Сучасгі тенденції психокорекції

Кінець 80-х для сімейної терапії був переломним моментом: критики закидали сімейній терапії в директивності та все частіше ставили під сумнів обґрунтованість права психотерапевта виконувати, започатковану ще Еріксоном, Хейлі та Мінухиним традицію "вказуючої правиці", яка має право вказувати іншим, що для них є корисним, а що шкідливим та вирішувати за когось його долю не поставивши його самого до відома того, що робиться ідля чого. Через це ставили під сумнів, заперечували самі засади сімейної терапії. Вже не стояло питання про те, яка школа сімейної терапії краща – стратегічна, структурна чи системна, – виникало запитання: чи не вичерпала себе сімейна терапія, чи не визначається новий лідер зі своєю теорією і новаторською практикою. З переходом в "класики" для нових поколінь «старої гвардії» колись революційні принципи (а єдиної теорії сімейна терапія так і не виробила) сімейної терапії – стали абсолютно повсякденними. Мистецтво ж, а засновники сімейної терапії, як і Еріксон, були радше артистами ніж технологами, було занадто невловиме і тому майже не надавалися до наслідування. Збирати всю сім'ю теж було не завжди просто. Одну ж ознаку сімейної терапії, а саме її відносну короткотривалість, уже відкинути не міг ніхто. Майбутній лідер теж мусив давати достатньо відчутні результати в доволі стислі терміни. Проте єдиного лідера так і не визначилось. Натомість називають сучасні тенденції в полі психокорекції.

Зокрема такі тенденції формулює Роберт Фіджеральд. Однією із прикмет нового напрямку, на його думку, є поступове нівелювання відмінностей, які існують між окремими школами та напрямками психотерапії. Деяка зневага до теорії виникла ще в рамках Еріксонівського методу, продовжилась у зневазі до теоретичних міркувань Ф. Перлзом (Ф. Перлз називав громіздкі теоретичні конструкції «слонячим послідом» від якого багато незручностей і мало практичноої користі так як його не використовують в землеробсті) та особливо проявилася вона в межах сімейної психотерапії, засновники якої не завжди були академічними психіатрами чи психологами. Сімейна психотерапія взагалі мала серед широкого списку своїх попередників і службу соціальної підтримки населення. Ще в 1890 році американська соціальна працівниця Зилпа Сміт критикувала своїх колег: «Більшість з Вас намагається спілкуватися з поодинокими бідними або хворими, без баченя їхніх сімейних взаємозв’язків. Необхідно ж лікувати сім’ю як щось ціле». Коли ж психотерапія звернула свою увагу на сім’ю, то число її послідовників значно розширилось за рахунок соціальних працівників та волонтерів.

Спеціалісти-практики, на відміну від теоретиків психотерапії, широко запозичували одне у одного використовувані методи роботи. Дуже багатообіцяючою, на думку Фіджеральда, є тенденція до формування певної спільної теоретичної платформи, яка дозволяє обґрунтовувати використання різних психотерапевтичних стратегій прийнятими у різних школах психокорекції.

Проте опоненти Р. Фіджеральда вважають, що ця думка є наслідком поверхневості мислення самого еклектика Фіджеральда і позиції його прихильників, які вважають проблему гетерогенності психотерапевтичних шкіл лише негативним явищем і станом який необхідно подолати. Однак, вважають ці опоненти, можна навести вагомі аргументи, що гетерогенність та певні розбіжності між окремими школами є необхідною умовою існування та розвитку психотерапії. Розвиток психотерапії таким чином, з їхньої точки зору, не пов'язаний із міфічним стиранням меж між окремими школами. Завдяки існуючому плюралізму учасники діалогу можуть зрозуміти та подолати обмеженість своїх позицій, яку не можливо побачити знаходячись у рамках теоретичних концептів однієї школи і усвідомити неабсолютну реальність своїх моделей. У той же час еклектизм стає цілком природнім та необхідним у випадках, коли спеціаліст намагається підібрати для пацієнтів ті форми терапії, котрі для них можуть стати найефективнішими і при цьому використовує широкий набір різних моделей психотерапії. Те, що Фіджеральд визнає як інтегративні теоретичні тенденції, вони називають просто подібністю емпіричних принципів діяльності, характерних для майстрів психотерапії, незалежно від методів якими вони користуються і теоретичних моделей, яких дотримуються. Ми вже згадували, що подібна тенденція була започаткована як наслідок впливу гуманістичної школи, котра запостулювала принципи екологічності психотерапевтичного втручання. Тобто можна вважати, що мода на психотерапію все більше заміщається модою на психокорекцію, якщо розмежовували ці терміни так, як ми це робили у першій лекції.

У той же час Р. Фіджеральд називає як сучасні тенденції і те, що в діагностиці та лікуванні психічних розладів тепер використовується не органічна, а біопсихосоціальна модель, наслідком якої є перехід психіатрів до нової багатоосьової класифікації психічних захворювань. За цією моделлю хворому не так однозначно прикріпляється «ярлик» певного діагнозу з однотипним медикаментозним лікуванням, а більше індивідуалізовано розглядаються аспекти його проблеми. Р. Фіджеральда доповнюють, вказуючи, що мають місце глибокі зміни і в організації лікувально-реабілітаційних програм, які передбачають зростання психотерапії та соціальної роботи з душевнохворими, орієнтації на підвищення якості життя цих хворих. Йдеться про заходи спрямовані на подолання стигматизації та дискримінації пацієнтів, на підвищення ролі волонтерів та сімей душевнохворих, а також про зростання інтересу до питань етики та захисту прав пацієнтів, вплив оточення, культури, економіки та політики на психічне здоров'я населення.

З іншого боку, на думку Фіджеральда, сучасна психокорекція і психотерапія навряд чи можлива без розуміння спеціалістом того, як ліки та хімічні речовини впливають на психічний стан людини. Якщо прихильники класичного психоаналізу та гештальттерапії вважали, що навіть філіжанка кави спотворює сприйняття клієнтом своїх проблем, і тому їх вживання є не допустимим при психокорекції, то сьогодні все частіше в психіатрії використовують психотерапію на фоні медикаментозного лікування антидепресантами та іншими психотропними препаратами. Адже психотерапія душевнохворих часто є наможливою без цього.Не можна не враховувати і того, що поширення таких проблем як хімічні медикаментозні узалежнення, чи з причини дісної необхідності тривалого лікування певними психотропними припаратами, чи через шкідливу звичку, яка стає дедалі розповсюдженішою, призводить до необхідності адаптації психокорекційних методів до роботи на фоні хімічних впливів для того, щоб не виключати певні групи населення з кола людей, яким може бути надана психологічна допомога.

Зі свого боку можу додати, що сучасні методи психокорекції все більше відходять від мистецтва та стають технологічними, що дозволяє освоїти їх без особливо тривалої теоретичної та практичної підготовки. Цьому також посприяв великий приплив у лави людей, що надають психологічну допомогу, соціальних працівників та волонтерів у часи моди на сімейну психотерапію.

Психотерапія стає все більше короткотривалою та все еклектичнішою. Але, нажаль, технологізація її процесу( тобто роби раз..., роби два… і не роздумуй чому власне так треба робити) супроводжується втратою цілісного бачення індивідуальних особливостей клієнта та часто призводить до втрати можливості індивідуального підходу при наданні йому психологічної допомоги. А інколи і до небезпеки нашкодити клієнту якраз через ігнорування цих індивідуальних особливостей.

Як наслідок в 70-80х рр. відбулася чергова революція психотерапевтичного світогляду (третя після аналітичної і гуманістичної). Щоб зрозуміти її суть звернемось до цитати із виступу сімейного терапевта з Німеччини Мітзлава (Mitzlaff) на симпозіумі в Ленінграді 1989р.

"Нові погляди все ще формуються в старих термінах провини та жертв (як до жіночого проекту в сімейній психокорекції). Пацієнта розглядають як жертву біологічного дефекту, його матері, сімейної системи, суспільства. Це спрощене розуміння є збідненою (вірніше деструктивною) платформою для співробітництва хворого, сім'ї, медиків та суспільства. Існують три професійні установки, які в немалій мірі визначають діяльність психотерапевтів, котрі виходять з класичної парадигми. По-перше, ми знаємо більше ніж запитуємо і ми уже до зустрічі з клієнтом наперед маємо свою власну відповідь хто винен і в чому причина проблем в залежності від наших теоретичних переваг. А треба розібратися в конкретному випадку клієнта і конретній його ситуації. По-друге, ми фокусуємося радше на відхиленнях від норми, слабких місцях аніж на перевагах, сильних місцях (в будь-якому контексті: хворий, його тіло, сім'я чи суспільство). А треба краще розуміти чого ми хочемо в ідеалі досягнути і в чому полягають наявні у цього клієнта ресурси. По-третє, ми разом із суспільством граємо у гру, згідно з правилами котрої обіцяємо, що тільки ми можемо усунути проблему і тільки за допомогою наших професійних навичок (образ всемогутнього доктора). Натомість може бути зовсім відмінний стиль професійних установок. Можна бачити хворого і його оточення як систему з хворобливо звуженим вибором взаємодії з життям, звуженим репертуаром комунікативних навичок, обмеженою гнучкістю і нерозпізнаними, недорозвиненими здібностями. В цьому разі фахівець має добре знати "як" і бути значно менше впевненим в тому "що" (конкретно змінити) і тому добре виконувати роль організатора співпраці оптимістично ставлячи і находячи нові запитання про силу і відповідальність учасників, а не їх провини." Такою є основна ідея революції, яка принесла новий термін «короткотривала позитивна психотерапія» і нову моду на психокорекцію. Далі розберемось, що значать ці терміни.

Висновки до 2-го питання

Отже: В 1956 році Бейтсон і його колеги опублікували свою знамениту доповідь «До теорії шизофренії», у якій була висунута думка, що пацієнти стають божевільними не просто так, а це є зрозумілим продовженням божевільного сімейного середовища, яке необхідно лікувати у першу чергу. Як наслідок, з’явилася нова форма психотерапії, названа сімейною.

В період з 1970-го по 1985 р. відбувся розквіт відомих шкіл сімейної терапії, коли засновники відкривали учбові центри та розробляли зміст своїх моделей. Три провідні парадигми ─ емпірична, психоаналітична та поведінкова сімейна терапія ─ виникли як похідні від провідних підходів до лікування окремих пацієнтів, тоді як інші три найбільше прославлені підходи до сімейної психотерапії ─ структурний, стратегічний і системний ─ стали унікальними продуктами сімейної революції.

В 80-х рр. інтерв’ю в "Координаторі" сконцентрувалися на тому, що внесло нову хвилю в сімейну терапію в 80-і. Однією із тем в цьому контексті виявився фемінізм. Критика зі сторони феміністок призвела до кардинальної зміни теорії і практики сімейної терапії.

Кінець 80-х для сімейної терапії був переломним моментом: критики закидали сімейній терапії в директивності та й засновники сімейної терапії, як і Еріксон, були радше артистами ніж технологами, було занадто невловиме і майже не надавалися до наслідування. Як наслідок в 70-80х рр. відбулася чергова революція психотерапевтичного світогляду (третя після аналітичної і гуманістичної). Вона принесла і новий напрямок психокорекції названий психотерапією «нової хвилі»

Одним із різновидів підходу до сімейної терапії, який вніс великий внесок у розвиток як всіх напрямків сімейної терапії і заклав підгрунтя для подальшої революції 70-80-х років, була, так звана, Міланська модель яка внесла схему особливого сеттінгу, який в подальшому став предтечею поняття, характерного для психотерапії «нової хвилі» і відомого під назвою «супервізія привселюдності» та короткотривалої позитивної психотерапії.

Проте єдиного лідера так і не визначилось. Натомість називають сучасні тенденції в полі психокорекції. Зокрема такі тенденції формулює Роберт Фіджеральд. Однією із прикмет нового віяння, на його думку, є поступове нівелювання відмінностей, які існують між окремими школами та напрямками психотерапії. Мода на психотерапію все більше заміщається модою на психокорекцію, яка є до більшої міри корткотривалою та допускає еклектичність у підборі методів. Сучасні методи психокорекції все більше відходять від мистецтва та стають технологічними, що дозволяє освоїти їх без особливо тривалої теоретичної та практичної підготовки. Сучасна психокорекція і психотерапія навряд чи можлива без розуміння психологом того, як ліки та хімічні речовини впливають на психічний стан людини, так як все частіше йому доводиться мати справу з клієнтами, що є під дією цих речовин.

ІІІ питання: Головні ідеї реворлюції 70-80-х рр. в психотерапевтичному світогляді.

Вже згадувалося, що революція 70-80-х років призвела не тільки до зміни принципів, на підставі яких тепер стало прийнятим надавати психологічну допомогу, вона принесла і новий напрямок психокорекції названий психотерапією «нової хвилі» чи позитивною короткотривалою психотерапією. Для того, щоб зрозуміти суть цього напрямку спобуємо розібратися по черзі з усіми складовими її назви.

Позитивна психотерапія.

Назву "позитивна терапія" запровадив Н. Резешкін (N. Peseshkin) в 1972 для власної терапевтичної концепції. Але в широкому розумінні позитивною можна назвати всю «нову хвилю» в розвитку світової психотерапії, кортру починаючи з 70-х рр. пов'язують з іменем М. Еріксона, маючи на увазі еріксонівський гіпноз і NLP. Слово "позитивна" передбачає існування "негативної", хоча такого терміну не існує. Йдеться про "три кити" класичної психотерапії – психоаналізу, поведінкової та гуманістичної терапії і про те, що всі вони зосереджуються на негативних аспектах особистості. Психоаналіз на внутрішньо особистісних конфліктах раннього дитинства, котрі необхідно усвідомити та інтегрувати. Поведінкова психотерапія на проблемі, як вияві "поганого навчання" котре необхідно замінити на правильне, для форування правильних звичок. Екзистенціально-гуманістичний напрямок спираючись на такі позитивні поняття як "самореалізація і самоактуалізація" в практичній роботі центрується на блоках чи причина обмеження самореалізації, знову ж таки на негативах людського життя, котрі необхідно усвідомити і подолати. На противагу класичним напрямкам "нова хвиля" акцентує увагу і терапевта і пацієнта на позитивних аспектах життя, його ресурсах для вирішення проблеми. У прихильників М. Еріксона є улюблена цитата «Кожний пацієнт знає вирішення своєї проблеми, навіть тоді, коли вважає, що не знає». Новішою версією є фраза прихильників позитивної психокорекції «Розмови про проблеми створюють проблеми, розмови про шляхи вирішення продукують ефективні рішення».

В "новій хвилі" існують дві течії по пошуку позитивних рішень. Спеціалісти з еріксонівського гіпнозу і нейролінгвістичного програмування більше технічно шукають позитивні аспекти і ресурси у підсвідомому без важливості їх усвідомлення. Інша – психотерапія, фокусована на рішенні. Solution focused therapy (SFT). ЇЇ адепти апелюють перш за все до усвідомлення всіх можливих ресурсів. Вони також акцентують увагу не на індивідуальних особливостях, які сприяють формуванню проблеми, її причинах, і не на самій проблемі, що є характерним для класичної психотерапії, а на вирішенні, можливостях подолання проблеми. Так Тефані Ахола (клінічний психолог) і Бен Фурман (психіатр) які є представниками власне цієї другої течії, які починаючи з 1989р. неодноразово проводили навчальні семінари в Ленінграді і які власне запровадили ці ідеї у вітчизняну традицію, взагалі використовують назву solution talk (бесіда про рішення; консультування, орієнтоване на вирішення проблеми) – відсутній навіть терміни "психотерапія", "терапія", "корекція". І це не випадково. Бо вважається, що ці терміни викликають у потенційних клієнтів та їх родичів "медичні асоціації", побоювання "втручання" і одночасно споживацькі установки ("спеціаліст зробить зі мною щось корисне для мене"), тоді як SFT передбачає ("я разом зі своїми близькими та консультантом зможу щось зробити для вирішення своєї проблеми"). Спеціалісти SFT намагаються максимально активізувати свідомість пацієнта, а не приспати її гіпнозом «всемогутнього доктора». Власне свідомість стає партнером терапевта. Хоча дехто закидає їм, що це ідеалізація людського розуму. Для маркування прихильності до SFT, її прихильники також використовують специфічні терміни на зразок «симпсихотерапевтом» замість «симптом», «концепсихотерапевтуально» замість «концептуально», які роблять тексти прихильників SFT впізнаваними вже при першому погляді.

Для розуміння дії SFT бажано, якщо не приймати, то, принаймні, розуміти наступні постулати:

§ Якість життя це похідна від світогляду людини. Ми не можемо змінити світу, але можна змінити світогляд пацієнта.

§ Кожна проблема, кожний симпсихотерапевтом мають і позитивний (адаптивний) аспект. Прийняття цих аспектів та пошук компромісу ─ шлях до вирішення.

§ Рамки будь-якої психотерапевтичної концепції завжди вужчі ніж індивідуальні особливості та досвід конкретних клієнтів та їх сімей. Досвід пацієнта і його родини та психолога підказують й закріплюють ефективні рішення. Немає «пацієнтів із спротивом», є концепсихотерапевтуально чи технічно реґідні психологи.

Кім Берг формулює це доступно:

«Не ремонтуйте того, що і так працює»

«Якщо щось у вашій поведінці спрацьовує та довело свою ефективність, робіть це частіше»

«Якщо щось не спрацьовує, перестаньте це робити, робіть щось інше»

За концепцією SFT, пошуки ресурсів можуть бути спрямовані:

В минуле («Що раніше допомагало Вам вирішувати цю проблему, чи подібні до неї?», «Як такі проблеми вирішували Ваші родичі чи знайомі?», «Як, взагалі вирішують подібні проблеми люди, що належать до однієї з Вами культури?»).

В теперішнє («Що зараз дозволяє Вам давати собі раду з цією проблемою, хоча б тимчасово?»).

В майбутнє («Хто чи що могло б допомогти Вам у вирішенні цієї проблеми надалі?»).

Психологи, не фіксуючись на проблемі, все таки активно підкріплюють будь-яку знахідку клієнта з приводу можливості її вирішення.

Подібний підхід можна назвати «саногенним», напротивагу патологічному. Т. Ахола таБ. Фурман вважають, що вони віддають собі звіт з того, що подібний підхід створює дещо «рожеве» сприйняття світу, але вони стверджують і те, що ілюзія ніби світ тільки «чорний», яку створюють інші школи теж однобока, крім того ще і призводить до втрати надії на зміни, та й бажання щось змінювати.

В роботі з клієнтами використовують тільки позитивне підкріплення, вони не висловлюють зауважень і не повчають пацієнтів. Дехто із критиків сумнівається чи не будуть клієнти розчаровані подібніою допомогою. Проте, як показав досвід, коли психолог виявляє і чітко формулює те, що пацієнт десь підозрював і розглядав як шлях виходу із скрути, багато пацієнтів сприймає це лише як значиму допомогу і дійову програму дій.

Короткотривала психотерапія.

Ще однією особливістю роботи М. Еріксона, яка вражала, була абсолютна відсутність у нього цікавості до теоретичних пояснень причин людських проблем. Він часто користувався поясненнями з цього приводу самих пацієнтів. Він навчав, що психолог має намагатись прийняти думки пацієнта, якими б вони не були, а потім намагатися надати їм нового спрямування. Він запровадив поняття "позиції" пацієнта та "зустрічі пацієнта в тому місці де він знаходиться", які приймаються як вихідні постулати всіма прихильниками короткотривалої психотерапії, натхненними ідеями М. Еріксона. Якраз відсутність інтересу до причин проблеми та пошуків її теоретичного підгрунтя і забезпечили можливість її короткотривалості.

Короткортривалість психологічного втручання є ще однією ключовою характерною ознакою психокорекції «нової хвилі».

Серед прихильників короткоривалої психокорекції теж є дві течії. Перша ─ вслід за Еріксоном приймає пояснення причин проблеми самим клієнтом і приєднується до його метафори. Метою корекції є допомогти клієнтупобачити власні ресурси в його позиції. Для другої течії, яка гуртується довкола Інституту психічних досліджень в Поло Альто (Каліфорнія), стиль якого також вважається інспірованим роботами М. Еріксона, теж є характерною відсутність інтересу до пояснення самими терапевтами причин. Проте, вони мають незмінне пояснення виникнення будь-якої проблеми – це нормальні повсякденні явища, котрі набувають акцентуації і зберігаються внаслідок неефективних чи шкідливих пробних рішень (клієнти часто зустічають у житті одні і ті ж граблі, на які, замість того щоб використовувати їх за призначенням постійно стають). І тому, хоча в цій школі позиція пацієнтів спеціально не досліджується, саме поняття "позиція пацієнта" є центральною. Вона відноситься до способу мислення пацієнта, тобто показує якого типу поясненням пацієнт вірить. Пояснення причин логічно виводяться терапевтом на підставі того, як пацієнт говорить про свою проблему. Причина необхідності зрозуміти позиції пацієнта полягає в тому, щоб використати її як метафору стратегічно для мотивації пацієнтів до альтернативних рішень через пошук «пасток» у такій позиції.

Отже в короткотривалій психокорекції наполягають, що клініцисти мусять розпрощатися з ідеєю, що вони повинні зрозуміти проблему самі за допомогою теорії, чи принаймі наблизитися до розуміння причин її існування. Це веде до прагматизму, що дозволяє якраз скоротити строк терапії. Виходячи з цього пояснення цінуються виключно на підставі їх потенційної корисності для вирішення того, що пацієнти вважають корисними. З такої точки зору раціональні пояснення, котрі повністю відповідають сучасним психологічним теоріям, часто виявляється не такими корисними як незвичні, надзвичайні, а інколи навіть неправдоподібні пояснення.

Різні представники «нової хвилі» з різною активністю акцентують більшу важливість позитивності чи короткоривалості сучасної психокорекції, чи її еклектизм та зневагу до теоретичних концепцій. Так наприклад Чепмен А, Чепмен-Сантана М. у своїй роботі «Проблемно-ориентированная психотерапия» наголошують на короткортривалості як на ознаці корекції «нової хвилі», а Р. Фицджеральд у своїй книжці «Эклектическая психотерапия» на можливості нехтування якимось одним теоретичним підходом. Однак не зважаючи на ці розбіжності, можна говорити про спільні для всіх напрямків "нової хвилі" характеристики.

Для психологічної допомоги «нової хвилі» є характерним: 1- орієнтація на ресурси пацієнта; 2- розподіл відповідальності між психологом і клієнтом за ефективність роботи; 3- прибудова до клієнта (замість «настройки» пацієнта); 4- технічна пластичність, інтегративне використання широкого арсеналу прийомів різних шкіл та створення нових, адекватних конкретному клієнту і психологу; 5- опора на інтуїцію і досвід як психолога так і пклієнта (замість на "наукову" концепцію); 6- делікатне відношення до симпсихотерапевтоми, як вияву «мудрості» людського організму («не ремонтуй те, що працює») і перебудова симпсихотерапевтоми тільки після вироблення нового адапсихотерапевтивного стереотипу реагування (на противагу «боротьбі» класичного психотерапевта з симпсихотерапевтомом пацієнта чи з проблемою); 7- цілеспрямована установка на психологічну допомогу як на короткострокову і навіть як на веселу подію в житті людини (на противагу серйозному, глибинному і тривалому процесу терапії); 8- орієнтація на бригадне обслуговування одного пацієнта чи однієї сім'ї; 9- імідж психолога як «веселого дивака» (на противагу образу «врівноваженого і поважного мудреця», класичної психотерапії); 10- відсутність нозологічних і характерологічних протипоказів для всіх клієнтів, котрі бажають отримати допомогу (замість підбору пацієнтів в класичній психотерапії).

Висновки до 3-го питання

Отже: Революція 70-80-х років призвела не тільки до зміни принципів, на підставі яких тепер стало прийнятим надавати психологічну допомогу, вона принесла і новий напрямок психокорекції названий психотерапією «нової хвилі» чи позитивною короткотривалою психотерапією.

На противагу класичним напрямкам "нова хвиля" акцентує увагу і терапевта і пацієнта на позитивних аспектах життя, його ресурсах для вирішення проблеми. В "новій хвилі" існують дві течії по пошуку позитивних рішень. Спеціалісти з еріксонівського гіпнозу і нейролінгвістичного програмування більше технічно шукають позитивні аспекти і ресурси у підсвідомому без важливості їх усвідомлення. Інша – психотерапія, фокусована на рішенні, Solution focused therapy (SFT). ЇЇ адепти апелюють перш за все до усвідомлення всіх можливих ресурсів.

Короткортривалість психологічного втручання є ще однією ключовою характерною ознакою психокорекції «нової хвилі».

Серед прихильників короткоривалої психокорекції теж є дві течії. Перша ─ вслід за М. Еріксоном приймає пояснення причин проблеми самим клієнтом і приєднується до його метафори. Для другої течії, яка гуртується довкола Інституту психічних досліджень в Поло Альто (Каліфорнія), теж є характерною відсутність інтересу до пояснення самими терапевтами конкретних реальних причин. Проте, вони мають незмінне пояснення виникнення будь-якої проблеми у будь-якого клієнта – це нормальні повсякденні явища, котрі набувають акцентуації і зберігаються внаслідок неефективних чи шкідливих пробних рішень.

Різні представники «нової хвилі» з різною активністю акцентують більшу важливість позитивності чи короткоривалості сучасної психокорекції, чи її еклектизм та зневагу до теоретичних концепцій. Однак не зважаючи на ці розбіжності, можна говорити про спільні для всіх напрямків "нової хвилі" характеристики, наявність яких і свідчить про те, що поняття психокорекція «нової хвилі» є легітимним.