ТУРЕЦЬКЕ ПОСОЛЬСТВО, ЛИСТ ГЕТЬМАНА ДО ПОРТИ 1 ГРУДНЯ 1650 Р., ГРАМОТА СУЛТАНА З РЕБІУ-ЛЬ-ЕВЕЛЬ 1061 Р., СУЛТАН ПОТВЕРДЖУЄ ВАСАЛЬСТВО ХМЕЛЬНИЦЬКОГО, КИЇВСЬКІ БАЛАЧКИ.

Як постійний мотив в царгородських реляціях з зими 1650 р. проходить, що Порта дуже цікавиться своїм новим союзником і підданцем, козацьким гетьманом, і робить усе, щоб його до себе тісніше привязати, перед усім — з огляду на тодішню свою війну з Венецією. Се розумілося в Венеції, і через її незвичайно спружисту, безсумнівно найкращу в тодішнім світі дипльоматію — робило великий шум в політичнім світі. На жаль, бракує нам безпосередньої українсько-турецької кореспонденції з сих місяців, і тому варто принотувати тут і ті принагідні звістки, що стрічаються в инших джерелах.

Бачили ми вже вище (с. 85) звістку австрійського резідента (з 10 жовтня н. с.) про дуже прихильну авдієнцію дану козацьким послам — не вважаючи на несподівану і незрозумілу для султанського дивану вість про напад козаків на отаманську провінцію — Молдаву. Козацьких послів обдаровано кафтанами і ріжними розкішними уборами. Резідент називає сю авдієнцію прощальною ¹), але козацькі посли не всі були відправлені, декотрі зістались в Царгороді, як постійні резіденти, для звязку; одержали від султана окремий двір і все потрібне. На Україну ж були вислані султанські посли з ріжними виявами ласки і поважання — десь в місяці жовтні, в другій половині.

Арсеній Суханов був свідком їх приходу до Чигрина і дає докладну дату їх приходу 16 н. с. листопаду ²). Він розпитував кого міг про се посольство, і те що почув, розповідав так. Раніш прислав до гетьмана дож (“принцип”) венецький, щоб йому гетьман дав людей на поміч против турецького царя: аби вони наступали Чорним морем тим часом як Венеціяни держать бльокаду на Середземнім. Прислав дарунки і обіцяв велику плату тому війську. Але гетьман відправив венецького посла з нічим: відмовив і війську, тому що мовляв — йому самому потрібне. Коли про се довідався візир, він не питаючи султана післав посла до гетьмана з подякою, що він не дав помочи Венеції, а гетьман, відправляючи сього турецького посла, післав до султана свого посла. Султан прийняв сього посла з великою честю, дарував його так, як ніякого иншого посла ще не гоноровано. А відправляючи гетьманового посла, султан післав до гетьмана свого — “від свого лиця”. В дарунку він привів два коні турецькі, оправну шаблю і “топор”. Які справи були йому доручені, Арсеній розвідати не міг, але богато людей йому говорили, що се гетьман таж присипляє султана своїми приязними заявами, тільки щоб напасти на нього несподівано при добрій нагоді ³).

Так се був поворот з царгородського посольства київського полковника Антона, що вернувся з султанськими дарунками, в супроводі турецьких післанців (як побачимо з дальшого - був то знову той сам Осман-аґа з товаришами).

Грицько Канівець, котрого брат їздив в сім посольстві з полковником Антоном, бувши в Путивлі переповідав, що йому сказав брат:

Гетьмановим послам у турецького султана честь і жалуваннє було велике, і дарунки гетьманові з тими ж послами султан післав не малі, і на словах переказував: коли у гетьмана з польським королем згоди не буде, нехай він з усім військом Запорозьким піддасться йому, турецькому султанові: він його пожалує великим жалуваннєм. І козакам се відомо, що Грекам від султана ніякої тісноти нема, а козакам від султана буде ласка ще більша. Патріярх же єрусалимський Паїсій з-часта гетьманові пише і дуже наказує, щоб він турецькому і кримському ніяк не піддавався, а коли йому прийшла тіснота від Поляків, аби просив государя (московського), щоб прийняв його під свою руку ⁴).

В Варшаві в середині грудня н. с. оповідали, що Хмельницький збирався вислати спеціяльних послів на сойм, але се перебив приїзд до нього двох турецьких послів, що мали порозумітися про обопільні відносини, — під впливом їх він почав говорити, що не має що робити ні з Річчю-посполитою ні з королем; чим володіє, здобув то своєю силою і своєю шаблею. ⁵) Очевидно про сих же висланців султана доносив інформатор з Бакова, що Отоманська Порта вислала до Хмельницького свого чауша, обіцяє йому на весну прислати корогву як свому Васалеві, і дала знати иншим своїм васалям — ханові, господарям молдавському і мунтянському і князеві семигородському, аби не гаючися помагали Хмельницькому, в чім він буде потрібувати ⁶). В Варшаві ж уже в 20-х днях листопада н. с. оповідало ся, що Хмельницький одержав від султана корогву, зложив йому присягу на вірність і приобіцяв піднести зброю не тільки на Польщу, але й на инші сусідні держави і зробити їх данниками. Отоманської імперії ⁷). Одержав за те від султана титул “сторожа Отоманської Порти” ⁸). Кисіль доносив королеві, як про се росповідали в Київі і Чигрині, по свіжим слідам його повороту. Посольство мало подякувати султанові за дозвіл ханові помагати козакам, і просити, аби новим “еміром” (наказом) потверджено, щоб Орда помагала козакам, а козаки навзаєм будуть готові на всякі послуги Орді, коли вона того буде потрібувати. Антона прийнято “більш ніж ласкаво”, зараз вислано емір, з тим додатком, що також і сили румелійські, мунтянські, волоські мають бути готові (в поміч козакам), коли сього буде потреба. В Константинополі визначено двір, аби (козаки) тримали своїх резідентів. До Чигирина прислано з чаушом, при тім же київськім полковнику коней турецьких в уборах. Спустошеннє Волоської землі Татарами і козаками пробачено. Чауш турецький, що тепер приїхав, зістанеться в Чигрині якийсь час — чи то з наказу візира, щоб розвідатись, що тут між нами буде діятись, — чи з волі гетьмана запорозького” ⁹).

Гетьман з старшиною відповіли на сі знаки султанської ласки новою серією грамот — їх постарали ся слідом виловити польські аґенти, і в лютім 1651 р. польський уряд — що мав в повних копіях, а що в султанських витягах, переслав московському урядові, щоб відвести його від яких небудь звязків з козаками. Привезено їх з Царгороду до Польщі 20 січня 1651 р. Дата листу до яничарського аґи, одержаного в повнім тексті: 1 грудня 1650 в Чигрині. В сім листі гетьман дякує за ласку показану його послам султаном ¹⁰) — він про се об'явив всьому війську, і тепер просить дальшого заступництва перед султаном, щоб він далі тримав козаків у своїй ласці, і написав ханові, аби підтримував брацтво з ними, згідно з заприсяженим союзом, против кождого неприятеля. Тепер таким неприятелем Ляхи, вічно зрадливі, котрим козаки ніколи не вірять, і тепер тільки чекають останніх відомостей з сойму, щоб просити у султана і хана помочи для війни з ними. Через те гетьман і військо не посилають в тій хвилі своїх послів: вишлють як тільки отримають цілком певні відомості про ухвали сойму, що тепер відбувається. На випадок же несподіваного нападу просять, щоб Ромадан-бей був готов на поміч. Просять також щоб султан написав господареві волоському, заохотив його непохитно тримати приязнь з козаками, а не сприяв Ляхам, як раніш того. З свого боку гетьман і військо виправили своїх послів до Москви ¹¹), забезпечуючи, щоб на володіння султана не було нападів “ні морем ні полем”, — коли б хто найменшу шкоду їм зробив, козаки таких будуть громити як неприятелів. Порта вповні може покладати ся на них: їх слово вірне і незмінне, коли б хто що небудь на них говорив противне, нехай султан тому не вірить. Натомісць переказаному устно через Османа нехай вірять як гетьманові самому ¹²).

Таких листів “подібних і пространних”, за відомостями польських аґентів, гетьман вислав тоді ще чотири на ріжні адреси, але їх не вдалося дістати в повнім тексті, тільки зміст, що зводив ся до таких пунктів:

Подяка за ласкаве прийняттє козацкого посла, що був післаний ¹³) від гетьмана з заявою підданства - “що він піддався цісареві турецькому і иншого пана над собою не знає: держить закон Магометів, а не грецький — так казав йому при смерти батько, щоб він Магометів закон мав і держав”.

Пильне проханнє, щоб візир вислав на весну військо на Поляків, і щоб Татарам теж наказано помогти козакам і їх не покидати, а молдавському воєводі — щоб він не тримався Поляків, а служив Туреччині і з Хмельницьким тримав приязнь.

Гетьман буде воювати Поляків до повної перемоги; коли б прийшло до замирення, він однаково їм вірити не буде; як тільки довідається про їх рішення, зараз пришле своїх послів — має скрізь своїх шпигів.

Розіслав свої грамоти “на Русь”, щоб на землі піддані турецькому цареві не було ніяких нападів. Всім приятелям Туреччини він буде приятелем, і навзаєм.

Просить нагородити посла Османа-аґу за його труди.

“І як сі грамоти були післані й прийняті, зараз післано десять чоловіка з грамотами до беїв і башів, аби готові були на війну” ¹⁴).

Що до близчих відносин гетьмана до Порти подає інтересні відомости (розуміється не годиться брати їх без критики) цісарський посол до султана барон Шмідт, котрому цісар доручив, в інтересах Польщі, розвідатися про сі відносини, і коли можливо — вплинути на султана, щоб він стримав гетьмана від плянів війни з Польщею ¹⁵). В результаті ґрунтовних розслідів доносив він такі ретроспективні відомости (на початку березня 1651 р.).

Козаки хотіли бути тільки вільними від данини, а в усім иншім обовязувалися до послушности і службі Порті як її васалі. Турки з початку дивилися з страхом на сі нові вибухи козацької сили, а потім пішли на те щоб не тільки забезпечити свої границі з Польщею і Чорне море від нападів, але й при добрій нагоді за поміччю козаків навіть розширити свою державу ¹⁶).

Тепер з козаками стало на тім, що цісар турецький проголосив гетьмана Хмельницького князем, з повною свободою від дани, з ріжними привілєґіями і наданнями, але з обовязком посилати своє військо, куди султан схоче, і держати Чорне море безпечним і чистим від усяких нападів. Для заховання заключеного договору з боку козаків мав бути присланий до Порти великий посол, і дано обіцянку, що його будуть тут шанувати і трактувати рівно з иншини християнськими — навіть королівськими послами. І для сього вислано 3 березня до Хмельницького Турка іменем “Отман-чіяґ” з роскішним кафтаном, а иншого визначного аґу з шаблею і кафтаном до татарського хана, з наказом помагати козакам проти Польщі.

Тут, видко, йде мова про те турецьке посольство що привезло гетьманові звісну грамоту — вона заховалася в пишнім ориґіналі в королівськім архиві — захоплена з иншою гетьманською кореспонденцією мабуть під Берестечком ¹⁷). Вона має дату “перших днів місяця ребіу-ль-евель 1061 р. гіджри.” — що відповідає останнім дням лютого і першим дням березня 1651 р., а посол, що її мав завезти, в її тексті зветься Осман-чауш як у реляції Шмідта. З грамоти довідуємо ся, що сей Осман товаришив послові Хмельницького і привіз від нього листа “що носить знак щирости”. Султан, в виразах пишних і гіперболічних, повідомляв “славу князів народу християнського вибраного поміж великими в нації Месієвій, гетьмана козацького Богдана Хмельницького, котрого кінець нехай буде щасливий”, — що він приймає його субмісію, готов трактувати його як инших королів християнських і нести йому поміч в усіх потребах. “Ваші слова повні покори і приязни і все написане вами про ваше військо і ваших неприятелів було обняте нашою мудрістю, що обіймав весь світ”, — читаємо тут. “Моя мудрість зрозуміла, що ви серцем і душею привязались до моєї великої імперії — що істнуватиме вічно — і що в своїй покорі і послушности тверді й постійні. Згаданий Осман чауш оповів усе що ви йому доручили. Отже від нашого славного боку вислано імператорський наказ до кримського Іслам-герая хана, аби він мав очі й уха завсіди відкриті від сторони Польщі — коли котрийсь з ваших безпечних країв, або їх приналежностей, був би в небезпеці якоїсь шкоди, аби він міг її відвернути своїм татарським військом, що летить швидко як вітер і жене ворога перед себе: аби він ужив свою силу і свою охоту щоб його покарати”. На знак своєї ласки і щедрости султан посилає при своїм листі парадну одіж і шубу соболину, котру доручає гетьманові прийняти й носити. А про всі свої справи і потреби в відносинах до сусідів наказує переказати через певних і шановних людей що мають бути послами при дворі султана що рівняється з небом. “Докладніший трактат, в пунктах і умовах, такий як иншим християнським королям давався від моєї могутньої імперії, буде вам виставлений. Ви ж старайтеся бути гідними наших ласк господарських і шановно визначатися між рівними вам” ¹⁸).

Конкретний зміст, скільки можна його вилущити з сеї хмари орієнтальної красномовности, як бачимо, відповідає відомостям Шмідта, і разом вони кидають світло на українсько-турецькі відносини, як вони укладалися в другий половині 1650 року.

Разом з отсим султанським листом ребіу-ль-евеля писали гетьманові окремо ріжні достойники: великий візир Медек-Ахмед і звісний уже нам Бекташ-аґа; вони висловляли втіху з приводу тісного союзу з козаками султана; радили йому ніяк не спускатися на польські запевнення, і про всі свої потреби писати до Царгороду; воєводі молдавському за його неприязнь до гетьмана післано сувору нагану, і т. д. ¹⁹).

В тій же реляції Шмідт згадує, що патріярх Партеній (Partemio, як він його називає) показував йому писаннє Хмельницького, з котрого виходить, що гетьман хоче покористуватися турецькою помічю тільки для скріплення свого становища проти Польщі (розуміти — не проти православних!). Відповідь Партенія на сей лист до нас дійшла між актами королівської канцелярії — мабуть теж попала до польських рук під Берестечком — разом з його ж листами до митрополита Косова, до писаря Виговського і до митрополита коринтського, що пробував при гетьмані. Листи мають ріжні дати з місяця лютого 1651 р. — були вислані, очевидно, з козацькими послами, що їхали до гетьмана разом з Осман-чаушем: віз їх якийсь патріярший післанець, котрому патріярх просив зложити на руки що можна — на потребу царгородської церкви. Патріярх посилав благословенство своє гетьманові, його синові Тимофієві і всьому військові. Обсипав їх похвалами за боротьбу за православну віру, бажав успіху в довершенню визволення від тяжкої неволі і висловляв радість з приводу того, що завдяки козацькому посольству: “Антона Ждановича, Павла Івановича і товмача Павла” він має змогу безпосереднє звязати ся з гетьманом ²⁰).

Нам інтересне се, що об'являючи себе підданцем турецького султана, Хмельницький заразом через те ж посольство завязував зносини з патріярхатом — зверхництвом української церкви, маніфестував свої звязки з ним і немов під його протекторат віддавав свої відносини до Порти. Дарма що патріарх в своїм листі гірко нарікав на турецьку тіранію! Назверх можна було похвалитися певною координацією козацької політики з інтересами православної церкви.

Але не безінтересно послухати, що з сього приводу говорили в Київі. Оповідає про се старець Кирилівського манастиря Гурий, що прожив рік на богоміллі в Київі і приїхавши до Москви в травні 1651 р. на підставі того що чув “в ратуші від міщан і в Печерському монастирі від духовних старців, котрим ідуть вірні відомости з листів гетьмана Б. Хмельницького” доповів між иншим таке:

Турецький цар сеї весни дав гетьманові Б. Хмельницькому своїх людей, Турків і яничарів, 120 тис., вони перейшли Дунай-ріку. І писав турецький цар так: “Вірному мойому слузі і підданому” — що післав йому в поміч 120 тисяч, а коли йому, гетьманові, знадобиться більше, то він пришле йому й 200 й 300 тисяч. А через послів наказував, щоб він, гетьман, з усім військом своїм і з городами цілували йому хрест. З того була в Київі велика трівога, думали, ну ж турецький цар для того пришле до Київа свого башу з многими людьми. Але гетьман відписав турецькому цареві, що він його підданим досі не був, а надалі — як Бог дасть! Писав до нього, щоб йому поміг людьми на Поляків, і він йому також готов помогти, коли йому люде знадобляться. А Туркам і яничарам іти від Дуная до нього, гетьмана, він тим часом не велить” ²¹).

Продовжу сі київські балачки — як їх переказує старець Гурий: вони не безінтересні:

А з венгерським королем у гетьмана Б. Хмельницького зносини здавна: часто посилають послів, а присягли між собою на те: як польський король піде з Варшави, має тоді венгерський король з усім військом іти до Польщі і сісти на королевстві в Кракові. Має він зібраного війська тисяч до 80. А сівши в Польщі на королівстві має він охреститися в християнську віру і володіти Польщею до руської-литовської границі. А Київом і иншими “білоруськими” містами володіти тобі, цареві, в старих границях, як володів Володимир київський. І в руських церквах з того часу як у Поляків з козаками почалася війна, за короля богу не моляться, а моляться за “православних християн”.