоцкий тоєї же осени померл. И так брат Калиновского, Калиновский же, на Задніпря притягнул з войсками коронними, за універсаломъ гетьмана Хмелницкого. Которому (Калиновському) Задніпря не спротивляючись в городы пустило. И сам стал Калиновский в Ніжині и там зимовал. А войска которіє міл при себі немалиє, росправил по розних городах по Задніпрю и по Задесеню. А литовскоє войско стало в Стародубовщині, як идет граница в. кн. Литовского.

Козацтво зась зостаючоє в городах, волно сходили з тих городов, кидаючи набитки свої, у городи ку Полтаві, и там слободи поосаживали. А инніє на кгрунтах московских слободи поосаживали, не хотячи з жолнірами зоставати и стацеї оним давати,-бо незносную стацію брали. А на тоє міли козаки позволення, жеби сходити з домов, от гетьмана Хмельницкого. Которим не могли жолнірове заборонити, бо і з гарматами виходили з городов. Але напотом хто зостал ся, юже оного не пущено, и давати мусіл стацію жолнірам.

Що не могучи ся згодити у Вишневеччині в Липовом учинили задор жолніре і там на самоє воскресеніє людей вирубали. У Миргородском полку ¹) і там з собою не згодили ся. На що любо учинил инквізицію Хмельницкий,-але видячи попудливость (задиркуватість або мстивість) жолнірскую, инним промислом промишлял- бо на жаданнє жолнірскоє полковника миргородского Гладкого казал стратити. Толко ж тая причина большая, же (кгди) он ишол од Берестечка, Гладкий (у войску) гетманом отзивая ся ²); и так на оного причини Хмелницкий шукал-аж тая причина стала о завод з жолнірами-казал єго стратити ³).

Се сумаричне і не дуже докладне оповіданнє можна доповнити за поміччю ріжних сучасних документів і вістей. Насамперед отся цікава осторога Хмельницького до звісного нам Пободайла-ориґінал його заховався в актах московського посольського приказу:

Богдан Хмельницкий гетман з войском єго кор. милости Запорозькимъ-тобЂ Стефану Пободайлу бывшому полковникови черниговскому ознаймуємо, иж реєстри войска єго кор. мил. Запорозького уже споряжоныє и до книг києвских отданыє, также послы на сеймъ до єго кор. мил. з утверженєм покою поприсяжного пошли. А ты до тых час в БорзнЂ у воєводст†Черниговском и в инших мЂстахъ мешкаєш и подобно- не хочеш козаковать: зычиш быть з другим своим товариством панскими поддаными, же ся не выпроважаєш у Києвскоє воєводство. Росказуєм теды, жебы-сь зараз ты того уступилъ с товариством, которыє волностей наших заживать хотят, которыє ... єднакже ознаймуєм, же войско коронноє там идет на становиско: в Черниговщину и в Новогородщизну-где абысь жаднои не давал до звады причины. А єслибы якиє бунтовники всщинали бунты, нехай о тым вЂдают, же без похибы горлом караны будут. Бо уже войско за тых свавольныхъ не будет вадитись. Подданыє зась абы панам своим вшелякую отдавали повинность, иначей не чинячи. Дан с Чигирина дня 28 генваря року 1652. Богдан Хмельницкий-рука власная ⁴).

Дата, очевидно, старого стилю; вона вказує, що перехід польського війська відбувався в лютім н. с. Сам лист дає поняттє про ті універсали, згадувані в сучасних вістях, що ними Хмельницький забезпечував спокій і послух польському війську за Дніпром. Ми бачили таку вістку київського вістуна (вище с. 390), що Хмельницький дав свій знак Каліновскому-молодшому, щоб його всі слухали. В новинах з Варшави, записаних в збірці Ґоліньского, мабуть зі слів козацьких послів, оповідається, що Хмельницький дав згоду на становища і лежі польського війська за Дніпром, розіслав універсали і післанців своїх, аби їм хліб давали охоче і в спокою ⁵). Відомий нам путивльський агент Марк Антонов, переїзжаючи з Чигрина через Лівобережжє в перших днях березня н. с., бачив богато Поляків-аж під московську границю (“около украинных городов в 50 верстах”); він рахує їх тут 16 хоругов, і в них людей до 16 тис. (київський чернець Арсеній рахував 7 тисяч, і се ближче до правди, коли говорити про властивих вояків, не рахуючи челяди). “Тих Поляків козаки до Ніжина пустили, і сидять від Поляків в осаді, з козацьких полків післано відомість гетьману, чи звелить їм пускати Поляків до міст” ⁶).

Не задоволяючися територією Чернигівського воєводства, Поляки стали просити у Хмельницького вступу до богатої Вишнівеччини, і той ніби то дав їм і на се дозвіл. Але коли польські хоругви стали збирати стацію й тут, прийшло до непорозумінь, далі до бійок, і нарешті до формальних боїв, а скінчилося тим, що польські хоругви, роздражнені сею партизанською війною почали до ноги вирубувати і випалювати непослушні села. Маємо про се реляцію гетьмана Каліновского королеві, писану в Браславі 23 березня-з чого можна міркувати, що сі різні сталися не на великдень, як пише Самовидець ⁷), а далеко раніш, між 5 і 10 березня н. ст. приблизно. Лист настільки характеристичний, що я наведу з нього дещо в перекладі:

“Звичайна сваволя хлопської зради і щоденна нестатечність запорозького гетьмана виростила на Задніпровю немало мішанини. П. мечник браславський, брат мій, спокійно осів в Ніжині і в поблизькій Чернигівщині. Але в дальній Чернигівщині і за Удаєм полки п. Маховского і п. Войниловича-що були від мене післані до гетьмана запорозького в справах Річипосполитої, вимовили (собі) ті становища і пішли туди з його універсалами і приставами-попали в колотнечу і заживають її. Бо п. Войниловича, що спокійно осів своє становище за Удаєм за тими універсалами і приставами, за наглою зміною збунтованого поспільства і скупленого гультяйства з його становища виперто. Полкові хоругви витиснено. Полковий знак п. старости житомирського підчас відбивання натиску своєвільників стратив чотирьох товаришів і до кількадесять челяди-побитих, ранених і погромлених. А полк п. Маховского ще заживає тих суперечок і мішанин-через те що його не пускають до Ромна. Коли сталась та колотнеча з полком п. Войниловича і з знаками,-збіглись у мене нараз обидві скарги: з Задніпровя реляція про сю колотнечу, як я її вище виложив, і на Войниловича (скарга) від гетьмана запорозького-що він (Войнилович) мовляв війшовши між міста Прилуцького полку, козаків в пень стинає і хоругвам (своїм) каже (те ж робити). Посилає (Хмельницький) реєстр побитих козаків й жадає слідства: обіцяє своїх загамувати і того ж від мене жадає. Се проба статечности гетьмана Запорозького: дав на займаннє становищ універсали та приставів, а приватним листом підбурює своєвільство. Против присяги, против всякого безпеченства ⁸), подавши реєстровий компут, боронить випищиків від підданства і стації. До наших дає писання з офертами дотримання згоди, а до своїх-з підущаннями до злого, і під такою покривкою діється всяке лихо. Ваша кор. мил. легко се зміркує з тих задніпрянських альтерацій теперішніх і з тих ріжних листів, що я посилаю ⁹)”.

Ся офіціяльна реляція замовчувала розправу вчинену сими польськими хоругвами над місцевою людністю. Офіціяльні пояснення давані в Варшаві і записані нунцієм в його черговій реляції також не згадували про се.

Нунцій сповіщає про слідство призначене з приводу інціденту що стався між Поляками й козаками. З двох польських компаній вбито двох шляхтичів і до 30 служби- инші мали змогу втікти. Вони приходили по провіянт до Київського воєводства, вважаючи своїм правом вибирати його у панських маєтках-бо королівські маєтности зістаються в розпорядженню козаків, для їх утримання. Але козаки заявляють, що хоч поміщики мають приступ і свобідну юрисдикцію в своїх маєтностях, як давніше, і вони їм то ґарантують, але ніяким пактом вони не обовязувалися давати туди приступ салдатам республики для будь якої мети ¹⁰).

Лист якогось двірського аноніма з початків квітня подає такі відомости: з України прийшли листи і сповіщають, що козаки, особливо з Прилуцького полку, за Дніпром хоругов пана Семашка ¹¹) знищили до щенту, ледви тільки 20 пахоликів утікло. Під хоругвою п. (старости) житомирського 4 товаришів і 60 пахоликів витято, решта втікла. Се з тих хоругов, що в числі 40 ¹²) пішли за Дніпро за-для хліба. Від кого оказія ¹³), ще невідомо, але гетьман козацький Хмельницький просить слідчих (“інквізиторів”), обіцяє вчинити всяку справедливість, поскільки були б винні козаки, але при тім скаржиться на наше військо, що дає причину до порушення пактів. Але се вже так звичайно буває, що козаки на зиму коряться, а на весну скаржаться і бють ¹⁴).

В збірці Ґоліньского читаємо такі “новини з України”, принесені до Кракова 26 квітня: за Дніпром на становищу посварилися жовніри польського війська з козаками, чи то за становище, чи з иншої причини, і кинулися з обох сторін одні на одних. Хоругов п. Семашка знищено, і полкові п. Даниловича дісталось. А полк п. Маховского мав вирубати Липове і три тисячі людности в нім, та кілька сіл (с. 574).

Подробиці різні заданої Поляками подає лист стражника Уєйского, з 28 березня, на підставі варшавських вістей: “За Дніпром піднялися бунти й чималі замішання так що до значної битви прийшло. Полк п. Войниловича постраждав (przepleniony), хоругов п. Семашка знищена, але п. Маховский добре віддячив за ту нещасливу для нас битву: тих що вийшли були против нього по тій битві з Липового, коло 40 тисяч (!) вирубав: впавши до міста всіх трупом положив і спалив” ¹⁵).

Хмельницький, оповідаючи причини нової мобілізації московському післанцеві Внукову, як casus belli називав се, що Поляки нарушили згоду “вирубавши козацькі города Липовець і Робуху”,-a тепер збираються воювати з козаками ¹⁶).

Сей інцідент потім включив до свого апокрифічного універсалу Хмельницького Величко-нарушеннє Білоцерківського трактату “вирубаннєм до щенту двох сел, Рябухи и Липового, такожде и на инших многих мЂстцах” ¹⁷).

Свої розпорядження пороблені з огляду на сей інцидент Каліновский в такім вигляді подає до відома короля в згаданім листі 23 березня:

З огляду на збіг таких альтерацій і відомостей я разом з сим посилаю до гетьмана запорозького, висловлюючи свій жаль, і охоче згоджуюсь на розслідуваннє, обіцяю покарати винних, на кого буде доведене, і того ж вимагаю від нього. Запевняю, що я стримаю рицарство своїм наказом і жадаю, щоб і він теж учинив.

Заразом посилаю листа до п. воєводи київського, щоб він з свого уряду вислав відповідного суб'єкта на розслідуваннє до рицарства, на місце події, аби той огонь був загашений кровю винних в тій колотнечі.

До п. мечника (Каліновского, що стояв у Ніжині) раз-у-раз пишу, аби поки вистануть спокійні способи гамування тих замішань, старався він утихомирити сю колотнечу ¹⁸), зносився з гетьманом запорозьким і пильнував всякої обережности і здержливости, вважаючи на ситуацію: тримав полки поблизу і негайно всякі відомости посилав п. старості житомирському, щоб він без розголосу тримав на поготові перевози і пороми (на Дніпрі) ¹⁹).

Військо в. кн. Литовського післало писарів до Новгородка і Сосниці, а само чекає на розпорядженнє гетьмана литовського і не переходить (туди). Я написав до них, але не знаю, який то матиме наслідок, тому дав п. мечникові таку інструкцію, аби він з ним у всім порозумівався, але якби воно відмовилося перейти до Новгородчини-тому що в глубшій Україні Задніпрянській добуваннє хліба трудне, і він уже кровю облитий,-то аби він постарався зібрати хліба для того (литовського) війська.

В закінченнє того всього він підчеркує недостатність свого війська, котрому “треба й задніпрянському війську секундувати, і тут держати фронт неприятелеві, і від степу бути твердою заслоною”. Вважає потрібним рахуватися з тим, що та неспокійна голова-гетьман запорозький-в виданню хліба як на Задніпрянській так і на тутешній Україні тільки час протягає що хвиля відмінними варіяціями, тому треба забезпечити військо провіянтом з инших провінцій Корони. З гетьманом же і всім військом Запорозьким на його погляд треба дотримувати “ґрунтовну конфіденцію”, виявляти їм всяку ласку і тим способом затримувати спокій-невважаючи на все переконаннє про “хитрість і конспірацію” козацької сторони ²⁰).

Результатом сих представлень і переговорів було визначеннє мішаної польсько-української слідчої комісії, що з'їхалася в Корсуні в квітні (мабуть під кінець його). Перед тим Хмельницький заповів був свій приїзд до Полтави-щоб там чекати повороту Іскри з московського посольства. Хотів мабуть при тім спільно з лівобічними полковниками виробити плян, як належить поступити в справі польського розкватирування, кар на замішаних в тих конфліктах й инших питаннях ²¹). Але потім відмінив сей приїзд і натомість з'їхав на сесію комісії до Корсуня, щоб тут вчинити розправу над ріжними неприємними йому людьми в звязку з тими задніпрянськими замішаннями.

В народній памяти різня в Липовому і Рябухах очевидно зісталася як крайній вершок жовнірського знущання над людьми. Недурно записав сей епізод “Самовидець” богато літ пізніше, як привід для нової войни з Поляками-так як назвав його Хмельницький під безпосередніми вражіннями. З другого боку він, очевидно, послужив психольоґічним імпульсом, що дав гасло масового руху за московську границю. Маю таке вражіннє, що власне тепер люди рушились масово. Ще з осени, як тільки рознеслися вісти про козацьку виписку, жовнірські лежі-і “зраду гетьмана” народнім інтересам, вони насторожено чекали і на найгірший оборот готовилися кидати своє господарство й мандрувати на схід. Московський уряд зараз на першу вість про берестецьку катастрофу відкрив свою границю українській еміґрації, як ми бачили вище (с. 314). Але тільки тепер-під весну 1652 р., під вражіннями жовнірських наступів і перед перспективою панської неволі, що розгорталася в їх уяві в звязку з новим господарським сезоном, рушили українські пересельці масово.

Наша стара історіографія трохи прискоряла сей процес, слідом за Костомаровим, що в своїм “Богдані Хмельницькім” безпосереднє по Берестецькім погромі положив вихід за московську границю “тисячі козаків Острозького полку під проводом якогось Дзінковського”, що “втікли за кордон від наступу Поляків, які гонили за розбитими (під Берестечком) силами” козацькими, і положили початок Острогожському полкові, батьківщині історика.

Ся утеча послужила, мовляв, прикладом для инших: “Подніпряни і Бужани складали на волові вози або сані своє майно, палили свої хати й клуні, щоб останки їх худоби не лишилися ворогам, і мандрували цілими селами шукати иншої України”. “Меньше ніж за півроку на просторах від Путивля до Острогожська з'явилося богато осад, з яких виросли міста і богаті містечка: Суми, Лебедин, Ахтирка, Білопіллє, Короча й ин. Инші йшли в глиб степів, рікою Донцем, Удами, Харковом, Коломаком”. “Між сими слободами був нинішній Харків”, і т. д. ²²).

Не кажучи, що тут для більшої яскравости покійний історик сгустив на кілька місяців після Берестецького погрому хронольоґічну мережу подій, що в дійсности тяглися довгі роки,-вихідний факт: виселеннє козаків Дзіковского в дійсности сталося під весну, після Липівської різні. От звідомленнє путивльського воєводи про сей дійсно симптоматичний факт:

Нинішнього 160 року марта в 21 день прийшли до Путивля з Литви: чернигівський козацький ²³) полковник Іван Михайлів син Дзіковський з сотниками, і на допиті сказали, що прийшло з ними козаків на твоє царське імя, на вічне життя тисячі зо дві, і стоять при заставі (пограничній) на ріці Семі коло перевозу, коло Білих Берегів. І били чолом тобі, государеві, полковник і сотники, аби ти їх пожалував-велів пустити до себе з тих сотників двох чоловіка. Ми того полковника Івана Дзіковського і сотників Івана Остафієва, Олександра Григорієва та Филипа Іванова веліли заприсягти і заприсягши пустили до тебе до Москви сотників Івана Остафієва та Олександра Григорієва. А полковник Іван Дзіковський сказав нам, що козаків до нього в полк прийде богато, і ми післали за Семь Путивльця Федора Аладіїна й веліли тих козаків переписати і почекати тим козакам твого царського наказу за заставою коло р. Семі на твоїй царській землі ²⁴).

Се дійсно був найбільш яскравий факт того роду, але судячи з тих припадкових звісток, що для нас заціліли, рух взагалі був великий. Я наведу кілька таких звісток в їх сировім вигляді:

Звісний нам путивльський аґент Марко Антонів, повертаючи від Хмельницького саме підчас отсих польських подвигів в Роменщині (до Путивля він приїхав 2 (12) березня), оповідав: з города Константинова козаки всі вийшли, стоять близько Недригайлова, щоб від наступу Поляків тікати на царську сторону. Богато козаків прибігло до Путивлю і Сівська ²⁵).

Путивлець Чаплин, приїхавши з-за кордону 22 березня с.с. оповідав: був він в Конотопі, і при нім прийшов до Конотопу пан Моховской (Маховский), з ним Поляків і Німців тисяч зо дві; Конотопці-козаки й міщане з Конотопу і з повіту вийшли, і з инших городів богато козаків і міщан вийшло. А Поляки до тих городів прийшли ротами і козацькі городи засідають ²⁶).

Герой Липового й Рябух полковник Себастян Маховский 10 квітня н. с. пише з Конотопа до путивльського воєводи про тих “ворів”, що вивтікали з землі королівської: “Одні стоять на землі Путивльській, а инші живуть за Путивлем, за рікою Клевенню, переходячи на той бік”, і відти чинять великі шкоди на королівській стороні: на шляхту військову і не військову нападають і на дорогах побивають, переїзжих купців грабують і розбивають, і тепер недавно двох шляхтичів військових замучили і вбили ²⁷).

Подібне пише 10 день пізніш Войцєх Серафимович “староста глухівський” (так титулує його московський переклад) до сівського воєводи. “Зрадники короля і Річипосполитої, піддані її милости (воєводиної?) київської: Сахно сотник глухівський і Чорне Лихо з товаришами, наробивши злого діла, повбивавши шляхту і простих людей і спустошивши маєтности глухівські, позабиравши майна у людей неповинних, шляхти і “хресьян”, перейшли на царську сторону і живуть в Сівському уїзді”. Серафимович посилає від себе двох своїх служебників з виказом грошей городових, шляхетських і міщанських і всякого майна, що позабирали ті втікачі, аби на них правити ²⁸).

В Варшаві в маю н. с. переповідали відомість, отриману, мовляв від воєводи Кисіля, що до 20 тис. своєвільних хлопів перейшло на царську сторону, цілували цареві хрест, і їх обіцяно прийняти. Хмельницький “чи то з цноти, чи як уже його розуміти” з сього приводу написав такого листа (цареві б то): “Хоч я тої ж віри що й ти, але як підданий королівський, що йому присяг (пишу тобі), аби ти тих своєвільних хлопів з України і з-під Смоленська під свою протекцію не приймав, бо то правдиві піддані королівські. А коли ти моєї ради не послухаєш і схочеш їх приймати, будь певен, що я з усім військом підійму війну проти панства твого, Татар візьму на поміч і на тебе наступлю, а й король пан (мій) свого жовніра мені додасть” ²⁹).

Лишаючи на боці сю белєтристику, безсумнівний інтерес мають сі поголоски про масовий рух української людности на московський бік і невдоволеннє Хмельницького з сього приводу.